Проблема безпеки на Корейському півострові

Семінар 2 Проблеми безпеки  на Корейському півострові

«КОРЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА»

 

Перехід людства з XX століття в XXI століття супроводжувався

суттєвими змінами в системі міжнародних відносин. Зруйнувалася

політико-ідеологічна двополюсність світу. Стала набирати темпи

економічна та політична глобалізація міжнародних відносин.

Біполярне військово-політичне  протистояння зникло, міжнародні

відносини звільнилися від силової глобальної конфронтації. Але це не

призвело до зменшення конфліктних ситуацій у світі. Не тільки зберігся

ряд старих протиріч, але і з’явилося безліч нових, точніше, таких, які

довгий час назрівали латентно, стримувалися жорсткими рамками

конфронтації, а після її припинення вийшли на поверхню маючи

досить часто неконтрольований розвиток.

Таким чином, сучасна динаміка міжнародних відносин характеризується

наявністю як позитивних, так і негативних тенденцій. І, природно,

постають питання поглиблення позитивних тенденцій і створення

нової конструктивної системи безпеки.

Характерною особливістю  сьогоднішнього дня також є домінуюче

значення економічної потужності держави. Світові економічні центри

стають полюсами глобальної системи міжнародних відносин. Одним

із таких центрів стає Північно-Східна Азія, де сходяться інтереси трьох

провідних ядерних держав – США, Росії і Китаю, і двох найбільших

економічних держав – США і Японії.

Однак у цьому регіоні  є тліюче і незгасаюче вогнище  напруженості,

що не дає закріпити і поглибити тенденції оздоровлення політичної

атмосфери в ПСА, здатне стати потенційним джерелом гострих

міжнародних конфліктів – це ситуація на Корейському півострові.

Протистояння двох частин колись єдиної держави Корея –  КНДР і РК –

це спадщина «холодної війни». «Холодна війна» вже пішла в минуле,

а Корейський півострів продовжує жити за її законами, випадаючи із

загальної тенденції світового розвитку. Корейський півострів залишається

осередком факторів нестабільності, що гальмує становлення ефективної

системи безпеки в Північно-Східній Азії. Джерелом напруженості і,

навіть, ворожості між Північчю і Півднем Кореї є розкол корейської

нації, що триває не одне десятиліття.

Останніми роками, особливо у зв’язку із непередбачуваністю розвитку

ядерної програми КНДР, увага до вирішення корейської проблеми з

боку світового співтовариства надзвичайно посилилась.

Аналізуючи визначальні  чинники впливу щодо «корейської

проблеми», Г. Кіссінджер прийшов до висновку: «Напруженість на

Корейському півострові зберігається, відображаючи цілу низку складних

і взаємопов’язаних проблем, розв’язати які за допомогою багатозначних

жестів неможливо» [94]. Структура проблемних питань, на думку

політолога, включає в себе: «Ролі Сеула і Пхеньяна, особлива

відповідальність кожного з них за процес об’єднання (якщо такий взагалі

відбудеться); можливі сценарії розвитку подій в Північній Кореї; роль

зацікавлених держав, серед яких Японія, Китай, Росія і Сполучені

Штати; і присутність американських  військ у Південній Кореї, яка

відчутно впливає на формування майбутньої військової і політичної

позиції Сполучених Штатів в Азії» [95]. Роль великих держав та їх

інтереси в «корейському процесі» відзначалась і відомим американським

політологом П. Шнайдером. На його думку, «в теперішніх умовах

будь-яка формула переговорів, яка не включає зацікавлені сторони,

виглядає нереально» [96]. Необхідність прямої або не прямої участі

держав – регіональних центрів впливу, в процесі врегулювання корейської

проблеми, підкреслювалась і американським політологом-сходознавцем

М. Абрамовичем [97].

