Правовий нігілізм

ПЛАН

Вступ

Нігілістичне відношення, тобто абсолютне заперечення, формулюється в правовій психології визначених соціальних груп та  індивідів. На сьогоднішній час воно набуває розповсюдження серед багатьох верств населення.

Поняття правового нігілізму  набуває нового виразу, що пов”язано  із прогресивним розвитком суспільних відносин та виникненням різноманітних негативних явищ.

За своєю сутністю правовий нігілізм протистоїть у  правосвідомості вимогам законності, своєму антиподу. Законність у правосвідомості  саме і реалізується в ідеалах  дотримання і поваги права, у зміцненні  правопорядка, у розумінні культурної і духовної цінності права.

Сьогодні правовий нігілізм і його антипод – законність – це не тільки сфера духовного  життя суспільства, сфера правової свідомості. Це ще і характеристика визначеного реального стану  суспільства. Це стан суспільства –  уже не психологічна, а соціальна характеристика.

Таким чином, актуальність вивчення основних характеристик та причин виникнення правового нігілізму  обумовлені сучасним розвитком суспільства.

Дана робота буде побудована за наступним планом:

спочатку буде визначене поняття  нігілізму взагалі і правового нігілізму зокрема, його трактуваняя в різні часи, на різних етапах вітчизняної історії держави і права, як він зв'язаний з таким центральним поняттям теорії права, як правосвідомість.

Потім  в роботі буде висвітлене те, як правовий нігілізм ввійшов у наше життя - тобто  буде порушений історичний аспект проблеми, - генезис і розвиток правового нігілізму за останні десятиріччя.

Після цього  будуть висвітлені основні джерела  правового нігілізму на сучасному  етапі - це недосконалість і часта суперечливість законодавства (у тому числі колізія права), волюнтаристичний стиль керування, деформація в діяльності правоохоронних органів, зневага правовими процедурами реалізації прав і обов'язків, протиправні поведінкові установки і багато чого іншого.

Потім мова йтиме  про форми прояву правового нігілізму.

І на закінчення будуть запропоновані шляхи подолання  правового нігілізму в  сучасній правовій системі.

Метою дослідження  в роботі є виявлення основних причин існування в нашому суспільстві такого явища як правовий нігілізм та визначення напрямів і шляхів його подолання.

Об”єктом вивчення виступають основні праці таких  фахівців в галузі теорії держави  і права, як: Н.І. Матузова, О.В. Малько, В.М.Корельського, В.Д. Перевалова, С.С. Алєксєєва.

Під час дослідження  використовувались різноманітні наукові  методи, такі як: історичний, логічний, порівняльний.

Розділ 1. Правовий нігілізм як соціальне  явище: його основна характеристика

1.1. Поняття  правового нігілізму

Не дивлячись  на значну кількість праць, монографій та юридичної літератури, в більшості з них даються ідентичні поняття правового нігілізму.

За загальним  правилом нігілізм - це заперечення  історичних і культурних цінностей, моральних і моральних норм і  підвалин суспільства.

В свою чергу  правовий нігілізм характеризується як негативне відношення до права, закону і правовим формам організації суспільних відносин¹.

Наприклад, В.М. Корельський у власних працях вживає поняття нігілізму як заперечення  історичних і культурних цінностей, моральних і моральних норм і підвалин суспільства².

Якщо взяти  досить не давнє джерело, то можна  зазначити, що у Великій Радянській енциклопедії 1985 року дається наступне його визначення:

 правовий  нігілізм - це реакційний вплив  у буржуазних країнах, що виражається в запереченні законів і права як такого. Юристи західних країн виправдували часто незаконні дії влади, зневажаючи тим самим правові норми.

У якості одного з найбільш відомих “нігілістів” Заходу називався відомий юрист  Джон Дьюи. Таким чином, радянська правова наука як би підкреслювала, що таке негативне і навіть багато в чому пагубне явище як правовий нігілізм було властиве лише буржуазним правовим системам; радянське ж право було незнайоме в принципі з цим самим нігілізмом¹.

