Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Психічні процеси. 3

Психічні процеси — складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.

У сучасній психології прийнято вважати, що психічні процеси тісно взаємозалежні й, суворо кажучи, зливаються в один цілісний процес, властивість за назвою "психіка". Поділ свідомості на психічні процеси умовно, воно не має теоретичного обґрунтування. У науці розробляються інтегративні підходи до психіки, і класифікація психічних процесів має скоріше педагогічну і пропедевтичну цінність, що сходить у міру розвитку науки.

Взаємозв'язок психічних процесів виражається, наприклад, у тім, що сприйняття неможливо без пам'яті, запам'ятовування неможливо без сприйняття, а увага неможлива безмислення.

Види психічних процесів

Пізнавальні:

Відчуття
Сприйняття
Мислення
Свідомість
Мова
Увага
Пам'ять
Уява

Емоційно-вольві:

Емоції і Почуття;

Психічний стан;

Мотивація;

Воля;

Проактивність.

Відчуття́ — психічний пізнавальний процес, який полягає у відображені окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу.

Для виникнення відчуття потрібна наявність впливів на відповідні органи відчуття, предметів або явищ реального світу, які називаються подразниками. Дія подразника на орган має назву подразнення. Фізіологічною основою відчуттів є складна діяльність їх органів, які І. П. Павлов назвав аналізаторами. Аналізатор містить три специфічні відділи: периферичний (рецепторний), провідниковий та центральний (мозковий)

Властивості:

Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються між собою відчуття різних видів, а також різні відчуття в межах одного виду. Наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.

Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора, який залежить від стану організму, значущості подразника і просторово-часових умовсприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів психофізика, яка зосереджується на кількісному описі та аналітичному виражені (у формулах) закономірностей їх розвитку і функціонування.

Тривалість — часова характеристика відчуттів. Вона залежить від часу дії подразника, його інтенсивності і функціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Він визначається спеціалізацією аналізатора і для різних аналізаторів є неоднаковим: для смакових відчуттів становить 50 мілісекунд, слухових — 150, больових — 370 мілісекунд. Очевидно, його величина залежить від швидкості збудження рецептора і швидкості проходження нервових імпульсів аферентними і еферентними шляхами.

Виділяють дію таких закономірностей при відчутті:

Порогом чуттєвості називають психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуття та силою подразника. Пороги бувають: нижній абсолютний, верхній абсолютний та поріг чуттєвості до різниці. Пороги обмежують зону чуттєвості аналізатора щодо конкретного виду подразників.
Адаптація — пристосування чуттєвості органа відчуття до постійно діючого подразника, що призводить до зниження або підвищення порогів відчуття.
Взаємодія відчуттів — зміна чуттєвості однієї аналізаторної системи під впливом діяльності іншої.
Контраст відчуттів — зміна інтенсивності та якості відчуттів під впливом попереднього, або паралельнодіючого подразника.
Синестезія — збудження відчуттями однієї модальності відчуттів іншої модальності (наприклад, холоду від білого кольору).

Види людських відчуттів

У різних школах по-різному ставляться до проблеми сенсорних процесів. Російський психолог Б. Г. Ананьєв у роботі «Теорія відчуттів» виділив найбільше число відчуттів — 11.

Дистантні відчуття

Зір
Слух
Нюх

Контактні відчуття

Смак
Тактильні відчуття
Дотик
Біль
Температурні відчуття
Вібраційні відчуття

Глибинні відчуття

Чуттєвість від внутрішніх органів

М'язова чуттєвість

Вестибулярна чуттєвість

Сприйняття́ (перцепція, від лат. perceptio) — психічнопізнавальний процес, який полягає у відображені людиною предметів і явищ, в сукупності всіх їхніх якостей при безпосередній дії на органи чуття.

