Історичні аспекти християнства

      МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ім. М. ДРАГОМАНОВА

ІНСТИТУТ  ФІЛОСОФСЬКОЇ ОСВІТИ І НАУКИ

КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

на тему:

Історичні аспекти християнства 
 
 
 
 

                                                                                                    Роботу виконала: 
 
 
 
 
 
 

КИЇВ 2012

План

Вступ…………………………………………………………………………………3

Розділ  І Сучасні європейські концепції державного управління………..……..5

1.1 Зміст  європейської концепції належного урядування……………………….5

1.2 Державне управління в Україні: сучасна загальна характеристика………..9

1.3 Співвідношення  понять"Публічна влада" і  "публічна адміністрація"……..11

Розділ ІІ Основні напрямки реформування державного управління на сучасному етапі………………………………………………….………………….14

2.1 Указ  президента "про оптимізацію центральних органів виконавчої влади"……………………………………………………………………………..…14

2.2 Удосконалення  видів і змісту управлінських відносин між публічними адміністраціями по вертикалі в Україні……………………………………….…17

Висновок  ……………………………………………………………………………24

Література…………………………………………………………………………...27. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого й загальновизнаного  поняття державного управління. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші — форм, яких воно набирає і в яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів державної діяльності — вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває справжньої суті державного управління, його призначення. Дуже часто два різних терміни public administration (публічне адміністрування) та public management (публічне управління) перекладаються з англійської мови на українську як “державне управління”. На даний момент немає достатньої розмежованості таких  фундаментальних понять адміністративного права як публічна влада та публічна адміністрація. Саме класична модель управління у державному секторі набуває визнання в Україні, де й досі використовується термін “державне управління”, який не є точним відповідником терміна “публічне управління” та за своїм значенням є ближчим до терміна “публічне адміністрування”. Таким чином, актуальність теми дослідження полягає у важливості публічного управління як загальнодержавного механізму здійснення свої повноважень та актуальності аналізу постійно змінюваної нормативної бази, що виступає регулятором даних відносин.

       Об’єктом дослідження виступають управлінські відносини. Управлінські відносини є необхідним компонентом механізму управління і мають свою структуру. В ній виділяють відносини централізму та самостійності, субординації та координації, відпові-дальності, змагання та ін.

     Предметом дослідження є сфера публічного керівництва та управління.

     Мета роботи полягає у розмежуванні та конкретизації понять публічна влада та публічна адміністрація

     Із  мети роботи випливають такі завдання:

• Визначення етимології та значення основних понять роботи;
• Порівняння понять публічна влада та публічне адміністрування;
• Аналіз нормативної бази, яка регулює дані відносини;
• Визначення напрямків реформування публічних відносин;

     Методологічною основою даної роботи є комплекс дослідницьких процедур, що передбачає використання різноманітних методів дослідження, таких як загальнонаукові методи аналізу та синтезу, дедукції та індукції.

     При порівнянні основних понять роботи використовується компаративний метод. Для вивчення загальних тенденцій та шлахів вдосконалення даних відносин використовується метод включеного спостереження (із необхідними застереженнями щодо екстраполяції отриманих результатів). 
 
 
 

Розділ  І Сучасні європейські  концепції державного управління

1. Зміст європейської концепції належного урядування

       В адміністративно-правовій та інших галузевих юридичних дисциплінах термін «урядування» не використовується для позначення процесів взаємодії між керуючою та керованими підсистемами державного механізму. У вітчизняних енциклопедичних джерелах управління в загальному значенні розуміється як «функція високоорганізованих систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію програми досягнення мети». При цьому зауважується, що «сутність процесу управління становить його інформаційний зміст. Управління – це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її на сигнали, що спрямовують функціонування систем управління».

       Сучасні зарубіжні підходи до розуміння  змісту, основних характеристик і стандартів урядування загалом та належного урядування зокрема ілюструють палітру поглядів, що сформувалися в різних політико-правових умовах розвитку юридичної думки.

       Концепція належного урядування має вісім  основних характеристик. Ними є участь, орієнтація на консенсус,  відповідальність (підзвітність), прозорість, належне реагування, ефективність та результативність, рівність та врахування інтересів і відповідність принципу верховенства права. Воно засвідчує, що корупція є мінімізованою, погляди меншості враховано та голоси найбільш незахищених верств суспільства почуто при прийнятті рішень. Воно також є відповідним до існуючих та майбутніх потреб суспільства.