Більшість фахівців сьогодні вважає, що сказане в даному науковому виданні десь було вірним, але тільки в тому плані, що вітчизняному праву нігілізм і не міг бути властивий у тій ступені, у якій він був присутній у закордонній юриспруденції в силу різного відношення в цих системах до права як такого.

У той час, як у буржуазних державах право вважалося  в якості “основи основ”, зміцнення  й удосконалювання його було першорядною  задачею, однією з головних цілей  діяльності суспільства і роботи суспільної думки була побудова розвинутого громадянського суспільства і правової держави, що працювали б на благо особистості.

Основними засобами для цього були запропоновані  закони і діючі правові норми. Існувала концепція, відповідно до якої держава створює право, що згодом ця держава зв'язує широкою системою норм, мережею заборон і дозволів.

Загалом, роль права  було важко переоцінити. Усе це не могло не позначитися на сучасному  стані законності і правопорядка так званих розвинутих капіталістичних  країн - насамперед держав Західної Європи.

На дійсний  момент проблема правового нігілізму  в зазначених країнах або не існує  зовсім, або вона настільки мала і незначна, що не коштує того, щоб  звертати на неї скільки-небудь пильна увага.

Населення зазначених країн дотримується законів, як прийнято говорити, “не за страх, а за совість”, тобто люди дотримуються розпорядженням норм права не тому, що за їхнє невиконання випливає відповідальність різного роду, а тому, що ”так вимагає закон”, тому, що “так треба” (dura lex, sed lex).

Зрозуміло, що рядовим громадянам приклад законослухняного поводження подає їхній уряд - саме на вищих чиновників, на їхній спосіб життя і поводження дивляться люди при рішенні питань, як надійти в тій або іншій ситуації.

Спеціалісти та дослідники вважають, що першість на цьому тлі без сумніву належить Німеччини.

В цій центральній  європейській країні не тільки прості громадяни неухильно дотримуються “букві закону» (не говорячи про більш  суспільно небезпечні діяння - німці  ніколи не переходячи вулицю на червоне  світло (навіть при відсутності автомобілів) і не смітять на вулицях (може бути в цьому секрет їхньої чистоти)), але ця ж “буква закону” є обов'язкової і для правителів¹.

У країнах колишнього Радянського Союзу правовий нігілізм набув зовсім іншої форми, яку можна спостерігати на прикладі України. Основні причини виникнення і розповсюдження правового нігілізму полягають в його історичних аспектах, які необхідно розглянути.

1.2. Історичний  аспект вітчизняного правового  нігілізму

Сьогодні фахівці  вважають, що в Україні на жаль із правопорядком і правосвідомістю громадян не все так гладко і спокійно. Ті роки, що наша держава йшла “по шляху соціалізму” і наш народ посиленими темпами будував “світле майбутнє комунізму”, наклали незгладимий відбиток на усю вітчизняну юридичну науку і ще більш поглибили різницю, що розділяє рівні правосвідомості в Україні та Європі¹.

Усе це, у кінцевому  рахунку базувалося на догмах навчання Маркса і Леніна, - саме в працях цих  розроблювачів класичної ідеї комунізму  і соціалістичної держави з загальною рівністю й усуспільненням засобів виробництва активно пропагувалася ідея про те, що в майбутній державі загальної рівності праву взагалі і правовим нормам зокрема буде приділятися навряд чи другорядна роль, а на більш пізніх етапах становлення комуністичного суспільства передбачалося відмирання всієї вітчизняної правової системи цілком “через непотрібність” (за цим передбачалося здійснити відмовлення від держави як особливого способу організації публічної влади).

