Проблеми та перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України

4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет економіки,менеджменту і права

РЕФЕРАТ

З дисципліни: Рекреалогія

На тему: «Проблеми та перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України»

                                                                                   Виконала:

                                                                                   Студентка групи ТР ІІ-1

                                                                                   Пархоменко Є.А.

                                                                                   Перевірила:

                                                                                   Василенко О.В.

КИЇВ 2012

ЗМІСТ

Вступ

1.      Проблеми рекреаційно-туристичного господарства України………4

2.     Перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України…………………………………………………………………8

Висновок
Вступ

Україна має всі об’єктивні передумови для входження в число країн з високим рівнем розвитку рекреаційно-туристичного господарства: вигідне географічне положення, багату історико-культурну спадщину, різноманітні природні рекреаційні ресурси, відносно розвинену транспортну мережу і необхідну матеріально-технічну базу. Стратегічна мета туризму, що є одним із пріоритетних напрямів розвитку господарства країни, полягає у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту, здатного задовольнити потреби населення і забезпечити комплексний розвиток регіонів, а також гідно представляти Україну на світовому туристичному ринку.

Розвиток туристичної галузі в цілому та оздоровчих закладів зокрема відображає динаміку економічних процесів у країні, а також політичні та економічні зміни, що відбуваються в сучасному світі. 1999 рік є точкою відліку в розвитку туризму в Україні: він відбувається сталими темпами, а за прогнозами вітчизняних спеціалістів у 2020 році Україну відвідає не менше    15 млн іноземних туристів.

З набуттям статусу незалежної держави Україна вступила у смугу докорінної трансформації своєї політичної та економічної системи, що супроводжувалось соціально-економічною кризою всіх складових господарського комплексу. Це відчутно позначилось і на рекреаційно-туристичному господарстві України, що також переживало характерні проблеми перехідного періоду.

1. Проблеми рекреаційно-туристичного господарства України

Однією з основних проблем, від успішного розв’язання  якої залежить вихід із багатьох інших, є переведення економіки від адміністративно-командного управління до ринкових відносин і визначення основних принципів функціонування рекреаційної сфери в нових умовах. Цей перехід планувалося здійснити в кілька етапів:

      Значне скорочення централізованого планування;

      Визначення ключових пріоритетів в інвестуванні;

      Приведення цін до фактичної вартості, у відповідності із попитом і пропозицією;

      Реорганізація форм власності, від створення малих підприємств до приватизації рекреаційних земель і всіх потенційних об’єктів власності.

Специфічні умови приватизації в Україні визначили основну форму власності в санаторно-курортній сфері – колективну. При цьому найбільш результативною є діяльність акціонерних підприємств і різного роду корпоративних об’єднань лікувально-оздоровчих закладів.

Згідно з чинним законодавством, поза приватизацією залишаються окремі території та об’єкти, які є власністю держави у зв’язку із специфікою їх використання. Це національні, культурні та історико-архітектурні цінності,

Джерела мінеральної води, курортні поліклініки, кювети лікувальних мінеральних вод та інфраструктура для їх обслуговування, видовищні заклади, інфраструктура лісопарків у межах рекреаційних територій. Приватизації не підлягають також майно профспілок, будинки відпочинку, турбази, кемпінги, створені за рахунок добровільних членських внесків.

Подібна реорганізація вимагає також зміни методів управління санаторно-курортними закладами. Головною проблемою в даній сфері є відсутність цілісної системи управління (координації). Навіть створення в середині 90-х років централізованого органу управління туристичною сферою ( Держтурадміністрації) не вирішила проблему відомчості. З нею корелюються й інші: неузгодженість відомчих інтересів з концепцією комплексного розвитку регіонів; за діяння різних методичних підходів до використання рекреаційних ресурсів; волюнтаризм в організації  рекреаційних територій та ціновій політиці. Наявність закладів різних форм власності та відомчої незалежності, неузгодженість різних нормативних актів та розмежування туристично-рекреаційного комплексу на два види діяльності значно ускладнюють формування єдиної загальнодержавної системи координації діяльності галузі.

