ЗМІСТ 
 

ВСТУП 3

І. Сутність інноваційної діяльності та інноваційного  розвитку країни 4

ІІ. Аналіз інноваційної активності  національних підприємницьких  структур 11

ІІІ.  Сучасні проблеми фінансування інноваційно-інвестиційної  діяльності в Україні 17

ВИСНОВКИ 22

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 23 
 

ВСТУП

    В умовах, коли необхідно інтенсифікувати  інноваційну діяльність в країні, виникає потреба в побудові і  запровадженні на рівні держави  ефективного механізму її фінансування.

    Інноваційною  діяльністю в Україні займаються як підприємства інноваційної сфери, так  і всі інші підприємства, що впроваджують нову техніку, технології, вирішують  проблеми комплексної механізації  та автоматизації, займаються організаційно-управлінськими та інфраструктурними нововведеннями. Адже інновації - це категорія не тільки науково-технічної діяльності, але всілякої підприємницької діяльності. Вони можуть здійснюватись в різних секторах економіки. Тому основний принцип побудови механізму фінансування інноваційних процесів полягає в тому, щоби забезпечити величину прибутку на капітал в кожному виді діяльності не менше, ніж загалом в Україні.

І. Сутність інноваційної діяльності та інноваційного  розвитку країни

    В економічній літературі термін «інновація»  інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний, який втілюється в нових продуктах  і технологіях. Інноваційний продукт  характеризується вищим технологічним  рівнем, новими споживчими якостями товару або послуги порівняно з попереднім продуктом.

    Вчені по-різному трактують це поняття  залежно від предмета та об’єкта  свого дослідження. Наприклад, Б. Твісс визначає інновацію як процес, у якому винахід або ідея набувають економічного змісту. Ф. Ніксон вважає, що інновація – це сукупність технічних, виробничих і комерційних заходів, що спричинюють появу на ринку нових товарів, поліпшених промислових процесів та устаткування.

    Відповідно  до міжнародних стандартів, інновація  визначається як кінцевий результат  інноваційної діяльності, який дістав втілення у вигляді нового або  удосконаленого продукту, впровадженого  на ринку, нового або удосконаленого технологічного процесу, що знайшов  використання у практичній діяльності.

    Щодо  змісту цього поняття у фахівців існують два підходи: широкий  і вузький. Класичним широким  підходом вважають викладене австрійським економістом І. Шумпетером ще у 1913 р. у праці “Теорія економічного розвитку” розуміння цього процесу як такого, що складається з п’яти основних варіантів:

• введення нового товару (товару, з яким не знайомий споживач, або товару нового виду);
• впровадження нового методу виробництва продукції (методу, який раніше не використовувався у цій галузі промисловості);
• відкриття нового ринку, на якому цю галузь промисловості цієї країни не було представлено;
• завоювання нового джерела сировини та напівфабрикатів;
• впровадження нової організаційної структури в будь-якій галузі.

    Схожої  точки зору дотримується й ЛаГєрре, який визначає інновацію як будь-яку зміну у внутрішній структурі господарського організму.

    Однак більшість економістів стоять на позиціях вузького підходу. Вони обмежують  галузь інновації науково-технічними технологічними питаннями. При цьому, згідно з однією точкою зору, інновація  – це процес застосування нових  технологій, виробів, згідно з іншою, – результат у вигляді нових  методів, продукції, технологічних  процесів. Так, угорський економіст  Б.Санто визначив інновацію як суспільно-технологічний та економічний процес, який завдяки практичному використанню ідей та винаходів сприяє створенню кращих за своїми характеристиками виробів і технологій. Приблизно так трактується це поняття і в більшості сучасних словників та довідників, наприклад: «Інновація – це процес, у ході якого винахід чи відкриття доводиться до стадії практичного застосування і починає давати економічний ефект, новий поштовх науково-технічних знань, що забезпечують ринковий успіх» або: «Інновація – це процес, спрямований на створення, виробництво, розвиток та якісне удосконалення нових видів виробів, технологій, організаційних форм». П. Лемерль характеризує інновацію як «новий продукт або послугу, спосіб їх виробництва, нововведення в організаційній, фінансовій, науково-дослідній та інших сферах, будь-яке удосконалення, що забезпечує економію витрат або створює умови для такої економії». На близькій позиції щодо визначення цього поняття стоять автори словника ринкової економіки. На їхню думку, інновації характеризуються насамперед ефективністю вкладених коштів, розвитком винахідництва та раціоналізаторства.

