Соціально - культурна ситуація в Україні в 19 ст

===1).Соціально - культурна ситуація в Україні в 19 ст

Незважаючи на колонізаторську політику Росії та Австро-Угорщини, українська культура розвивалася. Вирішальне значення для її піднесення мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників, зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з реформою освіти 1864 р., всі типи початкових шкіл у Російській імперії оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Тут дітей навчали (російською мовою) закону Божого, читати, писати, елементарних арифметичних дій. Наприкін. XIX ст. кількість початкових шкіл у Східній Україні становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише і третину дітей..

Одночасно з початковою реформувалася й середня освіта. Засновувалися 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Незважаючи на оголошення їх безстановими і загальнодоступними, за навчання в них треба було платити. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси. Наприкін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було 3: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині та Ніжинський.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський, Київський та Новоросійський університети. В них на сер. 1890-х років навчалося понад 4 тис. студентів. У кількох містах було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади.

На західноукраїнських землях однією з найважливіших засад шкільного законодавства були обов'язковість і безоплатність початкової освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними створювати приватні школи. Дуже мало українців навчалося в гімназіях, ще менше — у вищих навчальних закладах: Львівському і Чернівецькому університетах, Політехнічному інституті й Академії ветеринарної медицини у Львові.

Окрім освітянських функцій університети були центрами науки в Україні. Зазвичай, вони мали такі факультети, як філософський, юридичний, богословський, медичний.

Поряд із університетами важливим науковим осередком був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, співробітники якого зібрали по Україні багаті етнографічні, економічні й статистичні матеріали. Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного "Архива Юго-Западной России". Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять 15-томні "Акти Южной и Западной Руси".

Плідно працювало Наукове товариство ін, Т. Шевченка у Львові. До 1914 р. воно видало 300 томів наукових праць із різних галузей.

Значний крок вперед у XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істориків М. Максимовича, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О. Барвінський, А. Петрушевич, В. Площанський, Ю. Целевич, І. Шараневич та ін.

У важких умовах національного гноблення цінні праці з проблем українського мовознавства створили вчені О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук, І. Срезневський і М. Максимович науково спростували безпідставні твердження російських і польських шовіністів про українську мову як діалект російської чи польської. П. Білецький-Носенко, Я. Головацький, П. Куліш, М. Маркевич розробляли проблеми української лексикографії, готували до друку словники української мови.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В. Щурат, К. Студинський, О. Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф. Вовка, В. Гнатюка, О. Роздольського, В. Шухевича, Ф. Колеси. І. Свінціцький, І. Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Значне пожвавлення відбувалося в природничих науках. Плідно працювали відомі вчені М. Остроградський і О. Ляпунов (математична фізика), М. Бекетов (фізична хімія), І. Мечников (зоологія), М. Гамалія (мікробіологія), І. Верхрадський (ентомологія), І. Горбачевський (біохімія), автор схеми Першого у світі реактивного літального апарата М. Кибальчич, першовідкривач катодних променів І. Пулюй, учений-винахідник І. Лукашевич, який виокремив гас із нафти і сконструював гасову лампу, та ін.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань — етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича. З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу твори Т. Шевченка ("Кобзар", "Гайдамаки"). З його виходом на літературну ниву українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, пов'язаних із гоніннями царату на українську мову. В цей час творили такі визначні представники літератури демократичного напряму, як Марко Вовчок("Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Невільничка"), Л. Глібов ("Вовк та ягня", "Щука", "Стоїть гора високая"), А. Свидницький ("Люборацькі"), С. Руданський ("Співомовки", "Повій, вітре, на Вкраїну") та ін.

