Проблемні аспекти правового ругулювання земельних відноси в Україні

Вступ

Здійснення сучасної земельної реформи потребує нових форм і методів державного регулювання земельних відносин. Розвиток ринкових економічних відносин вимагає, зокрема, докорінних змін в державному управлінні в сфері використання й охорони земель, адже в загальному ресурсному потенціалі України земельні ресурси складають 44% [13]. Земля виступає і як засіб виробництва у сільському та лісовому господарстві, і як просторовий базис для транспорту, містобудування, промисловості, водного господарства, природно-заповідного, рекреаційного призначення. Звідси випливає виняткова важливість науково обгрунтованого, економічно, екологічно та соціально зваженого ставлення до цього головного природного ресурсу.

Сьогодні проблеми управління в цій галузі викликають значний  інтерес у науковців. Ними опікувалися  такі вчені, як: Д. І. Бабміндра, І. Ю. Банашко, Ю. Г. Гуцуляк, Д. С. Добряк, О. С. Дорош, В. Костюк, П.Ф. Кулинич, О.С.Мірошниченко, С. Панцир, Н. О. Прохорова, А. М. Третяк .Однак більшість наукових праць стосується висвітлення лише якоїсь окремої проблеми. Комплексного аналізу спектра питань у зазначеній сфері немає. Саме тому особлива увага, на сьогоднішній час, приділяється проблемам правового регулювання земельних відносин, зокрема, управлінню у сфері використання й охорони земель, а також розробці шляхів їх розв`язання.

Питання щодо державного управління земельними ресурсами та його змісту знайшли своє відбиття в наукових працях ще в середині ХХ ст. На думку Г. О. Аксеньонка, право управління землею набуває особливого значення в умовах виключно державної власності й не може ототожнюватися з правом розпорядження нею. З його погляду, управлінням є безпосереднє завідування землями, що полягає в реєстрації й обліку землі, яку вищим органом уже відведено для певної мети, а також у розподілі її всередині певного відомства, в контролі за належним її використанням.

1. Проблеми і перспективи правового регулювання земельних відносин в Україні.

Ринкове реформування виявило значні протиріччя в розвитку земельних відносин, спричинені монополією виключно державної власності на землю. Це зумовило необхідність їх докорінних змін на підставі проведення земельної реформи, яка вимагає нових форм державного регламенту земельних відносин, іншого формулювання поняття і змісту розпорядження й управління землею. В умовах ліквідації монополії державної власності на землю питання державного керівництва земельним фондом є все актуальнішим. Важливого значення набуває встановлення меж державного втручання в регламентацію відносин власності на землю.

Таблиця 1.1 - Земельний фонд України станом на 01.01.2011 [6]

Рисунок 1.1 – Динаміка земельного фонду України з 01.01.2006 по 01.01.2011

1. Сільськогосподарські землі;
2. Ліси та інші лісовкриті площі;
3. Забудовані землі;
4. Відкриті заболочені землі;
5. Сухі відкриті землі з особливим рослинним покривом;
6. Відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (кам'янисті місця, піски, яри інші); 
7. Води (території, що покриті поверхневими водами).

За п’ять років, починаючи з 1 січня 2006 року, структура земельного фонду змінилася по основних видах угідь, зокрема, площа сільськогосподарських земель зменшилася на 150,8 тис. гектарів; позитивну динаміку мають ліси та лісовкриті території, площа яких протягом зазначеного періоду збільшилася на 97,4 тис. га; забудованих земель стало на 45,0 тис. га більше; відкритих заболочених – на 13,9 тис. га; площа територій, вкритих поверхневими водами, збільшилася на 6,6 тис. гектарів [6].

Рисунок 1.2 – Динаміка земельного фонду України з 01.01.2010 по 01.01.2011

1. Сільськогосподарські землі;

2. Ліси та інші лісовкриті площі;

3. Забудовані землі;

4. Відкриті заболочені землі;

5. Сухі відкриті землі з особливим рослинним покривом;

6. Відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (кам'янисті місця, піски, яри інші); 

7. Води (території, що покриті поверхневими водами).