    Термін  «інновація» почав застосовуватись  у вітчизняній літературі пізніше, ніж за кордоном. Його зміст розкривають, зокрема, словники. У виданнях до 1990 р. терміна «інновація» ще немає. Водночас за кордоном це поняття виникло  на початку XX ст. і дістало подальший  розвиток та аналіз у 30-ті роки. Найінтенсивніше проблема інновацій та їх оцінки почала розвиватися у 60-ті роки XX ст. у зв’язку з різким зростанням масштабу та складності виконуваних НДР та ДКР, особливо в авіакосмічній, атомній та радіоелектронній промисловості, з розвитком біотехнологій.

    При централізованому управлінні економікою для позначення відповідних процесів часто застосовувались поняття  «впровадження досягнень науки  та техніки», «управління науково-технічним  прогресом» тощо.

    В умовах ринкової економіки основною складовою інноваційної діяльності, як вже зазначено, є нововведення, новизна та інвестиції.

    Проміжок  часу, починаючи від появи ідеї до закінчення періоду використання нововведення, має назву життєвого  циклу інновації. Життєвий цикл інновації  у послідовності проведення робіт  становить інноваційний процес. На практиці часто розглядається поняття  «життєвий цикл виробу». У вітчизняній  літературі він, як правило, містить  такі етапи:

    1. Передвиробничий (етап НДР та ДКР).

    2. Виробництво.

    3. Експлуатація.

    Окремі  автори вирізняють інші стадії:

    1. Планування (складання плану реалізації  інновації).

    2. Визначення та досягнення умов, необхідних для успішної реалізації  різноманітних фаз інвестиційного  циклу, постановка завдань перед  співробітниками, постачальниками,  структурними підрозділами та  організація їхньої роботи.

    3. Виконання (здійснення досліджень  та розробок, реалізація нововведень).

    4. Керівництво (контроль і аналіз, коригування планів і дій, оцінка  ефективності нововведень).[13]

    На  ринку нововведень продукт є  результатом наукової роботи. Розрізняють  науково-дослідні та дослідно-конструкторські  (експериментальні) роботи. Ринок нововведень створюють розробки науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, бюро та лабораторій, промислових підприємств вищих, навчальних закладів, окремих винахідників та раціоналізаторів.

    Існує багато варіантів класифікації інноваційних процесів, розроблених вітчизняними та зарубіжними авторами. При цьому  як найважливіші ознаки найчастіше розглядаються  ступінь новизни, сфера застосування, характер використання, призначення  та ін. Крім того, фахівці навіть за однією ознакою вирізняють різноманітні типи інновацій. Так, за сферою застосування розрізняють економічні, організаційні, технологічні, товарні і суспільні  інновації, технічні та соціальні.

    Залежно від глибини змін деякі автори поділяють інновації на радикальні (базові), поліпшуючі, модифікаційні (окремі).

    З урахуванням сфер діяльності інновації  можуть бути технологічними, виробничими, економічними, торговельними, соціальними, організаційними тощо.

    За  причинами виникнення інновації  поділяють на реактивні та стратегічні. Реактивні – це інновації, які  забезпечують виживання фірми в  умовах конкуренції. Вони з’являються  як реакція на нові перетворення з  боку конкурентів, щоб завдяки їм фірма могла продовжувати існування  на ринку. Стратегічні інновації  – це нововведення, впровадження яких має випереджувальний характер з  метою отримання конкурентних переваг  у перспективі.

    За  характером потреб, які задовольняються, інновації можуть бути зорієнтовані на існуючі потреби або на формування нових.

    При класифікації промислових інновацій  за ступенем новизни можуть бути використані  положення, де вирізняють дві широкі форми інновації продукції: зовсім нові види продукції, а також удосконалення  характеристик продукції, яка вже  існує – незначні інновації.

