Історичні межі застосування неокласичної та кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги

Реферат з макроекономіки на тему:

«Історичні межі застосування неокласичної та

     кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги»

ЗМІСТ

Вступ

              1. Застосування неокласичної моделі макроекономічної рівноваги

1.1. «Тетчеризм»

1.2. «Рейганоміка»

              2. Застосування кейнсіанської моделі макроекономічної рівноваги

2.1. Швеція. Стокгольмська школа

2.2. Франція. Індикативне планування

2.3. США, 1964 р.

2.4. Японія

2.5. Південна Корея

2.6. Китай

2.7. Країни Східної Європи

              3. Застосування моделей макроекономічної рівноваги в Україні

Висновок

Додаток 1

Література

Вступ

У першій третині ХІХ ст.  в економічній теорії і політиці панувала  класична теорія,  яка стверджувала,  що в ринковій економіці закладені достатні внутрішні можливості щодо саморозвитку,  і що пропозиція створює власний попит,  в результаті чого в економіці забезпечується стабільність і рівновага (теорія „невидимої руки” А. Сміта).

Наступний напрям в економічній теорії (остання третина ХІХ – перша третина ХХ ст.)  отримав назву неокласичного. Його засновником став англійський економіст А. Маршалл (1842-1924). Представники цього напрямку вважали, що гроші, на противагу товарам, не є багатством, тому в моделі розглядалися тільки три ринки: праці, капіталу (цінних паперів) і благ. Неокласичній модель передбачає існування двох незалежних секторів: реального і грошового. Класична дихотомія — представлення економіки у вигляді двох відокремлених один від одного секторів: реального і грошового.

В 30-х роках ХХ ст. зароджується один з провідних напрямів сучасної макроекономічної теорії –  кейнсіанство,  започатковане в працях Дж.М. Кейнса. Вони висловили сумнів про те, що норма відсотка може бути регулятором, який забезпечує перетворення заощаджень домашніх господарств в інвестиції підприємств. Фактором накопичення заощаджень та інвестицій виступає не тільки норма відсотка, але й інші явища. Підприємці збільшують або зменшують інвестиції під впливом ринкової кон'юнктури з метою одержання прибутку. Кейнсіанці не визнавали здатність зарплати бути значним резервом зниження цін, тому що зниження зарплати обмежує платоспроможність споживачів і зменшує можливості реалізації створених в суспільстві товарів і послуг.

Основна частина

1.    Застосування неокласичної моделі макроекономічної

рівноваги

Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції», «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення саморегулювальних механізмів та обмеження державного регулювання.

У середині 70-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтернативою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, перетворює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям з допомогою заморожування цін, нарощування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.

Іще Хайєк колись писав, що в ситуації інфляції, що зростає, уряди мусять вибирати один із трьох можливих шляхів економічної політики:

1) продовжувати підтримувати інфляційний курс доти, доки не настане повний хаос;

2) установити контроль над зайнятістю та цінами, що тимчасово припинить інфляцію, але змінить характер економіки, зробить її централізовано-керованою;

3) стримувати збільшення грошової маси, що призведе до зростання безробіття, виявить усі диспропорції в економічній структурі, породжені інфляцією.

1.1. «Тетчеризм»

М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропозиції», скоро переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї економічної політики вона бере програму оздоровлення економіки, запропоновану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній записці, де теоретично обгрунтував методи її реалізації та вказав на напрямки і послідовність реформування економічних відносин.

Перш за все, як засіб контролювання грошової маси було визначено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з випуску грошей і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочення кредитування, коли зростання грошової маси переходить контрольну межу.

Важливим напрямком контролю за грошовою масою було прийняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи. Запроваджувалась система штрафних бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків.

Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились обсяги житлового будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних витрат.

Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв’язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних коштів, але були неефективними.

Уряд М. Тетчер оголошує проблему безробіття універсальною, яку не можна вирішити з допомогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який може лише координувати умови стабільного економічного зростання.

Політику уряду було спрямовано на формування мобільного ринку робочої сили, тобто пристосування робочої сили до потреб виробництва (перший крок на шляху до реалізації рекомендацій доктрини «економіки пропозиції»), а саме: стимулювання кваліфікаційної перепідготовки та професійної підготовки молоді, вжито заходи для розширення сфери неповної зайнятості. Витрати бюджету на ці цілі зростали швидкими темпами, але водночас скорочувалися витрати на підтримку безробітних.

Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість найбільше впливає політика стимулювання економічного зростання.

