Історія Львівського університету

     Реферат

     на  тему:

     Історія Львівського університету ім.І.Я. Франка 
 

      Історія створення Львівського університету бере свій початок у ХVІІ ст., але  вона має і цікаву передісторію, що сягає корінням у глибину віків.

     У ХVІ—ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан та духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковно-слов'янська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій “гімнасіон” (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ—першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.    

       До середини ХVІІ ст. в Україні  не було жодного вищого навчального  закладу. Шляхетська Польща чинила  опір створенню тут вищої школи,  яка могла б стати небезпечним політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших європейських університетів.    

       Згідно зі статтями Гадяцької  угоди (1658 р.) між Україною та  Річчю Посполитою польський уряд  обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для неї відповідне місце. Академіям було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети. Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свій осередок у Львові. Єзуїти з'явились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію. Після неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету” з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р. затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпоряд-ковувався генералові єзуїтів у Римі. На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.    

       Університет складався з двох  відділів (факультетів) — філософського  і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.    

       Історичні джерела засвідчують,  що у 1667 р. на філософському  і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів — до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.    

       Навчальний процес у Львівському  університеті проводився за програмою  єзуїтських шкіл, розробленою ще  наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни  у цю програму стали вноситись  лише в середині ХVІІІ ст. На  відділі філософії, головним чином  вивчали філософську систему Арістотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у складі метафізики — питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі філософії навчання тривало два-три роки. Після закінчення цього відділу можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.    

       У середині і другій половині  ХVІІІ ст. у зв'язку з розвитком  наукових знань, зокрема природничих  наук, сталися зміни у навчальному процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру математики, яку очолив Ф.Гродзіцький — автор підручника з архітектури і математики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети. Тут працювали відомі вчені: історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, письменник Г.Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І.Красіцький. Випускниками університету були такі відомі люди, як І.Гізель, М.Слотвинський, Я.Богомоловський та багато інших.    

       Після розпуску у 1773 р. ордену  єзуїтів було закрито і Львівський  університет. Однак незабаром  ряд підрозділів єзуїтської академії  стали підвалинами Йосифінського університету у Львові.    

       У 1772 р. Галичина увійшла до  складу Австрійської імперії.  З метою централізації і германізації  багато національної держави  уряд імператора Йосифа ІІ  велику увагу приділяв освіті, в тому числі вищій. У Львові передбачалось створити університет. Заміщення викладацьких посад на кафедрах мало відбуватися шляхом конкурсу, з допущенням кандидатів без урахування віровизнань та національної належності.    

       Університетові було передано  приміщення колишнього ордену тринітаріїв при Краківській вулиці. Урядовим рішенням від 17 червня 1784 р. визначено персональний склад викладачів та бюджет університету. У жовтні цього ж року видано диплом та інструкцію для університетської адміністрації. У дипломі вказувалося, що Львівський університет створюється у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Урочисте відкриття університету відбулось 16 листопада 1784 р.    

       У період між 1805 і 1817 роками  у Львові на базі університету  діяв ліцей. Це було пов'язано з реформою вищої освіти в Австрійській державі. Аналіз свідчить, що більшість дисциплін і надалі викладали в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети.    

       Вищим органом управління університетом  був сенат (консисторія). До його складу входили ректор, декани та сеньйори (найстарші за віком і стажем професори). Сенат вирішував найважливіші питання, які стосувались загального керівництва університетом. Всі інші справи вирішували декани, що одночасно були директорами факультетів. Слід зазначити, що університет мав певну автономію.    

       Підготовкою до вступу в університет  займалася гімназія, створена у  1784 р. Навчання у ній німецькою  і латинською мовами тривало  5 років. Усі студенти університету  перші три роки навчалися за  програмою філософського факультету, який був загальноосвітнім, підготовчим. Після закінчення філософського факультету студенти або продовжували навчатись на ньому з метою поглиблення своїх знань у галузі окремих наук, або переходили на один з вищих факультетів — юридичний, медичний чи теологічний, навчання на яких тривало чотири роки. Навчальний процес відбувався латинською, польською та німецькою мовами. В 1825 р. було відкрито кафедру польської мови і літератури.    