Схема 1.1: Характеристики належного урядування

     Участь чоловіків та жінок є ключовим наріжним каменем належного урядування. Участь може бути як прямою, так і опосередкованою через легітимізовані посередницькі інституції та представників. Важливо підкреслити, що представницька демократія не обов’язково означає врахування потреб найбільш вразливих верств суспільства під час прийняття рішень. Участь має бути інформованою та організованою. Це означає свободу об'єднань та вираження поглядів з однієї сторони та організоване громадянське суспільство з іншої сторони.

     Верховенство права

     Належне урядування вимагає справедливих правових рамок, які створені неупереджено. Воно також вимагає повного захисту  прав людини, в тому числі прав меншин. Неупереджене застосування законів  вимагає незалежного правосуддя та неупередженої та не корумпованої поліції.

     Прозорість означає, що рішення приймають та  їхнє введення в дію відбувається відповідно до процедур, передбачених законом та інструкціями (законодавством). Це також означає, що інформація є у наявності та є вільно доступною для тих, кого може стосуватись це рішення, чи його введення в дію. Це також означає, що інформація надається у достатній кількості, у зрозумілій формі, а також через засоби масової інформації.

     Належне реагування

     Належне урядування вимагає, щоб всі інституції та процедури намагались задовольнити всіх бажаючих у розумний проміжок часу.

     Орієнтація на консенсус.

     У певному суспільстві є декілька суб’єктів (акторів) та відповідна кількість  точок зору. Належне урядування вимагає  медіації різних інтересів в суспільстві  з метою досягнення загального консенсусу щодо найкращого інтересу всієї спільноти, та засобів його досягнення. Це також вимагає загальної (широкої) та довготривалої перспективи щодо потреб тривалого (стабільного) людського розвитку та засобів, як можна досягти цих потреб. Це може реалізуватись виключно на основі розуміння історичних, культурних та соціальних контекстів певного суспільства чи спільноти.

     Рівність та врахування інтересів

     Добробут  суспільства залежить від забезпечення відчуття врахування інтересів кожного члена суспільства у ньому. Також має бути забезпечено відчуття не відірваності від основної маси суспільства. Це вимагає аби всі групи, в тому числі найбільш незахищені, мали можливість вдосконалювати та підтримувати свій добробут.

     Ефективність та результативність

     Належне урядування означає, що всі процедури  та інституції створюють результат, що задовольняє потреби суспільства, раціонально використовуючи надані ресурси. Концепція ефективності в  контексті належного урядування також включає тривале (стабільне) використання природних ресурсів та захист навколишнього природного середовища.

     Відповідальність (підзвітність) є ключовою умовою належного урядування. Не лише урядові інституції, а й приватний сектор і організації громадянського суспільства мають бути відповідальними (підзвітними) громадськості та їх інституалізованим представництвам. Хто є відповідальним (підзвітним) перед ким (кому) залежить від того, які рішення чи дії здійснюються, чи є вони внутрішніми чи зовнішніми, і чи стосуються вони організацій чи інституцій. Загалом, організація чи інституція є відповідальною (підзвітною) перед тими (тим), кого стосуються рішення чи дії. Відповідальність (підзвітність) не може бути впроваджено без прозорості та принципу верховенства права.

     Очевидно, що належне урядування це ідеал, який складно досягти у всій його повноті. Лише декілька країн та суспільств наблизились у досягненні повноти належного урядування. Проте, з метою забезпечення триваючого (стабільного) людського розвитку, потрібно докладати зусиль для досягнення ідеалу, його провадження в реальність. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.2. Державне управління в Україні: сучасна загальна характеристика

   Державне  управління — надзвичайно важлива  сфера реалізації державної влади. За своїм змістом воно органічно  поєднано з виконавчої гілкою державної влади.

   Еволюція  розвитку державного управління в Україні  мала надзвичайно складний та неоднорідний характер, який був обумовлений постійною  зміною політичного життя, яке накладало  значний відбиток на розвиток державного управління.

   Непостійність незалежності держави, значна залежність української системи державного управління від волі інших країн  на певних проміжках історії, на жаль, не дала змогу Україні сформувати стабільну модель управління, яка  б відповідала особливостям власне національної адміністративної традиції.

   Останнім  часом рівень організуючого впливу виконавчої влади на суспільні процеси  не задовольняв потреби динамічного  розвитку громадянського суспільства, енергійного формування цивілізованого соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, який властивий функціонально ефективній і структурно злагодженій системі.

         Сьогодні вихід нашого суспільства із системної кризи потребує такої організації виконавчої влади, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості державного управління. Досягти такого становища неможливо без широкого використання наукових підходів до реформування всіх основних інститутів державного управління. Саме цього бракує нині в ході підготовки і проведення в Україні радикальної адміністративної реформи.

