Психічні процеси

Психологія (від грец. душа + вчення) - це наука про закономірності виникнення, розвитку та прояву психіки і свідомості людини. Психіка – це якість головного мозку, засіб відображення дій, предметів, явищ зовнішнього світу. Психологія – це галузь наукового знання, що досліджує особливості та закономірності виникнення, формування і розвитку психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява), психічних станів (напруженість, мотивація, фрустрація, емоції, почуття) і психічних властивостей (спрямованість, здібності, задатки, характер, темперамент) людини, а також психіку тварин.

Психічні процеси  – психічні явища, що забезпечують первинне відображення та усвідомлення людиною навколишньої дійсності. Пс. процеси поділяють на пізнавальні (відчуття, сприймання, увага, уява, пам'ять, мислення), емоційні (емоції, почуття, психічні стани) та вольові.

Предмет психології в традиційних  уявленнях:

• Душа (всі дослідники до початку XVIII століття)
• Свідомість (англійська емпірична асоціаністична психологія - Д. Гартлі, Джон Стюарт Мілль, А. Бен, Герберт Спенсер, функціоналізм - Франц Брентано)
• Безпосередній досвід суб'єкта (структуралізм - Вільгельм Вундт)
• Походження психічних діяльностей (психофізіологія - Іван Михайлович Сєченов)
• Поведінка (біхевіоризм - Джон Уотсон)
• Несвідоме (психоаналіз - Зигмунд Фрейд)
• Процеси переробки інформації і результати цих процесів (гештальт-психологія - Макс Вертгеймер)
• Особистий досвід людини (гуманістична психологія - Абрахам Маслоу, К. Роджерс, Віктор Франкл, Ролло Мей)

У початковий період становлення радянської психології питання про її предмет не привертало особливої ​​уваги. Після 1 Всесоюзного з'їзду по вивченню поведінки людини (1930 р.) в радянській психології встановилося роз'яснення предмета психології у вигляді вказівки на добре знайомі кожній людині за його власного досвіду «наші відчуття, почуття, уявлення, думки» (П. Я. Гальперін, К. К. Платонов).

Видатні постаті в історії психології

• Античність - античні філософи (серед них Аристотель, Сократ, Платон)
• Середньовіччя - Фома Аквінський, Ібн Сіна (Авіценна).
• Новий час - Рудольф Гокленіус. (У 1590 році Рудольф Гокленіус вперше використовує термін «психологія» для позначення науки про душу. Його сучасник Оттон Касман вважається першим, хто вжив термін «психологія» в сучасному науковому сенсі).
• XVIII століття – Рене Декарт
• XIX століття - Вільгельм Вундт, Ернст Вебер, Герман Гельмгольц. (Головне ім'я в історії психології як науки - Вільгельм Вундт. Учень і соратник Гельмгольца, Вундт в 1879 році відкрив першу в світі психологічну лабораторію, в якій проходили дослідження феноменів свідомості методом інтроспекції. Цей рік вважається роком народження психології як науки).
• І пол. XX століття - Зігмунд Фрейд, Альфред Адлер, Карл Густав Юнг, Дж.Уотсон, М. Вертгеймер, К. Коффка, В. Келер, А. Біне, Р. Йеркс, К. Левін Мартін Хайдегер, Е. Толмен, К. Халл Б. Ф. Скіннер, Ж. Піаже, Л. С. Виготський та ін. (Постанова 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомпросом», ліквідував педологію, на кілька десятиліть практично заморожує розвиток психологічної науки в СРСР).
• 1950-1960-і роки - епоха розквіту психологічної науки (Д. Бродбент, Дж.Міллер, Дж. Вольпе, Соломон Аш, Музафера Шериф, Стенлі Мілгрем, Леон Фестінгер)

Основні методи психології: спостереження (зовнішнє, внутрішнє) та експеримент. Додаткові методи: тест, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка.

Пам'ять — це здатність нервової системи запам'ятовувати, зберігати та відтворювати інформацію без зміни її характеру й змісту.

За тривалістю закріплення та збереження матеріалу розрізняють довгострокову (забезпечує тривале збереження знань, що запам'ятовуються після багаторазового їхнього повторення) та короткострокову (це запам'ятовування та збереження інформації на короткий термін (від кількох секунд до кількох хвилин), після однократного й дуже нетривалого сприйняття) пам'ять; оперативну (забезпечує запам'ятовування інформації, необхідної тільки для виконання певної дії).