Протягом минулого року площа сільгоспземель зменшилася на 21,9 тис. га, причому, площа ріллі стала меншою лише на 1,9 тис. га, а от площі перелогів і пасовищ зазнали більш значних змін і зменшилися відповідно на 10,6 тис. і 7,8 тис. гектарів. Забудованих земель навпаки стало більше на 13,4 тис. га, левова частка з них знаходиться під житловою забудовою, за рік площа таких земель збільшилася на 8,1 тис. га. Лісів та лісовкритих площ стало більше на 9,2 тис. гектарів [6].

Ситуація у сфері земельних відносин, використання та охорони земель залишається складною і такою, що вимагає невідкладних заходів з її покращення. Найгострішими проблемами є:

• Відсутність на 20 році земельної реформи концепції розвитку земельних відносин;
• незавершеність земельного законодавства;
• нерозвинутість економічних і правових відносин власності;
• низька ефективність державного управління земельними ресурсами та землекористуванням;
• недосконалість інфраструктури ринку земель, особливо земель сільськогосподарського призначення;
• відсутність автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру як обов’язкового елементу гарантування прав власності на землю;
• недосконалість процедур перерозподілу земель;
• відсутність загальнодержавної програми використання та охорони земель, територіального землеустрою, диференційованого оподаткування тощо; [2]

Особливе занепокоєння викликає проблема купівлі-продажу земельних  ділянок сільськогосподарського призначення, їх збереження при масовій житловій забудові сільської місцевості. В  умовах земельної реформи розвиток ринку земель відбувається без прийняття  відповідного закону. Існуючі ж Закони України («Про землеустрій» , «Про охорону земель», «Про оцінку земель» ) не відповідають міжнародним стандартам і нормам. У розвиток зазначених  Законів необхідно було зробити 115 стандартів. Але сьогодні, за даними Української академії аграрних наук (далі УААН), їх прийнято 11, що призводить до здійснення державного регулювання користуванням та охороною земель сільськогосподарського призначення без належної правової бази [9]. Нині земельно-майнові відносини потребують до себе посиленої уваги законотворців. Адже ціна землі останніми роками зростає, що викликає більш активне її використання. Ось чому треба погодитися з А.М. Третяком, що за браком державного контролю за ринком землі, зміна цільового призначення земель сільськогосподарського призначення, що полягає в переведенні їх до інших категорій з метою використання в несільськогосподарських цілях, відбувається дуже швидко, що спричиняє значний негативний вплив на розвиток сільського господарства.  За відсутності державного регулювання ринку землі обмежити цей процес за рахунок ринкового механізму неможливо. Саме на державному рівні повинна формуватися земельна політика щодо збереження сільськогосподарських угідь. У більшості розвинених країнах світу земельна політика збереження сільськогосподарського земельного фонду формується на державному рівні, на регіональному ж складаються землевпорядні карти, плани трансформації угідь, тобто земельна політика на державному рівні поєднується з регіональними умовами. Картування земель на місцевості й відведення їх відбувається на районному рівні. Саме такий  механізм розподілу відповідальності створює умови для проведення єдиної земельної політики. Поряд з державним контролем за ринком землі буде корисним також запровадження громадського контролю за її збереженням та раціональним використанням, особливо на селі, який формуватиметься під впливом сільської громади й охоплюватиме всі актуальні питання розвитку сільських територій [12].

Запровадження повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення та його ефективного  державного регулювання в Україні  дозволить забезпечити реалізацію цілої низки важливих на сьогодні проблем, зокрема:

1) повноцінну реалізацію  права приватної власності та  інших прав на земельні ділянки  сільськогосподарського призначення  усіма суб’єктами земельних відносин;

2) створення сприятливого  ринкового середовища, що забезпечує  постійний перехід речових прав  на нерухоме майно до найбільш ефективних власників;

3) кардинальне підвищення  інвестиційної привабливості сільського господарства;

4) раціональний перерозподіл  та оптимізацію використання  земель сільськогосподарського призначення;

5) встановлення об’єктивної  ринкової вартості земельних  ділянок сільськогосподарського  призначення у процесі їх економічного обороту;

6) підвищення ефективність  використання природно-ресурсного  потенціалу земель сільськогосподарського  призначення та забезпечення  стратегічної продовольчої безпеки держави;

7) безперешкодний доступ  громадян до землі як ресурсу людського розвитку;

8) збереження та створення  робочих місць у сільській місцевості;

9) покращити транспарентність земельних відносин;

10) стимулювання розвитку  інститутів громадянського суспільства  у питаннях захисту прав власників  земельних ділянок.