Перше кількісне співвідношення, відкрите в психології закон Вебера-Фехнера пов'язує між собою виразність сприйняття із інтенсивністю зовнішнього подразника. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна — спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії. Знання про оточуючу дійсність людина одержує не тільки через відчуття, а і через сприймання. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад їхній запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості відображаються у їхній сукупності і взаємозв'язку.

Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і явищ дійсності при їхньому безпосередньому впливі на органи чуття.

Результатом сприймання є цілісний образ об'єкта. Наприклад, взявши в руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу, запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги.

Проте дослідження показують, що сприймання не зводиться до простої сумації відчуттів, а складає якісно нову ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється і опосередковується наявними в особистості знаннями, її минулим досвідом. Отже, сприймання є надзвичайно складним психічним процесом. Тому не дивно, що цілий ряд питань, пов'язаних з його протіканням, не зважаючи на значні зусилля з боку багатьох вчених, не розв'язані і досі.

Як же відбувається людське сприймання ?

Пошуки відповіді на це питання можна побачити уже в роботах старогрецьких вчених Епікура, Демокріта, Аристотеля, Евкліда та ін.

Зір здійснюється з допомогою променів, що виходять з очей і ніби ощупують предмети, подібно до того як сліпий пізнає форму предметів шляхом ощупування їх рукою чи палицею (Евклід).

На жаль ця правильна думка про активність сприймаючого рецептора в епоху Відродження була замінена хибною, за якою образ виникав у результаті впливу зовнішніх агентів на пасивно сприймаючі органи чуття.

Психофізіологія Х1Х ст. Виходила з ілюзії, що дослідження сприймання повинно базуватися на вивченні будови периферичних рецепторних апаратів і фізіологічних принципів їхньої роботи. Стосовно до зору це значить, що вивчення проекції образу предмета на сітківці може пояснити сприймання видимого світу.

Гештальтисти, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення сприймання, висунули свою концепцію центральних механізмів формування перцептивного образу (Келлер). Вони перенесли сприймання із сіткового на мозковий рівень, зберігши при цьому пороки старої психофізіології. Розглядаючи процеси формування образу сприймання як пряме відображення фізіологічних процесів структуроутворення, що ніби проходять у нервовій системі, вони прийшли до хибного розв'язання проблем сприймання.

Критичний аналіз цих поглядів зробили в своїх роботах вітчизняні психологи С. Л. Рубін штейн, О. М. Леонтьєв, П. Я. Гальперін та ін. На його основі був розроблений принципово новий підхід до вивчення проблеми сприймання. Виходячи із сєченівського розуміння рефлекторної природи сенсорних процесів, вони почали розглядати сприймання як своєрідну дію, спрямовану на обстеження об'єкта сприймання і на створення його копії, його подібності.

Різностороннє вивчення сприймання показало, що як і всякий процес пізнання, воно залежить від особливостей суб'єкта: його досвіду, знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм їхньої істинності є практична діяльність людини. Сприймає дійсність не ізольоване вухо чи око, а конкретна жива людина. Тому в сприйманні виявляється її ставлення до об'єкта, її бажання, інтереси, почуття тощо.

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості називають аперцепцією.

Вона відіграє важливе значення в житті і діяльності людини. Людському сприйманню вона надає активний характер. Наприклад, ставлення студентів до сприймання психологічних знань різне до і після проходження педагогічної практики в школі.

Характерні особливості сприймання

Сприймання характеризується рядом особливостей, найважливішими з яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість. Дамо короткий опис кожної з них.

Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету тобто в акті об'єктивації. Ця властивість є не природженою, а набутою особливістю людини. В її формуванні провідну роль відіграють рух і дотик. Без участі руху наші сприймання втрачають властивість предметності.

Другою особливістю сприймання є цілісність. На відміну від відчуття, яке є моно модальним, сприймання є полі модальним. воно формується на основі сумісної діяльності ряду аналізаторів, об'єднаних у функціональну систему. Цілісний образ виникає на основі узагальнення знань про окремі властивості предмету, що одержується у вигляді окремих відчуттів.