За характером мети діяльності: • довільна (пов'язана зі свідомим запам’ятовуванням); • мимовільна (запам'ятовування відбувається у випадку, коли людина не ставить собі на меті запам'ятати щось.

Пам'ять характеризується якісними й кількісними характеристиками

Якісна: а) швидкість — кількість повторень, необхідних для повного запам'ятовування певного обсягу матеріалу; б) точність — кількість правильно відтвореної інформації у разі згадуванні.

Кількісна: а) обсяг — кількість збереженої інформації; б) міцність — час збереження інформації.

Види  пам’яті: 1. Моторна пам'ять — це запам'ятовування, збереження і відтворення рухів та їхніх систем.

2. Емоційна  пам'ять — це пам'ять на почуття. 3. Образна пам'ять — це пам'ять на уявлення, на картини природи і життя, а також на звуки, запахи, смаки (вона буває зоровою, слуховою, тактильною (дотиковою), нюховою, смаковою). 4. Смислова - думки, втілені у форму мови.

Запам'ятовування — це процес пам'яті, завдяки яком-відбувається закріплення нового через поєднання його з набутим раніше. Запам'ятовування завжди вибіркове. У пам'яті зберігається далеко не все, що діє на наші органи чуттів. Вибірковість пам'яті залежить від мотиву, мети, установки, діяльності особистості.

Для запам'ятовування важливим є перше враження, його якість і глибина.

Відтворення — це процес пам'яті, в результаті якого відбувається актуалізація закріпленого раніше змісту психіки через вилучення його з довгострокової пам'яті й переведення в оперативну.

Упізнавання — це відтворення якогось об'єкта в умовах повторного сприйняття.

Спогадання — відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі та просторі.

Забування — процес, протилежний запам'ятовуванню. Забування часом допомагає «розвантажувати» пам'ять від багатьох зайвих деталей і узагальнювати те, що запам'яталось сприяючи його збереженню та дає можливість відходу від емоційних і душевних переживань.

Індивідуальні особливості пам’яті: • швидкості; • точності; • тривкості запам'ятовування; • готовності до відтворення.

Мнемотехніка (або мнемоніка) – це мистецтво запам’ятовування, означає сукупність прийомів і способів, що полегшують запам’ятовування і збільшують обсяг пам’яті шляхом утворення штучних асоціацій.

Методи мнемотехнік: 1.Піктограма (це невеличкий схематичний малюнок, що несе в собі спеціально визначений зміст, який в образній формі ніби шифрує словесний зміст). 2. Групування (розбивка матеріалу за групами: Спочатку об’єднують матеріал у групи за певними ознаками, потім відшуковують такі групи в тексті і запам’ятовують вже об’єднану інформацію. 3. Відшуковування аналогій (знаходження смислових зв’язків між новим і вже вивченим матеріалом). 4. Складання плану. 5. Придумування віршів або слів, що допомагають запам’ятати складне правило.

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Види  уваги: За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна  увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.

Довільна  увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю. Головним збуджувачем її є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

За  спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня. Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю. Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.

Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг, розподіл.

Зосередження  уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності. Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею. Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність. Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів. Розподіл уваги -  здатність роззосередити увагу на значному просторі, паралельно виконувати кілька видів діяльності або робити кілька різних дій.

За видом діяльності увагу поділяють на такі типи: сенсорна увага (сприймання); інтелектуальна (мислення й робота пам’яті); моторна (рух).

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Інтелект - це певний ступінь здатності людини розв'язувати  завдання і проблеми відповідної  складності. 
Інтелект-здатність до мислення. Мислення - процес, у якому реалізується інтелект. 
Розумові дії – це дії з предметами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. В розумових діях ми можемо виокремити їх головні складові елементи або процеси – розумові операції, які є механізмами мислення. Такими є порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація. Порівняння – за його допомогою пізнаються схожі та відмінні ознаки і властивості об’єктів. Аналіз – являє собою мислене розчленування предметів свідомості, виокремлення в них їх частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Аналіз потрібний для розуміння сутності предмета, але сам його не забезпечує. Синтез – це мислене об’єднання окремих частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле.

Результати  процесу мислення (думки) існують  у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять (форми мислення). Судження – це акт мислення, що відображає зв’язки, відносини речей, а речення – це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення. Міркування – це низка пов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якої-небудь думки, довести її або заперечити. Прикладом є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів. Умовивід – форма мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове.

