Реферат 

З предмету: “Соціолгія” 

На тему: “Статусно-рольові характерситики

      студенства  як соціальної групи та проблеми

 їх соціалізації в ринкових умовах” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Роботу  виконав:

Студент 3 курсу

группи 6101-2

Меляницький Владислав

Зміст

1. Вступ

2. Основні положення  статусно-рольової характеристики особистості

3. Класифікація  основних статусно-рольових характеристик

4. Вихідні характеристики статусно-рольової орієнтації

5. Проблеми  соціалізації студентів

6. Висновки

7. Література

Вступ

      Соціалізація  особистості – одне з перших питань, що постають у суспільстві у процесі підготовки молоді до трудового життя. Формування особистості – складний процес прилучення особистості до соціального буття, тобто її соціалізації. Соціалізація охоплює усі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому бути у повноправним членом суспільства. Соціалізація включає стихійні та спонтанні процесі, які впливають на формування особистості

      Розглядаючи процес соціалізації, ми аналізуємо його також у зв’язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості. Соціалізація особистості людини – це процес і результат засвоєння позитивного досвіду попередніх поколінь. Цим поняттям визначають засвоєння соціальних умінь і навичок спілкування, діяльності, різних соціальних ролей, стереотипів, установок, придатних для успішної життєдіяльності варіантів стилю поведінки. Інститути соціалізації – це сім’я, освіта, культура, мистецтво, релігія та інше. Сім’я - найголовніший інститут соціалізації не тільки дитини, але і його батьків, близьких родичів, сусідів. У сім’ї діти засвоюють основні соціальні знання, уміння та навички, необхідні для життя у суспільстві, а дорослі демонструють приклади соціально виваженої й морально-етичної поведінки, готовності до співробітництва, злагоди, гармонії жити й працювати разом, забезпечувати свої соціальні та морально-духовні й матеріально-економічні запити. За допомогою освіти дитина пристосовується до цінностей у даному суспільстві, а дорослий навчається адаптуватись до різних змін і перемін.

      Він адаптується до життя у суспільстві  через засвоєння правил поведінки, присвоєння досвіду міжособистісних  відносин, культури мовлення. Культура як соціальний інститут, який вбирає усі створені людиною матеріальні та духовні цінності, є основним джерелом освіти, навчання й виховання. Культура – це середовище, яке вирощує й формує особистість (мистецтво, музика, література). Релігія як соціальний інститут, який презентує складне суспільне явище, яким є віра чи недовіра у вищий розум, розкриває єдність усіх з усіма, що логічно вимагає доброчинності, довіри, сподівань, надії на краще. Середовище – це комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на розвиток.

      У середовищі людина соціалізується. Соціалізація – процес двохсторонній. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а, з іншого – активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду. М.Б.Євтух та О.П.Сердюк зазначають, що мета соціалізації полягає в тому, щоб допомогти вихованцеві вижити у суспільному потоці криз і революцій: екологічних, енергетичних, інформаційних, комп’ютерних тощо, оволодіти досвідом старших, осягнути своє покликання, визначити власне місце в суспільстві, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення у суспільстві. У цей час людина прагне до самопізнання, самоосмислення, саморегуляції, самовдосконалення, самооцінювання й особливо самореалізації.

Основні положення статусно-рольової характеристики особистості

      Основні положення статусно-рольової теорії були сформульовані американськими соціологами Дж. Мідом і Р. Мінтоном, а також активно розроблялися Т.Парсонсом.

      От  основні положення  цієї теорії. Рольова теорія особистості описує її соціальну поведінку 2-ма основними поняттями: “соціальний статус” і “соціальна роль”.

      Кожна людина в соціальній системі займає кілька позицій. Кожна з цих позицій, що припускає визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає його положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним.

      Соціологи та психологи відрізняють запропоновані і набуті статуси. Запропонований - виходить, нав'язаний суспільством поза залежністю від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною.

      Придбаний (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини ( наприклад, письменник, ген. секретар ). Виділяться також природний і професійно-посадовий статуси. Природний статус особистості припускає істотні і відносно стійкі характеристики людини ( чоловіка і жінки, дитинство, юність ). Професійно - посадовий - це базисний статус особистості, для дорослої людини, найчастіше, що є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробниче положення ( банкір, інженер, адвокат ).

