Сертифікація послуг в Україні

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту

Національний педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова

 

 

Інститут природничо-географічної освіти та екології

 

 

Кафедра туризму

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему

«Сертифікація послуг в Україні»

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 4 курсу

Спеціальності «туризм»

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

ЗМІСТ

ВСТУП         3

1. Поняття сертифікації. Відповідність      5

2. Організаційна система  сертифікації      9

3. Види сертифікації. Схеми, засоби і методи здійснення сертифікації   13

4. Національна система сертифікації України     14

ВИСНОВКИ         29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ       30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Сертифікація в законодавчо  регульованій сфері проводиться  по тих видах продукції і згідно з вимог, які передбачені технічним  регламентом з підтвердження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи із сертифікації. В разі позитивного рішення цей орган видає виробникам сертифікат відповідності — документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством.

    Сертифікація готельних послуг (послуг засобів розміщення) і послуг харчування, які надаються суб'єктами туристичної діяльності (готелі, мотелі туристичні бази, кемпінги, оздоровчі заклади і тому подібне), є обов'язковими і проводиться виключно в державній системі сертифікації УкрСЕПРО.     Види послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації приводяться в "Переліку продукції, належній обов'язковій сертифікації". Перелік, що діє, затверджений Наказом Держспоживстандарту України від 01.02.2005 № 28 і зареєстрований в Мінюсті України 04.05.2005 за № 466/10746.

      Сертифікацію  послуг в Україні мають право проводити підприємства, офіційно акредитовані як органи по сертифікації в державній системі сертифікації УкрСЕПРО на проведення робіт по сертифікації конкретного виду послуг.

     Крім обов'язкової сертифікації, Орган по сертифікації продукції і послуг призначений на проведення добровільної сертифікації наступних видів послуг:

- послуги з ремонту  і технічного обслуговування  дорожньо-транспортних засобів і  їх складових;

- послуги з пасажирських  перевезень автомобільним транспортом;

- туристичні послуги;

     Обов’язкова сертифікація готельних послуг і послуг живлення, що надаються суб'єктами туристичної діяльності, проводиться згідно "Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг" і "Правил обов'язковій сертифікації послуг живлення", затверджених наказом Державного комітету із стандартизації метрології і сертифікації України, на відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів, що діють в Україні, відносно безпеки життя і здоров'я людей, захисту їх майна і охорони навколишнього середовища.

     Порядок  проведення сертифікації передбачає  уявлення заявки на обов'язкову  сертифікацію, подальший розгляд  і ухвалення рішення по заявці  і визначення схеми сертифікації, проведення випробувань (перевірок)  з метою обов'язковій сертифікації.

      Після  чого отримані результати аналізуються  і ухвалюється рішення про  можливість видачі сертифікату  відповідності і укладення ліцензійної  угоди. У випадку позитивного  рішення питання щодо видачі  сертифікату і підписання ліцензійного  угоди, видається сертифікат відповідності і реєструється в Реєстрі Системи. Протягом терміну дії сертифікату орган по сертифікації перевіряє продовжує чи послуга відповідати вимогам, на які вона була сертифікована, шляхом проведення перевірок технічного нагляду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Поняття сертифікації. Відповідність.

Як термін з чітким визначенням слово «сертифікація» прийнято порівняно недавно.

Слід зазначити, що виникнення великої групи термінів, пов’язаних із процедурою сертифікації, наповнення сучасним змістом поняття «сертифікація» пов’язане з різким загостренням в останні десятиліття проблеми якості товарів і послуг; глобалізацією міжнародної торгівлі; значною розмаїтістю (часом не виправданою) виробів одного і того ж функціонального призначення, але різної якості; конкуренцією товаровиробників; нарешті, просто з необхідністю гарантувати безпеку продукції для її споживача. Виникла потреба в особливому методі, інструменті, який би, незалежно від країни-постачальника продукції, фірми, технології, системи контролю якості тощо давав гарантію того, що продукція, робота, послуга виконані в повній відповідності з вимогами, запровадженими документально. Таким інструментом наприкінці XX ст. і стала процедура, що позначається терміном «сертифікація».

Вперше визначення поняття «сертифікація» було дано ISO у 1982 р. У відповідному Керівництві ISO/ІЕС 2:1982 «Загальні терміни та визначення в галузі стандартизації, сертифікації і акредитації випробувальних лабораторій» поняття сертифікації сформульоване так: «Сертифікація відповідності являє собою дію, що засвідчує за допомогою сертифіката відповідності або знака відповідності, що виріб чи послуга відповідає визначеним стандартам чи іншому нормативно-технічному документу».

Єдине тлумачення спеціальних  термінів необхідне для гармонізації правил і процедур сертифікації та акредитації в міжнародному масштабі з метою усунення технічних перешкод у торгівлі між країнами. Керівництво ISO/IEC 2 було розроблено Комітетом ISO за принципами стандартизації (ISO/СТАCO). Шосте видання містить зміни (1986), які були прийняті радами ISO та ІЕС в 1991 р. Розробка нового видання здійснювалась відповідно до рішень Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) й Економічної комісії OOН для Європи (ЄЕК ООН). Було враховано також пропозиції Комітету ISO з оцінки відповідності (ISO/КАСК0).

Розробка та перегляд Керівництва ISO/IEC 2 здійснюється на основі загальних принципів термінології, що розробляються в рамках технічного комітету ISO37 «Термінологія (принципи і координація)". У керівництві ISO/IEC 2 взаємопов’язані поняття розміщені в 16 розділах — від більш загальних до більш конкретних аспектів стандартизації, сертифікації та акредитації. На європейському рівні вони прийняті в стандарті EN 45020 [1].

Керівництво ISO/IEC 2, містить  п’ять розділів, що стосуються сертифікації, в яких крім терміна «сертифікація відповідності» наведено терміни, які у сукупності окреслюють систему сертифікації. Для впевненості в тому, що продукт «зроблений правильно», необхідно знати, яким вимогам він повинен відповідати s яким чином можна отримати достовірні докази цієї відповідності. Загальноприйнятим способом такого доказу є сертифікація відповідності.

 Загальні поняття» містить поняття загального характеру — «відповідність» і «третя сторона», які загальноприйнятим поняттям надають однозначне тлумачення як термінам, прийнятим у діяльності з сертифікації.

ISO/IEC пропонує термін  «відповідність» (аssurances of conformity), вказуючи, що це процедура, результатом якої може бути заява, що надає впевненість в тому, що продукція (процес, послуга) відповідає заданим вимогам.

Це може бути:

• заява постачальника  про відповідність (supplier’s declaration), тобто  письмова гарантія в тому, що продукція  відповідає заданим вимогам; заява, яка може бути надрукована в каталозі, накладній, керівництві з експлуатації або іншому повідомленні, яке стосується до продукції; це може бути також ярлик, етикетка тощо;

• сертіфикація — процедура, за допомогою якої третя сторона  дає письмову гарантію, що продукція, процес чи послуга відповідають заданим вимогам.

З часом поняття сертифікації поступово уточнювалося. У згаданому  Керівництві в редакції 1986 р. термін «сертифікація» доповнився примітками:

Сертифікація є загальним  терміном, що припускає участь третьої  сторони в сертифікації продукції, технологічних процесів чи послуг (сертифікація відповідності);

Прогрес в галузі оцінки систем якості викликає необхідність нового поняття сертифікації систем якості (сертифікація можливостей постачальника).

Під «третьою стороною» у процедурі сертифікації мається на увазі незалежна, компетентна організація, що здійснює оцінку якості продукції стосовно учасників купівлі-продажу. Першою стороною прийнято вважати виготовлювача, продавця продукції, другою — покупця, споживача.

Третя сторона (наприклад, випробувальна лабораторія) для підтвердження своєї компетентності й об’єктивності проходить процедуру акредитації, тобто офіційного визнання її можливостей здійснювати відповідний вид контролю чи випробувань.

Керівництво ISO/ІЕС 2:1986 включає  ряд термінів, що розкривають поняття «відповідність продукції». Так, відповідність визначена як «задоволення продукцією, технологічними процесами чи послугами установлених вимог». При цьому пропонуються два різновиди відповідності: заява про відповідність і сертифікація відповідності.

Відповідність продукції визначена як «заява постачальника під його повну відповідальність поза рамками сертифікаційної системи про те, що продукція, технологічний процес чи послуга відповідають визначеному стандарту чи іншому нормативно-технічному документу». З даного визначення очевидно, що «заява про відповідність» не передбачає ніякої юридичної, адміністративної чи економічної відповідальності постачальника. Винятком є випадки, коли в законодавстві окремих країн маються положення, що зобов’язують постачальників продукції вказувати достовірну інформацію про продукцію, що ними випускається.

Наступні два поняття  є основоположними в галузі сертифікації, в них полягає ідея цього виду діяльності.

Підтвердження відповідності — дія випробувальної лабораторії третьої сторони, яка засвідчує, що конкретний випробовуваний зразок відповідає конкретному стандарту або іншому нормативному документу.

Сертифікація  відповідності в редакції Керівництва ISO/ІЕС 2:1986 визначається як «гарантія третьої сторони в тому, що з адекватним ступенем вірогідності продукція, технологічний процес чи послуга відповідають визначеним стандартам або документам, що установлюють вимоги до них».

Наведене визначення поняття «сертифікація відповідності» показує, що, по-перше, сертифікація відповідності безпосередньо пов’язується з компетентною і незалежною стороною, яка гарантує цю відповідність і засвідчує її за допомогою сертифіката або знака відповідності; по-друге, сертифікація відповідності визнається тільки в тому разі, коли вона проводиться в рамках організаційної системи (системи сертифікації) відповідно до встановлених правил; по-третє, уведене поняття «адекватного ступеня вірогідності», яке зв’язане з неможливістю гарантувати абсолютну відповідність серійної продукції, що масово випускається, вимогам стандартів навіть при проведенні суцільного контролю якості, — завжди є імовірність невідповідності визначеної нехай мінімальної кількості продукції встановленим вимогам.

Сучасне визначення поняття  сертифікації відповідності, згідно з останньою (1996 р.) редакцією Керівництва ISO/ІЕС 2:1986 надано на рис.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Організаційна  система сертифікації

Організаційна система (система сертифікації) є другим за важливістю терміном процедури підтвердження відповідності. Цей термін в останній редакції Керівництва ISO/IEC 2:1986 визначається як «система, що має свої власні правила процедури і керівництва для проведення сертифікації відповідності». Основним у цьому визначенні є те, що сертифікація в рамках системи повинна проводитися за єдиними правилами.

Систему сертифікації у загальному вигляді, складають: центральний орган, який управляє системою, наглядає за її діяльністю і може передавати право на проведення сертифікації іншим органам; правила і порядок проведення сертифікації; нормативні документи, на відповідність яким здійснюється сертифікація; процедури (схеми) сертифікації; порядок інспекційного контролю[2].

 Центральний орган,  який керує системою сертифікації та здійснює нагляд за цією системою, може передавати свої повноваження щодо діяльності з сертифікації та право на сертифікацію відповідності.

Системи сертифікації можуть діяти на національному, регіональному  та міжнародному рівнях.

Будь-яка система сертифікації використовує стандарти (міжнародні, регіональні, національні), на відповідність вимогам яких здійснюється випробування. Інформація про відповідність стандартам необхідна покупцям, кінцевим споживачам, страховим компаніям, інспектуючим і контролюючим органам, урядовим органам для різноманітних ситуацій, пов’язаних з продуктом. У системах сертифікації третьою стороною застосовуються два

способи зазначення відповідності  стандарту: сертифікат відповідності  та знак відповідності які є способом інформування всіх зацікавлених сторін про сертифікований товар.

Доступ до системи сертифікації — можливість для заявника (у галузі сертифікації) користуватися сертифікацією згідно з правилами системи.

Учасник системи  сертифікації — орган з сертифікації, який діє згідно з правилами цієї системи, але не має можливості брати участь в управлінні системою.

Член системи  сертифікації — орган з сертифікації, який діє згідно з правилами даної системи і має можливість брати участь в управлінні системою.

Наступним важливим терміном сертифікації є термін «схема сертифікації». Поняття, що позначається цим терміном, являє собою «систему сертифікації стосовно до конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на який поширюються ті ж самі стандарти і правила».

Серед інших термінів і визначень, наведених у Керівництві ISO/IEC 2:1986, є ще два, що глибше та детальніше розкривають вихідне поняття сертифікації. Ці два терміни — «сертифікат відповідності» і «знак відповідності».

Сертифікат  відповідності — це документ, виданий відповідно до правил системи сертифікації, який зазначає, що дана продукція, технологічний процес чи послуга відповідають вимогам, які визначені стандартами чи іншими нормативним документами, що установлюють вимоги до них.

Сертифікат може відбивати  усі вимоги стандарту, а також  окремих розділів або конкретних характеристик товару, що чітко обумовлюється в самому документі. Інформація, надана в сертифікаті, повинна забезпечити можливість порівняння її з результатами випробувань, на підставі яких він виданий.

Об’єкт сертифікації (продукція, процес, послуга тощо) повинен бути

ідентифікованим, тобто сертифікації може підлягати саме даний об’єкт і ніякий інший, зокрема похідний від нього або зовсім фальсифікований.

Знак відповідності (знак сертифікації) — знак, який оберігається законом (сполучення літер, цифр, графічних символів тощо), і використовується відповідно до прийнятих правил системи сертифікації і вказує, що дана продукція, технологічний процес чи послуга відповідають конкретним стандартам або іншим нормативним документам, які встановлюють вимоги до них.

Знак відповідності обмежений визначеною системою сертифікації, що вказує на обов’язок цієї системи (в особі органу з сертифікації) контролювати відповідність стандарту продукції, маркованої цим знаком. Знаком відповідності маркується товар і у тому випадку, якщо він відповідає всім вимогам стандарту.

У системах сертифікації діють правила щодо застосування знака відповідності або національні стандарти, які регламентують застосування знака відповідності національному стандарту, наприклад, в Україні — це ДСТУ 2296—93. Дозвіл (ліцензія) на застосування знаку відповідності видається органом з сертифікації.

До стандартів, які  використовуються з метою сертифікації, висуваються вимоги, які враховують технічні комітети організацій, що здійснюють стандартизацію. Передовсім, якщо розроблюваний стандарт призначений для використання при сертифікації, до складу технічного комітету крім представників усіх зацікавлених сторін повинні бути включені спеціалісти, що мають досвід роботи в галузі сертифікації. У розділі стандарту «Галузь застосування» має бути вказівка про застосування його з метою сертифікації. До стандарту включаються лише ті характеристики, які можуть бути об’єктивно перевірені. Якщо при сертифікації третьою стороною необхідно встановити методи контролю виробничих процесів, такі вимоги включаються в спеціальні правила і програми сертифікації, що базуються на стандарті.

Стандарт повинен встановлювати  послідовність проведення випробувань, якщо це впливає на результати. Перевагу віддають методам неруйнівних випробувань.

Якщо сертифікація здійснюється з метою підтвердження безпеки виробу, застосовуються стандарти, в яких регламентуються характеристики і норми безпеки. Це можуть бути і спеціально розроблені для даної мети нормативні документи.

Якщо виріб сертифікований на безпеку, то він може маркуватись спеціальними знаками відповідності, які стосуються або конкретних видів продукції, або мають загальний характер, тобто інформують споживача про безпеку товарів.

Інколи споживач може вимагати документ, що засвідчує наявність  і стабільну роботу систем управління якістю продукції, системи екологічної безпеки підприємства та системи правління охороною праці на підприємстві. Тому проводиться встановлення відповідності роботи підприємства нормативним документам ІSО серії 9000, 10000, 14000. Якщо виробництво відповідає вимогам, то це може бути засвідчено у вигляді сертифіката на систему якості підприємства.

Підтвердження відповідності — видача документа (декларація про відповідність або сертифікат відповідності) на основі рішення, яке приймається після проведення відповідних (необхідних) процедур оцінки відповідності, що довели виконання встановлених вимог.

Засвідчення відповідності — дія випробувальної лабораторії третьої сторони, яка доказує, що конкретний випробувальний зразок відповідає конкретному стандарту або іншому нормативному документу.

Орган з сертифікації — орган, який здійснює сертифікацію відповідності.

Орган з сертифікації може сам проводити випробування та контроль за випробуваннями або здійснювати нагляд за цією діяльністю, яка проводиться за його доручення іншими органами.

Контролюючий  орган (у галузі сертифікації) — орган, який здійснює за дорученням органу з сертифікації діяльність з контролю [4].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Види сертифікації. Схеми, засоби і методи здійснення сертифікації

Сертифікація може мати обов’язковий і добровільний характер. Останнім часом обов’язкова сертифікація часто називається сертифікацією в законодавчо регульованій сфері, а добровільна сертифікація — в законодавчо нерегульованій сфері[6].

 

 

 

4. Національна система сертифікації України

Попередницею української  сертифікації була сертифікація в СРСР вітчизняної експортованої продукції. Вона існувала у вигляді державних випробувань, як один із видів контролю якості продукції (ГОСТ 16504-81).

У 1984 р. Урядом СРСР було прийнято Постанову про сертифікацію продукції, що експортується. У 1986 р. Держстандарт СРСР ввів у дію «Тимчасовий порядок сертифікації продукції машинобудування». Радянський Союз приєднався до міжнародних систем сертифікації електропобутових товарів (МЕКСЕ), електронних компонентів (МЕКСБ) і автотранспортних засобів за правилами Європейської економічної комісії ООН (UNESE) [6].

Були розроблені національні  правила проведення робіт із сертифікації продукції, атестації виробництв та інші нормативні документи.

Спочатку сертифікація проводилася  в зарубіжних центрах і її обов’язковість фактично встановлювалася законодавством тих країн, куди товари постачалися з СРСР. Сертифікати відповідності видавалися Держстандартом СРСР.

У 1987 р. СРСР приєднався до прийнятої  країнами-членами Європейської економічної комісії ООН «Угоди з сертифікації автотранспортних засобів».

1987 року країнами-членами  Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Югославією була підписана Конвенція про систему оцінки взаємопостачальної продукції (СЕПРО РЕВ). Ця система передбачала проведення сертифікації з використанням як стандартів РЕВ, так і інших міжнародних норм та кращих національних стандартів. Сертифікати СЕПРО РЕВ у кожній країні видавалися уповноваженими державними органами. Система була введена в дію з січня 1988 р. Ця система фактично ввела міжнародну акредитацію випробувальних лабораторій та міжнародну атестацію. У 1991 р. в країні функціонувало

14 випробувальних центрів,  було атестовано декілька виробництв.

З 1988 р. СРСР бере участь у міжнародній системі Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕК) з сертифікації електропобутових приладів на відповідність вимогам ІЕК з електробезпечності.

У СРСР діяли й інші форми оцінки відповідності продукції: атестація за категоріями якості (перша і вища, за якою продукції присвоювався «Знак якості»); державні випробування, яким підлягало близько 30 % продукції, атестованої за категоріями якості; нагляд за стандартами; система розробки і впровадження продукції у виробництво. Так, на 1 липня 1981 р. Державного Знака якості було удостоєно 87941 найменування виробів, що випускалися промисловістю.1 На підприємствах здійснювався технічний контроль, а вироби маркувалися реквізитами стандартів і технічних умов, відповідно до яких вони випускалися. В Україні після ліквідації СРСР атестація за категоріями якості, держвипробування продукції і держприймання були офіційно скасовані.

Спадщина в галузі сертифікації, залишена СРСР, була використана для  розвитку й удосконалювання цієї діяльності в Україні та в інших країнах СНД.

1992 року відповідно  до Закону України «Про захист  прав споживачів» в Україні  розпочались роботи з сертифікації  продукції та послуг, які очолив  Держстандарт України.

З 1993 р. в країні створено декілька систем обов’язкової і добровільної сертифікації, об’єктом діяльності яких є закріплена за ними номенклатура товарів або послуг. Найвизначнішою системою сертифікації серед них є національна Система сертифікації УкрСЕПРО, створена Держстандартом і керована його правонаступником — Держспоживстандартом України.

Щодо формування правових засад сертифікації, то процес їх створення висвітлений де йдеться про основні віхи становлення національного законодавства з технічного регулювання. Безперечно, що початковим етапом у створенні вітчизняної сертифікації стало прийняття Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93, а також затвердження комплексу основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1–93), ДСТУ «Сертифікація», ДСТУ «Система сертифікації УкрСЕПРО», ДСТУ «Метрологія», ДСТУ «Системи управління якістю» та ін.

Hаступним кроком удосконалення правової основи сертифікації стало прийняття у 2001 р. Законів України: «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 № 2406-ІІІ; «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» 17.05.2001 р. № 2407-ІІІ; «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111. Важливу роль у здійсненні сертифікації відіграє нові редакції Законів України «Про захист прав споживачів» від 15.12.93 р. № 1023-ХП (в редакції вiд 01.12 2005 р. № 3161-IV) та «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 06.09.2005 р. № 2809-IV, «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 р. № 3164-IV (в редакції від 31.05.2007 р. № 1107-V (1107-16) та ін.

30 червня 1993 р. за №  95 вийшли Накази Держстандарту України: «Про введення обов’язкової сертифікації продукції в Україні» та «Перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні» (останній згодом неодноразово редагований, у тому числі Держспоживстандартом від 1 лют. 2005 р. № 28).

Свій позитивний внесок у подальше удосконаленні національної системи сертифікації України внесла і заміна основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1–93) оновленим комплексом правил і положень системи ДСТУ «Національна стандартизація…» і таке інше[1].

 

Прискоренню розвитку національної системи сертифікації сприяє активне міжнародне співробітництво України в галузі технічного регулювання, безпосередня участь у роботі міжнародних і регіональних організацій та їх технічних комітетів. Зокрема, Держспоживстандарт України представляє Україну в 9 міжнародних та регіональних організаціях.

Як вже зазначено, Україна  стала членом найвпливовіших міжнародних  організаціях у сфері стандартизації: з 1992 р. — Міждержавної Ради зі стандартизації, метрології та сертифікації країн СНД (в рамках «Угоди про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації»); з 1993 р. — Міжнародної організації з стандартизації (ISO) та Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС). З 1997 р. Україна є членом за підпискою Європейського комітету з стандартизації (СЕN) і членом-кореспондентом Міжнародної організації законодавчої метрології (ОІМL). Фахівці Держспоживстандарту також активно працюють в Європейському комітеті з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Міжнародній організації з стандартизації тестування (ISTO), Організації Євроазіатського співробітництва державних метрологічних установ (COOMET), Організації національних метрологічних установ держав Європи (EUROMET), Генеральній конференції мір та вагів (СGPM).

З 1 березня 1998 р. набула чинності «Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом», цілий ряд статей якої передбачають зближення української системи технічного регулювання з європейською, а саме:

• участь у робочій  групі з питань стандартизації Європейської економічної комісії ООН;

• залучення до Міжнародної  системи сертифікації (МЕКСЕ та МЕКСБ);

• приєднання у 1996 р. до Кодексу встановленої практики розробки, прийняття та застосування стандартів Угоди по технічних бар’єрах у торгівлі GАТТ/WТО;

• вступ України до Організації метрологічних закладів країн Європи.

Активно розвивається міжнародне співробітництво на двосторонній основі. Так, станом на 31 грудня 2006 р. у сфері стандартизації, метрології, оцінки відповідності та захисту прав споживачів діє 47 угод з 33 країнами, 18 з яких укладено на міжурядовому рівні. Міжурядові та міжвідомчі угоди укладені майже з усіма країнами СНД, країнами Балтії, країнами ЄС (Австрією, Францією, Фінляндією, Італією, Німеччиною,Словаччиною, Ірландією, Грецією, Туреччиною), США, Аргентиною, Болгарією, Бразилією, В’єтнамом, Єгиптом, Ізраїлем, Іраном, Китаєм, Кубою, Македонією, Монголією, Польщею, Словенією, Угорщиною, Хорватією, Чехією, Чилі, Югославією та ін.