Показовою в цьому плані є ситуація в санаторно-курортному господарстві Криму. Суб’єктами управління санаторно-курортними закладами півострова є 375 вітчизняних та іноземних міністерств, відомств, громадських організацій і приватних осіб: 41,2 % санаторно-курортного фонду належить міністерствам і відомствам України (найбільшими власниками є Міністерство охорони здоров’я та профспілки); 23,9% - міністерствам і відомствам АРК ( Міністерство курортів і туризму АРК управляє приблизно 5% фонду); 16,9 – міжгалузевим об’єднанням, акціонерним товариствам та ін..; 9,5% - іноземним державам ( Росії, Білорусії, Молдові, Латвії, Узбекистану) 8,5% - фізичним особам.

Варіантом розв’язання цієї проблеми може бути покладення функцій, пов’язаних з координацією діяльності всіх санаторно-курортних закладів, на центральний орган виконавчої влади з питань туризму із створенням відповідних підрозділів при місцевих органах влади.

Розвиток рекреаційної діяльності має спиратись на нові механізми господарювання, ефективну організаційну структуру, економічну свободу виробників, що в умовах вільної конкуренції, забезпечить насичення ринку високоякісними послугами і сприятиме соціально0економічному розвитку рекреаційних регіонів країни.

Протягом останніх років в Україні дуже багато зроблено в галузі законодавчого регулювання діяльності туристично-рекреаційних закладів. Законотворча робота базувалась на діючих документах Всесвітньої туристичної організації ( Україна вступила до ВТО в 1997 році), Манільській декларації з туризму, Хартії туризму, Кодексі туриста. В результаті   прийнято закони України « Про туризм» ( 1995 р., внесено зміни в 2003 р. ), «Про курорти» ( 2000 р. ). Видано також Указ Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року» (1999 р.), Постанову Кабінету Міністрів України « Про заходи подальшого розвитку туризму» (1999 р.); нормативні акти регіональних органів влади.

Однак потребує подальшого вдосконалення нормативно-правове забезпечення податкової політики та ліцензіювання туристко-рекреаційної діяльності, сертифікації підприємств з обслуговування туристів, прикордонного і митного контролю, збереження рекреаційних ресурсів, залучення інвестицій ( у тому числі іноземних) у розвиток туристко-рекреаційного комплексу України, безпеки туристів тощо. Досі не налагоджено контроль за виконанням санаторно-оздоровчими закладами умов і правил прийому та обслуговування туристів, у тому числі іноземних.

Процес формування нормативно-правової бази свідчить про стихійність реалізації державної туристичної політики, оскільки, з одного боку, діяльність закладів рекреаційно-туристичного комплексу виявилась надмірно зрегульованою загальними правовими положеннями, а з іншого – досі залишаються неврегульованими багато специфічних питань їх функціонування.

Успішність залучення іноземних туристів значною мірою залежить від врегулювання проблем, пов’язаних з процедурою отримання українських віз та їх високою вартістю. В 2005 році Україна, сподіваючись на адекватні кроки з боку зарубіжних країн, а також у зв’язку з проведенням конкурсу «Євробачення», запровадила безвізовий  в’їзд для громадян Європейського Союзу, США та деяких інших країн.

Участь іноземних інвесторів у приватизаційних об’єктів регулюється Законом України «Про іноземні інвестиції», який передбачає створення спільних підприємств, зон вільного підприємства рекреаційного профілю та здійснення ряду інших закладів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування курортно-оздоровчих закладів.

Безсумнівно корисним є вивчення зарубіжного досвіду програмно-цільового управління та фінансування санаторно-курортної сфери. Його особливість в тому, що кошти спрямовуються не на забезпечення функціонування установи, а на досягнення кінцевого результату, який полягає в оздоровленні певного числа чи окремої категорії людей. Державна програма розвитку рекреаційної сфери повинна складатись на основі бізнес-планів санаторно-курортних установ, що здобули право участі в програмі. Серед інших варіантів фінансового забезпечення – надання бюджетних коштів для розвитку найбільш цінних рекреаційних комплексів, кредитування, самофінансування ( в т.ч. підприємствами, установами та організаціями-власниками) тощо.

Важливою проблемою розвитку рекреаційного господарства є стихійне освоєння рекреаційних територій та неузгоджена політика розбудови ТРС різних видів. Проектування розвитку рекреаційних територій має відбуватись у відповідності з «Концепцією Генеральної схеми планування території України». Максимальне збільшення чисельності рекреаційних закладів передбачається в Карпатах, на Поліссі, в Придніпров’ї та Приазов’ї.