За даними державного земельного кадастру станом на 1 січня 2011 року у  державній власності перебувало 29151,2 тис. га земель або 48,3 % території  України. Із цієї площі 10806,3 тис. га (або 37,1 %) складають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 5395,5 тис. га (або 18,5 %) орні землі. Із загальної площі  нерозмежованих земель 50,0 % (14565,4 тис. га) представлені сформованими земельними ділянками, на яких розташовані 5,16 млн. землекористувань (тобто 20,3 % від загальної кількості сформованих в Україні земельних ділянок) .

Несформованими у земельні ділянки залишаються 14585,8 тис. га земель, з яких: 7428,6 тис. га (50,9 %) становлять землі запасу; 1789,1 тис. га (12,3 %) –  землі резервного фонду, що не надані в постійне користування; 1204,9 тис. га (8,3 %) – землі, не надані у власність  або постійне користування в межах населених пунктів; 4163,2 тис. га (28,5 %) – землі загального користування [3].

Нагальною проблемою залишається  приватизація земель сільськогосподарського призначення. Сьогодні понад 90% громадян отримали державні акти на право власності на земельні ділянки із земель пайового фонду. Водночас було створено фонд земель загального користування, до якого ввійшли польові дороги, лісосмуги, господарські двори, що не підлягали паюванню, але були переданні в колективну власність. Динаміка перерозподілу в 1990-2007 рр. земель під господарськими дворами свідчить про відмову від них сільськогосподарських підприємств (370 тис. га) , що призвело до переходу їх до категорії «землі запасу» [3].

Певні проблеми регулювання  земельних відносин існують і  на місцях. До проведення розмежування земель державної і комунальної  власності повноваження по розпорядженню  землями в межах населених  пунктів (крім земель, переданих у  приватну власність) виконують міські, сільські та селищні ради, не завжди компетентна діяльність яких, поєднана з невиконанням певних заходів щодо визначення меж населених пунктів  і проведення грошової оцінки й інвентаризації земель, тягне за собою численні порушення земельного законодавства, що спричиняє негативні екологічні наслідки. В Україні розмежуванню підлягає 29,12 млн. га земель. Органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади прийняли 3878 рішень щодо розмежування земель державної та комунальної власності на площу 6,79 млн. гектарів. Згідно з прийнятими рішеннями замовлено 956 проектів землеустрою щодо розмежування земель державної та комунальної власності на загальну площу 1,57 млн. гектарів. Із загальної кількості замовлених проектів землеустрою затверджено 73 на загальну площу 165,91 тис. гектарів.Гальмування процесу розмежування земель державної й комунальної власності є фактично результатом позбавлення впливу обласних рад на процес розпорядження землями рекреаційного, природоохоронного й історико-культурного призначення.Недосконалим слід вважати й існуючий Закон України від 05.02.2004 № 1457-IV «Про розмежування земель державної та комунальної власності» [3]. Міські ж ради, зловживаючи владними повноваженнями по розпорядженню землями зазначених категорій, нерідко порушують чинне земельне законодавство. Прикладом може служити діяльність Приморської міської ради, якою, за даними перевірки чинного земельного законодавства, облдержземінспекцією, починаючи з 2002 року, було прийнято 18 рішень про надання в приватну власність і 13 – в оренду земельних ділянок, розташованих за межами міста, зокрема на узбережжі Азовського моря.