Сухі норми  закону передбачалося замінити на більш діючі вимоги і розпорядження “пролетарської самосвідомості“ і “пролетарської правосвідомості”. Але як показав час (який. як відомо, є найкращим і безстороннім арбітром) ці честолюбні прагнення так і залишилися лише красивими мріями. Недарма народна мудрість говорить: “ Благими намірами вимощена дорога в пекло”, - ніякої нової пролетарської квазідержавної  структури створено не було, держава не тільки не відмерла, а навпаки всебічно зміцніла, усіляко підсилила свої позиції, а згодом стала попросту тоталітарною (тобто втручалася практично у всі сфери діяльності суспільства в цілому і кожного індивіда окремо).

Що стосується права, то воно взагалі також залишилося жити, але йому була нанесена непоправна втрата. Адже довгий час право вважався тимчасовим явищем, свого роду атавізмом “темного минулого”, на зміну йому от-от повинна була прийти та сама “революційна правосвідомість”, про яку писав Ленін. Тому немає нічого дивного, що частенько на закони та інші правові норми багато більшовиків дивилися не як на щось священне й обов'язкове до виконання, а як на пережиток, що залишився від царських часів, попросту говорячи як на звичайні карлючки й поступали не так, як було прописано в тому або іншому нормативному акті, а як підказували їм їх “пролетарська совість” і комуністичне чуття”¹.

Було навіть уведене таке поняття  як “революційна доцільність”, при  цьому передбачалося, що якщо буква  закону говорить одне, а революційна  доцільність укупі з пролетарською  правосвідомістю підказує інше, то надходити випливало згідно останнім двом, закриваючи при цьому ока на вимоги закону. Неважко догадатися, що для розвитку і росту правового нігілізму це сама що ні на є благодатний ґрунт - по всій країні буйним кольором плодилася революційна доцільність, що найчастіше перетворювалася в звичайне беззаконня.

Часте рішення  найважливішого питання, іноді і  життя людини знаходилося в руках  того або іншого комісара і його “правосвідомості”; від того, у  яку сторону поверне він свою “доцільність” залежало життя багатьох людей (часте рішення подібних питань перетворювалося в звичайне зведення особистих рахунків).

Наприкінці 30-х  років ситуація ще більш погіршилась: з однієї сторони діяла Конституція  СРСР 1936р., що була однієї з найбільш демократичниху і гуманних у світі, а з іншої сторони державу захлиснула хвиля найжорстокіших репресій, суспільство задихалося в тяжкому смороді доносів і недовіри, органи НКВД відчували себе повновладними хазяїнами в країні (хоча їхні співробітники нерідко попадали під жернова власної репресивної машини - як правило, сплески відомчих чищень були після зміни керівника НКВД (за роки репресій ними відповідно були Ягода, Єжов і Берія).

Усі ці факти, точніше  сказати, усі ці неподобства лише зміцнювали людей у думці про  те, що закон законом, а “як там нагорі вирішать, так і буде”.

Наступні роки застою (не вважаючи короткої хрущовської відлиги, що усе-таки породила горде, волелюбне покоління  “шестидесятників”) ніяк не сприяло  викорінюванню правового нігілізму  в нашій вітчизні і він усе  ріс, зміцнювався і впроваджувався в повсякденне життя усе в більшому і більшому ступені. Коротким проблиском промайнуло правління Ю. Андропова, що своїми знаменитими чищеннями показав, що порядок нехай навіть елементарний, але все-таки правовий, навести можна завжди. Потім справу удосконалювання законності було продовжено в епоху знаменитої перебудови            М.С. Горбачовим. До чого це привело всім добре відомо – збільшилась і без того непроста проблема низького правопорядку: він то говорив про верховенство права, то влаштовував “криваві розбирання” у Закавказзі і Прибалтиці. Закінчилося ж усе це тим, що чимала кількість людей, скориставшись прогалинами в праві, нелегально заробили гігантські бариші, а 15 союзних республік на цілком законних конституційних підставах скористалися своїм правом рецесії Конституції 1977р., і держави СРСР не стало.