Зацікавленість центросилових  держав регіону у врегулюванні

корейського питання носить певну дуалістичність: з одного боку, вони

підтримують міжкорейський діалог, який дозволяє знизити ступінь

напруженості у взаємовідносинах, а з іншої – висока ступінь

невизначеності характеру зовнішньої політики об’єднаної Кореї, її участі

у військово-політичних союзах та альянсах та їх спрямованості, зумовлює

досить обережне ставлення, помірковане ставлення до перспектив

об’єднання. На думку Г. Кіссінджера, найбільш зацікавленими сторонами

щодо поступовості, а головне віддаленості в часі кінцевого результату

процесу корейського об’єднання є Китай і Японія [98]. Найбільшу

занепокоєність викликає можливість успадкування об’єднаною Кореєю

північно-корейської ядерної і ракетної технології. Окрім того, стверджує

експерт: «Пекін занепокоєний впливом корейського націоналізму на

корейські меншини в Маньчжурії. Зі свого боку, Японія дозволила

Америці розташувати на своїй  території військові бази, головним чином,

для збереження існуючого стану справ у Кореї, і вона стурбована тим,

що об’єднана Корея може спробувати об’єднати громадську думку

всередині країни на ґрунті давньої антипатії до Японії» [99]. Інтереси

США в забезпеченні безпеки  на Корейському півострові, на думку

експертів корпорації «RAND», визначаються тим, що «американські

зобов’язання відносно Кореї виходять з американської зацікавленості

у встановленні стабільнішого мирного порядку в Північно-Східній

Азії та визнання того факту, що комуністичний контроль над Кореєю

може суттєво та несприятливо позначитися на балансі сил у регіоні та

дестабілізувати обстановку як у найближчому майбутньому, так і на

більш тривалий період» [100].

Розпад СРСР кардинально  змінив баланс сил і конфігурацію

взаємовідносин між основними акторами, залученими до врегулювання

корейської проблеми. У вересні 1990 р. Радянським Союзом були

встановлені дипломатичні відносини з Республікою Корея, а в листопаді

1992 р. був укладений  Договір про основи відносин  між Російською

Федерацією і Республікою  Корея [101]. Москва відмовилася від

односторонньої північно-корейської орієнтації, водночас, відбулося і

деяке охолодження відносин між СРСР, а потім і Росії з КНДР.

Зокрема, Москва ініціювала перегляд Договору про дружбу, співпрацю

і взаємодопомогу з КНДР від 1961 р. та виступила за відміну статті,

що передбачала надання військової допомоги КНДР у випадку

неспровокованої агресії. У 1995 р. Москва повідомила Пхеньян про

відмову продовження даного договору на черговий термін, одночасно

РФ запропонувала Північній  Кореї розпочати підготовку нового договору,

що не знайшло підтримки в правлячих колах Пхеньяна. Згортання

зв’язків із КНДР, припинення економічної і військово-технічної допомоги

призвели до погіршення російсько-північнокорейських відносин.

Внаслідок чого позиції і  вплив Москви на півострові були певною мірою

нівельовані. Повноважним представником Президента РФ у Далеко-

східному федеральному окрузі К.Б. Пуліковським були задекларовані

пріоритети двостороннього співробітництва РФ – КНДР: стратегічне

співробітництво в контексті нових відносин РФ і РК, спрямовані на

розв’язання проблеми об’єднання Корейського півострову, а також

розвиток економічного співробітництва і обміну, на рівних умовах і

за обов’язкового повернення боргів КНДР Росії

Після розпаду Радянського  Союзу США і Китай активізували свої

дії в цьому регіоні. США, Японія і РК не встановили дипломатичні

відносини з Північною Кореєю. Пекін встановив у 1992 р. дипломатичні

відносини з Сеулом, заздалегідь сповістивши керівництво КНДР і

провівши з ним відповідну роботу. Тому КНР виявилася єдиною країною,

що зберегла дружні відносини з Північною Кореєю, зокрема, і двосторонній

військовий договір з КНДР від 1961 р. Разом із тим Пекін дав зрозуміти

Пхеньяну, що КНДР не повинна  розраховувати на військову підтримку

Китаю у випадку, якщо вона спровокує і розпочне військовий конфлікт

на Корейському півострові.