В основу концепції розвитку економіки, реалізацію якої уряд починає із середини 80-х рр., покладено принцип вільного підприємництва, сформульований з позицій монетаризму та «економіки пропозиції». Відновлення класичного ринкового господарства зв’язувалося перш за все з денаціоналізацією промисловості. Метою приватизації була демонополізація та створення конкурентної економіки. Було також важливо позбавити державу необхідності субсидувати нерентабельні й збиткові державні підприємства, лише 10 % з яких перебували на самофінансуванні, тоді як дотації іншим були досить значні і дорівнювали 50 % асигнувань, як приклад на сферу охорони здоров’я.

Приватизація відбувалась у формі викупу (прямого та через акції) і забезпечила державному та місцевому бюджетам значні доходи. Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови системи оподаткування з метою сприяння підприємницькій діяльності.

Помітним стимулом динаміки економічного зростання було створення зон вільного підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові правила оподаткування, кредитування та митного контролю.

Поряд із цими заходами було створено програму заохочення конкуренції, що сприяла створенню великої кількості малих та середніх підприємств. Це оздоровлювало економіку, збільшувало прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й безробіття.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки.

1.2.      «Рейганоміка»

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План допомоги сім’ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже принципове значення для реалізації рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошово-кредитного регулювання. Та через труднощі, пов’язані з особливостями кредитно-грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС прямий контроль над грошовою масою був значно ускладнений.

Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріумфу його економічна теорія зазнала за президента Р. Рейгана.

Свою економічну програму, основними пунктами якої були стримування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р.

Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом’якшення соціального напруження і стимулювання попиту з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.

Прогресивна система оподаткування в США, що передбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему загального перерозподілу, що сприяло деформації економічної структури і потребувало значного управлінського апарату.

Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосередження основних реформаторських зусиль на проблемі оподаткування, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямовано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави.

У такий спосіб уряд мав на меті:

1)     Побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї;

2)     Змінити характер раціональних очікувань;

3)    Подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту;

4)    Сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхідним для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти:

      реформування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів;

      зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету;

      обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвавлення підприємництва та відновлення ринкових механізмів;

      проведення монетаристської політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років.

Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморозила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки сировини та капіталу.

Ідеєю нової економічної політики було те, що зменшення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприятиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційного впливу на доходи та ліквідувати зв’язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до державного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила прискореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і забезпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення виробництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка податку знижувалася.

Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні рахунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку.

Було також запроваджено нову систему інвестиційного податкового кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).

Усі ці заходи, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась оподаткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політики держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.

Другий напрямок рейганівської економічної реформи — боротьба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефіциту. Проте більшість політиків вважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову реформу тільки після скорочення державних витрат.

Наприкінці 1981 р. конгрес затвердив програму скорочення витрат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субсидій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджетного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику скорочення витрат.

З наказу президента було створено службу контролю за бюджетними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності багатьох державних служб та державних підприємств.

Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну.

Важливою умовою антиінфляційної політики було проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегулювання, оскільки, як зазначав П. Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди орієнтована на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.

З 1983 р. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги інвестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «економіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.

Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспільства до економічної політики уряду.

Повернення до нормального, неінфляційного економічного зростання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.

Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спростило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гарантувало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції. Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інвестицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без відпливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабільність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише політична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рівень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.

Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем саме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про неможливість стандартного підходу до різних економічних явищ.

Для всіх напрямів характерне використання таких підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію протягом усієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.

Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у рин кових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з форму­ванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економіки» і є ознакою неокласичного ренесансу.

2.    Застосування кейнсіанської моделі макроекономічної

рівноваги

У США ідеї Кейнса розвивали у 30-ті pp. його американські послідовники, економісти Гарвардського університету Е.Хансен та С. Харріс.

Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, передбачає загальну або макроекономічну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою, макроекономічна рівновага зводиться до взаємодії двох ринків - товарів та облігацій, або товарів і грошей. Останній варіант зветься моделлю Хікса-Хансена. Хансен, узявши за основу кейнсіанський варіант, включив до нього знамениту діаграму IS-LM, додавши до неї рівняння попиту та пропозиції на ринку праці. Модель Хікса-Хансена відкриває великі можливості для дослідження взаємодії ринків товарів та грошей.

Так, наприклад, якщо в період рівноваги ринкової системи відбулося поліпшення інвестиційного клімату, що можливе у добу масового використання передових технологій, у результаті цілеспрямованих дій держави та з інших причин, то підприємці, оптимістично оцінюючи перспективи виробництва і орієнтуючись на існуючу норму процента, збільшать капіталовкладення, використовуючи з цією метою наявні заощадження.

Зростання інвестицій приведе до розширення виробництва, що, у свою чергу, збільшуватиме обсяг сукупного доходу. Ці зміни зачіпають грошовий ринок, але оскільки пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетворюється на додатковий попит на гроші, то ринок реагуватиме підвищенням норми процента. Тепер знову запрацює механізм ринку товарів: підвищення норми процента і зниження під її тиском очікуваної норми прибутку зменшить інвестиційний попит. Відбудеться гальмування зростання інвестицій, виробництва і сукупного доходу, у ринковій системі встановиться нова рівновага. Розуміння цих процесів має велике значення для з'ясування суті й динаміки ринкової системи. Виявляється, що, сприймаючи імпульси ззовні, ринкова економіка здатна пересуватися з одного рівноважного стану в інший. Дуже суттєво, що рушійний імпульс негайно дає сплеск господарської активності, а потім взаємодія ринків товарів і грошей гасить її та стабілізує стан.

Значне місце в концепції американських кейнсіанців належить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «споживання» та стримати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бюджету, штучно підтримуючи попит.

2.1.      Швеція. Стокгольмська школа

Поруч з кейнсіанством виникли й інші різновиди теорій державного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана стокгольмська школа. Представників цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті pp. група молодих шведських економістів незалежно від нього дійшла аналогічних висновків.

Під час економічної кризи 30-х pp. Швеція, як і більшість країн світу, опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім зникли. Рестриктивна грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей в обігу) знизила купівельну спроможність населення і сприяла зростанню безробіття.

Проте криза в Швеції була менш тривалою, ніж в інших країнах, оскільки структурна перебудова національної економіки на той час уже розпочалася. Нові перспективні галузі промисловості з використанням новітніх технологій забезпечили Швеції швидке нарощування економічного потенціалу, і через два роки країна перейшла до експансіоністської політики. 1932 р. на виборах до парламенту перемогли соціалдемократи завдяки дуже вдалій програмі економічного відродження.

Економічна програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними представниками якої були Ерік Ліндаль (1891-1960), Гуннар Мюр-даль (1898-1987), Бертіль Улін (1899-1979), Ерік Лундберг (1902-1987). Шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тім, що держава повинна втручатися в господарське життя і проводити активну економічну політику з метою ліквідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом державного втручання є сукупний обсяг попиту.

Е. Ліндаль та Г. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від використання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. Б. Улін обгрунтував необхідність державних інвестицій і громадських робіт як засіб від безробіття. А інший представник стокгольмської школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття та інфляції.

Розроблену на засадах економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної політики 30-х pp. Її основні положення базувалися на таких принципах:

1) сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сферу;

2) перспективний напрям розвитку - від економіки пропозиції до економіки попиту;

3) соціальна сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється й контролюється державою.

Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолював Ернст Вігфорс (1881-1977). Вігфорс визнав слушність того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження. Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 p., a Гуннар Мюрдаль. Швеція, таким чином, стала першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.

2.2.      Франція. Індикативне планування

Французьку концепцію програмування капіталістичної економіки, індикативного планування, опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування становила система національних рахунків та державних планів індикативного (рекомендаційного) характеру. Розробку та прийняття національних планів розвитку необхідно здійснювати за допомогою узгоджень, компромісів та «соціальних діалогів» різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як короткострокового (кон'юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції. 1947 p. було прийнято перший п'ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.

2.3.      США, 1964 р.

Коли Джон Кеннеді став у 1961 році президентом США, він привів у Вашингтон декількох блискучих молодих економістів для роботи у Раді економічних консультантів. Ці економісти, виховані на теорії Кейнса, винесли ідеї Кейнса на найвищий рівень економічної політики. Однією з перших рекомендацій Ради був план збільшення національного доходу шляхом зниження податків. Його реалізація призвела до істотного зниження прибуткового податку з громадян і податку з прибутку корпорацій. Зниження податків мало стимулювати видатки на споживання та інвестиції і збільшити рівні доходу та зайнятості. Згідно з теорією економіки пропозиції, зі зниженням прибуткового податку працівники привласнюють вищу частку своїх заробітків, тому пропозиція праці істотно зростає, що збільшує сукупну пропозицію товарів та послуг. Натомість кейнсіанці наголошують на впливі зниження податків на сукупний попит. Вони розглядають зниження податків у 1964 році як успішний досвіді стимулювання фіскальної політики і підтвердження економічної теорії Кейнса.

2.4.      Японія

Починаючи з післявоєнних років здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді.

Японія має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма "Технополіс" втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки "знизу вверх" - в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.