Соціальна відповідальність вищої освіти в Україні

Вступ

Загострення трансформаційних суперечностей під впливом дії  глобалізаційних та інтеграційних  процесів актуалізували необхідність формування нової парадигми суспільного  розвитку, в якій завдання досягнення кількісного зростання поступається місцем завданню забезпечення сталого  еколого-соціально-економічного розвитку в межах світового господарства. Цілі та завдання парадигми сталого  розвитку найбільш ефективно можуть бути реалізовані в межах стратегії  корпоративної соціальної відповідальності (КСВ), яка є добровільною ініціативою  організацій щодо дотримання етичних норм у сфері соціальної взаємодії та прийняття на себе відповідальності за вплив на навколишнє середовище, партнерів, споживачів, працівників, громади тощо. Стратегія соціальної відповідальності організації базується на врахуванні економічних, правових, етичних очікувань різних заінтересованих груп з метою підвищення власної конкурентоспроможності на основі мінімізації можливих конфліктів інтересів та ризиків. У такому контексті КСВ виступає як місія розвитку організації, що може бути реалізована як комплекс стратегічних підходів, процедур та програм, які є інтегрованими у процеси прийняття управлінських рішень на всіх рівнях та відображають відповідальність організації за результати і майбутні наслідки її діяльності.

Репутація вітчизняних компаній все більше залежить не тільки від  їхньої прибутковості, вартості акцій, якості продукції але й від  їхньої активності у сфері корпоративної  соціальної відповідальності. Тому вітчизняні компанії дедалі більше уваги приділяють питанням сталого розвитку та інтеграції корпоративної соціальної відповідальності у загальну стратегію розвитку.

        Основою реалізації стратегії КСВ є взаємодія між урядовими, діловими та громадськими структурами, ефективність якої визначається рівнем розвитку інституційного забезпечення та формуванням соціальної відповідальності як особистісної якості фахівців, котрі приймають рішення.

Концепція соціальної відповідальності повною мірою відображає парадигму  гуманізації вищої освіти, позаяк повертає втрачені цінності та гуманність у вчинки кожної людини, сприяє розвиткові соціально-відповідального мислення та вихованню відповідального громадянина, і, загалом, підносить духовний розвиток суспільства й гуманізм у всіх сферах життєдіяльності людини.

1. Соціальна відповідальність  вищої освіти в Україні

Представники ЮНЕСКО, європейських університетів у публікаціях  останніх років висвітлюють проблеми розвитку університетської освіти як складової частини системи вищої  освіти у ХХI столітті. Серед них:

-  масовизація вищої освіти;

- інтернаціоналізація;

- фінансова криза університетів й шляхи виходу із неї;

- диверсифікація вищих навчальних закладів;

- проблеми якості вищої освіти;

- новітні технології навчання і проблема відкритості і конкурентоспроможності університетів;

- вирівнювання національних освітніх систем і роль університетів у цьому процесі;

- удосконалення управління;

- соціальна відповідальність університетів [3, 291-292 ].

Проблема соціальної відповідальності вищої освіти, на жаль, не стала предметом сучасних досліджень у галузі філософії і соціології освіти, а також історії та теорії педагогіки вищої школи. Ми не знайшли чітких монографічних визначень цієї категорії. 

Під соціальною відповідальністю вищої освіти у цій роботі розуміємо відповідальність вищих навчальних закладів, зокрема, університетів як соціального інституту перед суспільством за результати і якість своєї професійної діяльності.