Визначення ролі зовнішньополітичних  факторів (США, КНР і РФ)

щодо впливу на еволюцію корейської проблеми можливе на основі

комплексного підходу з урахуванням дієвості як внутрішніх, так і

зовнішніх детермінуючих факторів.

Дестабілізуюча роль Корейського  півострову в регіональній системі

міжнародних відносин зумовлена низкою внутрішніх і зовнішніх факторів:

1. Неврегульованість відносин  між КНДР і Республікою Корея,

для яких характерні періодичні спалахи ворожості і конфронтації.

Ускладнюючим моментом наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. стали

наполегливі спроби Північної Кореї демонтувати існуючий з 1953 р.

механізм контролю за перемир’ям у Кореї, замінивши його мирною

угодою між КНДР і США.

2. Відсутність нормальних  дипломатичних зв’язків з КНДР  у більшості

провідних країн світу, в першу чергу США і Японії, і мінімальний

рівень зв’язків з рештою світу, за виключенням КНР, Куби, В’єтнаму

і деяких країн, що розвиваються.

3. Значний військовий  потенціал КНДР і РК, надмірна  концентрація

збройних сил Півночі і Півдня в районі демілітаризованої зони в умовах

гострої політичної конфронтації корейських держав.

4. Відсутність надійних  гарантій без’ядерного статусу  Корейського

півострову.

Підписання міжкорейської  Спільної декларації про денуклеаризацію

Корейського півострову, укладення  в січні 1992 р. контрольної угоди

з МАГАТЕ, а в жовтні 1994 р. – «рамкової угоди» з США, а також

домовленості США, РК і Японії у березні 1995 р. з проекту (КЕДО) –

об’єднання зусиль з будівництва в КНДР легко водневих реакторів не

призвели до обнадійливих результатів. На сьогодні світове співтовариство

не має в своєму розпорядженні вичерпних даних щодо характеру і

спрямованості ядерної діяльності Північної Кореї. Не можна виключати,

що складність економічної ситуації в КНДР, невиконання США низки

зобов’язань з «рамкової угоди» (встановлення дипломатичних відносин,

зняття економічних санкцій, виключення КНДР з так званого «списку

терористичних країн») можуть підштовхнути Пхеньян до повторення

спроб розіграти «ядерну карту», як це було в 1992-1993 рр., коли

12 березня 1993 р. КНДР  оголосила про вихід з Договору  про

нерозповсюдження ядерної зброї. Аналогічна ситуація виникла і 9 січня

2003 р. коли США звинуватили  Пхеньян у порушенні Рамкової  угоди

і припинили постачання нафтопродуктів, у відповідь КНДР оголосила

про вихід з ДНЯЗ. Російський вчений В. Лі вказував, що «китайський

чинник» зіграв не останню роль у виникненні північно-корейської

ядерної проблеми, зокрема, він наголошував, що, не озираючись на

Китай, КНДР навряд чи б наважилася кинути такий відвертий виклик

міжнародній системі нерозповсюдження ядерної зброї [103]. Разом із

тим жорстка позиція США щодо КНДР має неоднозначні оцінки в

Сеулі. Так, Південнокорейський науковець В. Ча підкреслював, що РК

виключає силовий варіант вирішення питання або економічні санкції,

оскільки такі заходи можуть прискорити крах Півночі, що завдасть

шкоди Півдню [104]. Окрім того, існують свідчення, що необхідний

потенціал ядерної програми має в своєму розпорядженні і Південна Корея,

яка надзвичайно занепокоєна діями КНДР в ядерній галузі [105; 106; 107].