        Тому необхідним є суттєве поглиблення досліджень управлінської проблематики, а в межах юридичних наук — особливо її організаційно-правових аспектів. Зокрема, більшої теоретичної уваги потребує аналіз суспільної сутності державного управління і управлінського змісту виконавчої влади, характеру співвідношення і взаємодії виконавчої влади з іншими гілками державної влади, розмежування державного управління і місцевого самоврядування, забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина в діяльності апарату державного управління.

        Великого прикладного значення набуває проблематика, пов'язана з якісним покращенням організації та діяльності системи органів виконавчої влади, визначенням структурно-функціональних засад побудови цієї системи, шляхів оптимізації розмежування компетенції та відповідальності органів виконавчої влади як по «вертикалі», так і по «горизонталі», тенденцій трансформації змісту, функціонування та форм правового регулювання державної служби, а також системи контролю у сфері державного управління.

        Необхідною умовою ефективного вирішення проблем державного управління є обгрунтування напрямків реформування адміністративного законодавства, що передбачає запровадження: пріоритетності законодавчої регламентації прав, обов'язків та порядку діяльності органів виконавчої влади; відповідальності органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких було порушено, та обов'язкового відшкодування заподіяних цим громадянам збитків; можливості оскарження громадянами зазначених порушень як в межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом, використовуючи механізми так званої адміністративної юстиції.

        Значної уваги заслуговує проблематика, пов'язана з виявленням особливостей державного управління в окремих сферах суспільного розвитку. Зокрема, в сучасних умовах надзвичайно актуальне значення має розкриття місця і ролі державного управління у вирішенні завдань економічного зростання, у сферах соціально-культурного будівництва, з питань національної безпеки країни та ін. 
 
 
 
 

3. Співвідношення  понять"Публічна влада" і "публічна адміністрація"

       Із  розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо  вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього  всього населення, кількість якого  постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька.

       Її  сутність полягає в тому, що при  цьому більшість загальнодержавних  питань вже вирішуються не усіма  громадянами держави, а лише їх певними  групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені  та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що має право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.

       Із  розвитком та вдосконаленням форм прояву органів публічної влади вони починають постійно застосовуватись  для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак  безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

     Термін  “публічне управління” (англ. public management), який замінив термін “публічне адміністрування” (англ. public administration), вперше використовує англійський державний службовець Десмонд Кілінг у 1972 р. [4, c. 15]. “Публічне управління – це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики” [4, c. 15] (визначення Кілінга). Поява нової форми управління у публічній сфері була спричинена потребою модернізувати організаційні структури і процедури, які вони використовують, для того, щоб усі інституції публічної сфери працювали краще. Публічне управління стосується ефективного функціонування всієї системи політичних інституцій.

     Влада ж публічна спрямована на вирішення  суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

     Публічна  влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:

– спрямованість  на виконання суспільних завдань  і функцій;

– інституційний  характер, тобто функціонування через  відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

– легітимність;

– відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

– об’єднання підвладних за територіальною ознакою;

– загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

– безперервність функціонування (за наявності окремих  тимчасових органів);

– універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

– обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів  на відповідній території;

– функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

– можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

– право  встановлювати і стягувати загальнообов’язкові  податки і збори з населення; самостійне формування бюджету.

     Влада місцевого самоврядування також  характеризується деякими особливостями:

– її джерелом є народ, а первинним носієм –  територіальна громада;

– вона розповсюджується лише на територію  адміністративно-територіальних одиниць (муніципій);

– її органи діють від імені територіальної громади, а не народу чи держави;

– матеріально-фінансову  базу її органів складають комунальна (муніципальна) власність і місцевий (муніципальний) бюджет;

– її органи пов’язані більш тісними зв’язками  з населенням;

– в  системі її органів відсутня жорстка  ієрархія і підпорядкованість.

      Таким чином, можна сказати, що публічна влада  є правом народу у прийнятті участі у державному керівництві. Народ проявляє це право у 2 формах: безпосередньо та за допомогою обрання державних органів у особі професіоналів, які кваліфікуються у сфері державного керівництва професійно. 
 
 
 

Розділ  ІІ Основні напрямки реформування державного управління на сучасному етапі

2.1 Указ президента "Про оптимізацію центральних органів виконавчої влади"

           Проведення адміністративної реформи, метою якої є побудова ефективної моделі врядування на загальнодержавному та регіональному рівнях, стала на сьогодні одним із короткострокових пріоритетів держави. Її реалізація серед іншого має оптимізувати систему органів виконавчої влади.

Оптимізація центральних органів виконавчої влади – процес приведення їх до стану, який давав би їм можливість найбільш ефективно виконувати свої завдання, функції, зокрема надавати адміністративні послуги.

       6 квітня 2011 року набув чинності Указ Президента України про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади (№370/2011).