Подальша (уже  українська) історія показує, що на даному етапі розвитку правопорядок і законність і без того слабкі минулого приведені зовсім у жалюгідний стан, а правовий нігілізм виріс до небувалих розмірів. Недосконалі закони. Відсутність механізмів їхньої реалізації, відмивання величезних коштів за рубежем (підтвердженням цьому стала справа колишнього Прем”єр- міністра України Павла Лазаренка), одержання гігантських надприбутків в обхід держави, бурхливий розвиток “чорного ринку”, численні піраміди, простої розкрадання державних фінансів украй підірвали віру в закон і правопорядок. Справді, як може повірити в “рівність усіх перед законом і судом” коли людина, місяцями не одержує свої тяжкою працею зароблені гроші Про яку законність і про який правопорядок можна вести мову, коли люди у відкриту обговорюють, який з чиновників що придбав з нерухомості і транспорту (вартість яких часом у кілька тисяч разів перевершує оклади власників). Недарма говорять, що риба гниє з голови - у людей виникає питання: ”Якщо їм можна порушувати закон, те чому не можна нам?”, і вони порушують, нехай не в таких обсягах і масштабах, але вони зневажають вимоги закону, тим самим зміцнюючись у своєму нігілізмі. Дослідники завадють питання - чому так відбувається? Чому на Заході одне, а в нас діаметрально протилежне? Невже ж ми настільки самобутні, що і тут нам потрібно повторювати усі з “точністю до навпаки”? Чи правильно буде говорити, що в цьому винувато цілком і цілком наше темно-червоне комуністичне минуле, що зростило в країні колір беззаконня і нігілізму? А може бути, комуністи лише зміцнили уже виникле явище, може цей самий нігілізм виник уже до них, а потім просто розвився, потрапивши на сприятливий ґрунт “революційної законності”? Тоді де ж шукати початок його виникнення, відкіля він узявся на землі російській і де шукати корінь зла за назвою “правовий нігілізм”. 

На зазначені вище питання можна  дати відповіді, визначивши основні  сучасні джерела і форми прояву правового нігілізму.

Розділ 2. Вияви правового нігілізму  в суспільстві: теоретичний та практичний аспекти

2.1. Основні  джерела правового нігілізму

На сьогоднішній час фахівці виділяють чимало джерел правового нігілізму, серед  яких:

- недосконалість самих законів;

- неналежна  діяльність правоохоронних органів;

- протиправні установки   та поводження самих громадян.

Саме  зазначені вище негативні  прояви сучасної діяльності в чималій  ступені сприяють тому, що правовий нігілізм у сучасній Україні є досить серйозною проблемою – незважаючи на всі спроби боротьби з ним, він не тільки не іде з “правової арени”, а  навпроти, - усе більш і більш зміцнює свої позиції на ній. Але розглянемо усі один по одному.  

 Одна з головних  причин правового нігілізму криється власне в самих законах – у їхній недосконалості і суперечливості. Справді, стан нинішнього законодавства багато в чому залишає бажати кращого – закони переповнені, так називаними, “мертвими нормами” – тобто положеннями, що не діють у реальній дійсності через слаборозвинені механізми їхньої реалізації¹. Недосконалість законодавства найбільше яскраво виявляється в сфері цивільного процесу. Здавалося б, що з урахуванням того факту, що саме в даній області відбувається захист прав і законних інтересів громадян, саме в суди звертаються люди з проханням про захист від незаконних зазіхань, закони, що регулюють сферу цивільного судочинства, повинні бути чіткими, грамотно складеними і максимально лаконічними, тобто повинно бути зроблено все, щоб забезпечити громадянам швидкий і повний захист їхніх прав і законних інтересів і припинити незаконні дії інших осіб. Насправді усе обстоїть трохи іншим чином.