    Важливим  фактором є обсяг інвестицій, що має вирішальне значення на ринку  капіталу в інноваційному процесі. На практиці фінансове забезпечення інновацій може здійснюватись за рахунок кількох джерел: бюджетних  асигнувань, банківського, приватного, оборотного капіталу фірми тощо. При  цьому в інноваційній сфері вирішальну роль відіграють довгострокові та середньострокові інвестиції, оскільки інноваційний процес є досить тривалим.

    Розглянувши складові інноваційної сфери, можна  сформулювати основні поняття, пов’язані  з нею. Вважатимемо, що інноваційна  сфера являє собою систему  взаємодії виробників інноваційної продукції, інвесторів та споживачів. Інноваційна діяльність – це комплекс практичних дій, спрямованих на використання науково-технічних результатів для  отримання нових або поліпшення існуючих виробів, технологій, методів  управління та ін.

    Інноваційний  процес є ширшим поняттям. Його можна  визначити як сукупність етапів, стадій, дій, пов’язаних з ініціюванням, розробкою  та виготовленням продукції, технологій, що матимуть нові властивості, які більш  ефективно задовольнятимуть існуючі  потреби і такі, що з’являються  або можуть з’явитися. Американський  економіст Д. Брайт зазначав, що це – єдиний процес, який поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління.

    Україна перебуває на стадії трансформаційного  розвитку ринкової економіки, що позначається на ставленні до інноваційних процесів. Вітчизняні автори часто орієнтуються на простішу модель “технологічного  поштовху”. Це значною мірою викликано  об’єктивно існуючою ситуацією та визнанням того факту, що застосування сучасної “інтегрованої” моделі потребує розвиненої ринкової інфраструктури, достатніх фінансових ресурсів, стабільної фінансової системи, наявності вже  сформованих ринків нововведень  тощо.

    Важливо наголосити на значенні інноваційної діяльності для розвитку економіки. Ще у 1977 р. спеціальна комісія сенату США зауважувала, що найближчим часом  і у віддаленому майбутньому  наука і технологія заслуговуватимуть  на більшу увагу, ніж будь-який інший  елемент національної політики або  складова національних програм. У сучасному  світі показники інноваційної діяльності стають вирішальними у визначенні економічного рівня держави. У відповідному аналізі  зазначають, зокрема, обсяги виробництва  та експорту наукомісткої продукції, обсяги і частку витрат на НДДКР у ВВП, кількість науково-технічних працівників  і питомі витрати у розрахунку на одного такого працівника та ін.

    Конкуренція на міжнародному і внутрішньому ринках загострюється, що й визначає необхідність підвищення уваги керівників корпорацій і фірм до інноваційної діяльності, оскільки тільки її результати дають  змогу створити продукцію, яка б  задовольняла щораз вищі, мінливі  вимоги ринку та забезпечувала високий  рівень прибутків корпораціям. Більше того, необхідність підвищення ефективності використання фінансових ресурсів та прагнення отримувати високі прибутки спонукає провідних виробників цілеспрямовано створювати нові потреби у покупців, а також принципово нові вироби й  технології. Все це потребує прискорення  інноваційних процесів, їх поєднання  у багатьох випадках з виробничими  процесами.

    Провідні, промислово розвинені країни розробляють  і здійснюють інноваційні програми у пріоритетних наукових і технологічних  напрямках (біотехнології, мікроелектроніки, комп’ютерних технологій, генної інженерії  тощо), тобто у напрямках, які здатні забезпечити високі норми прибутку. На цій основі змінюється структура  виробництва, безперервно збільшується обсяг і питома вага наукомісткої продукції. Трудомісткі, технологічно застарілі, “невигідні” й такі, що забруднюють довкілля, виробництва  ліквідуються або переводяться у  країни, що розвиваються. Все це перетворює інноваційний процес на головний фактор економічного зростання найбільш розвинених країн. Б. Санто наводить цікаві дані: 25 % приросту виробництва у розвинених країнах викликано прямими матеріальними інвестиціями капіталу, приблизно 35 % – підвищенням кваліфікації робочої сили і більш як 40 % економічного зростання цих країн є результатом використання наукових знахідок, винаходів, застосування технологічних інновацій.