Стосовно зазначеного  слушною є пропозиція деяких фахівців про необхідність законодавчого  визначення строку, після якого місцеві  державні адміністрації, які своєчасно  не розмежували землі, втрачають право розпоряджатися ними. Підкреслимо, що сьогодні місцева влада не є власником землі, а може лише розпоряджатися нею. Певне занепокоєння викликає й сучасний стан полезахисних, стокорегулюючих, прибалкових лісосмуг, створених для захисту полів від водної й вітрової ерозії з метою підвищення урожаю. Зараз частина таких об`єктів  перебуває на балансі сільських рад, а ті у зв`язку з недостатнім фінансуванням майже не займаються їх обслуговуванням і розчищенням. Цілком очевидно, що їх доцільно передати виробникам сільськогосподарської продукції або спеціалізованим лісогосподарським підприємствам.

Нормативно-правова база щодо використання й оренди землі  також залишається нечітко сформованою. Питання, що її стосуються, регулюють  майже чотириста нормативних  актів, але ладу немає. Елементи земельної  реформи не відповідають якості перетворень: фактично розвиток земельних відносин зводиться лише до розпаювання й  виділення земель у натурі. На даний  час простежується протилежна тенденція  – об`єднання земельних часток (паїв). За останні 20 років прийнято десятки нормативно-правових актів, проте комплексної програми з чіткою кінцевою метою земельної реформи не розроблено й досі. Землі деяких категорій частково взагалі не охоплені земельною реформою, а це близько 10, 5 млн. га земель лісового й 2,5 млн. га водного фонду [13]. Поширюються випадки незаконного надання земельних ділянок у власність і користування відповідними державними органами. Є сенс погодитися з думкою деяких науковців, що в державі ще й донині не створено достатніх умов для реалізації вимог Земельного кодексу України в повному обсязі [13]. У земельному законодавстві бракує норми стосовно обгрунтування головних економічних категорій – орендної плати, податків на землю тощо. Існуючі ж нормативно-правові механізми регламентування економічних відносин потребують суттєвого оновлення.

Мінімальний розмір орендної плати на сьогодні в основному  складає 1,5 % від грошової оцінки землі. Що стосується мінімального розміру  орендної плати, яку повинні сплачувати орендарі орендодавцям – власникам  земельних часток (паїв), то Президент  України двічі своїми указами  встановлював мінімальну межу. Зокрема, п. 3 вищевказаного указу від 03.12.99 № 1529 було запропоновано забезпечити  встановлення сторонами договору оренди земельної частки (паю) розміру плати  за її оренду на рівні не менш одного відсотка визначеної відповідно до законодавства  вартості орендованої земельної  частки (паю). Відповідно з наступним  Указом Президента України з цього  питання від 02.02.2002 № 92 “Про додаткові  заходи щодо соціального захисту  селян – власників земельних  ділянок і земельних часток (паїв)”  мінімальний розмір орендної плати  повинен становити не менше як 1,5 % з поступовим збільшенням цієї плати в залежності від результатів  господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Сьогодні спостерігається  тенденція до збільшення розміру  орендної плати (до 2,0 і більше відсотків), що викликано, як правило, появою нових  конкурентів-інвесторів, які йдуть  на збільшення орендної плати власникам  земельних ділянок з метою  формування значних площ землекористування.

Досліджуванні явища негативно  впливають на стан земель. Наголосимо, що земельний фонд України неоднорідний. При домінуванні в грунтовому покриві родючих чорноземів значні площі займають малопродуктивні землі, в тому числі й деградовані грунти, вражені водною й вітровою ерозією, а також солонцеві, кислі, заболочені. Істотна питома вага й піщаних грунтів. Так, внаслідок засолення, заболочення, забруднення грунтів важкими металами й хімічними речовинами посилюється їх деградація, що в деяких регіонах набуло загрозливого характеру. За висновками фахівців, із земельного обороту випало близько 6-8 млн. га., у тому числі на 3-4 млн. га. зменшилися посівні площі [13]. Заходи щодо підвищення родючості грунтів майже не здійснюються.На жаль, значна частина малопродуктивних земель входить до складу орних угідь: практично кожен 5-й гектар ріллі припадає на малопродуктивні землі. За даними Головного науково-дослідного та проектного інституту землеустрою, вартість вирощених на таких землях сільгосппродукції не покриває витрат на її виробництво [13].  Однак така земля залишається в господарському обороті. Це пов`язано з тим, що сучасне використання земель в Україні досі має тенденцію максимального збільшення площ сільськогосподарських угідь, перш за все орних, що призводить до інтенсивності деградаційних процесів. Разом із тим вилучення земель для несільськогосподарського використання досить часто відбувається за рахунок орнопридатних, що зайвий раз підтверджує необхідність термінової розробки і впровадження заходів з оптимізації використання земель, запобігання деградаційним процесам, підвищення продуктивності землеробства.