5. Підтвердженням підвищеної  уваги керівництва КНДР до  реалізації

національної ракетної програми є запуски балістичної ракети

«Тепходон – 1» наприкінці 90-х рр. ХХ ст., а також заява Пхеньяна

про виведення на орбіту штучного супутника Землі. Випробування

Північною Кореєю балістичної  ракети з дальністю до 2,5 тис. км

викликало вкрай негативну реакцію з боку Японії, США, Південної

Кореї і було розцінено  як загроза миру і безпеці Корейського  півострову

і ПСА в цілому.

6. Суттєві відмінності  стратегічних цілей і тактичних  завдань політики

щодо Корейського півострову провідних зацікавлених держав (США,

Китаю, РФ та Японії), їх неготовність співвіднести свої національні

інтереси з перспективами зміцнення регіональної безпеки.

Разом із тим у регіоні  є і ряд факторів, які перешкоджають  творенню

регіональної системи безпеки. Це відсутність спільної для всіх країн

зовнішньої загрози (поряд із загрозою субрегіонального військового

конфлікту з можливим застосуванням ядерної зброї і зброї масового

знищення) або достатньо істотні зміни співвідношення сил між

регіональними державами, які стимулювали б до об’єднання зусиль у

сфері забезпечення безпеки; відсутність домінуючих норм і цінностей,

які лежали б в основі загальноприйнятої концепції регіональної безпеки;

відмінності політичних систем потенційних країн-учасниць.

Неврегульованість корейської проблеми є достатньо потужним

дестабілізуючим фактором для всього Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Вихід з договору ПРО 1972 р., початок розробки системи національної

ПРО, а також неодноразово згадувані американською стороною причини

цього – потенційна загроза не збоку «розвинених країн», а з боку так

званих «країн-ізгоїв» – напряму стосується корейської проблеми,

конкретно – КНДР [108]. Саме вона, з точки зору офіційного

Вашингтона є потенційним  агресором, з боку якого очікується ядерний

удар. У значно більшому ступені, з точки зору американських політологів,

стурбованість неврегульованістю корейської проблеми виявляє Японія

внаслідок фактору географічної близькості [109]. Проте, не можна не

враховувати і те, що на початку ХХІ ст. США прагнуть формувати свою

національну систему ПРО на основі так званих ПРО театру військових

дій (ТВД). І в цьому випадку, саме Японія є тим плацдармом, на якому

можна встановити такі системи – особливо це вигідно для Вашингтону,

оскільки в цій ситуації територія США залишається повністю захищеною.

Так, заступник міністра оборони США Д. Фейт, характеризуючи зміну

підходів щодо структурного змісту системи оборони на початку ХХІ ст.,

відзначає: «Вихідні настанови щодо передового базування сил змінились

кардинальним чином: ми більше не ставимо перед військами завдання

вести бойові дії безпосередньо в районі дислокації. Навпаки, їх мета –

силове проекціювання на театри військових дій (ТВД), які можуть

знаходитись далеко від району базування» [110].

Окрім стратегічних наступальних озброєнь і зброї масового знищення,

загрозливі масштаби набула і сама військова присутність у регіоні

Північно-Східної Азії. Наявність  значної кількості військових з’єднань

у субрегіоні вже сама по собі є суттєвим дестабілізуючим фактором і

може розглядатися як потенційна загроза безпеці. Корені цієї ситуації

напряму пов’язані із періодом біполярності і є істотним показником

існуючого в ПСА конфліктогенного потенціалу. Ця проблема залишається

серйозною перешкодою на шляху початку мирного діалогу, а також є

своєрідним показником недовіри, яка зберігається відносно один

одного в провідних країнах регіону, які віддають перевагу утриманню

в ПСА постійного потенціалу звичайних регулярних збройних сил.

