Психічні пізнавальні процеси, їх характеристика

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

НТУУ «КПІ»

КАФЕДРА № 43

(військово-гуманітарних дисциплін)

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Психологія»

Тема: «Психічні пізнавальні процеси, їх характеристика»

Виконав: студентка 2801 навч. гр.

                                               О.М. КИРИЧЕНКО

Перевірив: начальник кафедри № 43

канд.філос.н., полковник              О.О. ПУЧКОВ

КИЇВ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.

Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об'єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини – її  зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання. Враження, одержані за допомогою відчуттів і сприймань, несуть інформацію про зовнішні ознаки та властивості об'єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвиненому вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез тощо. Об'єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях властивості об'єктів, закономірності явищ і процесів.

Метою роботи є: психічні пізнавальні процеси, їх характеристика.

Для досягнення мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

– психологія як наука.

– психічні процеси як форма діяльності.

– загальна характеристика пізнавальних процесів.

Об’єктом роботи є: психологія як наука.

Предметом роботи є: психологічні процеси, стани та властивості

РОЗДІЛ I

ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА

«ПСИХОЛОГІЯ» – слово грецького походження, традиційно прийнятий буквальний переклад якого – «наука про душу» (з гр. «psyche» – душа, «logos» – знання, вчення).

Психологія як наука порівняно молода, оскільки її остаточне оформлення як науки відбулося наприкінці ХІХ віку. Але ще із стародавніх часів, вже античні філософи та лікарі розглядали психологічні проблеми, шукали відповідь на питання про те, що таке душа та якою є природа людини (зокрема, в епохальному трактаті Аристотеля «О душе»). Але саме поняття «психологія» почало вживатися в університетських та наукових колах в Європі лише в ХVІ столітті [1].

Існують різні джерела стосовно початку та авторства щодо вживання даного терміну. Авторство терміну «психологія» лексикологія приписує Ф. Меланхтону (роки життя 1497-1560 рр.), німецькому протестантському богослову, сучаснику і однодумцю Мартіна Лютера. Меланхтон використовував це слово в латинській транскрипції – psychologia. Грецьке написання терміну вперше зустрічається в праці Рудольфа Геккеля (Гокленіуса) в 1590 році «Психология, то есть о совершенстве человека, о душе и прежде всего о возникновении ее…», в якому зібрані вислови авторів різних епох про душу. Інші джерела стверджують, що вперше термін «психологія» з’явився в 1732-1734 році у працях німецького філософа Христіяна Вольфа (роки життя 1679-1754 рр.) «Рациональная психология» та «Эмпирическая психология», який запозичив термін «психе» зі стародавніх міфів [1].

Тривалий час психологія залишалась розділом філософії, не мала власного статусу і представала під різними «превдонімами»: пневматологія (Г.В. Лейбніц, роки життя 1646-1716 рр.), ментальна філософія. Загально вживаним термін «психологія» стає лише в середині ХVІІІ ст.

Як самостійна наука психологія оформилася тільки в кінці ХІХ сторіччя (з часу створення у 1879р. в Лейпцигу В. Вундтом першої лабораторії експериментальної психології) [2].

Незабаром у 1885 році Бехтерєв В.М. організував подібну лабораторію в Росії.

Спроби конкретизувати предмет вивчення психології на сучасному етапі її розвитку як науки, призводить до розпаду похідного поняття душі на доповнюючі один одного поняття, такі як психіка, свідомість, особистість, поведінка і ін [2].

У системі всіх наук психологія займає особливе місце, бо:

по-перше, це наука, яка досліджує феномени та явища внутрішнього, психічного життя, які мають значну кількість суб’єктивних форм прояву (відчуття, образи, ідеї, думки, уява, увага, емоції, почуття, здібності, темперамент, характер і ін.), що свідчить про поліпредметність психологічного дослідження;

по-друге, це наука про найскладніші явища, які відомі людству: психіка як властивість кори головного мозку відображати навколишній світ та механізм її функціонування як носія психіки – це найскладніший за своєю психофізіологічною будовою та закономірностям діяльності організм і механізм, більшість закономірностей функціонування якого ще не повністю досліджені вченими;

