Програми підвищення продуктивності праці

Реферат

з дисципліни « ЕПСТВ»

на  тему: «Програми підвищення продуктивності праці» 
 
 
 

       Зміст 
 

       Вступ…………………………………………………………………… .3

       1. Поняття продуктивності і продуктивності  праці……………….… .5

       2. Характеристики продуктивності  праці (показники, чинники, фактори)………………………….…  .………………….……………… ……….8

       3. Програма управління продуктивністю  праці ……………………… 10

       4.Програми  підвищення продуктивності праці……………………….12

       Висновок……………………………………………………………… .19

       Список  використаних джерел………………………………………… .20 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Вступ 

       Однією  з головних та найважливіших загальногосподарських  та галузевих функцій в умовах вітчизняних ринкових реалій є раціональне використання трудових ресурсів на всіх рівнях національної економіки, що сприятиме виготовленню конкурентоспроможної продукції, поліпшенню економічної діяльності і зростанню прибутків працівників. Реалізація цих завдань є неможливою без підвищення продуктивності та ефективності праці.

       З огляду на це виникає потреба у  дослідженні продуктивності праці, як чинника зростання ефективності діяльності підприємства. Вагомий внесок у дослідження категорії "продуктивність праці" зробили такі вчені-економісти: К. Маркс, А. Сміт, А. Б. Бушена, В. Є. Варзара, І. І. Бока, С. Г. Струмиліна, А. К. Гастєв, П. М. Керженцев, С. Г. Струмілін, О. К. Харченко, Ю. М. Рубінський, О. І. Амоша, М. Д. Прокопенко, Д. П. Богиня, Г. Е. Слезінгер, Р. В. Гаврилов, О. Є. Германова, В. С. Астраускас, О. М. Уманський, І. В. Багрова, Ю. В. Буц тощо.

       Проте на сьогодні в Україні майже відсутні концептуальні дослідження та розробки щодо вдосконалення механізму ефективності праці, як пріоритетного напряму державного регулювання; неналежно розроблені теоретико-методологічні аспекти взаємозалежності між ефективністю праці та її стимулюванням, оцінкою ефекту від праці у системах стимулювання; з теоретичної точки зору існує чимало трактувань, що ускладнює єдину термінологію та формування єдиного підходу до дослідження проблем ефективності праці.

       Нехтування  трудовим чинником виявляється насамперед у бракові уваги до проблем матеріального стимулювання. У практиці оплати праці її продуктивність, зазвичай, не беруть до уваги. Розбіжність особистих інтересів працівників та суспільних інтересів, а вони вимагають беззастережного врахування рівня продуктивності праці та раціонального використання матеріальних ресурсів, є однією з основних причин наших економічних негараздів.

       Співвідношення  між темпами зростання продуктивності праці та реальною заробітною платою є однією з основних макроекономічних пропорцій. Практика господарювання на ринкових засадах підтверджує ту незаперечну істину, що результативність будь-якої виробничо-господарської та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази та соціальних аспектів господарювання.

       Нині  продуктивність праці є важливим планово-економічним показником, що характеризує не тільки ступінь використання трудових ресурсів на підприємстві, але  й рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. А це означає, що фундаментальним напрямком розвитку нової ринкової системи повинні  стати стабілізація вітчизняного виробництва  і ріст на цій основі продуктивності праці.

       Управління  продуктивністю праці як складова процесу  управління охоплює планування, організацію, керівництво, контроль і регулювання, які засновані на співвідношенні кількості продукції, що випускається виробничою системою, та витрат на виготовлення цієї продукції. Цей процес не менш важливий, ніж інші контрольні функції.

       Управління  продуктивністю вимагає ефективних контактів і розуміння ролі різних служб у створенні обсягів  виробництва. Воно також потребує розгляду системи з позицій як великих, стратегічних, так і дрібніших, тактичних  і навіть поточних завдань, вміння обґрунтувати зміни та оцінити їх наслідки для  фірми і, що, можливо, найважливіше, здатності пов'язати підвищення продуктивності з її вимірюванням. 
 
 
 
 

1. Поняття продуктивності і  продуктивності праці

       Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення природних ресурсів відповідно до потреб людей, створює матеріальні  і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці, має назву "продуктивні  сили". До цієї системи належать працівники; засоби праці; предмети праці; використовувані  сили природи; наука як специфічна продуктивна  сила, особливий фактор; форми і  методи організації виробництва; інформація. Наука перетворилася в окремий  елемент продуктивних сил з початку  розгортання науково-технічної революції (НТР), тобто з середини 50-х років, а інформація — з середини 70-х  років, тобто з початку другого  етапу НТР. Головною продуктивною силою  суспільства є працівники виробничої та невиробничої сфери.