      Соціальний  статус позначає конкретне місце, що займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль - це сукупність дій, що повинний виконати людину, що займає даний статус у соціальній системі. Кожен статус звичайно включає ряд ролей.

Класифікація  основних статусно-рольових характеристик особистості

      Одна  з перших спроб систематизації ролей  була почата Т.Парсонсом. Він вважав, що кожна роль описується 5 основними  характеристиками :

      1. емоційної - одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші - розкутості ;

      2. способом одержання - одні пропонуються, інші завойовуються ;

      3. масштабом - частина ролей сформульована  і строго обмежена, інша - розмита  ;

      4. нормалізацією - дія в строго  встановлених правилах, або довільно;

5. мотивацією - на особистий прибуток, на загальне благо.

Соціальну роль варто  розглядати 2-х аспектах :

      · рольового чекання

      · рольового виконання. 

      Між ними ніколи не буває повного збігу. Але кожний з них має велике значення в поводженні особистості. Наші ролі визначаються насамперед тим, чого очікують від нас інші. Ці чекання асоціюються зі статусом, що має дана особистість.

У нормальній структурі  соціальної ролі звичайно виділяються 4 елементи

      1. опис типу поводження, що відповідає  даної ролі ;

      2. розпорядження ( вимоги ) , зв'язані  з даним поводженням ;

      3. оцінка виконання запропонованої  ролі ;

      4. санкції - соціальні наслідки  тієї чи іншої дії в рамках  вимог соціальної системи. 

      Соціальні санкції за своїм характером можуть бути моральними, реалізованими безпосередньо соціальною групою через її поводження ( презирство ), чи юридичними, політичними, екологічними.

      Слід  зазначити, що будь-яка роль не є  чистою моделлю поводження. Головною сполучною ланкою між рольовими  чеканнями і рольовому поводженням служить характер індивіда. Т. е. поводження конкретної людини не укладається в чисту схему.

Вихідні характеристики статусно-рольової орієнтації особистості

      Вихідними характеристиками для оцінки особистості  є статусно-рольові та ціннісні орієнтації, на грунті яких формуються спрямованість, мотивація і характер.

      1. Спрямованість. Більшістю психологів вона вважається однією з найважливіших характеристик особистості. Це поняття об’єднує цінності, ідеали, переконання, інтереси, уподобання, схильності, потяги, потреби тощо. Сутність спрямованості пов’язана не стільки з самим бажанням, намірами людини, скільки з тим, чому вона цього хоче, тобто з мотивами її поведінки. Зміст, який вкладає у свою діяльність, також визначається його внутрішніми цінностями – усвідомленими і неусвідомленими мотивами.

      2. Мотивація. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства о-психологічні теорії визнають, звичайно, потребу у владі. Прагнення владарювати вважається властивим біологічній природі людини, закладеній в її генах. Однак подібний підхід до психології лідерства, при всій його зовнішній безперечності, не може вирішити проблему мотивації. Він скоріш додає нових питань. По-перше, потяг до влади в одних людей сильніший, ніж у інших; у багатьох він взагалі відсутній. По-друге, навіть на рівні повсякденної свідомості влада не вважається єдино можливою метою ів.

      Сильний потяг до влади, що властивий більшості  потенційних і реальних лідерів, найпростіше пояснюється їхніми природженими індивідуальними властивостями, що мають тенденцію трансформуватися у потреби: людина, яка вважає себе здатною здійснювати владу, відчуває потребу в ній. Однак у ході свого розвитку психологічна наука вийшла за рамки такого «генетичного» підходу.  Починаючи з 30-х років дослідження психологічних передумов лідерства значного впливу зазнають від ідей фрейдистського психоаналізу. Останні спонукають шукати ці передумови в процесах первинної соціалізації людини, у відносинах дитини з безпосереднім соціальним середовищем. Так, Г. Лассуел доводить, що психологічною основою політичної діяльності є несвідоме витіснення «приватних конфліктів», пережитих особистістю, у сферу суспільних об’єктів і наступної їхньої раціоналізації в поняттях суспільних інтересів. Потреба у владі, що виявляється дедалі відчутніше і сильніше, має компенсаторне походження: володіння владою психологічно компенсує ущербність, меншовартість, яку відчуває індивід.

      Однак психопатологічний підхід до феномена лідерства викликає серйозні заперечення  сучасної американської політичної психології.  Один із її визначних представників Р. Лейн навіть протиставив цьому підходові тезу, згідно з якою успішно діючими демократичними ами стають люди зі здоровою, урівноваженою психікою.