У середні віки в основу класичного університету були покладені  такі цінності і принципи як свобода; автономія; освіта, заснована на християнському світогляді; повага до людської індивідуальності; національні цінності, соціальна і інтелектуальна елітарність. У подальшому розвитку ці риси стали характеристиками «ідеального університету», а сама модель класичного університету зазнала змін, виникли національні моделі університетів (наприклад, американська, англійська, французька та ін.). Найбільш розповсюдженою у світі стала гумбольдтовська модель університета, основною ознакою якої є поєднання дослідницької і навчальної діяльності. Аналіз проблеми соціальної відповідальності вищої освіти неможливий без вивчення чинників, які у найбільшій мірі вплинули на розвиток університетських моделей у ХХ і ХХI століттях. Найважливішими факторами змін у функціонуванні класичних університетів є глобалізація, інтернаціоналізація, масовизація вищої освіти, проблема фінансування університетів, використання нових технологій навчання. Якщо говорити про тенденції розвитку вищої освіти, які є викликами останнього часу і виявляються найбільш суперечливими з точки зору відповідності сучасних університетів принципам і цінностям ідеальної класичної моделі, то необхідно назвати прагматизацію вищої освіти, виникнення сервісної функції вищої освіти і ринку освітніх послуг, стихійну комерціалізацію освітніх і наукових процесів та ін. Крім зазначених тенденцій для України, як і для інших пострадянських країн, актуальною є проблема масової «університетизації» системи вищої освіти, збільшення кількості вищих навчальних закладів і, відповідно, кількості студентів, і, як наслідок, девальвації значущості як вищої освіти взагалі, так і університетського диплому, зокрема.

Дослідники історії і теорії вищої освіти аналізують нові моделі університетської освіти, зокрема, моделі «академічного університету», «інноваційного університету», «університетського регіонального комплексу», «дослідницького університету», які докладно розглянуті у монографії В.С.Савчука і М.В.Полякова [3]. В умовах загальносвітової кризи, зменшення обсягів державного фінансування, університети вимушені шукати інші шляхи стабілізації свого фінансового становища. Тому у кінці минулого століття у Європі почали виникати моделі «підприємницького» або «інноваційного» університету. «Інноваційний університет – це університет підприємницького типу, для якого основними видами діяльності є наукова і освітня діяльність на основі інноваційних технологій і принципів управління. Головними профільними ринками для вуза підприємницького типу є ринок освітніх послуг і продуктів, ринок праці і ринок наукомістких розробок і послуг»[4, 35]. Модель «академічного університету» передбачає інтеграцію фундаментальної науки і вищої освіти. Прикладом реалізації цієї ідеї важається дуже відомий у другій половині ХХ ст. Московський фізико-технічний інститут. Нова модель «дослідницького університету», Положення про який затверджено в Україні 17 лютого 2010 року, інтегрує в собі риси інноваційної і академічної моделей: «Дослідницький університет - національний вищий навчальний заклад, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм»[2]. Соціально справедлива ідея диференціації університетів за рівнем їх інноваційності і наукового потенціалу, особливо в умовах збільшення їх чисельності і масовизації вищої освіти, містить у собі небезпеку її девальвації, викликану високим рівнем корупції у державі. Свого часу за подібних умов в Україні відбулося певне обезцінення звання «національного університету».

До нових університетських моделей відноситься модель «корпоративного університету», що передбачає надання освіти перш за все персоналу певних фірм і корпорацій. Розвиток такої моделі вищої освіти має небезпеку недооцінки фундаментальних досліджень, гуманітарних наук, культурологічних програм класичних університетів. У країнах СНД запроваджується модель «регіонального університетського комплексу», яка дозволяє більш ефективно враховувати особливості, потреби і можливості певного регіону при формуванні його освітньої політики. У системі вищої освіти Франції така ідея реалізована у формі регіональних академій.

До нових моделей альтернативної освіти ХХI ст., яка не передбачає безпосереднього контакту викладача і студента, відноситься модель «відкритого університету». В Україні така ідея найбільш реалізована у формі заочної освіти, що поряд з багатьма соціальними перевагами отримання вищої освіти в умовах її масовизації і демократизації, містить багато проблем, пов’язаних з невисоким у більшості випадків рівнем якості фахової підготовки, девальвацією якості знань і освітнього процесу, корупцією, тощо. Альтернативна освіта розвивається у напрямку «дистанційної освіти» і «віртуальних університетів». В умовах українського освітнього простору розвиток цього напрямку освіти пердбачає вирішення цілої низки правових, економічних, інформаційно-технологічних проблем, що є обов’язковою умовою забезпечення не тільки можливості, але і якості вищої освіти, отриманої у такий спосіб.

Входження України у Болонський процес актуалізувало проблему створення, збереження і розвитку національних українських університетів. Сутність цієї проблеми у діалектиці процесів глобалізації і націоналізації вищої  освіти в Україні. Ідея національного  угніверситету базується на національно-культурному  фундаменті його діяльності. Відомий  дослідник у галузі вищої освіти Т. Хюсен зазначає, що «університет грає суттєву роль у виявленні і збереженні культурно-історичної самобутності»[5, 37].