       Водночас  головним критерієм суспільного  прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистісних (людини) і речових (засобів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зростання продуктивності праці, національного багатства.

       Оскільки  ресурси мають межі, важливо їх використовувати ефективно, тобто  досягати намічених цілей з найменшими витратами. Ця умова належить до всіх ресурсів, але стосовно живої праці  — це необхідна передумова. Жива праця, яка пов'язана з витратами  фізичної, нервової та інтелектуальної  енергії людини у процесі виробництва  життєвих благ, в результаті стає продуктивною працею. Продуктивна праця — це праця людини, в результаті якої створюються матеріальні блага та послуги [7, 24]. У сучасному західному суспільстві продуктивна праця має два основні виміри. Перший стосується системи продуктивних сил, другий — відносин власності, в яких знаходить своє втілення соціально-економічна мета розвитку суспільства.

       З цим поняттям тісно пов'язані  поняття "продуктивність праці" і "продуктивність". На перший погляд, вони близькі між собою, але різняться  тим, що продуктивність праці відображає ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг, тобто результативність конкретної праці. Продуктивність праці вимірюється кількістю продукції або послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. Найбільш точним вираженням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробництва національного доходу на душу населення або на одного працівника.

       Усього  налічують близько 60 факторів зростання  продуктивності праці, які належать лише до системи продуктивних сил. Крім цього, є фактори зростання продуктивності праці, які належать до всього технологічного способу виробництва (тобто продуктивних сил і техніко-економічних відносин), відносин власності, надбудовних відносин (наприклад, удосконалення законодавства) тощо [3, 34].

       Водночас продуктивність — це показник ефективності не конкретного виробництва, а в масштабах міста, регіону, який характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів, інших факторів виробництва. Продуктивність — це здатність економічної системи виробляти корисну продукцію і міра реалізації цієї здатності. Іншими словами, продуктивність — це показник результативності та ефективності виробництва, що характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів та факторів виробництва.

       Згідно  з рекомендаціями Міжнародної організації  праці (МОП) продуктивність відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво, а продуктивність праці — це ступінь ефективності використання конкретної праці, і в її визначенні закладено поняття праці, здатність людини виробляти за одиницю робочого часу певний обсяг продукції [7, 25].

       Крім  того, є ще одне поняття продуктивності праці: це продуктивність суспільної праці, яка характеризує ефективність використання сукупних витрат праці. Під сукупними розуміють витрати живої і минулої (уречевленої у засобах виробництва) праці на виробництво продукції. Показник продуктивності суспільної праці — це узагальнюючий показник ефективності суспільного виробництва, який розраховується як відношення виробленого національного доходу до середньорічної чисельності зайнятих у сфері матеріального виробництва. З переходом до міжнародної методології обліку рівень продуктивності суспільної праці визначається відношенням валового внутрішнього продукту (у ринкових цінах) до середньорічної чисельності економічно активного населення (робоча сила).

       Підвищення  продуктивності праці означає економію сукупної праці (живої та уречевленої), що витрачається на вироблення продукції, зменшення всього матеріалізованого  в продукті робочого часу.

       Варто також зазначити, що поняття "продуктивність" залежить від взаємодії п'яти  факторів виробництва: праці, капіталу, інформаційних потоків, підприємницького хисту та рівня використання природних  ресурсів, де головним є жива праця. Від того, як вона організована, як взаємодіє  з іншими факторами виробництва, які новітні технології сприймає виходячи зі своєї підготовленості, залежить продуктивність на всіх рівнях управління: макро-, мезо- та мікро.

       Підприємство  — це клітинка багатоаспектного господарства країни, а тому від продуктивної роботи кожної ланки залежить стан і розвиток економіки країни загалом.

       Економічна  ефективність — це раціональне й  ефективне використання не лише якогось  одного з факторів виробництва (наприклад, робочої сили), а всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, раціональне управління виробництвом тощо), що передусім залежить від  їх оптимального розподілу.

2. Характеристики продуктивності праці (показники, чинники, фактори)

       Під продуктивністю праці як економічною категорією слід розуміти ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ [2, 3]. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

       Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції та розраховувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці.

       Натуральні  показники найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть використовуватися лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію.

       Трудові показники потребують налагодженої роботи нормування та обліку. Їх використовують на робочих місцях, дільницях, де дуже великі залишки незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних або вартісних вимірах.

       Вартісні – найуніверсальніші показники, вони застосовуються для визначення рівня та динаміки продуктивності праці.

       Цілеспрямоване  управління продуктивністю праці потребує класифікації чинників її росту. Всі  чинники зростання продуктивності праці діляться на:зовнішні і внутрішні.

       Зовнішні  чинники – це ті, які об’єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства – стратегія і політика, законодавство, ринок, зрушення в суспільстві, природні ресурси.

