Історичні погляди М. Костомарова

Тема « Історичні погляди М. Костомарова»

ЗМІСТ

ВСТУП

 
"... Не захоплюватися народністю, а знати її слід. Точно так  само - не захоплюватися, не милуватися  історією минулого життя - наша  справа, а зрозуміти її ".  
Н. И. Костомаров

Життєвий і творчий шлях цієї людини можна в загальних рисах охарактеризувати так: від історії до політики і через неї знову до історії. Найбільше завоювання на цьому шляху - постановка і обґрунтування питання про самостійність українського народу та його історії. Микола Іванович Костомаров займає почесне місце в сузір'ї видатних вітчизняних мислителів, вчених, політичних і культурних діячів XIX в. Найбільше він відомий як талановитий історик, який сформулював, обґрунтував і розвинув у своїх монографіях і дослідженнях ідею необхідності вивчення життя народних мас. Він відомий також як борець проти самодержавства і кріпосництва, за федерацію слов'янських республік.

Актуальністю даної роботи є те, що сьогодні, у зв'язку зі зміною ставлення до минулого, відбувається переосмислення і розвитку самої історичної науки. Це повною мірою відноситься і до творчості Костомарова, особливо в частині обвинувачення його в націоналізмі, безкласове підході в оцінці історичних явищ і подій. Свого часу благотворний вплив мала перебудова на видання праць вченого. У серії "Пам'ятки історичної думки України" вийшов і блискавично розійшовся однотомник його праць. Що ж до робіт про нього, то поки що видано лише трохи монографій, в яких вперше після десятиліть замовчування на основі широкого кола джерел і свідчень сучасників розглядається його творча спадщина з історії України феодальної епохи. Опублікована також невелика робота про нього як фольклорист і етнограф, дослідника поетичної творчості і побуту українського народа.1 Нарешті, видані документи і матеріали про Кирило-Мефодіївське суспільстві, одним із творців якого був Костомаров.  
У науковому доробку Костомарова є чимало того, що і сьогодні становить інтерес, без чого вітчизняна історична наука була б обділеної. Він не тільки збагатив вітчизняну науку новими фактами, оригінальним підходом до історичних явищ і висновками, а й значною мірою демократизував висвітлення минулого. Праці вченого ближче, ніж роботи інших істориків його покоління, стояли до життя народу, і в цьому величезна цінність його творчої спадщини.

Мета дослідження – аналіз наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостей історіософської концепції вченого.

Досягненням поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

• проаналізувати основні події, етапи життєвого шляху М.Костомарова;
• встановити особливості погляду М. Костомарова на роль народу в історії;
• дослідити науково-громадську діяльність М.Костомарова;
• проаналізувати дослідження М.Костомарова, присвячені українському козацтву.

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ М. КОСТОМАРОВА

Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії.[1] Родина Миколи Костомарова була мішаною за становим походженням. Це справило значний вплив на долю майбутнього історика, зокрема на формування його поглядів, так само як і місце народження, де, за висловом Костомарова, великоруська і малоруська народності сходяться між собою рубежами. Тож світорозуміння й погляди видатного вченого формувалися на межі двох етнокультурних традицій — російської та української. Його батько Іван Петрович Костомаров був місцевим дворянином-поміщиком, нащадком козаків-переселенців. Замолоду він служив у російській імператорській армії, вийшов у відставку в чині капітана. Мати - Тетяна Петрівна Костомарова (дівоче прізвище Мильникова) — дочка селянина Петра Мильникова, українця за походженням [2,7], колишня кріпачка. До 1812 р. вона навчалася в одному з московських пансіонів, куди її влаштував майбутній чоловік. Батьки обвінчалися після народження М. Костомарова, якого І. П. Костомаров збирався, але не встиг усиновити, оскільки трагічно загинув у 1828 р. Микола, народжений до шлюбу, залишався у кріпосній залежності до 1832 р., коли завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері отримав бажану волю. Однак перебування у статусі незаконнонародженого, наполовину кріпак, залишило тяжкий психологічний слід у свідомості юного М. Костомарова.