    Важливим  моментом у здійсненні інноваційних процесів є забезпечення захисту  права автора на винахід, наукову  ідею чи розробку. Механізм захисту  інтелектуальної власності передбачає систему економічних, соціальних, правових методів і засобів підтримки  інновацій.

    У сучасному світі застосовуються такі способи захисту інтелектуальної  власності: патент, авторське право, товарний знак, копірайт, різноманітні ліцензії.

    У зарубіжних країнах поява патенту  є сигналом для всіх зацікавлених осіб про те, що створено нову технологію або підготовлено випуск нової продукції. На практиці патент мобілізує суспільні  ресурси, стимулює розвиток науково-технічного прогресу, підвищує ефективність виробництва.

    Отже, щодо поняття «інновація», то вчені по-різному трактують його залежно від предмета та об’єкта свого дослідження.

    Україна має політику інноваційного розвитку і перебуває на стадії трансформації розвитку ринкової економіки, що позначається на ставленні до інноваційних процесів.

ІІ. Аналіз інноваційної активності  національних підприємницьких структур

      Економічні перетворення 1990-х рр., супроводжувані різким падінням  рівня виробництва і платоспроможності  на тлі високих темпів інфляції, позначилися неухильним зниженням  інноваційної активності промислових  підприємств, що сьогодні набуло  незворотного характеру. Так,  якщо наприкінці 1980-х років питома  вага підприємств, що розробляли  і впроваджували нову продукцію,  виробничі процеси або удосконалювали  їх, у промисловості колишнього  СРСР становила 60-70 %, то в першій  половині 1990-х років цей показник  знизився більш ніж утричі. У  1992-1995 рр. питома вага інноваційно-активних  підприємств була в межах 20-26 %. В останні роки ця проблема  тільки загострилася: якщо у 1997 р. питома вага кількості підприємств,  що впроваджували інновації від  загальної кількості промислових  підприємств становила 17 %, у 2000 р. – 18,0 %, то у 2004 р. – 13,7 %, у 2005 р. – 11,9 %, у 2006 р. –  лише 11,2 %, у 2007 р. – 14,2 %. За попередніми  даними Держкомстату у 2008 р.  ця цифра становила 13 %.

    Інноваційні чинники економічного зростання  ще й досі не відображені належним чином у програмних документах та реальних діях державної влади. Свідчення  цього є характеристика інноваційної діяльності промислових підприємств . Особливо вражаючим є показник питомої ваги підприємств, що впроваджували  інновації у 2005 р. – рекордно низький  – 8,2 %, що нижче порогового значення (25 %), і набагато нижче від аналогічного показника розвинутих країн (70-80 %).

    Для порівняння зазначимо, що серед країн  Європейського Союзу мінімальні показники інноваційної активності мають Португалія – 26 % і Греція – 29 %, але вони двічі вищі, ніж в  Україні. А порівняно з країнами-лідерами, такими, як Нідерланди (62 %), Австрія (67 %), Німеччина (69 %), Данія (71 %) і Ірландія (74 %), розрив становить три – чотири рази.( Рис)

    Рис 1. Вага підприємств, що впроваджували  інновації 

    Технологічний розвиток галузей промисловості  характеризується насамперед упровадженням  прогресивних технологічних процесів. Статистичні дані свідчать, що за цими показниками машинобудування випереджає інші галузі і становить в середньому понад 50 %, хоча загалом упровадження прогресивних технологій не характеризується особливою стабільністю. Так, після  зниження загальної кількості впроваджених технологічних процесів у промисловості  у 2006 р., протягом 2007-2008 рр. зазначений показник почав зростати. Проте в абсолютних цифрах це такі мізерні значення, що за показником технологічної готовності відкидають Україну до групи країн, які ніколи не мали власного системоутворювального науково-технічного потенціалу. Така сама закономірність спостерігається і стосовно кількості маловідходних, ресурсоощадних, безвідходних технологій.