Кошти, що виділяються державою на охорону земель, є мізерними, державні заходи в цьому напрямку майже  припинено. Так, від плати за землю  з 2000 по 2008 роки надходження зросли з 1,4 млрд.грн до 6,7 млрд.грн. Згідно з ст. 22 Закону України «Про плату за землю», ці кошти повинні використовуватись винятково для таких цілей, як здійснення заходів з охорони земель, землевпорядкування, ведення земельного кадастру, облаштування інфраструктури. Але за ці роки на заходи з проведення земельної реформи та охорону земель виділялося лише 1,2 –2% від вказаної суми. Основним джерелом фінансування заходів з охорони земель є кошти, які надходять до відповідних місцевих бюджетів в порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва.Протягом минулого року за рахунок коштів, що надійшли в порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, на охорону земель використано 37 млн. грн., що становить 6 % від загальної суми коштів, що надійшли на рахунки відповідних місцевих рад в порядку відшкодування втрат, та 39 % від загальної суми використаних цих коштів [4].

На виконання регіональних програм з використання та охорони  земель, інших програми у сфері  земельних відносин з початку  року виділено близько 93,81 млн. гривень. Це становить лише 9,6 % від передбаченого програмами фінансування. Програми затверджено майже у всіх регіонах України, крім Черкаської та Чернівецької областей. Рішення рад про виділення коштів на виконання програм на цей рік прийняті лише в 17 регіонах України: АР Крим, Вінницькій, Волинській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Одеській, Рівненській, Тернопільській, Херсонській, Черкаській, Чернігівській областях та м. Севастополь.

Зокрема, на охорону земель виділено 14,1 млн. грн. або 15,1 відсотка від загальної суми виділених коштів; на інвентаризацію земель – 21,5 млн. грн. (23,4 відсотка); розмежування земель державної та комунальної власності – 5,5 млн. грн (5,9 відсотка); нормативну грошову оцінку – 14,7 млнгрн (15,7 відсотка); інші заходи – 37,9 млн. грн (40,4 відсотка).

У Дніпропетровській, Львівській, Миколаївській та Сумській областях з початку цього року заходи відповідно до затверджених програм взагалі  не фінансувалися [4].

Отже, землеустрою як головному  державному механізму управління у  сфері використання й охорони  земель належить головна роль. За сучасних умов саме він є тим публічно-правовим інститутом, який має виконувати домінуючу  й загальнодержавну роль. Цей висновок випливає з чинного законодавства. Однак сьогоднішній реальний стан цього  інституту не влаштовує суспільство. Землевпорядні роботи фактично зведені  лише до розробки проектів відведення земельних ділянок і підготовки документів, що посвідчують права  на них. Переважна частина земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного  призначення взагалі не забезпечена  відповідною документацією стосовно встановлення меж, а деякі з населених  пунктів їх не мають. 