       Внутрішні чинники – ті, на які підприємство може безпосередньо впливати – продукція, технологія, матеріали, енергія, персонал [4, 143].

       Крім  того на продуктивність праці впливають  фактори, які групуються в такі групи:

       - матеріально-технічні (удосконалення  техніки і технології, застосування  нових видів сировини, матеріалів);

       - організаційні (поглиблення спеціалізації,  комбінування, удосконалення системи  управління організації);

       - економічні (удосконалення методів  планування, систем оплати праці,  участі у прибутках);

       - соціальні (створення належного  морально-психологічного клімату,  нематеріальне заохочення, поліпшення  системи підготовки і перепідготовки  кадрів);

       - природні умови та географічне  розміщення підприємств.

       Підвищити продуктивність праці можна двома  способами:

       - нарощування обсягу виробництва;

       - скорочення чисельності працюючих.

       Обидва  способи дозволяють зменшити витрати  на виробництва [2, 3]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       3. Програма управління продуктивністю праці

       У реалізації цілей стратегічного  плану підприємства особлива роль належить плану технічного і організаційного  розвитку –плану підвищення ефективності виробництва. Для того, щоб успішно  функціонувати в умовах конкурентної боротьби, підприємство в своїй діяльності повинне орієнтуватися, на потреби  ринку (ціни, витрати, кількість продукції, що випускається) і на реалізацію досягнень  науково-технічної революції.

       Враховуючи  першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентно спроможності підприємства розробляють і впроваджують програму управління продуктивності, яка включає в себе наступні етапи:

       1. вимірювання і оцінка досягнутого  рівня продуктивності на підприємстві  в цілому і за окремими видами  праці зокрема;

       2. пошук і аналіз резервів підвищення  продуктивності на основі інформації, одержаної в ході вимірювання  і оцінки;

       3. розробка плану використання  резервів підвищення продуктивності  праці, який повинен включати  конкретні терміни і заходи  по їх реалізації, передбачати  фіксування витрат на ці заходи  й очікуваний економічний ефект  від їх впровадження, визначати  відповідних виконавців;

       4. розробка систем мотивації працівників  до досягнення запланованого  рівня продуктивності;

       5. контроль за реалізацією заходів,  передбачених планом і всією  програмою, і регулюванням їх  виконання;

       6. вимірювання і оцінка реального  впливу передбачуваних заходів  на зростання продуктивності  праці.

       Точне визначення оцінки досягнутого рівня  продуктивності по підприємству є важливою передумовою успішності наступних  етапів і всієї програми. Щоб виміряти продуктивність праці потрібно зіставити  кількість виробленої продукції  із витратами на їх виготовлення [4, 145].

       Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності ґрунтується на порівнянні інформації, одержаної в ході вимірювання  і оцінки досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема, з наявною  інформацією про максимально  можливий рівень продуктивності праці.

       Розробляючи план використання резервів підвищення продуктивності праці, слід забезпечити  узгодження цілей та завдань програми.

       Розробка  системи мотивації працівників  до досягнення запланованого рівня  продуктивності є необхідною умовою реалізації програми.

       Контроль  за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, необхідний для виявлення і вирішення  можливих проблем їх виконання на початкових станах. В процесі контролю порівнюються фактичні і задачі показники  продуктивності праці, визначається масштаб  допустимих відхилень.

       Вимірювання й оцінка реального впливу реалізованих заходів на зростання продуктивності праці потрібна для того, щоб оцінити  і порівняти ефективність їх впровадження і визначитися з пріоритетами на наступний період. Визначивши найефективніші напрямки роботи по підвищенню продуктивності, слід прийняти відповідні мотивуючі  рішення і в наступному періоді  зосередити увагу саме на цих напрямах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       4. Шляхи підвищення продуктивності праці

       Враховуючи  значення продуктивності праці для  економічного зростання, кожне суспільство  намагається постійно підвищувати  продуктивність праці. Основними шляхами  підвищення продуктивності праці є:

       - розвиток і впровадження у  виробництво досягнень науково-технічного  прогресу;

       - піднесення загальноосвітнього, культурно-технічного  та професійного рівня працівників;

       - раціональне використання природних,  матеріальних, трудових ресурсів;

       - поліпшення організації та управління  виробництвом;

       - впровадження ефективних матеріальних  і моральних стимулів до праці  [6, 284].

       1) В ринкових умовах важливу  роль для зростання продуктивності  праці має максимальне використання діючих потужностей. Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямками:

       - екстенсивним – збільшення часу  їх роботи шляхом скорочення  простоїв, введення в дії невикористаного  устаткування, підвищення коефіцієнта  змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту і  інше;

       - інтенсивний – поліпшення використання  машин та устаткування за одиницю  часу через упровадження прогресивних  технологічних процесів.