по-третє, в психологічній науці зливаються об'єкт і суб’єкт пізнання, що відображене, наприклад, в самосвідомості людини: досліджуючи психічні явища, людина може їх досліджувати на прикладі особистих феноменів і спрямовувати наукове дослідження на саму себе, що викликає певні труднощі об’єктивного дослідження суб’єктивних явищ («Как познать то, что само выступает объектом познания? – основне питання, яке стоїть перед психологічною наукою), крім того, певні сторони об’єкта психологічного дослідження принципово невидимі: психічне як предмет наукового дослідження вкрай важко зробити об’єктом безпосереднього емпіричного вивчення (душа як і психіка емпірично невловимі, тому психологія шукає інші об’єкти дослідження і через їх емпіричне дослідження робить висновки про закономірності і механізми психічної реальності).

по-четверте, специфіка психології полягає в тому, що вона має унікальні практичні наслідки, оскільки дослідження особливостей психіки людини не є самоціллю, а є необхідним етапом для подальшої роботи, а саме здійснення впливу з метою корекції, удосконалення, перетворення окремих її аспектів, тому психологія не тільки констатуюча, досліджуюча, а й перетворююча та корегуюча наука: вивчаючи психічні явища, психологія намагається на них впливати – навчитися впливати на психічні явища (свої та іншої людини) – завдання не менш, а може й більш грандіозне, ніж дослідження космосу та політ у космос людини. Психологія напрацювала значний арсенал методів, прийомів та технік впливу на психічні явища з метою їх зміни, перетворення.

Крім того, психологія – одна з найперспективніших наук у плані використання результатів її дослідження, оскільки людство все більше починає розуміти роль і значення саме людини, її психіки, свідомості та можливості більш ефективної реалізації її потенціалу. І є всі підстави стверджувати, що вже в недалекому майбутньому наукові дослідження все більше будуть спрямовані на дослідження не тільки суперскладних технічних проектів, а й особливостей людської психіки з метою прогнозування поведінки, вчинків та дій людини в процесі їх реалізації в життєдіяльності. Саме психологічні аспекти поведінки та життєдіяльності людини все більше привертають уваги науковців і практиків [3].

В сучасних суспільних та гуманітарних науках існує два якісно відмінних способи пізнання дійсності, а саме, науковий, спеціально організований, систематизований відповідно до певних методичних принципів і правил, а також побутовий, життєвий, який має спонтанний характер і залежить від уявлень, які мають місце в соціумі та спираються на здоровий глузд та повсякденний досвід. Гіппенрейтер Ю.Б. визначила 5 основних відмінностей життєвих знань від наукових, які можна визначити за такими критеріями:

1. КОНКРЕТНІСТЬ – УЗАГАЛЬНЕНІСТЬ. Життєві психологічні знання конкретні, вони спрямовані на вирішення сугубо прагматичних завдань, які виникають в повсякденному житті, а наукова психологія, за рахунок використання наукових понять, прагне до узагальнень, завдяки чому вона відкриває загальні тенденції і закономірності, та дозволяє за конкретними випадками прояву людської природи побачити фундаментальні узагальнені закономірності розвитку психіки, свідомості, особистості або групи людей.

2. ІНТУЇТИВНИЙ ХАРАКТЕР – ЛОГІЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК ТА ОБГРУНТОВАНІСТЬ. Життєві психологічні знання носять інтуїтивний та ситуативний характер, однак такі знання раціонально не обґрунтовані і не піддаються логічному осмисленню, індивід використовує їх спонтанно, під впливом певного випадку, ситуативно. А наукові психологічні знання раціональні і цілком усвідомлені, вони систематизовані у вигляді логічно обґрунтованих положень, концепцій та теорій, що дає можливість розуміти, розпізнавати та пояснювати ті чи інші психічні явища за допомогою причинно-наслідкових зв’язків.