Повноцінний ринок землі  потребує нових кадрів, оскільки оптимізований  проект землеустрою за сучасних умов розробити не просто. Важливою проблемою  залишається брак забезпечення землевпорядних служб відповідним обладнанням, зокрема, пристроями дистанційного  зондування землі. Виникає загальна потреба найближчим часом підготувати  проект Загальнодержавної програми використання  й охорони земель як одного із заходів землеустрою. Мета опрацювання зазначеної програми – визначення складу й обсягів першочергових і перспективних заходів з використання й охорони земель, а також обсягів і джерел ресурсного забезпечення їх реалізації. Саме така програма дозволить переглянути існуючу структуру земельних угідь: по-перше, з орних площ мають бути виключені деградовані й малопродуктивні землі; по-друге, слід взяти до уваги потребу збільшення площі несільськогосподарських земель для містобудування, розвитку промисловості, а також природоохоронного й лісогосподарського призначення. Треба негайно визначити землі гіршої якості, використання яких у сільському господарстві не є ефективним, що дозволить розв`язати проблему землезабезпечення інших галузей народного господарства з обов`язковим дотриманням екологічних вимог. Бажано було б виконувати такі роботи по кожній з адміністративних областей. Це дасть можливість оптимізувати структуру земельних угідь, запровадити екологічно й економічно обгрунтоване їх використання, уникнути втрат від нераціонального землекористування, запобігти деградаційним процесам. Буде корисним  і проведення комплексних регіональних досліджень щодо об`єктивної й науково обгрунтованої придатності земель для певного використання, на підставі чого буде досягнуто оптимізоване співвідношення земельних угідь у межах конкретного регіону й в країні в цілому.

Відсутність Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 р. є важливою проблемою правового регулювання земельних відносин (розпорядженням Кабінету Міністрів України схвалено лише Концепцію державної цільової програми озвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року .

У Концепції зазначається, що на сьогодні ситуація щодо володіння, користування і розпорядження землею залишається складною і такою, що вимагає невідкладного поліпшення.

Розв’язання проблеми можливе  шляхом прийняття Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року [7].

Проблеми передбачається розв'язати шляхом:

• вдосконалення законодавчої, нормативно-правової та інституційної бази й інструментів подальшого регулювання земельних відносин та створення сприятливих умов для планового і сталого розвитку територій України;
• створення електронного Державного земельного кадастру та відповідної інформаційної бази даних, наповнення та актуалізації даних Державного земельного кадастру (Закон України «Про Державний земельний кадастр» набирав чинності з 1 січня 2012 року, крім низки пунктів. Кадастр ведеться на електронних та паперових носіях. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях) ;
• невідкладного проведення комплексного державного землеустрою та землевпорядкування всіх сільських територій;
• забезпечення охорони земель, відтворення і підвищення родючості ґрунтів та забезпечення сталого екологоорієнтованого використання земельних ресурсів;
• зміцнення системи забезпечення гарантій прав власності на землю, створення умов для ефективного господарювання на землі;
• формування стабільних й ефективних ринкових земельних відносин, особливо земель сільськогосподарського призначення;
• удосконалення систем оцінки земель та платності землекористування, збільшення надходжень плати за землю до державного та місцевих бюджетів;
• залучення  громадськості до участі в процесі планування використання земельних ресурсів та підвищення рівня суспільної свідомості з охорони земель.

Завданнями Програми є:

• створення системи гарантування прав власності на землю та інфраструктури ринку землі;
• удосконалення системи платежів за землю
• здійснення заходів із землеустрою;
• поетапного введення земельних ділянок та прав на них в економічний оборот, формування та розвитку ринку земель;
• підвищення кваліфікації працівників Держземагентства;
• проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення щодо розвитку земельних відносин [7].

Виконання Програми передбачено  здійснити у два етапи протягом 2012 – 2020 років.

Перший етап (2012-2014 роки) –  розроблення та прийняття нормативно-правових актів, державних стандартів норм і  правил з питань регулювання земельних відносин, землеустрою, землекористування, охорони земель, створення передумов та початок виконання заходів Програми;

Другий етап (2015-2020 роки) –  забезпечення виконання заходів, визначених Програмою у повному обсязі.