70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових талановитих письменників. Вагоме місце серед них посідали І. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сім'я", "Микола і Джеря", "Маруся Богуславка"), Панас Мирний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", повість "Лихі люди"), І. Франко ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Мій ізмарагд", "Із днів журби"), М. Коцюбинський ("По людському", "Дорогою ціною", "Для загального добра"), Леся Українка ("Досвітні вогні", "Товаришці на спомин", "Слово, чому ти не твердая криця"), П. Грабовський ("Уперед", "Швачка", "Я не співець чудовної природи", "Орли") та ін. Надзвичайно широким був діапазон діяльності Б. Грінченка — прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч. Великою його заслугою стали підготовка та видання 4-томного "Словаря української мови".

Важливою складовою української літератури була драматургія. Найвидатнішими її представниками були І. Карпенко-Карий ("Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Кропивницький ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", ."Олеся", "Дай серцю волю, заведе в неволю"), М. Старицький ("Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Маруся Богуславка", "Остання ніч"). Видатним майстром драматургії був І. Франко, з-під пера якого вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики ("Украдене щастя", "Сон князя Святослава", "Кам'яна душа").

Певного розвитку досягло театральне мистецтво. Перший професійний театр було засновано в Галичині 1864 р. з ініціативи товариства "Руська бесіда". У Наддніпрянщині першу українську професійну трупу створив М. Кропивницький у 1882 р. Репертуар українських театрів постійно розширювався. Вони ставили п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, І. Франка, М. Старицького, інших драматургів.

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори й оркестри.

Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський — автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм" (1862). Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М. Лисенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці посідають його опера "Тарас Бульба" і музика до "Кобзаря" Т. Шевченка.===2)Особливості  нац- культурного відродженн

Національне відродження у першій половині XIX ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи — для людей найнижчих станів; 2) повітові училища — для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії — для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети — для дворян. Більшість населення України було неписьменним. У той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї — Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 p.), Київська духовна академія і 2 університети — Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 p.), Львівська технічна академія (1844 p.), Кременецький ліцей (1805 p.).

У процесі зростання національної свідомості в Україні того часу спостерігаємо відродження інтересу до національної історії. Українська інтелігенція починає досліджувати власну історію.

Серед відомих вчених - Микола Іванович Костомаров видатний український історик, громадський діяч (1817—1885 pp.). Написав відомі праці з історії України: "Б. Хмельницький", "Руїна"; з історії Росії — "Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей". Костомаров був професором Київського університету. Микола Іванович відомий і як письменник-романтик. Автор таких збірок: "Українські балади" і "Вітка". Написав історичні драми "Сава Чалий" і "Переяславська ніч".

Микола Андрійович Маркевич (1804—1860,pp.) — український історик, письменник, етнограф. Надрукував збірку "Українські мелодії". Відома і його історична праця у 5 томах "Історія Малоросії". Дуже цікава його колекція документів з історії України XVII-XVIII ст.

Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) - видатний український історик, природознавець, філолог, фольклорист, етнограф. Написав цікаву історичну драму "Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними письменами руськими". Він є автором також низки праць з історії гайдамацького руху, опублікував багато цінних документів з історії України.

М. О. Максимович був ще і відомим ботаніком, одним із ранніх попередників еволюційної теорії англійського вченого Чарльза Дарвіна.

Харківський університет у першій половині XIX ст. став центром наукових досліджень. Відомий професор математики Т. ф. Осиповський був ректором Харківського університету з 1813 по 1820 pp. Він створив тритомний "Курс математики".

Михайло Васильович Остроградський — видатний український математик, започаткував Петербурзьку математичну школу. Його основні праці висвітлюють питання з математичного аналізу, математики, фізики, аналітичної механіки. Михайло Васильович був у тісній дружбі з Т. Г. Шевченком.

У 1817 р. у Львові була створена культурно-освітня установа під назвою "Львівський інститут Оссолінських" (Оссолінеум). Засновником був М.Оссолінський — польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик. Інститут мав два відділи: бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

Українську літературу першої половини XIX ст. представляє яскрава титанічна постать Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861рр.). Творчість цього українського генія мала величезний вплив на духовний розвиток та національне самоусвідомлення українського народу. Його основні твори: виданий 1840 р. "Кобзар", 1841 р. - "Гайдамаки", 1843 р. -"Назар Стодоля", 1845 р. — "І мертвим і живим" та ін. — були не лише літературним явищем, але й політичним маніфестом. Тарас Григорович був великим українським поетом, художником, мислителем, громадським діячем.