3. СПОСІБ ПЕРЕДАЧІ (ТРАНСЛЯЦІЇ) ЗНАНЬ АБО ІНФОРМАЦІЇ. Конкретний та інтуїтивний характер життєвих психологічних знань різко обмежує можливість їх передачі. «Життєва мудрість» в кращому випадку передається від покоління до покоління в межах окремої сім’ї, або кожен сам її набуває через особистий досвід шляхом «спроб та помилок» та залишається в межах особистого досвіду. В науковій психології знання акумулюються та накопичуються в узагальненому вигляді (поняттях і законах), що дозволяє передавати їх від людини до людини, від покоління до покоління майже необмежено у вигляді опублікованих наукових праць та у вигляді навчальних програм в межах навчальних закладів.

4. МЕТОДИ ОТРИМАННЯ ЗНАНЬ. В життєвій психології знання одержуються за допомогою спостереження та розмірковування. В науковій психології до цього додається такий метод як експеримент, що дозволяє за певними правилами створювати та змінювати певні умови, необхідні для визначення закономірностей психічних явищ.

5. ДЖЕРЕЛА ОТРИМАННЯ ЗНАНЬ. Життєва психологія обмежується досвідом однієї або декількох людей. Наукова психологія, практично, безмежна в своєму досвіді. Цей досвід накоплюється та осмислюється в спеціальних галузях психологічної науки протягом десятиліть її розвитку, на основі чого ускладнюються та ускладнюються самі знання про психіку та закономірності психічної реальності [4].

Отже: психологія це:

1. Наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки;

2. Наука, що вивчає процеси  активного відображення людиною  дійсності в формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших процесів і явищ психіки;

3. Наука про закони, закономірності  й механізми функціонування психіки  як особливої форми життєдіяльності  тварин та людини

Психологія – це наука про душу, або в сучасній інтерпретації – психіку.

РОЗДІЛ IІ

ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ ЯК ФОРМА ДІЯЛЬНОСТІ

Оскільки психологія прагне до дійсного пізнання реального життя, вона не обмежується абстрактним вивченням окремих психічних функцій.

Намагання проникнути в психічне життя особистості включає вивчення психічних процесів як моментів конкретної діяльності особистості, її властивостей. Проявляються і формуються у діяльності, та її психічних станів, які закріплюють певну сталість, статичність психічного через вчинкову дію.

Психічні процеси – це складні процеси, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту [5].

В процесі реального освоєння світу, виділяючи себе із нього, людина формується як особистість. Етап такого виділення пов'язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, переміщенням, ходінням, що проявляється у вигляді елементарних психічних процесів – відчуття і сприймання.

Усвідомлюючи себе як самостійного суб'єкта різних дій, реально виділяючись із оточуючого середовища, людина підвищує свій вплив на нього, змінюючи і свої взаємовідношення з ним, шо виражається в увазі, мисленні, збільшенні ваги питомої інтелектуальних моментів діяльності. Це породжує зміни в свідомості, які в свою чергу ведуть до зміни поведінки і внутрішнього ставлення до інших людей [5].

Змінюється роль регуляторних впливів – емоцій та волі. Позначається на певній незалежності від ситуації дорослої людини, праці людини, дії якої регулюються волею, що проявляється в уяві як моменті вияву цілеспрямованої дії. Психічні процеси не залишаються процесами, які характеризуються самоплинністю, а перетворюються на свідомо регульовані дії, якими особистість оволодіває і які спрямовує на вирішення завдань, що постають перед нею.

Сприймання перетворюється у спостереження, запам'ятовування – в заучування.

Цілеспрямована дія, починаючись з мотивів (спонукань), включає цілі, завдання, що закономірно проявляється у властивостях особистості: її установках, здібностях, рисах характеру. Ці властивості не дані одвічно, ними визначається і в них розчиняється особистість [6].

Психічні властивості одночасно є і передумовою, і результатом так, діяльності. Від здібностей залежить результат діяльності, і в діяльності вони формуються, розкриваються. Психічні властивості – це ті риси, які, визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя.

Психічні процеси і властивості важко розірвати, вони невід'ємні одні від одних. Психічні процеси, їх індивідуальні вияви залежать від властивостей особистості (наприклад, сприймання – віл вразливості), і психічні процеси переходять у властивості особистості в ході діяльності [6].

Індивідуально-психологічні особливості в волі – емоціях і тоді вже емоційна збудливість і стійкість, рішучість, ініціативність як властивості особистості. Всі властивості особистості взаємопов'язані і взаємозумовлені, сплетені в одній в конкретній діяльності. Так, здібності в одних випадках можуть породжувати у людини рішучість, в інших – самовпевненість тощо.

Психічні властивості людини, повторюючись і закріплюючись у певних ситуаціях, можуть переходити в психічні стани людини, які відображають певну статичність психічних проявів.

Об'єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан і не може без нього розглядатися. Через психічний стан розкривається суперечливість психічного відображення взаємодії – її сталості та змін.

У кожний даний момент емоційне переживання вже не те, яким було перед цим, і ще не те, яким ми його передчуваємо. І в той же час чи помічаємо, наприклад, що певні переживання на деякий час стають панівними, забарвлюючи всю поведінку людини, проявляючись у настрої як емоційному стані. Психічні стани можуть переходити у властивості людини. Часте виникнення стану тривоги як реакції на можливу психічну загрозу може перетворитися на тривожність як властивість особистості [7].

Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив зв'язків людини з середовищем. Вчинок є істинне, справжнє творення нових форм, якостей психічного – насамперед тоді, коли він має моральне значення. У вчинку людина змінює себе і змінює ситуацію.

Ні зовнішні умови самі по собі, ні мотив (як спонукання), взяті окремо, не виступають рушійною силою розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Лише у зміні взаємовідношень між людиною і довколишнім світом, у взаємодії розвиваються ті чи інші психічні процеси (сприймання, мислення, емоції, воля), формуються властивості особистості (вразливість, емоційна стійкість, рішучість), проявляються психічні стани – тривоги, стресу чи монотонії [7].

Проникнення в глибину взаємовідношень, що визначають психіку людини, можливо через вчинок. Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей і також усупереч внутрішнім істотним силам індивіда. У вчинку завжди міститься дійсний вираз конфлікту, суперечність між правилами, нормами суспільного існування і спрямованістю особистості.

Через ставлення до речей людина завжди співвідноситься з іншими людьми. У вчинку це відношення стає провідним і визначає мотиви поведінки та її внутрішній психологічний зміст.

У психологічному аналізі вчинку присутній аналіз спонукань. Спонукання первинне лежать в основі потреб, які пов'язані зі спрямованістю особистості. Аби потреба піднялася над неусвідомленим потягом, її предмет повинен диференційовуватися в своїх чуттєвих якостях і життєво важливих відношеннях (приміром, просторових), що неможливо без відчуття і сприймання. Норми і правила, стан речей повинні впізнаватися, запам'ятовуватися, шо з необхідністю вимагає участі пам'яті. Цього вистачає на рівні пристосування [8].

Усяка дія людини виходить з тих чи інших мотивів спрямовується на певну мету; воно дозволяє вирішувати те чи інше завдання і виражає певне ставлення людини до навколишнього. Воно вбирає в себе, таким чином, всю роботу свідомості і всю повноту безпосереднього переживання. Кожне саме просте людське дійство – реальна фізична дія людини – є неминуче разом з тим і якимось психологічним актом, більш-менш насиченим переживанням, що виражає відношення діючого до інших людей.

Варто тільки спробувати відокремити переживання від дії і всього того, що складає його внутрішній зміст, – мотивів, цілей, заради яких людина діє, завдань, які його дії визначають, відносини людини до обставин, з яких народжуються його дії, – щоб переживання неминуче зникло зовсім. Життям справжніх великих переживань живе тільки той, хто зайнятий безпосередньо не своїми переживаннями, а реальними, життєво значущими справами, – і назад – справжні, скільки-небудь значимі в житті людини діяння завжди виходять з переживання. Переживання народжується з вчинків, в яких зав'язуються і зав'язуються стосунки між людьми, – як і самі вчинки, особливо такі, які стають істотними обставинами в житті людини, народжуються з переживань [8].

Формуючись в діяльності, психіка, свідомість в діяльності, у поведінці і проявляється. Діяльність і свідомість – не два в різні боки звернених аспекти. Вони утворюють органічне ціле – не тотожність, але єдність. Рухомий яких-небудь потягом, людина буде діяти інакше, коли він усвідомлює його, тобто встановлює об'єкт, на який воно спрямоване, ніж діяв, поки він його не усвідомив. Сам факт усвідомлення своєї діяльності змінює умови її протікання, а тим самим її перебіг і характер; діяльність перестає бути простою сукупністю реакцій на зовнішні подразники середовища; вона по-іншому регулюється; закономірності, яким вона підпорядковується, виходять за межі однієї лише фізіології.

Пояснення діяльності вимагає розкриття та обліку типологічних закономірностей. З іншого боку, аналіз людської діяльності, показує, що найбільша усвідомленість їм неусвідомленість тієї або іншої дії залежить від відносин, які складаються в ході самої діяльності.

В ході діяльності дію усвідомлюється, коли частковий результат, який їм досягається, перетворюється в пряму мету суб'єкта, і перестає усвідомлювати, коли мета переноситься далі і колишнє дію перетворюється лише в спосіб здійснення іншої дії, спрямованого на більш загальну мету: у міру того, як понад дрібні приватні завдання набуває відносну самостійність, дії, на них націлені, усвідомлюються; в міру того, як вони вбирають у більш великі завдання, дії, спрямовані на них, вимикаються зі свідомості, переходячи в підсвідоме [9].

Таким чином, свідомість вмикається і вимикається в залежності від відносин – між завданнями і способами їх здійснення; – які складаються в самому процесі діяльності. Свідомість не є зовнішньою силою, яка ззовні керує діяльністю людини. Будучи передумовою діяльності, свідомість разом з тим і її результат. Свідомість і діяльність людини утворюють справжню єдність.

Свідома дія – це не дія, яка супроводжується свідомістю, який, крім свого об'єктивного виявлення має ще суб'єктивне. Свідома дія відрізняється від неусвідомленого в самому своєму об'єктивному виявленні. Акт людської діяльності – це складне утворення, яке не будучи тільки психічним процесом, виходячи за межі психології в область фізіології, соціології і т.д. всередині себе включає психологічні компоненти [9].

Облік цих психологічних компонентів є необхідною умовою розкриття закономірностей поведінки. Наша психологія включає в область свого вивчення певний, а саме психологічний аспект, або сторону діяльності або поведінки. Шлях нашої психології не може полягати в тому, щоб повернутися до вивчення психіки, відірваною від діяльності, яка існує в замкнутому внутрішньому світі. Психологія не вивчає поведінку в цілому, але вона вивчає психологічні особливості діяльності. Наше розуміння діяльності, психологічні особливості якої вивчає психологія, при цьому так само радикально відрізняється від механічного розуміння поведінки, як наше розуміння психіки від її суб'єктивно-ідеалістичного трактування [10].

Єдність свідомості та поведінки, внутрішнього і зовнішнього буття людини розкриваються для нас в самому їхньому утриманні. Таким чином, єдність свідомості і діяльності або поведінки грунтується на єдності свідомості і дійсності або буття, об'єктивне зміст якого опосередковує свідомість, на єдності суб'єкта та об'єкта. Одне і теж відношення до об'єкту обумовлює і свідомість і поведінку, одне – в ідеальному, інше – в матеріальному плані.

Отже, психічні процеси: сприйняття, увага, уява, пам'ять, мислення і мова. Вони є найважливішими компонентами людської діяльності. Під дією ми розуміємо поняття, що характеризує функцію суб'єкта в просторі, його взаємодію з об'єктом. Діяльність збуджується потребою. Направлена вона на предмет її задоволення.

Психічні процеси не просто беруть участь у діяльності, але вони розвиваються в ній. Всі психічні процеси взаємопов'язані між собою, і представляють єдине ціле. За відсутності будь-якого з психічних процесів (мовлення, мислення і т. п.) людина стає неповноцінною. Діяльність формує психічні процеси. Будь-яка діяльність – це поєднання внутрішніх і зовнішніх поведінкових дій та операцій.

Психічними процесами в психологічній структурі особистості називають окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розрізняють:

а) пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйняття, уява, пам'ять, мислення, представлення, мова;

б) емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває навколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почуття людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої регуляції кожної особистості;

в) вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і переживань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, виконуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу людині контролювати свої вчинки та дії.

Слід підкреслити, що саме поняття «процес» характеризує динаміку вказаних психічних явищ.

РОЗДІЛ IІІ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІЗНАВАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

Відчуття – це відображення у свідомості властивостей і якостей предметів чи явищ, які впливають на органи чуття людини. Відчуття – початковий етап будь-якого пізнання.

Відображення властивостей і якостей відбувається на основі роботи органів почуттів. Істотну роль грають зір, слух, дотик, нюх, смак і ін

За допомогою зору людина отримує основний обсяг інформації, зокрема, відображає такі сторони дійсності, як світло, колір, форма, рух. Слух забезпечує прийом значного потоку інформації в звуках, шумах, вібраціях. Дотик дає також вельми помітне число вражень і перш за все про форму, щільність, температуру. Нюх, смак і ін також розкривають нам різні сторони дійсності [11].

Кожен орган почуттів характеризується чутливістю, яка, у свою чергу, визначається мінімальним порогом відчуття. Останній оцінюється за мінімальною силі подразника, вперше ощущаемого даними органом почуттів. Наприклад, нижня межа відчуття висоти звуку складає 15 гц, світла – 0,001 свічки і т.д.

Якість відчуттів залежить від розрізнювальної чутливості органів чуття, яка, у свою чергу, характеризується мінімальною величиною відмінності між подразниками, вперше помічаю людиною [11].

Існує і максимальний поріг відчуттів, тобто певна межа величини і сили подразника, понад якого він перестає адекватно відчуватися. Наприклад, звукове коливання силою понад 12000 дб відчувається вже як болюче.

Важливим у визначенні робочих можливостей людини показником є діапазон чутливості, яким може характеризуватися кожен орган чуття. Їм визначається пропускна здатність органу почуттів. Вона дорівнює «робочій зоні», що лежить між мінімальним і максимальним порогами.

Органи почуттів не одразу включаються в оптимальний режим роботи. Цей процес називають адаптацією, і він відбувається протягом певного часу для різних органів чуття і різних людей і умов. Наприклад, око адаптується до темряви протягом 4-5 хвилин частково, 40 хвилин – досить і 80 хвилин повністю [12].

Впливає на пропускну спроможність органів почуттів і взаємодія між ними. Цей вплив може носити як позитивний, так і негативний характер.

Сприйняття – це процес цілісного відображення предметів і явищ, що впливають на людину. Сприйняття відбувається на основі відчуттів. Однак це не означає, що закономірностями відчуттів вичерпується зміст цього процесу. Як пізнавальний процес, сприйняття характеризується низкою особливостей.

Сприйняття носить предметний характер. Це виражається в тому, що людині властива тенденція виокремлювати предметний зміст у всякій відображеної інформації. І якщо інформація недостатня, то він вносить до неї цю предметність. Осмисленість – інша особливість сприйняття. Вона полягає в тому, що будь-яка інформація має те або інше об'єктивне ставлення до людини. Сприйняття носить виборчий характер. Це означає, що з усього потоку інформації якась її частина становить об'єкт сприйняття, а все інше – фон. Об'єкт сприймається повно і чітко [12].

Сприйняття може носити спотвореного характеру, що називається ілюзією. Найбільш поширеною є зорова ілюзія.

Залежно від наявності свідомо-пізнавальної мети і вольових зусиль розрізняють сприйняття мимовільне і довільне (навмисне). Особливою формою довільного сприймання є спостереження. Воно являє собою цілеспрямоване, організоване і безпосереднє сприйняття будь-якого об'єкта або діяльності. У залежності від того, що сприймає людина, буває сприйняття руху, простору і часу.

Уявлення – це образ раніше сприйнятого предмета. Уявлення характеризуються змістом. Зміст уявлень виступає у вигляді образів певних людей, подій, предметів [13].