Урегулювання корейської проблеми полягає в можливостях

зацікавлених сторін щодо поступового розвитку політичного діалогу,

ядерного нерозповсюдження, двосторонніх відносин у всіх сферах в

умовах сприятливого зовнішнього оточення і надійних міжнародних

гарантій. Розвиток режиму заходів військово-політичної довіри на

Корейському півострові є  основним змістовним компонентом розбудови

механізмів безпеки. В цьому контексті важливим є міжнародне

позиціонування Республіки Корея й КНДР щодо консолідації зусиль,

спрямованих на врегулювання проблеми. Це, в свою чергу дає можливість

з достатньо великою долею вірогідності оцінити реальні можливості

врегулювання двосторонніх відносин, перспективи об’єднання та

визначити значення і роль зовнішніх чинників (США, КНР, РФ).

Керівництво РК неодноразово заявляло про готовність піти на

компроміс щодо створення структури взаємної безпеки. В 1988 р.

президент РК Ро Де У, в своєму виступі на черговій сесії ООН

запропонував створити шестисторонню консультативну конференцію

за участю США, Китаю, СРСР, Японії, Північної і Південної Кореї з

метою обговорення широкого кола питань з проблем безпеки і стабільності

в регіоні. Подібні заяви були зроблені і в 90-х рр. ХХ ст. [112]. Прагнення

щодо творення дво- та багатосторонніх механізмів безпеки і до переговорів

з КНДР з боку РК спричинені не лише прагненням зменшити зовнішню

небезпеку з боку Півночі, але і необхідністю створення певного балансу

сил як у регіоні (АТР), так і в субрегіоні (ПСА). Зокрема механізм

субрегіональної безпеки міг би стати певною гарантією балансу сил у

регіоні. Південнокорейські дослідники вважають, що участь у подібному

механізмі могла б відіграти стримуючу роль щодо гегемоністських

устремлінь деяких держав [113]. Можна спрогнозувати, що мова йде про

врівноваження Росією існуючого потенціалу США. Окрім того спроби

посилити свій вплив у ПСА простежується з боку Японії і Китаю.

У 1991 р. між КНДР і РК був  підписаний Протокол про наміри,

ненапад, співробітництво і обмін між Північчю і Півднем, а в 1992 р. –

Угода про взаємний ненапад. Колективний шлях розв’язання корейської

проблеми є найбільш прийнятним. При цьому ключову роль, окрім

двох корейських держав, повинні відіграти регіональні центри сили –

США, КНР та РФ. Разом із тим потрібно відзначити, що позиції США

(традиційно підтримуючих РК) і Китаю (який багато в чому виступає

на боці КНДР) вже є достатньо стійкими, в 90-ті рр. ХХ ст. значно

посилився вплив Японії на процеси, що відбуваються в ПСА. Певні

розбіжності в позиціях щодо корейського врегулювання не завадили

колишньому держсекретарю США К. Пауеллу зробити висновок про

зближення США та КНР у цьому питанні. «Американські і китайські

інтереси щодо Корейського півострову співпадають не повністю, але

все ж таки значною мірою вони подібні. Жодна зі сторін не бажає,

щоб Північна Корея створила і розташувала в себе ядерну зброю. Нікому

не надасть задоволення жалюгідна картина розпаду північно-корейської

економіки. Ні Вашингтон, ні Пекін не зацікавлені в поглибленні кризи,

пов’язаної зі скупченням біженців на китайському кордоні» [114]. На

думку ж сенатора США Ч. Хейгела зближення між США та КНР

щодо Корейського півострову визначається роллю і впливом Китаю в

«стримуванні ядерних амбіцій Північної Кореї», що в свою чергу дає

можливість Пекіну «відіграти унікальну роль і допомогти Пхеньяну

зробити правильний вибір» [115].

Взаємодія КНР, РФ і США  могла б стати відповідним  гарантом

безпеки процесу врегулювання корейської проблеми. При цьому ці

країни повинні були б виступати як противаги тієї з Корей, яка в

критичний момент може спровокувати військовий конфлікт. При розгляді

питання щодо перспектив об’єднання двох корейських держав постає

питання про гарантії цього процесу, а також його відкритість. Визначальна

роль у цьому процесі полягає насамперед у наданні гарантій обом

державам, або підписанні пакту про ненапад зацікавленими регіональними

державами, або шляхом укладення перехресних угод про ненапад між

сторонами та їх союзниками, залученими до переговорного процесу.

