Проблеми сучасної демографії

Київський національний університет імені  Тараса Шевченка

Економічний факультет

Кафедра теоретичної  та прикладної економіки

Реферат з демографії на тему:

«Проблеми сучасної демографії»

                                                                    Виконала:

студентка ІІІ курсу

              Спеціальності:

«Економіка підприємства» 

              2 група

Гнатюк Лілія                                                                                            

Київ – 2007

План

Вступ…………………………………………………………………….....3

1. Демографічна політика…………………………………………….6
2. Демографічна криза і демографічний вибух……………………..7
3. Розміщення населення……………………………………………..8
4. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил……...10

Висновок………………………………………………...…………………20

Список використаної літератури………………………….……………...22

Вступ

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних  проблем сучасності, що зачіпають  інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Нерівномірне зростання  населення в різних регіонах супроводжується інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується і, згідно з прогнозами ООН, зменшиться до 2010 р. до 20,5% , тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки,'що розвиваються, відповідно зростає. Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолання економічної відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в цілому.

Стрімке зростання населення  в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні 20—30 років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості».

1. Внаслідок значних  відмінностей у темпах приросту  населення розрив у рівнях  національного доходу на душу  населення між розвиненими і тими країнами, що розвиваються, збільшиться за прогнозами до 1:15  2010 p.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються (млрд осіб):  за прогнозами ООН, — 2,8 у 2010 р.

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення.

4. Попри значне збільшення  частки письменного населення  в світі —  за прогнозом  ЮНЕСКО, до 85% до 2010р., кількість неписьменних  на земній кулі (більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно виросла з 700 млн до 800 млн душ і може досягнути 950 млн у 2010 p. Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого до 2010 p. перевищить 6 млрд осіб (а в 2025 p. — 8 млрд), на початку XXI ст. з 1 млрд голодуючих, 1 млрд неписьменних, 1 млрд безробітних, 1,5 млрд знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2010 p. або 2025—2050 pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного, соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем  народонаселення поставило перед  наукою нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до 20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — середина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення в країнах, що розвиваються.

 Уряди 125 країн заявили  про схвалення програм планування сім'ї, хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, . Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем  народонаселення в розвиненому  індустріальному і постіндустріаль-ному суспільствах.

1. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних  органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки і т. ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які  проводять політику обмеження росту  населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку XXІ ст. років загальнонаціональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають висо кий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Япо нія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим прирос том населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріоритетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісни:

характеристик населення; її головним об'єктом стає сім'я; адресно  вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окреми:

соціально-демографічних  груп населення (молодь, особи похилого віку жінки), а також етнічних, релігійних і т.д.

2. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ.

Демографічна криза  — глибоке порушення відтворення  населення, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислове розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Демографічний вибух  — різке прискорення кількісного  зростання світового населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це приводить до прискореного збільшення чисельності населення, неузго-дженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чисельності населення земної кулі значною мірою визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення перевищує 1,8—2,0% . Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвитком демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворення населення поступається місцем основному, і демографічний вибух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що розвиваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подолання перехідного характеру відтворення населення. Процес демографічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до стану, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

3. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями —  садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма  міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично  в усіх країнах видом поселень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогосподарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

4. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

У комплексі передумов  розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна  продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

— чисельність населення  країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;

— розміщення населення  на території, щільність населення, форми розселення, міграції;

— статевовікова структура  населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

— структура зайнятості населення;

— національний склад  населення;

— демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.

Чисельність населення найбільше  впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).

А проте країна з великою кількістю  населення, як правило, має чималий валовий внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається, перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом виробництва Німеччину, Великобританію, Францію. Забезпечення потреб (хоча б елементарних) населення — найголовніший заохочувальний мотив виробництва. Отже, чисельність населення регіону — один із найважливіших факторів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.

Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників:

забезпеченості трудовими ресурсами  на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

А керівник великих економічних  структур повинен мати інформацію про  населення не лише свого регіону  й країни, але й інших країн і, навіть, усього світу.

На початок 2006 р. населення світу сягнуло близько 6 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього світового населення. Населення України становило 50,5 млн. чол.

Динаміка природного приросту населення  регіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення — це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно — за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були спів-ставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ Населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (вони називаються загальними);

коефіцієнт народжуваності» 

_N_

п = Т S x 1000;

коефіцієнт смертності

_M__

m = Т S x 1000;

коефіцієнт природнього приросту

_N – M

Кпр = Т S x 1000,

де N – кількість народжених у регіоні (країні) за період T; M – кількість померлих; S – середня кількість мешканців регіону за період Т.

Якщо розраховуються річні показники, то Т = 1, і формули набувають простішого вигляду, наприклад

_N_

п = Т S x 1000;

Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність — найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворення населення розглядається у курсі демографічної статистики).

Щоб забезпечити хоча б просте відтворення  населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі — 7,2, у Мексиці — 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина — 1,8, Австрія — 1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США— 1,8. Тобто у розвинутих країнах світу клалась дуже напружена демографічна ситуація.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у низькорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, які  найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності! немовлят, цебто кількість  дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.

Рівень смертності населення  безпосередньо впливає на середню  тривалість життя. Величина середньої  тривалості життя показує, в якому  віці у середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку якщо протягом усього подальшого їхнього життя рівень смертності будь-якому віці залишиться таким самим, як і на момент розрахунку.

Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населенням. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6%о) у другій полових шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1%0.

Найнижчі показники  приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах (як-от Угорщина, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від'ємний. В 1996 р. коефіцієнт приросту для України становив — 6,1%о.

Найвищі коефіцієнти  природного приросту спостерігаються  у країнах Африки й Близького  Сходу, перевищуючи де-не-де 35—40%о.

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має Контингент осіб працездатного віку.

Частка осіб працездатного  віку в економічно розвинутих країнах  вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

В Україні визначено  вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу на пенсію — 55 років  для жінок і 60 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина  осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються.

Середній вік мешканця України — 36,5 року, але водночас вік міського жителя становить 34,8, а  селянина — 39,8 року. Наймолодше населення  у Закарпатській області — 32,3 року, найстаріше — у Вінницькій — 38,9. Середній вік мешканця Одещини — 35,9 року.

В працездатному віці знаходиться 55,8% населення України (на 1 січня 1996 р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку — в Одеській (57,6), Харківській (57,2), І Запорізькій (57,2) областях та в Автономній республіці Крим (57,5). Найнижчий показник — в Чернігівській області (51,3). Незважаючи на те, що питома вага осіб працездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ресурсами в Україні непроста. Основна маса трудових ресурсів України працює у сфері матеріального виробництва (63,4%). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.

Загальна кількість  трудових ресурсів України становить  близько ЗО млн чол. (1996 р.).

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою  у народному господарстві становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.Територіальне розміщення населення тісно пов'язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.

До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною  галуззю в більшості країн  світу, і тому населення концентрувалось  у регіонах з високою природною  продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи. Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.

3 розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість центрує населення у місцях видобутку корисних копалин: у Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо.

У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

Залежно від структури  економіки у деяких країнах щільність  населення визначається передусім  сільським населенням, в інших  — міським. Найчастіше на ґрунті чималих  ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три  регіони, які майже збігаються з  економічними районами. У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У Південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.

Якщо не враховувати  держав-міст і дрібних за територією країн, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375 чол./км2). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3 чол./км2).

Розселення тісно пов'язане  з міграціями. Основні види міграцій — зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії — до США, з України, Білорусі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста.

Збільшення питомої  ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.

В Україні показник урбанізації  становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.

Поняття урбанізації  тісно пов'язане з системами  розселення населення — територіальне цілісними і функціонально взаємопов'язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформарційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).