З цілісністю перцептивного образу тісно пов'язана його структурність, яка полягає в тому що сприймання не просто конгломерат відчуттів, а в ньому відображаються відношення різних властивостей і частин предмету, тобто його структура. Вона формується у людини протягом певного часу. Так, читаючи окреме слово, читач сприймає його як цілісне після сприймання його літер. В дослідженнях Сєченова показано, що джерело цілісності і структурності криється в особливостях самих предметів. Основою цілісності і структурності сприймання є відображення форми (і контура) предмету, яка об'єктивно виділяє його із оточення, будучи роздільною гранню двох реальностей. Він встановив, що цілісність і структурність не є початковими властивостями перцептивного образу, а формується в процесі його становлення, як результат рефлекторної роботи аналізаторів.

Проведені пізніше експерименти підтвердили цю думку, показавши фазовий характер зорового сприймання. Було встановлено, що в першу мить складний предмет сприймається як мозаїчне поєднання ліній, кутів, кольорів і лише в процесі розвитку сприймання утворюється цілісний образ.

Четвертою характерною особливістю сприймання є константність. Під нею розуміють відносну постійність сприйманої величини, форми і кольору предметів при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості предмету. В житті умови сприймання предметів безперервно змінюються. Відповідно змінюються і перцептивні процеси, але образ предмету залишається відносно постійним. Це ж стосується величини і форми предметів. При зміні дистанції спостереження змінюється величина зображення предмета на сітківці ока, але видима величина і форма залишаються відносно постійними.

Отже, на основі постійно мінливих сенсорних вражень перцептивна константність продукує стійкий, стабільний і константний образ світу.

Дійсним джерелом константності сприймання є активні дії перцептивної системи, які допомагають суб'єкту виділяти інваріантну структуру об'єкта сприймання. Дослідження показали, що минулий досвід здійснює активний вплив на константність, але її основною передумовою є відображення тієї ситуації, в якій знаходиться предмет сприймання. Сприймання кольору, величини і форми незнайомого об'єкта ізольовано від ситуації є аконстантне.

П'ятою характерною особливістю сприймання є осмисленість. Сприймаючи предмети і явища дійсності, людина тлумачить їх згідно з наявними знаннями і практичним досвідом. Сприймання людини тісно пов'язане з мисленням. Сприйняти об'єкт, це значить виділити його з оточення і мислено назвати його, тобто віднести до певного класу предметів. Тоді, коли це зразу зробити не вдається, в процесі сприймання відбувається динамічний пошук найкращої інтерпретації наявної інформації. Це можна помітити при сприйманні багатозначних малюнків, у яких почергово суб'єктом сприймаються то фігура, то фон. Велике значення в осмисленості сприймання відіграє зв'язок першої і другої сигнальних систем у людини.

Види сприйняття

В залежності від переважної ролі того або іншого аналізатора в структурі образу розрізняють наступні вигляди сприймання: кінестетичні, зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові. В залежності від провідних аспектів об'єкта, що сприймаються, виділяють також такі класи сприймань:

• сприймання простору;

• сприймання часу;

• сприймання руху.

Ми́слення — це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, коли людина перебуває у певному соціокультурному середовищі і вступає в багатогранні відносини з природним і соціальним світом, що її оточує.

Мислення — це процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях

Сучасні концепції мислення

На сучасному етапі мислення людини є об'єктом дослідження багатьох наук: психології, соціології, логіки, теорії штучного інтелекту та ін.

Психологічна концепція мислення будується на принципах єдності діяльності і мислення, соціоісторичної та культурної детермінації, розвитку, системності,відображення. Сучасна психологія виділяє у мисленні інтелектуальні процеси (планування, проектування, оцінювання, розуміння, тощо) й інтелектуальні операції(аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, тощо).
Соціологічна і соціально-психологічна концепція мислення.
Логіко-філософська концепція мислення.
Інформаційно-кібернетична концепція мислення.
Евристична концепція мислення.