       У 1787 р. при теологічному факультеті  функціонував studium Ruthenum — українські (“руські”) курси з дворічним навчанням українською мовою. Вони діяли до 1806 р. Зі Львівським університетом перших десятиліть ХІХ ст. пов”язані імена видатних діячів українського національного відродження: Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Юрія Венеліна (Гуци).    

       Фізичну науку в другій половині  ХУІІІ — першій половині ХІХ  ст. у Львівському університеті  репрезентували професори Франц  Гюсман, Ігнацій Юзех Мартинович, Антон Гільтенбранд, Іван Земанчик, Антон Глоіснер, Август Кунцек та Олександр Завадський, але лише деякі з них мали науковий доробок на ниві фізичної науки. Зокрема, проф. І.Ю.Мартинович (1755—1795) написав двотомний підручник з експериментальної фізики. Відомий вчений 80-х років ХVІІІ ст. Ф.Гюсман (1741—1806) видав у Відні двотомний опис віку землі з точки зору фізики. Виходець із Закарпаття Іван Земанчик багато зробив для збільшення кількості обладнання фізичного кабінету. Проф. А.Кунцек (1795—1865) , що цікавився, крім фізики, ще й астрономією, викладав математику і класичну філологію, написав сім наукових праць і підручників (наприклад, “Вчення про світло”, “Популярна астрономія”, “Популярний виклад з метеорології” та ін.).    

       Першим професором хімії і  ботаніки у Львівському університеті  був Бурхардт Зацберт Шіверек (1742—1807). Основні заслуги Б.Шіверека — дослідження мінеральних вод Передкарпаття та заснування ботанічного саду.    

       Одним з перших фахових математиків  в університеті був Франц Кродеш (1761—1831), який написав підручник  з математики. Посібник “Елементи чистої механіки” приніс славу видатному австрійському математику Леопольду Шульцу фон Страшніцькому (1803-1852), що викладав в університеті у 1834—1838 рр. “Натуральну історію”, тобто природознавство викладав в університеті проф. Бальтазар Гаке (1740—1815). Він став піонером в галузі геологічної науки в Галичині.    

       У сфері філософії в зазначений  період на найбільшу увагу  заслуговує Петро Лодій (1764—1829). Його перу належать підручники  “Метафізика” та “Логічні настанови”. Низку праць з філософії написав також чех Ігнац Ян Гануш (1812—1869). Першим професор історії в університеті став Людвік Едвард Ценмарк (1753—1814). Він був також спеціалістом у галузі допоміжних історичних дисциплін і видав з цієї проблематики посібник. Першим професором допоміжних історичних дисциплін став Готфрід Уліх (1743—1794), який заснував у Львові читальню, написав підручник з дипломатії і нумізматики, був автором цілої низки праць з історії. Дуже популярним серед студентської молоді був професор загальної історії та історії Австрії Йосиф Маус (1778—1856).    

       Класичну філологію у відновленому  в 1784 р. університеті викладав  Віктор Вацлав Ган (1763—1816), який  крім проблем мовознавства цікавився  і проблемами естетики, видав  двотомну збірку власних віршів, написав кілька робіт з історії літератури. Серед мовознавців на увагу заслуговують також професори Ігнат Поллак (1785—1825) та проф. Леопольд Умляух (1757—дата смерті невідома).     

      20—30-х роках ХІХ ст. пожвавилися  дослідження в галузі краєзнавства  та гуманітарних наук. Вихованець університету І.Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови, видану у 1829 р. Її передмова “Відомість о руськім язиці” містила стислий огляд історії України, визначала українську мову як самостійну серед східнослов'янських мов. Професор Львівського університету І.Лаврівський уклав шеститомний українсько-польсько-німецький словник, переклав польською мовою “Повість временних літ”. Значний внесок у вивчення історії рідного краю зробив проф. М.Гриневецький. Він збирав першодруки та інші пам'ятки старовини.    