Спираючись на викладене, можна  зробити деякі висновки та пропозиції. Земельна реформа потребує продовження, а земельні відносини  – суттєвого вдосконалення. Необхідно  створити ефективне державне управління й посилити контроль  у сфері  використання й охорони земельних  ресурсів. В умовах реформування земельних  відносин слід якнайшвидше вдосконалити систему принципів управління в  зазначеній царині, що сприятиме його ефективності й прозорості. Із цією метою доцільно найближчим часом  завершити формування механізму  державного управління земельними ресурсами  – землеустрою, державного земельного кадастру. Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект закону «Про ринок земель». За нього проголосували 245 із 290 депутатів, зареєстрованих в сесійній залі. Закон, в разі ухвалення в цілому, набуде чинності від початку 2013 року. Фракції «НУ-НС» і «БЮТ-Батьківщина» не брали участі у голосуванні. В опозиції вважають, що дозволяти купувати землю громадянам зарано [8].

Потрібно розробити низку  нормативно-правових актів до законів, які враховували б особливості  регіонів. Регулювання ринку земельсільськогосподарського призначення має здійснюватися  законодавчими актами з мінімальним  застосуванням підзаконних нормативних  актів через систему землеустрою. Було б корисно закріпити на правовому  рівні вимоги щодо вимог до покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Адже в багатьох країнах  світу головною вимогою до покупців таких земель є наявність сільськогосподарської  освіти. Визначенню справедливої ринкової вартості землі повинен сприяти   і прийнятий Закон України  «Про оцінку земель». Найближчим часом  треба закріпити на законодавчому  рівні форму державного акту на право комунальної власності на землю, а також підготувати проект Загальнодержавної програми використання й охорони земель. Є сенс також удосконалити систему платежів, які мають сплачувати всі без винятку користувачі земельних ділянок. Вимагають коригування загальнодержавні й регіональні програми  використання й охорони земель як складники землеустрою. Варто посилити кримінальну відповідальність за пошкодження земельних ресурсів, також забезпечити прозору реєстрацію права власності на землю.

Отже, дослідження правових засад планування, використання та охорони земель в Україні дозволило визначити деякі прогалини правового регулювання у цій сфері, найбільш вагомими з яких є відсутність Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020р. та Закону України «Про зонування земель», що мають стати важливими елементами системи правового регулювання засад планування, використання та охорони земель.

Список використаної літератури

8. Гуменюк В.І. Земельна реформа: правові аспекти. – К.: ІнЮре, 2005. – 366 с.

2. Добряк Д.С., Актуальні проблеми законодавчого забезпечення розвитку ринку земель в Україні // Землеустрій і кадастр. – 2006. – № 2. – С. 3-7.

3. Довідка державного земельного кадастру станом на 1 січня 2011 про співвідношення форм власності на землю [Електронний есурс] / Державний комітет України із земельних ресурсів. – Режим доступу: http://dkzr.gov.ua/terra/control/uk/publish/ article?art_id=42057&cat_id=37510.

4. Довідка про результати здійснення державного контролю за використанням і охороною земель у 2011 році [Електронний есурс] / Державний комітет України із земельних ресурсів. – Режим доступу: http://dkzr.gov.ua/ terra/control/ uk/publish/ article?art_id = 40444 & cat_id =37510.

5. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27

6.  Земельний фонд України за станом на 01.01.2011 року / Держкомзем України.  – Режим доступу: http://dkzr.gov.ua/terra/control/uk/publish/ article?art_id=42057&cat_id=37510

7. Мартин А. Економічне регулювання земельних відносин: як виправити недоліки // Землевпорядний вісник. – № 6 – 2009. – С. 22-29.

8. Мартин А. Управління земельними ресурсами: пріоритетні завдання на сучасному етапі реформ // Землевпорядний вісник. – № 2. – 2008. – С. 30-36.

9. Мірошниченко О. С. Місце та роль державних органів у забезпеченні правової охорони земельних ресурсів // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС. – 2008. - № 3. – С. 187-192.

10. Панцир С. Державне управління земельними ресурсами в Україні: сучасний стан та перспективи в контексті світового досвіду // Парламент: Часопис – 2002. - № 1-2. – С. 55-59.

11. Прохорова Н. А. Понятие «управление» в земельном праве // Гос-во и право. – 2003. - №6. – С. 90-95.

12. Третяк А. М. Про невідкладні проблеми вдосконалення регулювання земельних відносин в Україні // Земельне право України. – 2006. - №5. – С. 14-21.

13. Урядовий кур`єр