Соціальна відповідальність вищих навчальних закладів пов’язана з тим, що саме у системі вищої освіти формується інтелектуальна еліта нації. Фахівці з вищою освітою є показником освіченості, цивілізованості країни, її професійного, наукового потенціалу і конкурентоспроможності. До сих пір невирішеною залишилась проблема, про яку ще 10 років тому писала Ліна Костенко: «Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилось, що по ту сторону завіси нас немає. Україну небагато знають, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й до сих пір» [1, 21 - 22]. На жаль, стрімкий процес девальвації значущості і якості вищої освіти в Україні привів до того, що випускники університетів не відповідають багатьом вимогам до фахівців з університетською освітою, сформованим ще за радянських часів. Соціально відповідальна вища освіта має забезпечити високий рівень реалізації не тільки традиційних – навчальної і дослідницької функцій, але і нових – інноваційної і підприємницької. В умовах аномічності українського суспільства особливу увагу треба надати виконанню культурологічної функції вищої освіти.

2. Соціальна відповідальність  науки та вчених

Усвідомлення ролі морального, етичного начала в науці актуалізує питання про соціальну відповідальність вченого. Ще В. І. Вернадський підкреслював, що вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, наукового прогресу. Вони повинні себе відчувати відповідальними за наслідки їх відкриттів. Ф. Жоліо-Кюрі, після того як була відкрита ланцюгова реакція поділу урану, розмовляв з своїми працівниками про моральне право продовжувати дослідження, які призведуть не тільки до підвищення індустріального і культурного потенціалу, але і до створення атомної бомби. М. Борн, говорячи про це у своїх спогадах, відзначав, що в «реальної науки та її етики відбулися зміни, які роблять неможливим збереження старого ідеалу служіння знання заради нього самого, ідеалу, до якого вірило моє покоління. Ми були переконані, що це ніколи не зможе обернутися злом, оскільки пошук істини є добро саме по собі. Це був прекрасний сон, від якого нас пробудили світові події ». Тут маються на увазі перш за все - американські ядерні вибухи над японськими містами. Звільнення атомної енергії в середині століття стало в цьому відношенні певним історичних кордоном.

Багато вчених, наприклад Р. Оппенгеймер, відмовилися працювати над водневої бомбою, виходячи з етичних міркувань. Коли Отто Ган, що відкрив розщеплення урану, дізнався про вибух атомної бомби над Хіросімою, він глибоко був вражений такими результатами його відкриття. Розповідають (Еріх Багге), що він не спав кілька ночей і думав про самогубство. У свій час навіть обдумував план запобігти катастрофі, зібравши весь уран і втопивши його в море. Проте чи можна було таким чином позбавити людство всієї користі, яку у той же час принесе уран? Згадайте А. Сахарова, що усвідомив можливу кількість жертв, до яких призведе випробування атомної зброї і виступив проти його випробування в атмосфері.

Особливої гостроти проблема моральної відповідальності набула останнім часом, зокрема, у звязку з прогресом в області генної інженерії, оскільки це впливає на інтимні механізми життя. У 1975 р. провідні вчені світу добровільно уклали мораторій, тимчасово припинивши низку досліджень, потенційно небезпечних не тільки для людини, а й для інших форм життя на нашу планету. Оголошення мораторію було безпрецедентною подією для науки: вперше за власною ініціативою вчені вирішили призупинити дослідження, яке могло дати їм колосальні успіхи.

По ходу розробки надзвичайно  суворих заходів безпеки при  проведенні експериментів деякі  дослідження поступово відновилися, але найбільш ризиковані типи експериментів до цих пір залишаються під забороною. Це приклад того, що соціальна відповідальність - органічна складова наукової діяльності. Зараз робиться багато спроб створення певних етичних кодексів, які регулювали б дослідження в галузі генетики людини, виходять роботи з етики генетичного контролю. Наприклад, К. Поппер вважав, що натуралісти повинні давати клятву прагнення тільки на благо людей і ніколи до шкоди. Проголошено маніфест Рассела – Ейнштейна про необхідність визнати пріоритет людських вимірів розвитку науки і техніки, створено Пагоушський рух, Всесвітня федерація наукових працівників. Але чи можуть кодекси, клятви забезпечити повний розвязок проблеми?