       Юридична наука того часу у  Львівському університеті опиралась  на так звану історичну школу  права. Видатним спеціалістом  у галузі цивільного права  був проф. Йосиф Вінівартер, який  у Львові працював з 1806 по 1827 рік і видав кілька наукових праць.    

       Значний вплив на розвиток  Львівського університету мали  події польського національно-визвольного  повстання 1830—1831 рр. та особливо  революції 1848 р., активну участь  у яких брала студентська молодь. Під час листопадового повстання 1848 р. згорів університетський будинок, знищена його цінна наукова бібліотека, яка вже тоді нараховувала понад 51 тис. томів. Згоріли цінні рукописи. Повністю вийшло з ладу університетське обладнання, через що тривалий час не можна було розпочати заняття.    

       Упродовж другої половини ХІХ  ст. відбувалося розширення університетських  приміщень. З 1851 р. університет  містився у будинку на вул.  Миколая (нині вул.Грушевського). У 1891 р. за проектом архітектора  Ю.Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) було зведено окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного і фармакологічного інститутів. У 1894 р. завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у 1897 р. —корпусу для фізичного інституту. У 1905 р. було споруджено приміщення для університетської бібліотеки.    

       Вищим керівним органом університету  того часу був академічний  сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів,  секретаря. У компетенції сенату були такі питання університетського життя, як навчальний процес, наукова робота, присудження вчених ступенів, адміністративні справи.    

       Майже до кінця ХІХ ст. в  університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний.  Юридичний факультет був провідним в університеті, як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р.    

       Кожен із чотирьох факультетів  керувався колегіальним органом  — радою професорів факультету, або колегією, до якої входили  декан, продекан, всі професори  і два виборні представники  від доцентів.    

       Кафедр у сучасному розумінні цього слова, не було, поняття кафедра пов'язувалося з особою професора, що читав певний курс лекцій. Проте в університеті діяли наукові заклади, або інакше інститути, які приблизно відповідають сучасному поняттю про кафедру чи кабінет. В інститутах відбувалися практичні та семінарські заняття, вони мали постійні приміщення, обладнання, бібліотеки та обслуговуючий персонал. У вересні 1894 р. було утворено університетський архів, йому передано всі справи і книги, видані до 1848 р.    

       Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 навч. році було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 навч. році — 169. Студентство Львівського університету теж поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Як звичайно, вільнослухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1851 р. в університеті навчалось 699 студентів (з них на юридичному факультеті 302 особи, філософському — 89, теологічному — 308), у 1890/91 навч. році їх було вже 1255 (відповідно по факультетах: 683, 189, 358 осіб), у 1900/01 — 2060 студентів (юридичний факультет — 1284 особи, філософський факультет —309, медичний факультет — 127 і теологічний факультет — 340), а в 1913/14 навч. році — аж 5871 студент (відповідно: 3493, 1229, 971 і 358 осіб).  
    Протягом другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право відвідування університетських студій жінками. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. — на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не йшов їм назустріч.    

       Навчання в університеті для переважної частини студентів було платним. Зовсім не платили за навчання студенти теологічного факультету. На світських факультетах такими пільгами користувалася лише частина студентів (студенти, які подавали свідоцтво про бідність і успішно складали семестрові колоквіуми). Крім плати за навчання, студенти сплачували таксу за імматрикуляцію (урочисте прийняття в студенти), платили за іспити, колоквіуми, семінарські заняття, за право користування бібліотекою тощо.    

       Були і студентські стипендії.  Стипендійний фонд складався в основному з пожертвувань приватних осіб. Найбільш відомими були стипендійні фонди імені Кароля Людвіка, Ю.Словацького, Цалевича, Гаєцького та ін. Студенти мали гуртожитки, проте кількість місць у них була обмеженою.