2. Перспективи розвитку рекреаційно-туристичного господарства України.

Державна стратегія розвитку туризму має розроблятися у контексті пріоритетності даної галузі та у відповідності з її  місцем у макроекономічній структурі країни з обов’язковими позиціонуванням в окремо взятому регіоні. Адже туризм – це лише одна із складових загальнодержавного господарського комплексу.

При проектуванні будь-яких рекреаційних систем звичайно виходять із принципу стадійності, тобто зміни етапів проектування по мірі переходу від більш високих рангів ієрархічної структури до менших за площею і значенням. Цей принцип має реалізовуватись у відповідності з ієрархічною структурою ТРС.

Важливою передумовою прийняття планувальних рішень та архітектурної організації території є функціонально-територіальне зонування, що вимагає повної і обґрунтованої суспільно-географічної інформації.

   На всіх стадіях проектування ТРС необхідним є визначення не лише максимальних рекреаційних навантажень і ємності ПТК, але й їх оптимальних значень. Оскільки основою для визначення ємності є детальні ландшафтні карти, то визначення сумарної ємності рекреаційних районів слід починати з якомога менших за площею таксономічних одиниць.

Програмно-цільове планування має бути спрямоване на реалізацію заходів з організації рекреаційно-курортних територій для повного задоволення потенційного попиту.

Стратегічна мета розвитку туристично-рекреаційного господарства полягає у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту, задовольняв би потреби туристів і забезпечував комплексний пропорційний розвиток територій при ощадливій експлуатації природної та історико-культурної спадщини. Успішність проекту визначається не лише повнотою врахування всіх можливих впливів на рекреаційно-туристичне господарство, а й соціально-економічною ситуацією,  з якою пов’язані такі важко передбачувані чинники, як рівень грошових доходів населення, динаміка цін, загострення політичної ситуації тощо.

Одним із факторів, що лімітують рекреацію, є матеріальна база галузі. Рекреаційні заклади та інфраструктура, побудовані здебільшого в 60-80-ті роки минулого століття, гостро потребують реконструкції та підвищення рівня комфортності.

Ринкова перебудова господарства та неузгодженість дій управлінських органів призвели до значного скорочення чисельності санаторно-курортних закладів, погіршення стану матеріально-технічної бази значного числа здравниць, особливо тих, що перебувають у державній власності. Недостатнім є фінансування дитячих закладів, більшості профілакторіїв. При цьому низький рівень послуг поєднуються з високим рівнем цін. Так, середня вартість місця в готелі туристичного класу в Україні в кілька разів перевищує відповідний показник у країнах ЄС(45-90 проти 20 дол. США). Крім того, недорогі форми готельного господарства (мотелі, кемпінги, молодіжні бази), дуже поширені за кордоном, в Україні практично відсутні. Вартість туру в Україну обходиться європейцям у 1,5-2 рази дорожче ніж у Туреччину, Болгарію, Єгипет чи Марокко. Хоча вартість оздоровлення в українських санаторіях дещо нижча, ніж в Угорщині, Чехії або Польщі, на що обов’язково слід звертати увагу в рекламі, розрахованій на європейців.

Незадовільний є стан транспортних шляхів України, вздовж яких розміщенні поодинокі об’єкти туристичної інфраструктури. Метою виправлення ситуації розроблена програма створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів, що передбачає спорудження близько 190 об’єктів інфраструктури   вздовж Критських кордонів. Взаємодія транспортної і туристичної галузей сприятиме залучення інвестицій для їх розвитку. Витрати за прогнозами фахівців, окупляться через 3-5 років, а щорічний прибуток може досягти 12млрд грн.. Загалом мережа санаторно-курортних закладів вимагає значного розширення і доведення до міжнародних нормативів.

Однією з комплексних проблем функціонування курортно-рекреаційних закладів України є низька ефективність їх діяльності. Здравниці працюють практично не більше 2-3 місяців на рік, їх завантаженість здебільшого не перевищує половини місткості. Число оздоровлених в одному санаторно-курортному закладі коливалося в 2002 році від 316 в закладах одно-, дводенного перебування до 3119 в цілорічних дитячих оздоровчо-санаторних позаміських закладах. Кожний із 474 санаторіїв прийняв у середньому 2625 рекреантів. Загалом в Україні було спожито туристичних послуг на суму 4,2 млрд дол. США.