       У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідні інвестиції на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів.

       Матеріально-технічні фактори сприяють економії живої  та уречевленої праці. Сукупність матеріально-технічних  факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати  певними показниками.

       Електроозброєність  праці визначається відношення кількості  електроенергії, використаної у виробничому  процесі за певний період, до середньооблікової  чисельності робітників. Електроозброєність праці – споживання всіх видів  енергії на одного робітника за певний період.

       Фондоозброєність  – це показник оснащеності праці  виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньооблікової чисельності  робітників або працівників.

       Фондовіддача  – загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів [1, 24].

       2) Велике значення для підвищення  продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До таких факторів належать:

       - удосконалення форм організації  суспільного виробництва, його  подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організаційно-виробничих  підрозділів і допоміжних служб  на підприємстві;

       - удосконалення організації праці  шляхом поглиблення поділу і  кооперації праці, застосування  передових методів і прийомів  праці; поліпшення підготовки  і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення  матеріального стимулювання праці;

       - удосконалення організації управління  виробництвом шляхом удосконалення  системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління  виробничим процесом, впровадження  автоматизованих систем управління  виробництвом.

       Оскільки  праця – це основа виробничого  процесу, то її організація повинна  здійснюватися на науковій основі. Науковою єтака організація праці, яка ґрунтується на передових досягненнях науки, передовому досвіді, дозволяє поєднувати найкращим чином техніку і людей в єдиному процесі виробництва, забезпечує найефективніше використання всіх видів ресурсів, підвищення продуктивності праці і сприяє збереженню здоров’я людини. Наукова організація праці (НОП) дозволяє вирішувати 3 завдання:

       - економічне, яке полягає в найефективнішому  використанні матеріальних і  трудових ресурсів і забезпечує  підвищення продуктивності праці;

       - психофізіологічне: підвищення працездатності  людини без шкоди для її  здоров’я;

       - соціальне: створення сприятливих  умов при організації виробничого  процесу.

       Основними напрямками НОП є:

       - вдосконалення форм розподілу  і кооперації праці. Розподіл  праці на підприємстві передбачає  уособлення окремих груп працівників,  кожна з яких виконує визначену  частину загального обсягу роботи. Такий розподіл називається функціональним. Всередині кожної функціональної  групи виділяють групи працівників  за професіями – це професійний  розподіл. Крім того, є ще розподіл  за кваліфікацією.

       - покращення організації і обслуговування  робочих місць. Раціональна організація  робочого місця передбачає його  правильне планування і оснащення  основним технологічним обладнанням,  а також забезпечення їх на  протязі зміни різними послугами,  що дозволяє робітникам виконувати  свої безпосередні функції.

       - впровадження передових прийомів  і методів праці полягає у  детальному вивченні способів  виконання окремих елементів  роботи різними робітниками, відбір  кращих з них і формування  на цій основі нових норм  праці.

       - вдосконалення нормування праці  проводиться на основі здійснених  наукових досліджень і досліджень  виконання окремих елементів  операцій окремими робітниками.

       - зміцнення трудової дисципліни. В понятті „дисципліна” розрізняють  державну, виробничу, технологічну  і трудову дисципліну.

       Державна  дисципліна виконується через виконання  державних завдань. Виробнича дисципліна характеризує ступінь дотримання правил експлуатації основних фондів, норм витрат оборотних засобів, правил охорони  праці, ритмічності (через дотримання графіків виробництва) і обслуговування робочих місць. Технологічна дисципліна – це непорушення правил протікання технологічних процесів. Трудова  дисципліна – це дотримання працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку праці і відпочинку. Сукупність державної, виробничої, технологічної і трудової дисциплін становить дисципліну праці [4, 155].

       Нормування  праці – це процес встановлення витрат праці, необхідних для виконання  певних робіт або окремих функцій. Розрізняють такі норми праці:

       - норма часу

       - норма виробітку

       - норма чисельності

       - норма обслуговування

       3) Для формування належного ставлення  до праці необхідно створювати  такі умови, щоб персонал сприймав  свою працю як свідому діяльність. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. І основу будь-якої моделі мотивації накладають передусім психологічні аспекти.

       Моделі  мотивації ґрунтуються на теорії: потреб, очікування і справедливості.

       Потреби характеризуються певними видами: а) фізіологічні; б) безпеки та захищеності; в) соціальні; г) поваги; д) самовдоволення.

       Очікування характеризується наступними чинниками:

       а) очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів;

       б) очікування щодо співвідношення результатів  та винагороди;

       в) передбачуваний ступінь відносного задоволення отриманою винагородою.