По-перше, діє Цивільний  процесуальний кодекс (ЦПК, який був  прийнятий ще в 1963 році і, зрозуміло, був непридатний для якісно нової української економічної і правової дійсності. Положення намагалися врятувати шляхом простого “латанія дір”, тобто за допомогою внесення в ЦПК неймовірної кількості змін і доповнень. Але все рівно ситуація була вкрай  напруженою, а судочинство неймовірне заплутаним аж до  21 червня 2001  року, коли були внесені найбільш істотні  доповнення і зміни, що наблизили ЦПК до потреб суспільства(це стосується приведення даного нормативного документу у відповідність із Конституцією Українита доповнення глава про апеляційне провадження та новий підхід до касаційного розгляду справ, що обумовлено судово-правовою реформою).

На сьогоднішній час у  названий  модифікований нормативно-правовий акт  внесено чимало виправлень, що додали ЦПК хоч скільки-небудь цивілізований вид. Але все-таки необхідно визнати, що сучасний стан ЦПК залишає бажати кращого.

Необхідно зазначити, що У  процеси руйнування цивільного судочинства  активно втручається Конституційний суд України, що по запитах найбільш  ініціативних громадян визнає усе більшу кількість правових норм не відповідними Конституції _, ще більш  заплутуючи тим самим цивільний процес.

Треба згадати те, що ЦПК  й досі містить “мертві норми”, які тягнуть за собою інші (наприклад, норми  про товариські суди). Фахівці вважають, що  необхідно  позбавити  ЦПК від цього баласту, а це значить – нові зміни і доповнення в  багаторазово змінений і доповнений кодекс, значить нова плутанина в праві (найчастіше розібратися в ній непросто і юристам, не говорячи вже про рядових громадян) – новий виток росту недовіри населення до закону, нове посилення правового нігілізму.

Таким чином, можна стверджувати, що необхідність  прийняття нового  кодексу назріла давно, але, на жаль, вітчизняний законодавець не квапиться  полегшити долю цивільного судочинства – у даний час існує лише проект ЦПК України, що вже одержав безліч дорікань.

До недавна анлогічною вищезазначеній була ситуація із арбітражним  законодавством.

Раніше діяв Арбітражний  процесуальний Кодекс 1992 року, що  був украй недосконалий. Прописані в ньому процедури арбітражного судочинства були неймовірно  довгі, і тому процес безумно розтягувався в часі, а з обліком гіперінфляції, що тоді бушувала, позивачі, що розраховували на одержання своїх коштів, розорялися, тому що їх грошові кошти з”їдались інфляцією.  Цей недосконалий кодекс мав досить пагубні наслідки для законності і правопорядка, і зайвий раз зміцнив правовий нігілізм. Велика кількість кредиторів при неналежному виконанні зобов'язань відповідними боржниками переставала  сподіватись на арбітражні суди, завалені позовами про стягнення боргів (треба ще помітити, що крім процесу вкрай незовсім було виконавче провадження і позивачі, переборовши один етап у виді довгого позову марно волали по допомогу судових виконавців – стягнути борги було ще сутужніше) і стали звертатися по допомогу до нелегальних угруповань – попросту говорячи, у банди. Природно, що злочинні угруповання, будучи не зв'язані нормами недосконалого процесу, забезпечували куди більш швидке повернення грошей, часто просто “вибиваючи” їх з боржників і стягуючи за це визначені відсотки із суми (звичайно 50%) і, треба визнати, що чимала кількість фірм і бізнесменів зверталися за подібного роду послугами – таким чином, поряд з офіційною системою арбітражних судів виростала система “злочинних судів”, що при своїх розбираннях керувалися аж ніяк не правовими нормами. Це без сумніву, нанесло непоправну втрату законності і правопорядку, як таким. Про вплив цих явищ на правовий нігілізм  і говорити чогось – у людей виникало в цих випадках недовіра і до закону і до судів, вони віддавали перевагу криміналу законності¹.