Види  мислення наочно-дійове, наочно-образне й абстрактне або словесно-логічне.

Індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення – характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Критичність мислення – виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове в них. Гнучкість мислення – виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні життєвої ситуації, звільняючись від закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв’язання аналогічних завдань. Глибина мислення – виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруванням неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Широта мислення – виявляється в здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Швидкість мислення – здатність швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення і прийняти його.

КРЕАТ́ИВНІСТЬ — (лат. — створення) — новітній термін, яким окреслюються творчі здібності індивіда, що характеризуються здатністю до продукування принципово нових ідей і що входять в структуру обдарованості в якості незалежного фактора. Раніше у літературі використовувався термін «творчі здібності».

Основними показниками творчих здібностей є швидкість і гнучкість думки, оригінальність, допитливість, точність і сміливість. Швидкість думки - кількість ідей, що виникають в одиницю часу. Гнучкість думки - здатність швидко і без внутрішніх зусиль переключатися з однієї ідеї на іншу, бачити, що інформацію, отриману в одному контексті, можна використати в іншому. Гнучкість - це добре розвинений навик переносу (транспозиції). Вона забезпечує вміння легко переходити від одного класу досліджуваних явищ до іншого, долати фіксованість методів вирішення, своєчасно відмовлятися від скомпрометованої гіпотези, бути готовим до інтелектуально, ризику і до парадоксів. Оригінальність - здатність до генерації ідей, що відрізняються від загальноприйнятих, парадоксальних, несподіваних рішень. Вона пов'язана з цілісним баченням усіх зв'язків і залежностей, непомітних при послідовному логічному аналізі. Допитливість - здатність дивуватися, цікавість і відкритість до всього нового. Точність - здатність удосконалювати йди надавати закінчений вигляд свого творчого продукту. Сміливість - здатність приймати рішення в ситуації невизначеності, не лякатися власних висновків і доводити їх до кінця, ризикуючи особистим успіхом та репутацією.

Обдарованість — високий рівень задатків, схильностей, завдяки яким людина може досягти значних успіхів у певній галузі діяльності. Обдарованість є сплавом природженого і набутого індивідом. Існує загальна (розумова) і спеціальна обдарованість. Розрізняють обдарованість технічну, наукову (зокрема математичну), художню (музичну, поетичну, художню, артистичну), соціальну, спортивну, лідерську, емпатійну та ін. Вищими рівнями обдарованості є талант і геніальність.

Взаємодія учителя  з обдарованими дітьми повинна базуватися з урахуванням таких психолого-педагогічних принципів:

— формування взаємин на основі творчої співпраці;

— організація навчання на основі особистісної зацікавленості учня, його індивідуальних інтересів  і здібностей (сприяє формуванню пізнавальної суб'єктивної активності дитини на основі його внутрішніх уподобань);

— превалювання ідеї подолання  труднощів, досягнення мети в спільній діяльності педагога та учнів, самостійній  роботі учнів (сприяє вихованню сильних  натур, здатних виявити наполегливість, дисциплінованість);

— вільний вибір форм, напрямів, методів діяльності (сприяє розвитку творчого мислення, вміння критично оцінювати свої можливості й прагнення  самостійно вирішувати все складніші  завдання);

— розвиток системного, інтуїтивного мислення, вміння «згортати» і деталізувати інформацію (дисциплінує розум учня, формує творче, нешаблонне мислення);

— гуманістичний, суб'єктивний підхід до виховання (передбачає абсолютне  визнання гідності особистості, її права  на вибір, власну думку, самостійний вчинок);

— створення нового педагогічного  середовища (будується на основі співдружності  педагогів, колег, однодумців у творчому вихованні дітей).

Втілення цих принципів  у життя потребує творчого підходу  до організації навчання як інтегрованого  процесу, який сприяє формуванню цілісної картини світу, дає змогу учням самостійно обирати «опорні» знання з різних наук при максимальній орієнтації на власний досвід.