На думку автора, найбільш прийнятним є перший варіант, оскільки

вірогідність виникнення широкомасштабного військового конфлікту

в субрегіоні ПСА є досить низькою, мова йде про нормалізацію відносин

по вісі РК-КНДР, перші ж кроки у вигляді підписання відповідних угод

уже зроблені.

У середині 90-х рр. ХХ ст. була здійснена спроба створити в ПСА

механізм колективних санкцій проти можливого порушника безпеки.

Розглядався варіант об’єднання двох Корей за моделлю «два плюс

чотири» – чотири держави могли б контролювати безпеку півострову

в обмін на мирні зобов’язання єдиної Кореї за зразком ФРН – відмова

від виробництва і застосування ЗМЗ, обмеження чисельного складу

збройних сил, заборона на використання технологій, які можуть мати

подвійне призначення тощо [116].

У цьому випадку вже  об’єднана Корея могла б виступати  як

повноправний актор міжнародних відносин і суб’єкт участі в регіональних

об’єднаннях [117]. Подібний механізм урегулювання корейського

конфлікту міг би мати і продовження – створення коаліції за моделлю

«два плюс чотири» з метою вироблення шляхів розв’язання проблеми

двох Корей – президенти РК Кім Ен Сам і США У. Клінтон запропонували

розпочати чотирьохсторонні переговори за участю США, РК, КНДР і

КНР. Пропонувалось створити спеціальний орган – асамблею з

представників цих країн, яка б готувала вироблення і підписання

мирного договору, а в подальшому могла б стати центром регіональної

міжнародної організації за принципом ОБСЄ [118].

Особливо варто відзначити, що на тлі спільних заяв щодо

необхідності багатостороннього підходу до проблеми Корейського

півострову, Росію все ж таки не включили до складу «чотирьохсторонньої

комісії», що є свідченням реального падіння авторитету РФ в ПСА.

На думку корейського  дослідника Кан Вон Сіка, головною причиною

цього є непродуманість російського зовнішньополітичного курсу [119].

За рівнем економічного розвитку Росія значно поступається США,

КНР і Японії. Вона не сприймається державами регіону як потужний

економічний партнер і практично не долучена до регіональних

інтеграційних процесів. Роль Росії у регіоні традиційно полягала у

використанні військово-політичного потенціалу, який з початку 90-х рр.

ХХ ст. суттєво скоротився [120].

Шлях вирішення корейської проблеми, чи то об’єднання двох держав

в одну, чи ж просто деескалація існуючого військово-політичного

протистояння в будь-якому випадку полягає в динамічній розбудові

багатостороннього діалогу в ПСА за рівної участі всіх зацікавлених

сторін, політичні зв’язки повинні підкріплюватись економічною

консолідацією. Можлива розробка питання не лише щодо створення

багатостороннього механізму регіональної безпеки, але і формування

структур економічного співробітництва. При цьому укладені політичні

і економічні міжнародні договори стануть юридичною основою

створюваних міжнародних структур. Разом із тим реалістичність реалізації

моделей врегулювання корейської проблеми значною мірою визначається

і відповідністю характеру цього процесу інтересам США, КНР і РФ.

Регіональні центри сили мають  багато в чому співпадаючі інтереси

щодо розв’язання корейської проблеми: зацікавленість у призупиненні

корейської ядерної програми, формування дво- та багатосторонніх

угод, які б забезпечували контрольованість процесу міжкорейського

діалогу, відстоювання мирного шляху врегулювання корейської проблеми,

підтримка ініціатив щодо вирішальної ролі в об’єднавчому процесі

корейських сторін, підтримка конструктивної розбудови відносин двох

Корей в економічній сфері, спрямованій на підвищення ефективності

реформування економічної структури КНДР. Все це є основою для

розвитку конструктивної співпраці відносно корейської проблеми між

США, КНР та РФ. Проте кожна зі сторін має і свої інтереси в регіоні,

які, в першу чергу, передбачають посилення власного визначального

впливу на характер розвитку регіональної міждержавної взаємодії. У

доповіді, підготовленій американськими експертами в 1995 р., відзначалось:

«Тільки об’єднання Кореї  зробить її елементом миру та стабільності в

Азії. Військова присутність  США в Південній Кореї –  основна перешкода

на шляху об’єднання. Залежність від військової сили – ознака моральної

слабкості зовнішньої політики США в Азії» [121]. Але події 11 вересня

2001 р. внесли істотні  корективи в зовнішньополітичну  стратегію

адміністрації Дж. Буша-мол. Офіційний Вашингтон прагнув зміцнити

відносини військово-політичного союзництва з КР та Японією і одночасно

не загострити відносин з КНР. Так, 12 березня 2003 р. на слуханні

комітету з міжнародних відносин Сенату США американський політолог

Б. Джилл наголошував, що китайські аналітики визнають, що ядерна і

ракетна програми КНДР призводять до модернізації військових програм

у регіоні; до нарощування американський військових сил; до розвитку

американської протиракетної оборони, що не розглядається сприятливо

в Пекіні [122]. Китай, як зростаюча регіональна держава, що має всі

потенційні можливості щодо перетворення в глобальний центр впливу

насамперед зацікавлена в мирному врегулюванні корейської проблеми.

Оскільки силовий варіант  може викликати потік біженців на китайському

кордоні з КНДР, а також екологічну і гуманітарну катастрофи. А це

призведе до посилення позицій США в регіоні, зважаючи на союзницькі

відносини Вашингтону і Сеулу. Разом із тим для Китаю корейська

проблема характеризується певним дуалізмом, з одного боку, Пекін

зацікавлений у мирному розв’язанні проблеми, а з іншого можливе

об’єднання КНДР і РК синонімічно для Пекіна розширенню зони

американо-японського впливу. Таким чином, протистояння на Корейському

півострові може перетворитися в конфліктогенну проблему китайсько-

американських відносин і зону можливого інтернаціоналізованого

локально-регіонального конфлікту. В аналітичній розробці російських

експертів під керівництвом відомого політика та фахівця-міжнародника

Є.М. Примакова стверджується: «Військовий варіант розв’язання  ситуації

в корені суперечить інтересам КНР, яка виступає проти посилення

американських позицій у регіоні і стурбована можливими наслідками

масштабних військових дій на Корейському півострові» [123].

Виходячи з цього, зміст  «корейського виклику» для КНР полягає  в:

1. Можливості переростання  сучасних кризових явищ щодо  ядерної

програми КНДР у військовий конфлікт на Корейському півострові, до

якого Китай може бути залучений, зважаючи на його договірні

зобов’язання.

2. Гуманітарній катастрофі  внаслідок колапсу режиму Північної

Кореї. Зміст проблеми полягає  в конфлікті інтересів КНДР і  США, Китаю і

США. В умовах глобалізації зіткнення цих інтересів набуло нового

характеру і масштабів, оскільки підходи світового співтовариства до

корейської проблеми кардинально відрізняються від часів «холодної

війни». Разом із тим внаслідок свого геополітичного положення, Китай

традиційно мав тісні політичні та економічні зв’язки з Кореєю.

Підкреслюючи значимість Кореї для Китаю, професор Колумбійського

університету Д. Барнетт відзначав: «Пекін розглядає Корею як незалежну,

але ще поділену державу, яка має особливі історичні та стратегічні

зв’язки з Китаєм. Сьогодні пекінські лідери вбачають в Кореї арену, де

змагання великих держав може викликати конфлікти, небезпечні для

Китаю. Історія переконує  китайських лідерів, що необхідно зберегти

Північну Корею як буфер  та перешкоджати встановленню над нею

будь-якого контролю, ворожого Китаю» [124]. Сталі відносини між