Для покращення ситуації необхідно:

                  Реструктуризувати санаторно-курортну систему з перетворенням більшості санаторіїв на сезоні заклади відпочинку при підвищенні лікувально-реабілітаційного потенціалу решти за рахунок концентрації медперсоналу та апаратури;

                  Підвищити комфортність закладів відпочинку, покращити сервіс, впровадити анімаційний сектор як невід’ємну складову курортного продукту з забезпеченням його відповідними висококласними фахівцями;

                  Подовжити сезон, в основному за рахунок цілорічної лікувально-реабілітаційної діяльності та приведення її у відповідність з рекреаційними  періодами певної кліматичної зони;

                  Залучити додаткові рекреаційні ресурси та забезпечити якісне медичне їх використання як у лікувально-реабілітаційних, так і в рекреаційних цілях;

                  Розширити можливості одно-, дводенного оздоровлення.

З відносно високим рівнем ефективності санаторно-курортних закладів є: АР Крим, Львівська, Запорізька, Херсонська області, м. Севастополь.

З відносно низьким рівнем ефективності санаторно-курортних закладів – Кіровоградська, Сумська, Чернівецька, Чернігівська, Волинська області.

Слід пам’ятати, що ефективність функціонування рекреацій но-туристичних закладів залежить від співвідношення туристичних потоків          ( доходів від туризму) та матеріальних, трудових і фінансових затрат на їх обслуговування.

Ринкові відносини чи зміна форми власності як такі не забезпечують економічного процвітання, вони лише спонукають менеджмент до більш активних і ефективних дій у пошуку найбільш результативних методів і засобів управління. Раніше не було потреби в фахівцях у галузі маркетингу, реклами, менеджменту. Сьогодні це стає необхідним: адже, саме від них значною мірою залежить доля великих чи малих, приватних чи державних санаторіїв, пансіонатів, будинку відпочинку тощо. Доводиться визначити, що в більшості випадків обслуговуючий персонал санаторно-курортних закладів не має відповідної підготовки для належного прийому іноземних туристів.

Специфіка лікувально-оздоровчого туризму обумовлює основні його функції: лікувально-профілактичну, реабілітаційну, анімаційно-рекреаційну. Реалізація кожної з них вимагає відповідного кадрового забезпечення. Причому перші три передбачають наявність фахівців медичного профілю, а остання – дозвіллєво-розважального.

Рекреаційна галузь має потребу у власних спеціалістах:

            Ресурсниках – спеціалістах з питань використання природних ресурсів;

            Технологах – організаторах лікувально-оздоровчої діяльності на курортах;

            Курортних операторів – фахівцях з тур бізнесу для роботи на ринку лікувально-оздоровчого туризму;

            Аніматорах – фахівцях з розробки та реалізації програм спілкування і організації дозвілля.

Підготовка таких фахівців має здійснюватись на стику медицини, екології, географії, менеджменту, маркетингу і т. ін.. Виконання окремих функцій може бути покладене на фахівців у галузі туризму.

Фахова підготовка у сфері туризму в Україні є відносно новою галуззю освіти,започаткованою географічним факультетом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в середині 80-х рр. ХХ ст.. Нині підготовку менеджерів туризму здійснюють близько 70 вищих навчальних закладів різних форм власності і ступенів акредитації. Спеціалізовані навчальні заклади діють у Києві і Донецьку. Функціонують кафедри туризму в класичних університетах Києва, Львова. Харкова, Сімферополя, Чернівців.

Якісне кадрове забезпечення, підкріплене грамотною рекламою туристично-рекреаційного потенціалу країни значною мірою сприятиме виходу України на світові ринки.

Для просування національного туристичного продукту на зовнішньому ринку  потрібна не лише організаційна, а й фінансова підтримка з боку держави. Так, на здійснення рекламно-маркетингової  діяльності та утримання закордонних туристичних представництв Велика Британія щороку витрачає близько 80 млн футів стерлінгів, Греція – понад 10 млн дол., Угорщина – 14 млн дол. Натомість в Україні в 1991-1999 рр. на зазначенні цілі було виділено лише 40 тис. грн..