У дитячі роки закладаються його перші інтелектуальні підвалини світогляду майбутнього історика. Зокрема, батько, палкий прихильник європейських авторів-просвітників XVIII ст., особливо Вольтера, намагався прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати йому пристойну освіту. З цією метою десятилітнього Миколу віддали у московський приватний пансіон. Пізніше мати, овдовівши, змушена була перевести сина до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов у передостанній клас місцевої гімназії. Закінчивши гімназію у 1833 р., М. Костомаров вступив на словесний факультет Харківського університету. Вже перші роки університетських студій виявили блискучі здібності юнака в царині гуманітарних наук і красного письменства. Він багато працював, захоплювався стародавньою літературою і мистецтвом, популярними творами того часу, опановував класичні мови. Особливо помітний вплив справили на нього лекції професора грецької літератури А. Валицького і професора загальної історії, гегельянця М. Луніна.[3.7]

 У 1836 році закінчив  історико-філологічний факультет  Харківського університету, а в  грудні 1837 року склав іспити на  звання кандидата. [1]. Того самого року, під впливом юнацьких мрій та наслідуючи приклад батька, він вступив до Кінбурнського драгунського полку юнкером. Однак незабаром М. Костомаров дійшов висновку про безперспективність своєї військової кар'єри. Натомість проявилися його найперші дослідницькі зацікавлення. Цьому сприяла робота з давніми паперами в архіві повітового суду міста Острогозька, де квартирував Кінбурнський полк. Так з'явилася на світ перша студія Костомарова - опис Острогозького слобідського полку, на жаль, утрачений пізніше, під час арешту автора у справі Кирило-Мефодіївського братства.[3,7]

Перший дослідницький досвід породив нові плани: написати історію слобідських козацьких полків. Для реалізації цієї мети Костомаров залишає військову службу, вирушає до Харкова, а пізніше - до Москви з наміром продовжити свої історичні студії. Він значно розширює коло знайомств, слухає лекції відомих вчених. Проте вирішальними для становлення Костомарова як історика були тогочасні романтичні впливи. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років XIX ст. М. Костомаров, ознайомившись із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською і видає під псевдонімом Ієремія Галка низку драм і поезій, оригінальних та перекладних. Серед них - збірка поезій «Вітка» (1840), трагедія «Переяславська ніч» та інші, які відкрили нову сторінку в українській драматургії.

Чимало уваги М. Костомаров приділяє й історичним студіям, зокрема складає магістерський іспит наприкінці 1840 р., а також працює над дисертацією «Про причини і характер унії в Західній Росії»[2,10]. Після подорожі 1841 р. до Криму молодий історик подав її у вигляді книги до захисту на перше відділення філософського факультету Харківського університету. Однак диспут, призначений на 23 березня 1842 р., не відбувся через протести з боку преосвященного Інокентія. Книгу відправили на розгляд тогочасного міністра народної освіти графа С. Уварова, який доручив професору Санкт-Петербурзького університету М. Устрялову скласти відгук. Останній фактично дійшов висновку, що праця суперечить офіційній політичній та релігійній доктрині Російської імперії. Як наслідок, дисертацію зняли із захисту, а всі її примірники наказали вилучити і знищити. Втім, М. Костомарову дозволили писати нову дисертацію.

На початку 40-х років XIX ст. Костомаров обіймає посаду помічника інспектора в Харківському університеті, одночасно викладаючи історію в приватних закладах та як домашній репетитор.

Романтичне світобачення Костомарова активно стимулювало його творчі пошуки, які концентрувалися на динамічних, суперечливих етапах з неповторними та різноманітними виявами народного духу. Відтак у травні 1843 р. Костомаров розпочав студіювати історію доби Богдана Хмельницького. Нові наукові зацікавлення, складні взаємини з харківським начальством, нарешті, прагнення отримати кафедру спонукали його перебратися з Харкова до Києва. Проте у 1844 р. Костомарову не вдалося реалізувати свої плани повною мірою. Спочатку він отримав призначення в Рівненську гімназію на посаду вчителя історії, яку обіймав протягом року. Впродовж цього часу вчений досліджував добу Хмельниччини, здійснював польові студії з вивчення народного побуту і творчості, які збагатили його світогляд, дали змогу зробити важливі спостереження щодо української духовної та матеріальної культури. У 1845 р. Костомарову випала нагода переїхати до Києва. З серпня 1845 р. він працював старшим учителем історії у Першій Київській гімназії, одночасно викладаючи загальну й російську історію в приватних пансіонах, а пізніше - в Київському Інституті шляхетних дівчат. Викладацьку діяльність він поєднував з інтенсивними науково-історичними студіями, вивчав добу Б. Хмельницького, готував до видання літопис С. Величка, працю «Слов'янська міфологія», що вийшла друком кирилицею та гражданським шрифтом 1847 р. у Києві. У цій студії розкривається християнський світогляд слов'янських племен, зокрема фольклорні матеріали зіставляються з історичними відомостями[3,9].