Зараз у нас діє новий  Господарський процесуальний Кодекс України, що у порівнянні зі старим АПК є більш досконалим, процес проходить у більш стиснутий термін, а з урахуванням і нового Закону України “Про виконавче провадження” примусове виконання рішень суду стало більш ефективним. Тому повернення боргів і інші суперечки стали повертатися в правове поле, що, звичайно ж, утішно, тому що завдає могутнього удару по одному з проявів правового нігілізму. Але тепер господарському процесу десь заважає процес цивільний, котрий усе ще ґрунтується на старому ЦПК і багато в чому залишає бажати кращого. У науковій літературі усе частіше висловлюється думка про те, що добре було б привести найважливіші процесуальні норми ЦПК у відповідність з більш зробленими положеннями Господарського процесуального Кодексу, аргументуючи це тим, що в принципі господарський процес колись вийшов з цивільного.

Ще більше незрозумілим на тлі негативних висловлень про заборону всього стабільного предстає прийняття Податкового кодексу, який вже розглядався декільками складами Парламенту.  Хоча прийняття зазначеного Кодексу є першочергове завдання сьогоднішньої законодавчої влади.

Говорячи про недосконалість сучасного законодавства як одне з джерел правового нігілізму, необхідно також відзначити суперечливість сучасних законів (яка найчастіше буває аж ніяк не випадкової). Справді, джерел правових норм у сучасній Україні просто неймовірна кількість – це і закони, і укази Президента і постанови уряду, і різного роду відомчі інструкції, і інформаційні листи. У такій кількості нормативно-правових актів надзвичайно складно орієнтуватися навіть за умови повної відповідності цих актів один одному – тобто при строгому дотриманні ієрархії, погодженості прийнятих у них норм, що ж тоді говорити про можливості правомірного поводження і поваги до закону, якщо в такій величезній кількості норм знаходиться чимало таких, котрі суперечать один одному або узагалі  порушують самі підвалини нормотворчості. За прикладами далеко ходити не треба – візьмемо протиріччя в законах. Конституційні і прості  закони володіють, як відомо, вищою юридичною чинністю (після міжнародних договорів і Конституції) і інші нормативні акти повинні їм відповідати. Але що робити, якщо одному закону суперечить  інший закон. Таких випадків,  на жаль, чимало. Дуже багато з них пов”язані із податковим законодавством. Так, наприклад Закон України “Про освіту” в ст. 61 звільняє заклади освіти, що надають платні послуги,  від оподаткування. Про це заперечує Закон “Про прибутковий податок з підприємств”, який відносить доходи цих закладів до об”єктів оподаткування.

Це те, що стосується законів, але  ж є ще і величезна кількість  підзаконних нормативних актів, творці яких прагнули поставити їхній “у главу кута”, підняти над іншими джерелами права.

Тому, як справедливо відзначає  Н.І. Матузов: “не приходиться дивуватися тій обставині, що багато підзаконних  нормативно-правових актів часто  стають надзаконними”¹.

Іншими словами в  дані акти вносяться свідомо суперечливі  закону норми. Навіть суди, що по суті справи повинні здійснювати захист прав і інтересів громадян найчастіше збільшують і без того серйозну плутанину  в праві. Як відомо, у якості одного з джерел права судовий прецедент у нас не визнається. Проте, наші суди  це анітрошки не бентежить. Тобто керівні роз'яснення, Постанови Пленуму Верховного Суду й Інформаційні листи Вищого Господарського Суду України є не роз'ясненням і тлумаченням вже існуючих норм, а по суті справи створенням нових. Найчастіше судам пропонується приймати рішення врозріз з нормами діючого права – наприклад, при розгляді практики по справах про стягнення заборгованості господарським  судам дано було право знижувати відсотки, що підлягають виплаті, хоча в законодавстві такого варіанта не передбачено.

Тобто по суті справи судовий  прецедент у нас існує, тому що якщо нижчестоящі суди насміляться  не виконати указівки вищестоящого, те їхнє рішення буде все рівно скасовано  в разі перегляду.