Питання про свободу досліджень, про те, як вона повинна розумітися, було одним із центральних у ході дискусій навколо цих досліджень. Висловлюються різні точки зору. Поряд із захистом, що абсолютно нічим не обмежує свободу досліджень, була представлена і діаметрально протилежна точка зору - пропонувалося регулювати науку так, як і регулюється рух по залізниці. Між цими крайніми позиціями знаходиться широкий діапазон думок про можливість і бажаність регулювання досліджень, про те, кому має належати тут вирішальне слово - самому досліднику, науковому співтовариству або суспільству в цілому.

Говорячи про необхідність свободи думки і свободи наукового  пошуку, В.І. Вернадський висловлював проникливі судження про взаємини влади (держави) і науки. Він вважав, що влада не може (явно або приховано) обмежити наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідному і безперешкодному розвитку. Тим більше, не припустимо насильницьке державне втручання в наукову діяльність, «виправдовуючи» це класовими, партійними та іншими інтересами. «По суті, - підкреслював Вернадський, - наукова думка при правильному ході державної роботи не повинна стикатися з державною силою, тому що вона є головним, основним джерелом народного багатства, основою сили держави»

Постановка проблеми і  вимога соціальної відповідальності вчених-необхідність нашого часу. Самосвідомість сучасної науки роздвоєна. З одного боку, вона ще не втратила память про те, що наукове дослідження –це є рух до істини, з іншого, стало «професією», вона прийняла на себе всі характерні риси цього роду діяльності.

У звязку з цим К. Ясперс писав, що «факт перетворення вільного дослідження окремих людей у наукове підприємство призвів до того, що кожен вважає себе здатним в ньому брати участь, якщо тільки він володіє розумом і старанністю.» 279.

Деякі дослідники припускають, що відповісти на питання про соціальну  відповідальність можна більш конкретно, якщо памятати про відмінність між фундаментальними і прикладними дослідженнями.

Якщо вчений, зайнятий у сфері фундаментальних досліджень здогадується про можливість використання того чи іншого досягнення в науці у небажаному для соціуму напрямку, він зобовязаний попередити про це своїх колег та широку громадськість - така природна вимога наукової та громадянської етики.

Відомо, що фундаментальні наукові  відкриття непередбачувані, а спектр їхніх потенційних програм буває  надзвичайно широким. Уже з огляду на це, не говориться про те, що етичні проблеми є надбанням лише деяких галузей науки, що їх виникнення є чимось винятковим для розвитку науки.

Прикладні дослідження («ноу-хау») – дослідження, що дають можливість застосування фундаментальних знань для отримання практичних ефектів, зміна природних обєктів у потрібному людині напрямку. Іноді, особливо в науково-технічних комплексах важко провести межу між фундаментальними і прикладними дослідженнями, між науковою розробкою та інженерною діяльністю. Але вона існує, тому що одні орієнтуються на пізнання обєктивних законів природи, другі - на створення нових речовин, машинних технологій. Навіть, коли мова йде про прикладні розробки, характер яких цілком зрозумілий, вченому часом буває не просто вирішити питання про свою в ньому участь (наприклад, участь в Манхетенському проекті зі створення атомної зброї або створення його у СРСР).

Крім того, сам прогрес науки розширює діапазон таких проблемних ситуацій, в яких моральний досвід, накопичений вченими, та й усім людством, виявляється недостатнім. З особливою гостротою, приміром, постало питання про визначення моменту смерті донора у звязку з успіхами експериментів з пересадки серця й інших органів. Це ж питання виникає й тоді, коли у необоротно коматозного (тобто назавжди втратив свідомість) пацієнта за допомогою технічних засобів підтримується дихання і серцебиття.