Основні функції мислення

Пізнавальна (відображення світу і самовідображення)
Проектувальна (побудова планів, проектів, моделей практичної і теоретико-пізнавальної діяльності)
Прогнозна (прогнозування або передбачення наслідків своїх дій, своєї діяльності, прогнозування майбутнього)
Інформаційна (засвоєння інформації про знання та її смислове перероблення)
Технологічна (розроблення правил, норм, стандартів, рецептів життєдіяльнсті людини і суспільства в різних формах та проявах)
Рефлексивна (самопізнання розуму, самоаналіз)
Інтерпретаторська (тлумачення, осмислення продуктів людської культури)
Аналітична і синтетична
Постановка та розв'язання різноманітних задач і проблем

Типи мислення

Конкретне мислення
Абстрактне мислення
Вербальне мислення
Дискурсивне мислення
Недискурсивне мислення (інтуїція, уява)
Логічне мислення
Алогічне мислення
Раціональне мислення
Ірраціональне мислення
Наочно-образне мислення
Концептуальне (понятійне) мислення
Машинне мислення

Види мислення

Практичне мислення
Теоретичне мислення
Професійне мислення

Дихотомічні класифікації:

За характером засобів, використовуваних при вирішенні завдань:

Продуктивне мислення — репродуктивне мислення

Мається на увазі наявність чи відсутність у минулому досвіді суб'єкта готових засобів виконання завдання. Якщо такі засоби є, то ситуація не буде для суб'єкта проблемною і її виконання зведеться до використання сформованої розумової навички, до репродукції наявних знань і умінь. За відсутності готових засобів виникає необхідність їхнього пошуку, створення — продуктивне, творче мислення.

Інтелектуальне мислення — візуальне мислення

Поняття «візуальне мислення» було введено в психологію Р.Арнхеймом, американським психологом, одним із творців сучасної психології мистецтва. При інтелектуальному мисленні засіб виконання завдання — поняття, при візуальному — уявлення.

За характером перебігу розумових процесів:

Реалістичне мислення — аутистичне мислення

Аутистичне мислення було виділене Е.Блейлером, швейцарським психіатром і патопсихологом, який визначив, що одним із симптомів деяких психічних захворювань є перевага внутрішнього життя, що супроводжується активним відходом із зовнішнього світу. Аутистичне мислення Блейлер протиставляє реалістичному за такими ознаками:

реалістичне мислення відповідає дійсності
аутистичне уявляє собі те, що відповідає афекту (принцип задоволення протистоїть принципові реальності)
метою реалістичного мислення є правильне пізнання навколишнього світу, пошук істини
аутистичне мислення намагається викликати уявлення, «забарвлені» задоволенням, і витиснути протилежно «забарвлені» уявлення
реалістичні механізми регулюють наше ставлення до зовнішнього світу, вони служать для збереження життя, добування їжі, нападу і захисту
аутистичні механізми створюють безпосереднє задоволення, викликаючи «забарвлені» задоволенням уявлення, не допускають невдоволення, перепиняючи доступ до уявлень, які пов'язані з невдоволенням.

Таким чином, людині притаманне реалістичне й аутистичне задоволення потреб. Той, хто задовольняється аутистичним шляхом, має менше підстав або зовсім не має підстав до того, щоб діяти.

Аутистичне мислення переважає в таких випадках:

у дитини, поки в неї немає досвіду, необхідного для оволодіння логічними формами мислення і для пізнання можливостей, що лежать у зовнішньому світі;
у питаннях, що взагалі недоступні чи не зовсім доступні нашому пізнанню і нашій логіці — світогляд, релігія, любов;
у тих випадках, де почуття через якісь причини одержують звичайно їм невластиве значення, наприклад, при сильних афектах, коли логіка відступає на другий план;
там, де ослаблений логічний зв'язок, де асоціації втрачають своє значення: у сновидіннях здорової людини та при шизофренії.