          Цим Указом Президент України ліквідував, утворив і перейменував ряд центральних органів виконавчої влади.

          Відповідно до документу, утворено Державну службу України з лікарських засобів та Державну службу України з контролю за наркотиками. Ці служби були реорганізовані з Держслужби України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками.

          Президент також реорганізував:

• Державну службу автомобільних доріг України в Державне агентство автомобільних доріг України;
• Державну службу морського та річкового транспорту України - у Державну інспекцію України з безпеки на морському та річковому транспорті;
• Державну інспекцію України з безпеки на наземному транспорті
• Державну автотранспортну службу України.

      Глава держави утворив:

• Державне агентство України з туризму та курортів, поклавши на це агентство функції з реалізації державної політики у сфері туризму та курортів;
• Державну інспекцію навчальних закладів України, поклавши на цю інспекцію функції з реалізації державної політики з питань державного контролю за діяльністю навчальних закладів;
• Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів, поклавши на цю Інспекцію функції з реалізації державної політики з питань державного контролю у сфері захисту прав споживачів.

        Президент ліквідував:

• Державну службу зв`язку України, поклавши її функції на Міністерство інфраструктури України;
• Державну службу технічного регулювання України, поклавши її функції (крім функцій з реалізації державної політики з питань державного контролю у сфері захисту прав споживачів) на Міністерство економічного розвитку і торгівлі України та Державну ветеринарну та фітосанітарну службу України.

        Президент перейменував Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України на Міністерство будівництва та житлово-комунального господарства України;

Державне  агентство з питань науки, інновацій  та інформації України - на Державне агентство  з питань науки, інновацій та інформатизації України.

     За  допомогою цього закону вдалося  структурувати зв’язки між Кабінетом Міністрів України, Прем’єр-міністром України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. З цією метою встановлюється, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади не лише підзвітні, а й підконтрольні Кабінету Міністрів України.

     Тривала безсистемність підходів щодо утворення  міністерств та інших центральних  органів виконавчої влади і спричинила необхідність створення та затвердження Указу президента "Про оптимізацію центральних органів виконавчої влади"

     Реформування  державного управління має перетворювати систему центральних органів виконавчої влади на керований механізм із чітким розподілом повноважень та відповідальності, оптимізований за змістом і переліком державних функцій, кількістю державних службовців і зорієнтований на задоволення потреб суспільства. Саме такий необхідний інструментарій має застосовуватися за призначенням і на довгострокову перспективу. Він здатний підвищити ефективність державного управління та суттєво зменшити використання коштів державного бюджету на утримання державного апарату.

     Одним з основних завдань політичного, адміністративного та наукового  істеблішменту(політичної еліти) є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключових суб’єктів державної влади: Президента України, КМУ та ВРУ. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2. Удосконалення видів і змісту управлінських відносин між публічними адміністраціями по вертикалі в Україні

     За  період з 1991 року в Україні практично  сформовано більшість інститутів публічної  адміністрації. Зокрема функціонують органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а також запроваджено державну службу та службу в органах місцевого самоврядування.

     Законами  визначено правовий статус, компетенції  та основні засади діяльності Кабінету Міністрів України,  місцевих державних  адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

     У законодавстві закріплено політичний статус посади міністра та визначено, що тільки міністр має право спрямовувати і координувати діяльність іншого центрального органу виконавчої влади; врегулювані  відносини Кабінету Міністрів України з іншими органами влади, утворено урядові комітети. Прийнято новий Регламент Кабінету Міністрів України, завдяки якому інструменти розробки політики та формат політичних документів були запроваджені як процедури і стандарти прийняття політичних рішень.

     Прийнято  ряд актів законодавства щодо забезпечення доступу громадян до інформації про діяльність органів влади  та щодо залучення громадськості  до підготовки політичних рішень.

     Проведено певне впорядкування структури  центральних органів виконавчої влади, але вона є нестабільною, органи часто змінюють свій статус, іноді без достатніх на це підстав.

     В різні роки вона  налічувала від 47 до 90 органів. На початку 2009 р. діяло 64 центральних органи виконавчої влади (ЦОВВ), у тому числі  
20 міністерств та 44 інших ЦОВВ, серед яких:

     30 державних комітетів та прирівняних  до них органів,

     14 ЦОВВ зі спеціальним статусом, у тому числі 4 конституційні  органи, 3 національні (державні) комісії  регулювання діяльності природних  монополій та суміжних ринків.

     Діяльність 17 державних комітетів та 2 ЦОВВ зі спеціальним статусом координувалася міністрами, інших – безпосередньо  Кабінетом Міністрів або одним  з віце-прем’єр-міністрів.