Варто згадати й інших творців нової української літератури, насамперед І. Котляревського (1769-1838 pp.). У 1798 р. ним видана поема "Енеїда". Велику роль у розвитку драматургії відіграла п'єса "Наталка Полтавка". Крім літературної діяльності, Котляревський брав участь у громадському житті України.

П. Гулак-Артемовський (1790-1865 pp.) написав кілька десятків віршів та байок. Знаменита його байка "Пан та собака", ідо вийшла у 1818 р.

П. Куліш (1819-1897 pp.) творчо працював над розбудовою української культури і літератури, пробудженням національно-патріотичної самосвідомості українців. Куліш намагався виробити ідеологічну програму для українського народу, мріяв про розбудову державності в Україні, наполягав на ідеї рівноправного єднання України і Росії . Відомі історичні твори Куліша: тритомник "История воссоединения Руси", брошура "Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 p.", поема "Куліш у пеклі", роман "Чорна рада".

Г. Квітка-Основ'яненко (1778-1843 pp.) - видатний український прозаїк. Найбільш відомі його сатиричні твори: "Дворянські вибори", "Шельменко- денщик", "Сватання на Гончарівці", "Конотопська відьма".

Є. Гребінка (1812—1848 pp.) - талановитий український байкар. Найпопулярніші його твори: "Малоросійські приказки", "Ніжинський полковник Золотаренко", "Чайковський" та інші. Багато допомагав Т. Шевченку, особливо при його викупі з кріпосницької неволі, а також допоміг Шевченку видати "Кобзар".

З народу вийшли талановиті співаки-кобзарі і лірники, які поширювали надбання народної творчості по всій Україні. Найвідомішими кобзарями були: Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай, Федір Грищенко. Перші фольклорні збірники: М. Цертелєв "Досвід збирання стародавніх малоросійських пісень", М. Максимович "Малоросійські пісні", "Українські народні пісні".

На західноукраїнських землях фольклорним виданням був збірник "Русалка Дністровая", що надрукувала "Руська трійця".

В українській архітектурі переважав стиль класицизму. Наприклад: оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), Київський університет (архітектор Беретті). Творами садово-паркового мистецтва стали чудовий Софіївський парк у м. Умані, у селі Сокоринцях палац Ґалаґана, у м. Білій Церкві парк "Олександрія".

У галузі музики широкої популярності набули пісні-романси: "їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько". На слова Т. Г. Шевченка створені пісні-романси "Думи мої", "Ой одна я, одна", "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий", на слова М. Петренка - "Дивлюсь я на небо", В. М. Забіли "Гуде вітер вельми в полі", "Не щебечи, соловейку". У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М. Овсянико-Куликовський зі своєю симфонією, яку створив на основі українських народних пісень.

В українському живопису був поширений романтичний напрямок. Найвищим досягненням була творчість Т. Шевченка. Він створив 130 портретів. Відома його акварельна картина "Пожежа в степу" та інші. Вершиною мистецької творчості стали серії "Притча про блудного сина", "Кара колодкою", "У в'язниці".

І. Сошенко (1807-1876 pp.) - товариш Шевченка, працював вчителем малювання в Київській гімназії. Відомі його твори: "Портрет бабусі", "Продаж сіна на Дніпрі".

Н. Васько (1820-1866 pp.) написав серію портретів, відомий педагог, працював вчителем малювання, викладав у Київському університеті.

А. Мокрицький (1811-1871 pp.) створив серію портретів видатних людей - М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова.

Таким чином, всупереч антиукраїнській політиці царизму українська культура розвивалася, збагачуючись новими досягненнями.

===4) Худ куль і т.д

Література

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

[ред.]Мистецтво

[ред.]Театр

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

[ред.]Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

[ред.]Образотворче мистецтво

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичнішим. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.