Інтуїтивне мислення — аналітичне мислення

Розрізняються за трьома ознаками: часовою (час протікання процесу), структурною (членування на етапи) і рівнем протікання (усвідомленість або неусвідомленість). Аналітичне мислення розгорнуте в часі, має чітко виражені етапи, відбувається на свідомому рівні. Інтуїтивне характеризується швидкістю протікання, відсутністю чітко виражених етапів, мінімальною усвідомленістю.

За характером виконуваних завдань:

Теоретичне мислення — практичне мислення

Теоретичне мислення — це пізнання законів, правил. Відкриття періодичної системи Менделєєвим — продукт його теоретичного мислення. Основне завдання практичного мислення — підготовка до перетворення дійсності: постановка мети, створення плану, проекту, схеми. Практичне мислення було глибоко проаналізоване Б. М. Тепловим у праці «Розум полководця». Теоретичне мислення найпослідовніше вивчається в контексті проблем наукової творчості. Одна з найважливіших особливостей практичного мислення полягає в тому, що воно розгортається в умовах дефіциту часу. Так, для фундаментальних наук відкриття закону в лютому чи березні того самого року не має принципового значення. Складання ж плану ведення бою після його закінчення робить роботу безглуздою. У практичному мисленні дуже обмежені можливості для перевірки гіпотез. Усе це робить практичне мислення часом ще складнішим, ніж мислення теоретичне.

Творче мислення — критичне мислення

У цій дихотомії творче мислення розглядається як альтернатива не репродуктивному (продуктивне — репродуктивне), а так званому критичному мисленню, звідси і його розуміння й визначення. Ці два види мислення виділені в праці американських психологів Г.Ліндсея, К. С. Халла, Р. Ф. Томпсона. Творче мислення — це мислення, результатом якого є відкриття принципово нового чи удосконаленого вирішення того чи іншого завдання. Критичне мислення являє собою перевірку запропонованих рішень з метою визначення області їхнього можливого застосування. Творче мислення спрямоване на створення нових ідей, а критичне виявляє їхні недоліки й дефекти. Для ефективного вирішення завдань необхідні обидва види мислення, хоча використовуються вони роздільно: творче мислення є перешкодою для критичного і навпаки.

За змістом спонукальних механізмів розумового процесу:

Оцінне мислення — емоційне мислення

Цю дихотомію ввів Г. Майєр у 1908 р. Оцінне мислення, спонукається пізнавальним інтересом, емоційне — потребами почуття й волі. Емоційне мислення, у свою чергу, підрозділяється на вольове й афективне. Останнє тісно пов'язане з естетичним і релігійним мисленням.

Властивості свідомості

Ідеальність відображення
Універсальність відображення
Об'єктивність відображення
Предметність відображення
Цілеспрямованість
Активність свідомості
Суспільність свідомості
Знарядність свідомості

Функції свідомості

пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу , суспільстві і самій людині.
творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих в природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук. Інколи, окремо виділяють прогностичну (людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх), проте це не доцільно.
регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.

Ува́га — спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у певний момент на об'єкти або явища, які мають для людини певне значення

Види уваги

Говорячи про види уваги, розрізняють три основних:

Мимовільна увага

Мимовільна увага — не пов'язана з цілеспрямованою діяльністю і вольовим зусиллям. Про мимовільну увагу говорять у тих випадках, коли увага людини залучається самим подразником. Мимовільна увага – увага неуважної людини. Фактори, що викликають мимовільну увагу:

інтенсивність (сила) подразника;
новизна подразника;
контраст подразників;
відповідність внутрішньому станові організму (потребам);
безпосередній інтерес: те, що цікаве, емоційно насичене, захоплююче, викликає тривале інтенсивне зосередження;
загальна спрямованість особистості.