У Києві М. Костомаров здобув чимало друзів та знайомих, передусім з числа представників української інтелігенції та національно-визвольного руху: В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. На ґрунті спільних інтелектуальних і духовних зацікавлень історичним минулим, а також під впливом романтичних віянь в літературі, культурі та мистецтві слов'янських народів вони утворили таємне політичне об'єднання - Кирило-Мефодіївське товариство. Найважливіший програмний документ Кирило-Мефодіївським братчиків - «Книгу буття українського народу» було написано М. Костомаровим. На думку деяких учених (М. Грушевського, М. Возняка та ін.), у «Книзі...» в найвідвертішій формі висловлено суспільно-політичні погляди автора — обстоювання самостійності української нації та ЇЇ необмеженого права на вільний розвиток, а також ідеї месіанства і панславізму, саме щодо України, Росії та Польщі. Крім цього, М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак склали Статут товариства. Кирило-мефодіївці ставили за мету перебудувати тодішнє суспільство на засадах християнської історіософії, зокрема на принципах братерства, рівності, свободи, справедливості, гармонії тощо[4,16]. Перетворення суспільства мало здійснюватися на реформаторській основі, зокрема через ліквідацію кріпацтва, проголошення рівності станів, гармонійне співіснування народів та їх культур, широкі культурно-просвітницькі заходи серед народних мас.

М. Костомарова було заарештовано 28 березня, напередодні його весілля з Аліною Леонтіївною Крагельською, призначеного на 30 березня 1847 р. Аліна Крагельська народилася в сім'ї військового, виховувалася і виросла в Києві, закінчила в 1846 р. Київський жіночий зразковий пансіон Де-Мельян, в якому Костомаров з 1845 до 1847 р. викладав загальну та російську історію, і там познайомився з Аліною. 13 лютого 1847 р. він заручився з нею, але обвінчався лише через 28 років. Без суду М. Костомарова було ув'язнено на рік у Петропавловській фортеці, потім вислано до Саратова під нагляд поліції, із забороною обіймати наукові посади і друкуватися. Це була ще одна трагічна віха в його житті.

Необхідно все ж зазначити, що кирило-мефодіївці справили неабиякий вплив на становлення українського національно-визвольного руху другої половини XIX - початку XX ст., зокрема на формування політичного українства. М. Костомаров відіграв у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства величезну роль. Він був не лише автором програмних документів братчиків, а й одним з ініціаторів заснування об'єднання та його неформальним лідером.

На початку 1856 р. з Костомарова зняли поліцейський нагляд, але його становище істотно не змінилося, оскільки де-факто обмеження існували й надалі. Втім, йому дозволили здійснити тривалу подорож за кордон (Швеція, Німеччина, Франція, Італія, Австрія), яка дала можливість ознайомитися з тогочасними європейськими інтелектуальними новаціями.

Зрештою, у новій, ліберальній атмосфері, що склалася напередодні Великої реформи 1861 р., Костомаров зміг розпочати публікацію низки праць, зокрема монографій «Богдан Хмельницький» (1857) та «Бунт Стеньки Разіна» (1858), які принесли йому широке визнання. За оцінками вчених (В. Смолій, В. Степанков), праця про Хмельниччину - перша в українській історіографії спроба висвітлити на основі великого фактичного матеріалу військову і державно-політичну діяльність гетьмана Хмельницького, а «Введення» до монографії, на думку В. Антоновича, безперечно, кращий систематичний нарис з історії козацтва. М. Грушевський вважав обидві монографії зразком революційної історіографії [3,10].

Навесні 1858 р. Казанський університет обирає Костомарова професором, але Міністерство народної освіти не дозволило йому посісти кафедру. Проте вже наступного, 1859 р. Санкт-Петербурзький університет запросив ученого обійняти кафедру російської історії. Там він як екстраординарний професор викладав з листопада 1859 по березень 1862 р. У своїх лекціях Костомаров висував на перший план історію народного життя в його найрізноманітніших виявах.

За поданням міністра народної освіти в січні 1860 р. Костомаров став членом Археографічної комісії в Санкт-Петербурзі, де до кінця життя готував і редагував серійне видання документів з української, російської та білоруської історії - «Акти Південної і Західної Росії». За редакцією Костомарова впродовж 1861-1884 рр. опубліковано 12 з 15 томів цього капітального видання, що містить унікальні матеріали із середньовічної та ранньомодерної історії, зокрема історії українського козацтва, визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким, матеріали біографічного характеру про найважливіших діячів тієї епохи та багато інших, що не втратили наукової цінності дотепер. Саме цей його доробок високо оцінив І. Крип'якевич, на думку якого, навіть якщо б усі монографії Костомарова втратили наукове значення внаслідок новітніх досліджень, археографічні публікації залишатимуться вічним пам'ятником його науковій сумлінності .

Наукова діяльність у царині археографії, архівознавства та джерелознавства зробила Костомарова одним із найкращих фахівців з української історії того часу, а також забезпечила джерельну основу його монографій та розвідок «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історична монографія» (1663-1687), «Гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1879— 1880), «Мазепа. Історична  монографія» (1882), «Мазепинці» (1884). Ці праці засвідчують, що вчений дотримувався сформульованого ним на початку творчої діяльності проекту систематичного вивчення і висвітлення історії України в цілому[5,94].

На початку 60-х років XIX ст. М. Костомаров проявив себе як блискучий полеміст у дискусіях з визначними науковими авторитетами (М. Погодін , С. Соловйов та ін.). За здійснений у 1861 р. критичний огляд праці І. Попки «Чорноморські козаки» він одержав від Санкт-Петербурзької академії наук золоту медаль (удруге цієї нагороди його було удостоєно в 1872 р. за присудом рецензента, німецького вченого Е.А.Германа, за монографію «Останні роки Речі Посполитої» (1870)). Одночасно Костомаров співпрацював із провідними російськими часописами пореформеної доби - журналами «Вітчизняні записки» та «Сучасник»[5,94].

Саме тоді Санкт-Петербург, у якому мешкали Костомаров та деякі інші колишні кирило-мефодіївці, перетворився на один із центрів українського національно-культурного руху. Його ідейним рупором став часопис «Основа» (1861-1862), на сторінках якого Костомаров вів дискусії з польськими та російськими вченими, а також публікував нариси про Г. Сковороду, Т. Шевченка та інші праці. Крім того, він умістив у цьому виданні низку статей науково-публіцистичного і полемічного спрямування, присвячених переважно з'ясуванню етносоціальних та етнопсихологічних рис українського народу, зокрема особливостей його історичного буття. Серед них найбільш ґрунтовні та відомі «Думки про федеративний початок в стародавній Русі» (1861) та «Дві руські народності» (1861). Разом з іншими студіями вченого, такими як «Украйна» (1860), надрукована в газеті «Дзвін», вони заклали основи народницько-романтичної, з елементами позитивізму, історіософії. На думку М. Драгоманова, М. Грушевського та інших учених, у згаданих студіях представлено ідеї Костомарова доби Кирило-Мефодіївським братчиків, зокрема апологію історичного буття українського народу .[6.9]

З 1862 р. М. Костомаров займався виключно науковою діяльністю. Автор понад 200 праць переважно з історії України XVI— XVIII ст.

В 1864 р. рада Київського університету Св. Володимира присудила Костомарову ступінь доктора історії. Одночасно дослідник продовжував активну громадську та просвітницьку діяльність, зокрема проводив у себе вдома «вівторки», на яких збиралися науковці, митці, письменники, журналісти, громадські діячі й обговорювали різноманітні питання, у тому числі суспільного і політичного життя[6,9]. Відвідували «вівторки» Т. Шевченко, О. Пипін, О. Бодянський, М. Ге, Д. Мордовець, Н. Вілозерська та ін. Загалом помешкання М. Костомарова стало своєрідним клубом тогочасної інтелігенції.

У 1872 р. унаслідок напруженої роботи зір М. Костомарова настільки ослаб, що він уже не міг вести систематичних архівних пошуків. Тому вчений зосередився на створені науково-популярної праці «Російська історія в життєписах її найголовніших діячів». Вона є систематичною версією російської і почасти української історії з перспективи біографістики, і нині користується чималою популярністю. 60-70-ті роки XIX ст. Костомаров присвятив також літературній роботі. З-під його пера вийшла низка оригінальних творів, зокрема таких відомих, як «Кудеяр» (1875), «Холуй» 1878), «Чернігівка» (1881), що принесли йому славу як письменнику. [3.13]

У1870 р. М. Костомарова було обрано членом Південнослов’янської академії [3]  У 1884 р. він став почесним членом Київського університету Св. Володимира. У 1873 і 1874 рр. у Києві проводився III Археологічний з'їзд, на якому М. Костомаров читав реферат «Про утворення князівської дружини, про її значення в древній час і про її зміни в подальшому побуті російського народу». Тут учений зустрівся зі своєю колишньою нареченою Аліною Крагельською (у шлюбі Кисіль). Взимку 1875 р. вона переїхала до Санкт-Петербурга, щоб доглядати Костомарова, і оскільки він тяжко занедужав, імовірно на тиф, і перебував у критичному і стані. 1 лютого 1875 р. померла від тифу мати Костомарова Тетяна Петрівна, яка опікувалася сином до кінця свого життя. Після одужання навесні 1875 р. М. Костомаров разом із Аліною Кисіль поїхав до України. Там, у Дідівцях - маєтку Киселів поблизу Прилук, 9 травня 1875 р. вони обвінчалися у місцевій церкві. Упродовж 1875-1881 р. Костомаров продиктував дружині спогади, в яких докладно висвітлив обставини свого життєвого і творчого шляху[3,13]. Вперше без купюр вони були опубліковані під назвою «Автобіографія» у 1922 р. в Москві. Книга являє собою не тільки власний життєпис Костомарова, а й репрезентує його бачення епохи, тогочасних політичних, громадських, наукових проблем і становить неабияку цінність для всіх, кого цікавить історія XIX ст. Небезінтересна вона і для любителів мемуаристики.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XIX ст. М. Костомаров приділяє велику увагу полеміці навколо українофільства, зокрема вміщує в періодиці низку статей з цього питання: «Малоросійське слово» (1881), «З приводу статті г. Де-Пуле про українофільство » (1882) та ін. Розвідки Костомарова з українофільства мали поліфункціональне призначення. З одного боку, вони спрямовувалися проти панівних стереотипів і міфів російської освіченої публіки, які побутували в суспільстві після Емського акта 1876 р., а з іншого - мали практичну мету: надати українському питанню суспільного розголосу, щоб хоч якоюсь мірою послабити репресивні антиукраїнські акції російського царату. Проте українофільство Костомарова досить суперечливо сприймалося російською інтелігенцією, значна частина якої вбачала в ньому загрозу для імперського режиму або для поступу російської літератури та культури. Натомість радикально налаштованим колам українства позиція Костомарова видалася занадто ліберальною і викликала гострий осуд.

В останні роки життя у вченого значно погіршився зір. Восени 1881 р. його при переході вулиці збив вантажний візник, що стало причиною посилення кашлю й нападів задухи. У січні 1884 р., вийшовши надвечір з приміщення архіву, він був збитий з ніг і зім'ятий парою коней, запряжених у дишлові сани. Тоді з горла й вуха у нього точилася кров. З того часу, зазначає його дружина, хвороба швидше почала руйнувати міцний організм Миколи Івановича . Він практично вже не бачив на одне око і з жахом очікував повної сліпоти. Тяжка хвороба Костомарова майже повністю позбавила його можливості працювати, хоча він навіть за таких обставин диктував Аліні Леонтіївні невеликі статті й потроху писав сам, працюючи над епохою фельдмаршала В.К. Мініха, життєписом М. Ломоносова та ін.

7 квітня 1885 р. Микола Іванович  Костомаров помер. Поховали його 11 квітня на Волковому кладовищі у Санкт-Петербурзі, біля Літературних мостиків. 7 квітня 1889 р. на могилі було відкрито пам'ятник (майстер К. Сетінсон) — гранітний хрест на постаменті з написом: «Микола Іванович Костомаров. 1817-1885. Історик, письменник»[3,14]. За заповітом Миколи Костомарова право на видання його творів було надано Літературному фонду.  Аліна Костомарова передала у власність фонду примірники опублікованих праць чоловіка, зокрема відомий збірник «Літературний спадок  М. І. Костомарова» (1890). В 1894 р. вона також передала у власність Київському університету Св. Володимира унікальну бібліотеку вченого - 1425 книжок і 29 рукописів.

РОЗДІЛ 2. НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ М.І КОСТОМАРОВА

2.1. Науковий доробок М. Костомарова

Творчість М. Костомарова - письменника (літ. псевдонім Ієремія Галка) пов’язана з розвитком українського романтизму. Найзначніші його твори — повість «Сорок літ» (1840), «Казка про дівку Семилітку» (надрукована 1860), казки «Торба», «Лови» (1843), драма «Сава Чалий» (1838), трагедія «Переяславська ніч» (1841), повісті російською мовою «Кудеяр» (1875) і «Чернігівка»(1881) та ін. Більшість поезій увійшли до збірок «Українські балади» (1839) і «Вітка» (1840). Переклав українською мовою твори Дж. Байрона, У. Шекспіра. Був одним з перших українських літературних критиків.[7]

Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах. [8,358].

Учений обґрунтовував право України на національний розвиток, на свою літературу і культуру, обстоював думку про «самостійність української мови», «її право на незалежне місце серед слов’янських мов». Козацтво, як вважав М. Костомаров, було прагненням народних мас до побудови чогось нового .[7]

Праці М. Костомарова з історії України давали уявлення про самобутність політичного, економічного і культурного розвитку, особливості національного характеру українського народу. .[7] 
Костомаров -  засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який,на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці Костомарова: «Про історичне значення південноруської народної пісенної творчості», «Історія козацтва в південноруських народних піснях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Вітчизняні записки», «Сучасник», «Вісник Європи» та ін. видань. Костомаров - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають події часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - «Син» (1865), «Холоп» ( 1878), «Чернігівка» ( 1881 ) та ін. [8,358].

2.2. Історіософська концепція М.Костомарова

 
«Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації» [9, 14].  
«Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу» — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. [10,220-221].  
Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе «Звичайна схема російської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства». [11, С.ІV ].

2.3. М.І. Костомаров про козацтво

 
Дослідженням козацтва як соціально-політичного явища України займалось багато вчених. Але одне з найбільш обгрунтованих вивчень козацтва провів представник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні. [12, с.95].  
У науці існує декілька теорій виникнення та розвитку козацтва. На основі багатьох наукових досліджень М. Костомаров розробив свою теорію. Підтримуючи точку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категорію соціально-політичну та історичну, а не етнічну. Причиною його виникнення М. Костомаров вважав зовнішні фактори - напад татар на Україну і гноблення народу Литвою та Польщею. Він глибше вивчив соціальні процеси, що виникали в середовищі козаків, проаналізував структуру козацтва, вказавши на поділ козацького стану в другій половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту"[ 13, с.47 ].  
М. Костомаров вважав, що на Україні козацтво одержало поширення у зв'язку з її своєрідним географічним положенням (найбільш сприятливий клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею" [14, с. 49]  
Дослідження сучасних вчених підтвердили висновки М. Костомарова з основних економічних питань. Розвиток торгового промислу набув важливого значення у добу формування козаччини. Військова здобич, яку, наприклад, за часів кошового отамана І. Сірка збирали у Криму і Туреччині, поступово втрачає роль для розвитку та збагачення козацтва. Надалі Запорізька Січ все більше перетворюється не на фортецю, а на тор торгове місто, своєрідну "вільну економічну зону" [12, с.96-97].  
На відміну від поглядів деяких сучасників на козацтво, як на явище споконвічне, М. Костомаров показав його як суспільно-політичне явище, пов'язане з неминучим антагонізмом у феодальному суспільстві взагалі.  
Аналізуючи склад козацтва, М. Костомаров відзначив, що вже при польських королях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види козаків: одних набирали старости з королівських містечок і волостей, а інші збиралися у вільні загони і самі собі обирали керівників. Виникнення козацтва М. Костомаров відносить до кінця XV ст., вказавши на грамоту, видану в 1499 р. київським міщанам, у якій вперше письмово визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво і Січ виникли не з волі панства. М. Костомаров дотримується думки, що Запорізька Січ виникла через кілька років після того, як Д. Вишневецький побудував військові споруди на острові Хортиця, і що Січ стала "ядром вільного козацтва", яке утворювалося із втікачів - селян та міщан, тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь конкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку постійне розміщення "вільного козацтва" було на острові Томаківка. Першу вказівку в письмових актах про заснування Січі вчений відносив до 1568 р. Його висновки: "напевно, утворення Січі вчинилося не раптом, а поступово з так званої "сіроми", якій ні за чим було шкодувати на батьківщині", або ще точніше - з "сільських холопів", що не хотіли скорятися своїм панам" [14, с.113].  
Він виділяв козаків городових і запорізьких, а також "своєвільних". Останні формувалися переважно з "панських холопів". Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьому в самому козацькому стані існувала диференціація: "утворювалась козацька старшина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькою черню" [15, с. 786.] 
Заслуговують на увагу обґрунтовані погляди М. Костомарова на козацтво, як на продукт антагонізму феодального суспільства, як на соціальний стан, в якому воскресли старі стихії "вічової вольниці староруського світу", котрий завершував свою боротьбу із самодержавством. М. Костомаров вніс значний вклад у постановку, розробку та висвітлення історичних, політичних і філософських питань виникнення козацтва і організації Запорізької Січі. Певною мірою він очистив первісну історію козацтва від фантастичних вимислів літописців, описав кошацькі і селянські повстання, що передували визвольній війні 1648-1654 рр., ввів у науковий обіг цікаві подробиці з польських і турецьких джерел про козацькі битви за незалежність, включно до їх морських перемог.  
Таким чином, за М. Костомаровим, в основі виникнення козацтва на Україні лежали явища, що мали місце в історії інших слов'янських народів, головним чином соціально-економічні мотиви та протиріччя в суспільстві.  
У широкому діапазоні творчих пошуків визначного вченого головне місце займає пильний інтерес до боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення. Саме опозиційність до самодержавства, інтерес до історії масових народних рухів і становить основну цінність історичної та наукової спадщини М. Костомарова [12, 101].

 
2.4. Культурно-освітня діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політико-правової думки загалом зробило Кирило-Мефодіївське товариство, котре як таємна політична організація утворилось у Львові наприкінці 1845 - початку 1846 р. Товариство об'єднувало молодих учених, політиків, письменників. Це був цвіт української інтелігенції. [16]

Серед його найактивніших фундаторів — М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш. Це був по-справжньому вулканічний прорив у слов'янський світ української духовної енергії, яка невдовзі набуде загальносвітових масштабів і такою залишатиметься протягом усіх наступних десятиліть і століть.[17]

Програмні вимоги кирило-мефодіївців були викладені у "Книзі буття українського народу", відомій під назвою "Закон Божий", який складався із 63 статей, об'єднаних у морально-філософську концепцію долі України[18]. Написана в дусі романтизму і під впливом християнських цінностей, пронизана ідеєю месіанства, вона стала своєрідним маніфестом відродженого українства, декларацією прав української нації. У програмі Костомаров висловив думки про необхідність верховенства закону, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, братерства й свободи. Особливу увагу вів приділив національному питанню, пропонував оригінальну ідею його вирішення.

Доповнював програму "Устав" Кирило-Мефодіївського товариства, написаний Василем Білозерським (1825- 1899). Основними завданнями, сформульованими у ньому, були духовне і політичне єднання слов'ян, ліквідація кріпосництва, від чого, на думку автора, залежав подальший прогресивний розвиток економіки і культури слов'янських народів. В "Уставі" товариства було зафіксовано, що воно дотримується мирного шляху розв'язання політичних проблем - морального впливу на певні класи [19]

Основними завданнями члени товариства вважали:

1. ліквідацію самодержавства;
2. скасування станів і кріпосного права;
3. визволення й об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом;
4. надання кожному народові автономії;
5. запровадження загальної освіти народів.[16]

Провідні ідеї товариства М.І.Костомаров пропагував у лекціях, прочитаних у Київському університеті. [18]

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.