Конкретні дослідження, та й просто здоровий глузд переконують, що властолюбство або кар’єризм далеко не завжди є єдиними або головними рушіями входження людини в у та її подальшої діяльності у цій сфері. и, яким властива подібна мотивація у «чистому вигляді», звичайно ж легко розпізнаються суспільною думкою. Таких діячів відрізняють відвертий цинізм, віроломство, нерозбірливість у засобах, жорстокість. Їх відносять до макіавеллівського типу лідерів (флорентієць Ніколо Макіавеллі рекомендував у шістнадцятому столітті саме таку лінію поведінки сучасним йому правителям).

      Американські  дослідники розробили коефіцієнт виміру рівня макіавеллізму, який грунтується  на таких показниках, як слабка роль емоцій у міжособистісних стосунках, зневага конвенціональної моралі, відсутність  ідеологічних переконань, насолода від  маніпулювання іншими людьми. Найбільш сприяють таким проявам умови, коли має відносну свободу дій у визначеній сфері (наприклад, якщо він очолює відомство, що володіє певним рівнем автономності в державному апараті). З іншого боку, макіавеллізм квітне у середовищі, яке породжене тиранічними, абсолютистськими і тоталітарними режимами.

Серед інших мотивів  лідера виділяють передусім переконання  і прагнення вирішити якусь політичну  проблему (скажімо, вивести країну з  кризи); почуття обов’язку; потреба  у схваленні і повазі з боку інших людей; потреба у статусі і визнанні; необхідність відповідати на «виклики», що виникають у зв’язку з тим становищем, яке він займає в суспільстві.

      За  іншою класифікацією, що заснована  на дослідженнях Д. Уінтера, мотивацію  лідерів можна визначати трьома домінуючими потребами: у владі, у досягненні мети (або успіху) та у внутрігрупових зв’язках – любові, дружбі, позитивних міжлюдських взаєминах. Та як би там не класифікувалися мотиви лідерства, а всі вони, як правило, не є взаємовиключними. Усі вони або майже всі можуть «поєднуватися» в психіці однієї і тієї ж людини.

      Сутність  класифікації лідерських мотивів полягає, таким чином, у виявленні в  особистостях лідерів різних за силою  і характером мотиваційних тенденцій, їхньої ієрархії, яку можна вибудувати лише на основі аналізу ситуацій вибору – коли одні мотиви вступають у конфлікт з іншими. У цих випадках переважаюче-стійкий мотив характеризує лідера більшою мірою, ніж «переможений» або відкинутий ним. Тоді можна стверджувати, що перший займає більш високе ієрархічне місце в мотивації даного діяча. Наприклад, про а, який має потяг до влади, але не здатний заради цього на конкретні дії, що можуть знизити його моральний престиж, повагу або любов до нього навколишніх, можна справедливо сказати: властолюбство не є його домінуючим мотивом.

Проблеми  соціалізації студентів

      Розглянемо  проблему соціалізації студентів ВНЗ. Соціалізація сучасної молоді – процес складний і суперечливий. Особливий, як науковий, так і практичний інтерес  цей процес представляє в межах окремої соціальної організації – певного ВНЗ, який маючи власне специфічне інституціональне середовище впливає на перебіг цього процесу, створюючи свої унікальні умови. Безперечним є те, що інституціональна субкультура авіаційного ВНЗ, специфіка його соціально-психологічного мікроклімату, впливають на процес соціалізації студентства. Пріоритетний вплив на це явище здійснює освітньо - педагогічний процес ВНЗ у всій сукупності власних складових. Велику роль в соціалізації студента має також і практика виховної, участь у самоорганізаційній діяльності студентської спільноти тощо.

В науку термін «соціалізація» прийшов з політекономії, його початковим значенням було «усуспільнення»  землі, засобів виробництва та ін. Автором терміна «соціалізація» стосовно до людини є американський соціолог Ф. Г.Гідінгс, який в 1887 р. у книжці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, — «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

      Соціалізація  студентів ВНЗ проходить під  впливом величезної кількості різноманітних  умов, які так чи інакше відбиваються на розвитку людей. Ці умови прийнято називати факторами. На сьогоднішній день не всі вони навіть виявлені, а з  відомих далеко не всі вивчені. Соціалізація людини, а у нашому випадку студента ВНЗ, здійснюється широким набором засобів, специфічних для того або іншого суспільства, тієї або іншої соціальної верстви, того або іншого віку тих, що соціалізуються.