МЕТОДИ ПОШУКУ НОВИХ ІДЕЙ І РІШЕНЬ: · Мозковий штурм;  · Конференція ідей;  · Синектика;  · Пул мозкової запису;  · Ідея Делфі;  · Опитування за допомогою карток;  · Ідейна інженерія;  · Метод колективного блокнота;  · Триггерная техніка · Метод фокальних об’єктів

Мозковий штурм (мозкова атака) - це метод роботи групи, згідно з яким першочерговою метою є знаходження нових альтернативних варіантів рішень в проблемній ситуації.  Стадії мозкового штурму:

 · Представлення проблеми  для розгляду;  · Висунення  якомога більшої кількості ідей  для вирішення проблеми; · Особа,  яка представляє проблему для  розгляду, вибирає кілька ідей для подальшого опрацювання;  · На основі відібраних ідей розробляють альтернативні варіанти вирішення.

Правила поведінки:  · Необхідно  жорстко визначити час обговорення.  · Ніхто не повинен критикувати  ідеї;

 · Забороняється починати фрази зі слів "Ні, це неможливо".  · Відбирайте найкращі ідеї, а не відкидайте гірші;  · Не встановлюйте авторства ідей. Кращі ідеї - це плід колективної творчості;  · Коли знайдено вихід зі складної ситуації, учасників необхідно розділити на дві групи - "доброзичливців" і "супротивників". Необхідно знайти слабкі місця у вирішенні і перевірити його на міцність;  · Остаточне рішення необхідно сформулювати і записати його.

В  основу синектики покладено принцип класичного мозкового штурму, але при цьому штурмі  припустимі елементи критики, але головне - передбачено обов'язкове використання чотирьох спеціальних прийомів, заснованих на аналогії: прямої аналогії (як вирішуються завдання, схожі на дану); особистої (спробуйте увійти в образ даного в задачі об'єкта, і спробуйте міркувати з його точки зору); символічної (сформулюйте у двох словах образне визначення суті завдання); фантастичної аналогії (як це завдання вирішили б казкові персонажі).

Ідейна інженерія - це метод, який враховує і обробляє в письмовій формі ідеї.

Метод колективного блокнота подібний методом ідейної інженерії. Всім опитуваним з проблеми видаються так звані блокноти для ідей, що містять точний опис проблеми. Від кожного потрібно щодня заносити в свій блокнот всі ідеї, що виникли в нього щодо даної проблеми.

Тригерна  техніка - при використанні цього методу на 1 етапі кожен член групи протягом декількох хвилин коротко у вигляді тез записує своє рішення з даної проблеми. Потім учасники по черзі висловлюють свої ідеї. Якщо в ході доповідей в учасників виникають нові ідеї, то їх вони також записують. II етап з оголошенням нових ідей починається після того, як були названі всі пропозиції I етапу.

Суть методу фокальних об'єктів полягає у перенесенні ознак випадково вибраних об'єктів на об'єкт, що має вдосконалюватися і який перебуває ніби у фокусі перенесення, а тому називається фокальним.

ЕМОЦІЇ, ПОЧУТТЯ. Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображується в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями. Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості (переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю) та складні (н-д, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу) емоції. Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо. Емоції та почуття характеризуються певною якістю та полярністю(можуть виявлятися протилежно «радість-горе», «любов-ненавість»), активністю та інтенсивністю. Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану емоції та почуття  бувають довготривалими або короткочасними.

Емоційні стани  виявляються у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Афекти — це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Фрустрація — це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи.

Індивід. Особистість. Індивідуальність. Факт належності живої істоти до людського роду відображається в понятті «індивід».  Індивід (лат. individuum — неподільне) — людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens. Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість.

Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини. Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції.

Особистість —  це якість індивіда. Кожна особистість  має властивий тільки їй набір  рис і особливостей, який визначає її індивідуальність.

 Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей. Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психічних якостей. Індивідуальність властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в одних людей яскраво і сильно, в інших — малопомітно. Вона може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Так, оригінальність інтелекту виявляється в здатності бачити те, чого не помічають інші люди, у вмінні чітко формулювати проблеми і знаходити їх вирішення. Своєрідність емоцій констатують за надмірної інтенсивності одних почуттів і недостатньої — інших, їх стійкості чи мінливості. Особливості волі можуть розкриватися в ступені розвитку вольових якостей.

ТЕМПЕРАМЕНТ (від лат. — змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини — їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а інші — спокійно, повільно, швидко забуваючи про те,що на них впливало. Деякі люди надто афективно реагують на події, на ставлення до них — спалахують гнівом, діють агресивно, а дехто в цьому разі виявляє боязкість, не чинить жодного опору там, де він потрібний. Отже, темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності. Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини дали підстави поділити людей на кілька груп або типів темпераменту.

У сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією  типів темпераментів: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Холерик – сильний, неврівноважений, рухливий. Сангвінік – сильний, врівноважений, рухливий. Флегматик – сильний, врівноважений, малорухливий. Меланхолік – слабкий, неврівноважений, інертний.

 ТАКТИКИ ПОВЕДІНКИ У КОНФЛІКТІ:

а) співробітництво (висока наступальність і висока кооперативність) — дії спрямовані на пошук рішення, що задовольняє обидві сторони, спільне обговорення розбіжностей;

б) примус, протиборство (висока наступальність і слабка кооперативність) — прагнення наполягти на своєму шляхом відкритої боротьби, застосування примусу та інших засобів тиску;

в) поступливість (слабка наступальність і висока кооперативність) — орієнтованість на повне задоволення  вимог партнера;

г) уникнення (слабка наступальність і слабка кооперативність) — прагнення вийти з ситуації, не поступаючись, але й не наполягаючи на своєму, утримуючись від суперечок, від викладення своєї позиції, уникаючи відповідальності за прийняте рішення;

д) компроміс, пристосування (середні значення наступальності і  кооперативності) — прагнення врегулювати розбіжності, поступаючись у чомусь в обмін на поступки іншої сторони, прийняття «середніх» рішень, що задовольняють обидві сторони повною мірою

1. Педагогіка  як наука. Предмет педагогіки  та її основні категорії.

Педагогіка  – сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання, розвитку особистості. Предметом  педагогіки є виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством. Педагогіка має систему педагогічних понять які називають категоріями педагогіки: виховання, навчання, освіта. Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості. Освіта – процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування їх на основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил та здібностей. Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння та навички.

2. Становлення педагогіки як науки. Внесок вітчизняних учених і громадських діячів у становлення та розвиток педагогіки.

Термін педагогіка походить від грецьких слів «pais» - дитя та «ago» - веду, виховую, тобто «дитиноводство». У Давньому Вавилоні, Сирії, Єгипті «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції – найрозумніші, найталановитіші вільно наймані громадяни. В Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре володіли науками. У Середні віки – священики, ченці. У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна – духовна – світська педагогіка. Значний внесок: Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель, Тертулліан, Августин,Аквінат. за часів Київської русі сформувалась система виховання на засадах любові до Батьківщини, гуманного ставлення до людини. Національна педагогіка: Сковорода (прогресивної педагогіки), К.Ушинський (кожен народ має право навчатися рідною мовою), В.Сухомлинський (всебічний розвиток особистості), Г.Ващенко (виховний ідеал).

3. Методи науково-педагогічних  досліджень та їх стисла хар-ка.

1) Метод науково-педагогічного  дослідження – шлях вивчення  й опанування складними психолого-педагогічними  процесами формування особистості,  встановлення об’єктивної закономірності  виховання і навчання 2) Метод  педагогічного спостереження –  спеціально організоване сприймання пед. процесу в природних умовах 3) Метод бесіди – це джерело і спосіб пізнання педагогічного явища через безпосереднє спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах 4) Метод  анкетування – дає змогу підвищити об’єктивність інформації про пед. факти, явища, процеси, їх типовість 5) Метод пед. експерименту – науково поставлений дослід організації пед. процесу в точно врахованих умовах 6) Метод вивчення шкільної документації та учнівських робіт 7) Метод рейтингу – це оцінка окремих сторін діяльності компетентними суддями 8) Метод узагальнення незалежних характеристик – узагальнення відомостей про учнів, отриманих за допомогою інших методів, зіставлення цих відомостей, їх осмислення 9) Метод психолого-педагогічного тестування – випробування учня на певний рівень знань, умінь або загально інтелектуальну розвиненість за доп. карток, малюнків, задач, шарад, ребусів, кросвордів, запитань 10) Метод соціометрії – вивчення структури і стилю взаємин у колективі 11) Метод аналізу результатів діяльності учня.

4. Характеристика  системи освіти в Україні.

За роки незалежності України в сучасній системі освіти відбулися суттєві зміни: 1. затверджено  Державну програму “Освіта” (Україна 21ст), що визначила стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки.2. Прийнято Конституцію України, що утверджує здобуття повної ЗСО не лише як право, але й обов’язок кожного громадянина. Освіта 21ст- це освіта для людини. Її стрижень – розвивальна, культуротворча домінанта, вих-ня відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни.