Школа, виховання та педагогічна думка в країнах Стародавнього Сходу, Греції та Риму

  Київський національний університет імені  Тараса Шевченка

  Філософський  факультет

  Реферат на тему:

  Школа, виховання та педагогічна  думка в країнах  Стародавнього Сходу, Греції та Риму

                                                                         Виконала:

                                                                           студентка 1 курсу ОРК «Магістр», 2 групи

                                                                            філософського факультету

                                                                         спеціальності «Політологія»

                                                                         Денисюк Зоряна Сергіївна

  Київ 2011

  1. Виховання та навчання у країнах Стародавнього Сходу

  Стародавній Схід – умовна назва країн, які існували у IV-I тисячол. до н. е. на території Південної Азії i частково у Північній Африці. На західному краї цієї території знаходиться Єгипет, на східному – Китай.

  У древньосхiдних країнах виховання  підростаючого покоління вже чітко виділяється як самостійна соціальна функція суспільства. Найголовнішою його ознакою у цей період була поява спеціальних навчально-виховних закладів – шкіл, де відбувалося систематичне навчання дітей. Появі шкіл сприяло створення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське i т. д.) та накопичення наукових знань, що розвивалися завдяки запитам виробництва (побудова складних споруд, іригаційних систем), військовим, медичним, релігійним і ін. потребам.

  Перші школи виникли у III-II тисячол. до н. е. у таких державах як Шумер, Єгипет, Індія, Китай. Навчання з цього часу стає основною, але не єдиною, стороною виховання.

  Школи у Шумері виникли у середині III тисячол. до н. е. Шумери перетворили  піктографічне письмо у клинопис, який являв собою передачу інформації за допомогою комбінації різноманітних вертикальних і горизонтальних клиновидних рисок. Ця система письма була складною і тяжкою для вивчення. Вона нараховувала біля 600 знаків.

  Школи у шумерів виникали з метою  підготовки писарів – людей, які вміли користуватися клинописом. Власної назви вони не мали і називалися “будинки глиняних табличок“, вчитель – “батько будинку глиняних табличок“, учень – “син будинку глиняних табличок“. Це тому, що писали шумери на глиняних табличках (по мокрій глині). Тексти на знайдених вченими глиняних табличках свідчать, що у шумерських школах вивчали відомості з ботаніки, зоології, географії, математики, астрономії.

  Школи у Єгипті також виникають у III тисячол. до н. е. Приблизно у цей  час тут з’являється і писемність. Єгиптяни використовували для письма папірус. Саме письмо було ієрогліфічним, тобто – “священним“ (ієрогліф – священний знак). Воно було надзвичайно складним (нараховувало близько 700 різних ієрогліфів).

  У Єгипті існували двірцеві школи, школи  для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. Найпершими тут виникли, як i в Шумері, школи для писарів. Учень спочатку вправлявся у письмі на глиняних табличках або навощених дощечках і тільки тоді, коли набував достатніх навичок, йому давали папірус. Писарі використовували спрощений варіант письма – ієратичне.

  В школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті.

  У II тисячол. до н. е. виникають перші  навчальні заклади у Китаї. Про  них дізнаємося з найдавніших китайських записів, зроблених на кістках і панцирах черепах. На рубежі II i I тисячол. до н. е. з’являються літописи на бамбукових і дерев’яних дощечках. Важливі документи з VIII ст. до н. е. записували на дорогому шовку. У I ст. китайці навчилися виготовляти папір.

  У Стародавньому Китаї писали ієрогліфічним  письмом, яке нараховувало кілька десятків тисяч ієрогліфів. Навчання грамоти  тривало багато років, Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків ). Воно було доступне лише дітям чиновників і багатіїв. Першими китайськими школами були общинні школи, які згодом поділялися на центральні і місцеві. Для підготовки різних чиновників відкривалися спеціальні навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні, художні. З розвитком науки у Китаї виникають вищі аристократичні школи, де навчали, передусім, ораторському мистецтву, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини тощо. Крім державних існували також приватні школи. Першу приватну школу відкрив Конфуцій.

  Основу  навчання складали "шість мистецтв": стрільба з лука, управління конем, музика, письмо, арифметика, етикет. Вивченню письма і рахунку не надавали такого особливого значення як всім іншим дисциплінам.

  На  рубежі I i II ст. н. е. у Китаї вперше було запроваджено систему державних  екзаменів на зайняття державних  посад: хто хотів у майбутньому  стати вченим або чиновником, повинен  був складати ряд екзаменів впродовж кількох років. Тому вся розумова освіта, як правило, спрямовувалася на підготовку до здачі цих екзаменів.

  З часом у країні виник нечуваний  культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вче-них-чнновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

  Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх - такою була програма навчання в китайській школі; державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

  У II тисячол. до н. е. виникли школи  в Індії. Про їх існування свідчать Веди –  найдавніший пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом – стародавньою індійською мовою.

  В Індії була розвинута усна традиція, яка до останнього часу залишалася її характерною рисою. Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхі та брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів. Матеріалом для письма в Індії служило пальмове листя. На півночі країни для письма використовували внутрішню сторону берести.

  У Ведах збереглися відомості про  школи для двох вищих станів ("варни"): школи брахманів та школи кшатріїв. На час навчання учні жили у будинку вчителя. Навчання у школі тривало 10-12 р. Для учня день розподілявся на дві частини. Частина дня виділялася для виконання різних господарських обов’язків у домі вчителя, обумовлених при вступі дитини до школи. Інша частина дня призначалася для шкільних занять. Заняття полягали, передусім, у заучуванні напам’ять віршів, гімнів й інших релігійних текстів. Письмо у школах прививалося, як і у суспільстві в цілому, дуже повільно.

  У різні періоди у древньоіндійських  школах вивчалися: граматика, література, математика, історія, медицина, етика, танці, музика, філософія, красномовство.

2. Виховання, школа та педагогічна думка у Стародавній Греції

  У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

  У Спарті Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких та загартованих спартіатів-воїнів, майбутніх рабовласників  Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток –амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях (нічних облавах на рабів), коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості.

  Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.

  До 7 років здійснювалося сімейне  виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів (“ефебiя“ – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

  Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу  – пейдоном – спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні  юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.

  Устрій  життя в агелах був повністю побудований  за військовим зразком. Все виховання  спрямовувалося на вироблення беззаперечної  слухняності, розвиток витривалості і  засвоєння науки перемагати. На першому  місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх “Порівняльних життєописах”.

  Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося  уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання ("лаконічна мова"). Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони. 

  В Афінах зародилися перші педагогічні  теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками  педагогічних ідей античного світу.

  Сократ намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. На його думку, це і було метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським.

  Платон у творах "Держава", "Закон" Платон накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. За його теорією, діти до 7 років повинні виховуватись на "майданчиках" біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивають їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де вчаться читати, писати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12-16 років пропонується школа фізичного виховання -палестра - з гімнастичними вправами. При цьому нездібні діти відсіваються в ряди землеробів і ремісників. З 18 до 20 років -ефебія - посилена військово-гімнастична підготовка. З 20-ти років юнаки, які не виявили здібностей до наук, ставали воїнами, а ті, що залишилися, до ЗО років вивчають такі науки, як арифметика, геометрія, астрономія і музика. Вони готуються до виконання важливих державних доручень. Особи віком від ЗО до 35 р., найздібніші і найдоброчесніші, можуть продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками держави. Після 50-ти .років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись.

  Виховання жінок, на думку Платона, повинно  бути таке ж саме, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендує ставитись до них суворо, не ніжити, карати за будь-які проступки, об'єднувати в групи за ознакою різномов'я, щоб вони не спілкувалися між собою.

  Аристотель  в 335 р. заснував в Афінах філософську школу - Лікей. На його думку, метою виховання є розвиток в людині вищих якостей душі - розумової і вольової. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначає його мету, завдання і зміст. Аристотель пропонує власну вікову періодизацію: від народження до 7 років; від 7 до 14 років (початок статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина виховується в сім'ї, де батьки повинні її загартовувати, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти мали відвідувати державні школи, в яких займатимуться фізичними вправами, музикою, вчаться читати, лічити. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель пропонував для хлопчиків. Проте для дівчат ця програма навчання була обмеженою.

  Демокрит у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховання. Демокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; великого значення надав трудовому вихованню дітей і молоді, використанню вправ у вихованні моральної поведінки. Мета виховання, на думку Демокрита, -підготувати молодь до реального життя на землі. Основним у вихованні має бути оволодіння знаннями про природу.

  Після того як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потрапили у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їх дітей до школи, прислуговували їм. Саме тоді рабів-філософів уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії й  утвердився термін "педагогіка" та "педагог".

  Афінська  система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям "калокагатiя" (внутрішня і зовнішня досконалість).  Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха - керівника школи для дітей вільних громадян.

  На  відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і  торгівля. Високого рівня досягли  архітектура, скульптура, живопис, художня  література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості  економічного становища і політичного життя населення знайшли своє відображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.

  До  семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку - гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне -займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

  Тим часом хлопчики здобували всебічний  інтелектуальний розвиток, всіляко  вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних  школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова "дидаско" - навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх у склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфа-ристів (музики) учням, крім елементарної грамоти, надавали літературну освіту і естетичне виховання. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу. 

  Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно: спочатку в школі граматистів, а потім -кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

  У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14-16 років навчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

  Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших  аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою.

  Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь у громадських святах і театральних виставах.

  Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась  ідея "калока-гатії" (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості в їх єдності). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії (започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

  Слі зазначити, що загальним для обох виховних систем був кла-| совий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і їх виховання відбувалось у праці нарівні з дорослими.

  Освіта  епохи еллінізму. Період з IV ст. до н. е. (з часу походів О.Македонського) до I ст. н. е. у грецькій історії називають  епохою еллінізму. У цей час грецька  культура широко поширилася на величезній території, завойованій Македонським. Афінська філософія, література і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та початками природознавства, що здавна розвивалися у Древньому Сході.

  Центром цієї культури стало місто Олександрія. Тут була створена найбагатша бібліотека стародавнього світу, яка мала до 700 тис. рукописних книг. У місті існували музей, обсерваторія, ботанічний сад, звіринець.

  Система шкіл в епоху еллінізму нагадувала афінську. Але шкільна справа усуспільнюється: школи із приватних поступово  перетворюються у державні. Порушується  гармонія розумової освіти і фізичного виховання. Фізичне виховання зазнало занепаду.

  3. Виховання і школа у Стародавньому Римі.

  Римське виховання на всіх етапах переслідує, перш за все, практичні цілі. Діти з  простих сімей отримували практичну  трудову підготовку, а дітей привілейованих громадян готували до активної державної діяльності. Першочерговою справою було вироблення у представників всіх верств населення такої якості як відданість батьківщині, державі.

  На  відміну від грецького виховання  в освітньо-виховній системі Риму знаходиться місце i для бідного, але вільного населення. Для дітей плебеїв були доступні початкові школи.

  У Римі школи набувають значного поширення  у другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.). Всі вони були спочатку приватними та платними i тільки в епоху імперії поступово перетворились на державні.

  Елементарні (початкові) школи існували ще у III ст. до н. е. Вони обслуговували вiльнонароджене  з середнім достатком населення (плебеїв). Тут навчали читати, писати i рахунку. Методика навчання була такою ж як i в афінських мусичних школах. У ці школи допускалися i дівчатка. 

  У середині II ст. до н. е. виникають граматичні школи для дітей найбільш заможного  населення. Сюди поступали хлопчики 12-рiчного віку, які отримали попередню  домашню підготовку, i вчились тут до 16 років. Це були школи підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гiмнасiї. У них вивчали грецьку i латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію.

  За  часів імперії вигляд граматичних  шкіл зберігається. Важливе досягнення у цьому відношенні пов’язане з розвитком жіночої освіти: у I-II cт. поряд з чоловічими граматичними школами виникають і жіночі, що для історії педагогіки було новим.

  У другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.) виникають риторичні школи, які були вищим ступенем шкільної римської освіти. Вони готували юнаків із найбільш заможних сімей до майбутньої державної діяльності. Тут за досить високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали у великому об’ємі філософію, риторику, правознавство, давалися деякі відомості з математики, астрономії, музики.

  Отже, у римських школах всіх типів з  обов’язкового переліку повністю виключене  фізичне виховання i майже відсутня музика.

  В останні роки імператорського періоду  занепадає римська культура і це знаходить відображення в освіті і вихованні підростаючого покоління. У школах панує формалізм, риторика вироджується у зовнішнє красномовство, падає моральність тощо.

  Древньоримська  теоретична педагогіка представлена передусім  Квiнтiлiаном. Марк Фабiй Квiнтiлiан (42-118 рр.) – видатний римський педагог. Протягом 20 років утримував відкриту ним риторичну школу, яка стала першою державною риторичною школою у Римі.

  Квінтіліан  – основоположник педагогічної літератури. Він написав перший в історії трактат з педагогіки, який називається “Про виховання оратора“. Тут вперше дається закінчена система педагогічних (здебільшого дидактичних) вказівок. Настанови Квінтіліана мають загальнопедагогічний характер, хоч він і говорить про підготовку майбутнього оратора.

  Кінцеву мету виховання Квінтіліан вбачає у  підготовці високоосвіченого оратора: кожна вільна людина повинна вести  активне громадське життя, а це можливо  тільки за умови оволодіння ораторським  мистецтвом.

  За  його вченням будь-яка повноправна людина наділена від природи певними даруваннями. Тупих дітей немає, мова може йти лише про кращі чи гірші дарування. Тому за умови щасливого поєднання природних дарувань i виховання майже кожний може стати оратором. При цьому визначальну роль педагог надає вихованню.

  Квiнтiлiан був прихильником суспільного шкільного  виховання дітей. Квiнтiлiан робить ряд  цінних вказiвок і щодо сімейного  виховання. Особливо наголошував, щоб  батьки і всі особи, які оточують дитину, були високоморальними i розмовляли з нею чистою класичною без місцевих діалектів мовою, адже майбутньому оратору необхідно гарно розмовляти.

  Він висуває ряд важливих дидактичних  вимог. Насамперед це такі як одночасне  вивчення кількох навчальних предметів  при певному їх чергуванні між  собою, поєднання заучування i осмислення матеріалу, врахування індивідуальних можливостей учнів, необхідність радісного навчання тощо.

  Щодо  вивчення грамоти Квiнтiлiан робить спробу удосконалити буквоскладальний метод, пропонуючи здійснювати одночасне  засвоєння зовнішнього вигляду i назв букв, підкреслюючи при цьому значення наочних прийомів.

  Квінтіліан  вперше в історії педагогіки формулює ряд вимог до вчителя. Найважливіші з них такі: вчитель повинен  любити дітей, бути для них хорошим  прикладом у всьому, розмовляти чистою i грамотною мовою, бути освіченим. Для роботи у школі підвищеного типу вчитель обов’язково повинен попередньо працювати певний. 

  Список  використаних джерел: 

  1. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К., 1995. – 234с.

  2. Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник / К., 2004. – 171 с.

  3. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дубасенюк. – Житомир, 1999. – 213с.

  4. Крижанівський О. П. Історія  Стародавнього Сходу. Навчальний  посібник / К., 2002. – 590с.

  5. Левківський М.В. Історія педагогіки. – Житомир, 2002. – 190с.