      Проблемами  соціалізації студентів ВНЗ можуть стати найрізноманітніші фактори і в умови, що інколи здійснюють негативний вплив на людину. Тому об’єктивно з’являються студенти, які можуть стати або стають жертвами негативних умов соціалізації. 

Розрізняють наступні типи жертв негативних умов соціалізації:

      1. Потенційні жертви: діти, підлітки  і молодь з граничними психічними  станами та акцентуацією характеру;  діти мігрантів (міграції типу  місто-місто, місто-село, регіон-регіон, держав-держава); діти, що народилися  в сім’ях з низьким економічним, освітнім та моральним рівнем.

      2. Реальні жертви: інваліди; діти, підлітки  та молодь з психосоматичними  вадами та відхиленнями; сироти  та інші категорії, що утримуються  державою чи державною організацією.

      3. Латентні жертви: це особи які  не змогли в силу тих чи інших причин реалізувати закладені в них задатки.

      Процес  соціалізації має за мету становлення  особистості, яка була б здатна адаптуватися до умов, що постійно змінюються та реалізувати  себе в цих умовах. Вирішальним  в процесі соціалізації студентів є і процес самовиховання. Результатом соціалізації є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду.

      Виходячи  з вищесказаного можна сформулювати такі основні завдання для вирішення  проблем соціалізації студентів  ВНЗ:

      1. Вивчення людей з фізичними, психічними, соціальними чи особистими проблемами (відхиленнями), а також людей, чий соціальний статус створює передумови для формування жертви.

      2. Розробка та впровадження загальних  та спеціальних форм і методів  профілактики формування жертв, а також компенсації чи корекції для вже сформованих жертв.

      3. Визначення можливостей ВНЗ, його  керівництва та окремих студентів  впливати на жертви несприятливих  умов.

      4. З’ясувати, вивчати і (при можливості) послаблювати причини для самовизначення студента - особистості як жертви несприятливих умов соціалізації.

      Отже, існує нагальна потреба оптимізації  діяльності керівництва, професорсько-викладацького  складу ВНЗ на основі науково-обґрунтованих  соціологічних рекомендацій і цілісних теоретичних поглядів та відповідних технологій соціологічного забезпечення в сфері регулювання процесами соціалізації.

Висновки

      1. Реалії трансформаційного періоду  розвитку українського суспільства  справили значний вплив на  систему вищої освіти, яка зазнала  поряд з позитивними змінами й певного негативу, у тому числі послаблення своєї виховної функції. На тлі одночасних змін щодо деяких ментальних цінностей студентства, зниження рівня його соціальної захищеності актуальними виявилися питання поширення у частині студентського середовища поведінкових проявів і звичок, несумісних із виконанням завдань ВНЗ щодо підготовки не лише кваліфікованих спеціалістів у вузькопрофесійному сенсі, а й усебічно розвинутих, фізично й психічно міцних, духовно багатих членів суспільства. Тобто надзвичайно актуалізувалася проблема соціалізації значної частини студентів відповідно до норм і вимог, дотримання яких є неодмінною умовою подальшого розвитку українського соціуму.

      2. Розуміючи цю проблему, держава  докладає зусиль щодо реформування  системи вищої освіти в країні, багато ВНЗ запроваджують власні програми гуманізації навчання, посилення виховної роботи. Але за умов обмеженості ресурсів і традиційних підходів до виховання завдання соціалізації студентів далеко не завжди вирішуються з належною ефективністю.

      3. Одним з найбільш перспективних  шляхів розв’язання проблеми  соціалізації вітчизняного студентства  може бути поширення у загальнодержавному  масштабі напрацьованого протягом  останніх п’яти років досвіду  створення у ВНЗ спеціалізованих  підрозділів – студентських соціальних служб, – які здатні професійно вирішувати відповідні завдання згідно з сучасними досягненнями теорії і практики соціальної роботи.

Література

1. Дікон Б. Глобальна  соціальна політика. Пер. З англ.. – К., 1999. – 346 С.
2. Матвієнко, В.Я. Соціальні технології. К.: Укр. пропілеї, 2001.
3. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К., 1995. – 206 С.