Важливим етапом у просування національного туристичного продукту є створення спеціалізованих зарубіжних представництв (національні туристичні агенції, бюро з продажу турів тощо), які безпосередньо працювали б у напрямі розширення зв’язків і поширення об’єктивної інформації про рекреаційно-туристичний потенціал України. Більше уваги слід приділяти також рекламі в мережі Інтернет, на телевізійних туристичних каналах, в ЗМІ.

Запровадження щорічних міжнародних туристичних салонів у Києві, Львові, Одесі, Ялті. Донецьку не вирішує проблеми, оскільки вони характеризуються низьким рівнем представництва зарубіжних фірм. Незадовільний також рівень національних стендів України на престижних туристичних ярмарках і Мілані, Мадриді, Лондоні, Берліні, Варшаві, Москві та ін.

Важливим рекламним моментом є порівняння можливостей санаторно-курортних закладів України з можливостями відповідних закладів інших країн, акцентування уваги на перевагах. Значно покращити ситуацію можна також за рахунок надання санаторно-курортним закладам права здійснювати реалізацію послуг іноземним громадянам.

Відсутністю реклами значною мірою пояснюється низька популярність серед іноземців багатих на унікальні рекреаційні ресурси і відносно не погано забезпечених санаторно-курортними закладами Закарпатської, Донецької, Харківської, Полтавської, Івано-Франківської та інших областей.

На світовому ринку рекреаційно-туристичних послуг Україна представлена сьогодні переважно як постачальник туристів. Причому різниця між абсолютними показниками в’їзду- виїзду з року-в-рік зростає. У загальному двосторонньому туристичному потоці між Україною та рядом країн – Туреччиною, Болгарією, Єгиптом, Угорщиною, Італією,ОАЕ, Словаччиною, Грецією, Чехією – понад 85%  становлять українці.

Висновок

Ряд об’єктивний та суб’єктивних чинників не дозволяє Україні повною мірою реалізувати свій величезний рекреаційний потенціал. Недооцінка рекреації і туризму як виду господарської діяльності є причиною недостатнього використання значних туристично-рекреаційних ресурсів України, придатних для організації рекреаційного господарства. Поряд з цим протягом останніх років індустрія туризму стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту. Пріоритетними напрями державної політики в галузі туризму мають стати реконструкція, модернізація та будівництво нових об’єктів санаторно-курортного фонду; підвищення якості та збільшення асортименту послуг з урахуванням інтересів різних категорій споживачів; пошук оптимальних форм залучення приватного та іноземного капіталу; висококваліфіковане кадрове забезпечення тощо. Важливим моментом є матеріально-технічне інформаційне забезпечення тих видів туризму, що користуватимуться найбільшою популярністю, а саме: екологічного та культурно-пізнавального в поєднання з перебуванням на курортах, пригодницького, круїзного, тематичного.

З метою підвищення ефективності функціонування рекреаційно-туристичного комплексу, просування українського туристичного продукту на світовому ринку та закріплення позитивних тенденцій передбачено:

      Вдосконалення договірно-правової бази в галузі туризму, особливо з країнами, що є перспективними туристичними ринками для України;

      Активізація співпраці в рамках численних міжурядових комісій з питань різнобічного співробітництва, створення в їх складі робочих груп з туризму;

      Вироблення дієвого механізму взаємодії з центральними регіональними органами влади України в питаннях розвитку міжнародного співробітництва в галузі туризму;

      Розвиток інституційного співробітництва, використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних та регіональних організацій ( ВТО, ЦЄІ, ЄС, СНД та ін.);

      Розвиток інформаційно-рекламної та виставкової діяльності.

Список використаної літератури

1. Стафійчук І.В. «Рекреалогия», ст. 244-268

2. Лукьнова Л.Г., Цыбух В.И. Рекреационные комплексы: Учеб. пособие /

Под общ. Ред. В.К. Федорченко. – К.: Вища шк., 2004. – 346 с.

3. Орлов М.А. Крупные туристские центры. – М.: Стройиздат, 1983. – 159 с.

4. Основы туристской деятельности: Учебник/Г.И. Зорина, Е.Н. Ильина