    Виникає необхідність уточнення пріоритетів  з метою розвитку високоукладної економіки. Для цього потрібне прийняття на державному рівні налагодженого механізму проведення детальних прогнозно-аналітичних досліджень, які б дали можливість чітко і обґрунтовано визначати науково-технологічні та інноваційні пріоритети, що забезпечували б ефективність вітчизняної економіки.

    Слід  зазначити, що в Україні у вересні 2007 р. було прийнято Концепцію державної  програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 рр., згідно за якою заплановано  проведення комплексного моніторингу  науково-технологічної сфери й  формування середньострокових прогнозів  щодо її подальшого розвитку. Проте  вже попередні результати роботи в цьому напрямі свідчать про  відсутність механізмів реалізації головного її завдання – створення  загальнодержавної системи технологічного прогнозування. Неврегульованість  питань, пов’язаних з реалізацією  Закону України «Про державне регулювання  діяльності у сфері трансферу  технологій», призводить до неконтрольованого  передання технологій за кордон, що загрожує технологічній безпеці  країни. Так, статистичний аналіз свідчить про посилення тенденції щодо придбання технологій у 2006-2007 рр. та зниження цього процесу у 2008 р. Ситуація з передаванням нових технологій – катастрофічна! За даними офіційної  статистики, загальна кількість придбаних  нових технологій в Україні за період з 2000 по 2007 рр. становила 5633. При  цьому результати власних досліджень і розробок за останні сім років  становлять у середньому 13,6 % (764 технології) від загальної питомої ваги отриманих  технологій. Цей показник – вкрай  низький для країни, яка декларує інноваційно-інвестиційний шлях розвитку та перехід до 5-го і 6-го технологічних  укладів за умови створення відповідної  інфраструктури національної інноваційної системи. 

    Рис. 2. Тенденції щодо придбання технологій  Україною 

    Отримання ліцензій становило 5,6 % (314), що свідчить про вкрай низький рівень розуміння  важливості захисту власних винаходів. Лізинг технологій дорівнював 0,3% (16) до 2006 р., тобто цей інструмент практично  не використовується. А динаміку передавання  технологічних знань, пов’язану  з переходом висококваліфікованих працівників, простежити неможливо, оскільки дану графу в статистичні дані ввели лише з минулого року. Угоди  ж на придбання технологій становили 15,2 % (859 одиниць) до 2007 р., на придбання  устаткування 44,5 % (2504) до 2007 р., разом  – понад 59,8 % загального обсягу отриманих  технологій, що свідчить про певну  залежність України від імпорту  технологій.

    В Україні нині немає дієвого механізму  впровадження завершених науково-технічних  розробок і технологій у промислове виробництво виконуваних за бюджетні кошти.

    Протягом  останніх років державна економічна політика була спрямована на підтримування  експорту, основна частина якого  в нашій країні забезпечується сировиною  та продукцією з незначним ступенем переробки.

    Унаслідок цього у привабливішому економічному становищі опинилися виробництва  нижчих технологічних укладів, які  характеризуються капіталомісткістю, екологічною небезпечністю та низьким  рівнем розроблення і впровадження інновацій.

    Галузі  обробної промисловості, навпаки, опинилися  у гіршому становищі. Сучасною академічною  наукою доведено, що вихід економіки  України на траєкторію випереджального  розвитку має характеризуватися  не тільки збільшенням темпів економічного зростання, а й докорінною структурною  перебудовою, збільшенням частки високотехнологічних  та споживчих галузей.

    Істотним  чинником, що стримуватиме збільшення інноваційної активності промислових  підприємств у найближчій перспективі, є відсутність платоспроможного попиту на інноваційну продукцію. Це в певній мірі викликано недостатніми темпами становлення сучасного  масштабного ринку інноваційної продукції в Україні, а також  неспроможністю більшості вітчизняних  товаровиробників виступати рівноправними  партнерами на міжнародному ринку інноваційних товарів та послуг. Дається взнаки і низька інноваційна культура споживачів, зумовлена передовсім відсутністю  коштів для закупівлі високотехнологічних  споживчих товарів і послуг.