У звязку з цим можна  навести думку одного з провідних вітчизняних біологів В.А. Енгельгардта про те, що у разі глобальних проблем, вченим неодноразово доведеться звертатися до власного сумління, закликати почуття відповідальності, щоб знайти правильний шлях подолання виникаючих загроз. І, зрозуміло, справа громадської совісті вчених світу, спільною відповідальностю - всіляко боротися з причинами, що викликають шкідливих, згубні наслідки, направляти наукові пошуки на виправлення шкоди, що сама наука, не зваживши та не врахувавши можливі наслідків, могла принести, і тим самим опинилася причетною до виникнення тих чи інших глобальних проблем.

Мабуть, всі мораторій і заборони повинні відноситься тільки до прикладних досліджень. Вчені несуть відповідальність за використання наукових відкриттів в тій мірі, в якій вони виявляються причетними до прийняття рішень. Але не треба «переносити тяжкість злочину з вбивці на знаряддя злочину», писав Г. Башляр. Разом з тим, будь-які спроби науковців зняти з себе таку відповідальність, посилаючись на існування обєктивної логіки науки, незалежної від волі окремих дослідників, нині відкидаються як неетичні, так само як і прагнення «сховатися» за тезу, відповідно до якої використання наукових досягнень цілком визначається характером соціальних інституцій, в рамках яких вони функціонують.

Справедливо стверджується, що такі аргументи представляють собою спосіб приспати свою совість. Вчені повинні відчувати тягар відповідальності навіть більшою мірою, ніж інші, тому що знають глибше, обізнані краще. Тому можуть передбачити і оцінити розміри прийдешньої небезпеки. Це відноситься до ряду досліджень в області мікросвіту, генної інженерії і т.п. Результати цих досліджень, з одного боку, можуть принести людству незліченні блага (зокрема, невичерпне джерело енергії, позбавлення людей від спадкових хвороб шляхом заміни патологічного гена нормальним і т.п.), а з іншого - великі небезпеки.

Соціальна відповідальність учених не є щось зовнішнє, якийсь доважок, який неприродним чином повязується з науковою діяльністю. Навпаки - це органічна складова наукової діяльності, яка досить відчутно впливає на проблематику і напрямок досліджень. Усвідомлення цього приводить до гуманізації природничо-наукового і технічного знання, зростання рівня гуманітарної свідомості вчених. Розширення та поглиблення практичних можливостей людини, міри її тиску на біосферу, її вторгнення в мікросвіт - все це в сукупності примусовим чином спонукає науку формувати нові етологічної та етичні орієнтири.

Висновки

Соціальна відповідальність вищих навчальних закладів пов’язана  з тим, що саме у системі вищої  освіти формується інтелектуальна еліта  нації. Фахівці з вищою освітою  є показником освіченості, цивілізованості країни, її професійного, наукового потенціалу і конкурентоспроможності. До сих пір невирішеною залишилась проблема, про яку ще 10 років тому писала Ліна Костенко: «Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилось, що по ту сторону завіси нас немає. Україну небагато знають, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й до сих пір» [1, 21 - 22]. На жаль, стрімкий процес девальвації значущості і якості вищої освіти в Україні привів до того, що випускники університетів не відповідають багатьом вимогам до фахівців з університетською освітою, сформованим ще за радянських часів. Соціально відповідальна вища освіта має забезпечити високий рівень реалізації не тільки традиційних – навчальної і дослідницької функцій, але і нових – інноваційної і підприємницької. В умовах аномічності українського суспільства особливу увагу треба надати виконанню культурологічної функції вищої освіти.

Постановка проблеми і  вимога соціальної відповідальності вчених-необхідність нашого часу. Самосвідомість сучасної науки роздвоєна. З одного боку, вона ще не втратила память про те, що наукове дослідження –це є рух до істини, з іншого, стало «професією», вона прийняла на себе всі характерні риси цього роду діяльності.

Список використаної літератури

1. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К.: КМ Аcademia, 1999. – 32 с.

2. Положення про дослідницький університет: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2010 року. - № 163.

3. Поляков Н.В. Классический университет: от идей античности к идеям Болонского процесса/ Н.В.Поляков, В.С.Савчук. – Д.: Изд-во ДНУ, 2007. – 596 с.

4. Пузанков Д.В. Стратегия развития технического университета //Высшее образование сегодня . – 2002. - № 7 – 8. - С. 34 – 43.

5. Хюсен Т. Идея университета: эволюция, функции, проблемы// Перспективы. – 1992 - № 3. – С. 23 – 40.