Тепер торкнемося Основного  закону нашої країни – Конституції 1996 року. Як відомо, вона володіє вищою  юридичною чинністю і всі інші нормативні акти повинні їй відповідати. Однак, як справедливо відзначають  деякі фахівці, наша Конституція  насправді має мінімальну легітимність. Відношення до неї в багатьох негативне – Конституцію попросту порушують, або в кращому випадку ігнорують. На цьому тлі загальних порушень часто здаються просто смішними зусилля Конституційного Суду, що після багатогодинних засідань шляхом неймовірно складних системних тлумачень законів визнає “неконституційною” ту або іншу статтю якого-небудь нормативного акта. До речі, подібна практика прийняття законів “незаконними” досить негативно позначається на суспільній правосвідомості. Незважаючи на всі зусилля Конституційного Суду, чимала кількість законів ще  дотепер  порушує Основний  закон країни.

Таким чином виходить досить дивна річ: з одного боку –  Конституція є вищим законом  у країні, а з іншої сторони  в деяких питаннях її верховенство ґрунтовно принижене. Простому непрофесіоналу важко розібратися в складних хитросплетеннях і  колізіях сучасної правової системи – йому в очі кидається одне: Конституція не діє по цілому ряду найважливіших питань, значить законодавство є фікція – і знову росте правовий нігілізм. Але якщо така непроста ситуація склалася на державному центральному рівні, то чогось дивуватися тому, що в законодавстві органів місцевого управління діється взагалі повний безлад.

Можна із впевненістю  стверджувати, що закони багато в чому недосконалі. Але справа не тільки в цьому  адже навіть ідеальний з погляду юридичної техніки закон не буде працювати без діючого, налагодженого механізму його реалізації. Адже ще Ш. Монтеск'є сказав: “коли я поїду в правову державу, я запитаю не про те  , які там є закони, а про тоб як ці закони працюють  і втілюються в  життя”¹. Відсутність от таких механізмів реалізації правових розпоряджень, причому механізмів діючих – навряд чи не велика проблема, чим недосконалі закони. Адже написати ідеальну  правову норму набагато легше, ніж утілити її в життя: моментально на шляху її реалізації виникнуть сотні перешкод (у тому числі і горезвісний правовий нігілізм). Ще у часи римського права було замічено, що ігнорування законів є страшне зло, яке  у корені підриває  всю правову систему держави. Не випадково Міжнародна комісія з законодавства оцінила якість наших законів на “4” (досить висока оцінка), а от рівень їхнього виконання на “1” (нижче був тільки “0”) – як говориться, висновки напрошуються самі собою. Як підтвердження цьому, досить згада останній Всеукраїнський референдум, на якому було прийнято рішення про зняття депутатської недоторканості. Вже пройшло як півроку, а відповідні зміні і не збираються вносити в чинне законодавство про статус народних депутатів.

 Іншою великою проблемою,  що викликає недовіру людей  до законів, є боротьба усередині  самої влади, точніше боротьби  між її галузями. Коли дві галузі  єдиної державної влади замість  того, щоб займатися нормотворчістю, у межах своєї компетенції підвищувати рівень законності і правопорядку в країні, ніяк не можуть поділити свої повноваження,  видають нормативні акти в спис  один одного, усіляко блокують виконання рішень “конкурентів”, обвинувачують перед співгромадянами один одного , люди перестають вірити в дію, яких би те ні було, законів. Така конфронтація досить довго й часто спостерігається на прикладі протиріч, що виникають між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Наступним по важливості джерелом і причиною правового нігілізму  вважаються самі порушення закону, того суперечливого закону, про який вже говорилося вище. Не будемо говорити про ті порушення, що як би і не порушення – це просто “лазівки”, що викликані прогалинами в праві й активно використовуються деякими юристами (недарма ж відома фраза: “Закон, як стовп, – улізти важко, а обійти – запросто!”). Необхідно сказати саме про цинічне та суспільно небезпечне правопорушення, тобто про злочини. Їхнє здійснення лежить на совісті сформованого за останні роки особливо злісного криміналу – це організована злочинність.