    Інвестиційні  ресурси України виснажені і  не забезпечують ефективного розширеного  відтворення. Очевидно, що промислові підприємства не зможуть вкладати ресурси  в розробку та впровадження інновацій  до того часу, поки не вирішать власних  інвестиційних проблем.

    Зношеність  основних фондів у галузях обробної промисловості в середньому сягає 59,2 %; підприємства використовують вкрай  застарілу матеріально-технічну базу, більшість обігових коштів спрямовуються  не на оновлення обладнання, а на його ремонт і підтримання хоча б  мінімальної здатності створювати нову вартість. Тож переважна більшість  підприємств вести високопродуктивну  інноваційну діяльність у найближчі  роки не зможе. Інвестиційні ресурси  юридичних осіб у значній мірі сформовані завдяки амортизаційним відрахуванням. Однак державна амортизаційна політика не відповідає вимогам сьогодення і є вкрай недосконалою.

    Удосконалення потребують майже всі форми державної  підтримки активізації інвестиційно-інноваційного  процесу в корпоративному секторі. Необхідна адекватна вимогам  сьогодення трансформація амортизаційної, бюджетно-податкової, кредитної, техніко-технологічної, зовнішньоторговельної політики.

ІІІ.  Сучасні проблеми фінансування інноваційно-інвестиційної  діяльності в Україні

    Розширення  впливу ринкових механізмів в економіці  України, поглиблення інтеграційних  процесів і вихід на світовий ринок  поставили перед вітчизняним  товаровиробником завдання утримання  конкурентної позиції, що у сучасному  економічному середовищі вимагає активізації  інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства як провідного напрямку підвищення ефективності його функціонування.

    Проблема  полягає в тому, що у більшості  випадків сукупність впливу таких факторів в Україні, як наявний бюджетний  дефіцит, нерозвиненість чи невідповідність  сучасним умовам господарювання форм кредитування юридичних осіб і недостатнє використання ринкових механізмів, стримують  розробку і впровадження інновацій  у всіх сферах економіки. Так, у 2009 році лише 10,7% промислових підприємств  впроваджували інновації, було освоєно 641 вид нової техніки, впроваджено 1893 нових технологічних процеси, у тому числі 753 ресурсозберігаючих .У результаті подібної тенденції слабшають конкурентні позиції вітчизняних підприємств – виробників різноманітних товарів і послуг, і відповідно зменшуються зайняті частки на міжнародному ринку.

    Удосконалення механізмів управління інноваційно-інвестиційною  діяльністю, сьогодні в умовах дефіциту фінансування розглядається передусім  у контексті фінансового забезпечення, яке передбачає визначення інвестиційних  потреб, пошук внутрішніх і зовнішніх  джерел фінансування з урахуванням  їх вартості та очікуваної ефективності інвестицій.

    Незважаючи  на прийняття таких державних  нормативно-правових актів, як Закон  України «Про інноваційну діяльність», Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», Закон України  «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов надання у 2010 році державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектору економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України, в тому числі імпортозамінних і експортоорієнтованих галузей» та ін., низка проблем стосовно забезпечення та стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств залишається не вирішеною.

    Визначені положення Програми розвитку інвестиційної  діяльності на 2002-2010 роки стосовно розвитку фондового ринку такі, як проведення сприятливої політики оподаткування  на фондовому ринку України, удосконалення  системи обліку, розрахунків та звітності  учасників фондового ринку, забезпечення прозорості діяльності інститутів спільного  інвестування, розроблення механізму  страхування учасників ринку  цінних паперів, залучення інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну  діяльність та ін. на практиці не працюють .

    Відповідно  до Закону України «Про інноваційну  діяльність» до основних елементів  інноваційної інфраструктури відносяться  державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні компанії та фонди, консалтингові фірми та інші установи. При цьому згідно Закону України  «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»  до останніх відносять випуск платіжних  документів, залучення фінансових активів  із зобов’язанням щодо наступного їх повернення, послуги у сфері  страхування, торгівля цінними паперами, професійна діяльність з управління активами інститутами спільного  інвестування та ін.. Проте сьогодні в процесі фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності кредити, страхування чи популярне  в розвинених європейських країнах  венчурне фінансування використовується недостатньо.