     На  юридичному, філософському і теологічному факультетах навчання тривало чотири роки, на медичному — п'ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету — два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20 чисел березня) та літній (кінець квітня — кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін. До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на теологічному — латинською; кілька дисциплін читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в цілому краю — поступово відбувалася полонізація Львівського університету. У 1870 р. польською мовою викладали 13 предметів, німецькою — 46, латинською — 13 і українською — 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою — 5, латинсь-кою — 14 і українською — 19.

     У 70-х роках ХІХ ст. на філософському  факультеті Львівського університету навчався Іван Франко — всесвітньовідомий  український мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та громадський  діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як “титан праці”.

     Студентські роки у нашому навчальному закладі  у другій половині ХІХ—на початку  ХХ ст. провели такі в майбутньому  відомі вчені, письменники, громадські діячі, як М.Павлик, О.Терлецький, В.Навроцький, О.Маковей, Ю.Пузина та ін.

     Наукове життя Львівського університету другої половини ХІХ— початку ХХ ст. зазнало чималих змін. Запроваджувалось викладання нових дисциплін, створювались нові кабінети, лабораторії тощо. Викладачі  університету написали підручники та навчальні посібники, виконували цінні наукові дослідження, переважно з природознавства.

     У галузі фізичних наук можна назвати  професорів Віктора П'єрра (Піерре), Войцеха Урбанського, Алоізія Гандля, Томаша Станецького, Ігнація Закшевського, Мар'яна Смолуховського та ін. Зокрема, проф. В. П'єрр упорядкував і збагатив матеріальну базу фізичного кабінету, (був знищений у 1848 р.) В.Урбанський опублікував двотомний підручник “Наукова фізика”. У 1879 р. професор експериментальної фізики Т.Станецький (1826—1891) — автор багатьох підручників фізико-математичного профілю для гімназій. З 1899 р. в університеті працював фізик зі світовою славою М.Смолуховський (1872-1917). Основними його працями львівського періоду є “Середній рух газових молекул і його зв'язок з теорією дифузії”, “До кінетичної теорії броунівського молекулярного руху і суспензії”.

     Представниками  математичної науки у Львівському  університеті були професори Ігнацій  Лемох, Вавжинець Жмурко, Юзеф Пузина, Вацлав Сєрпінський, Зигмунт Янішевський. З праць цих професорів науковий інтерес становили підручники практичної геодезії з основами маркшейдерства І.Лемоха, “Виклад математики” В.Жмурка, двотомна “Теорія аналітичних функцій” Ю.Пузини та ін.

     Першу кафедру хімії було відкрито у  Львівському університеті у 1801 р. Відомими хіміками цього періоду були професори Броніслав Радзішевський (1838—1914), проф. Станіслав Опольський (1886—1919) — автор цінного підручника з органічної хімії, Броніслав Ляхович — завідувач кафедри неорганічної хімії з моменту її заснування у 1894 р. до 1903 р., Станіслав Толочко.

     Геологічні  науки були введені у перелік  обов'язкових предметів на філософському  факультеті у 1851 р. В 1852 р. було відкрито мінералогічний музей, у 1864 р. засновано  кафедру мінералогії. Її очолював до 1868 р. засновник сучасної петрографії, автор “Підручника петрографії” Фердинанд Ціркель (1838—1912).

     На  початку 80-х років ХІХ ст. в  університеті було створено кафедру  географії, яку очолив проф. Антоній  Реман (1840—1917), відомий працями з  фізичної географії Карпат. Значний вклад у розвиток географічних наук зробили Євгеніуш Ромер (1871—1954), український географ С.Л.Рудницький (1877—1937).

     Першим  докторантом Антонія Ремана був  українець Григорій Величко (захистив докторську дисертацію у 1889 р.)

     У 1852 р. на базі кафедри натуральної  історії було створено дві кафедри  — зоології та ботаніки. Розвиток зоології в університеті пов'язаний головним чином з іменами видатного  вченого Бенедикта Дибовського (1833—1930) — автора понад 350 наукових праць, проф. Юзефа Нусбаум-Гіляровича (1859—1917) — засновника польської школи еволюціоністів.

     Значного  розвитку досягла львівська історична  наука. Засновником львівської історичної школи був Ксаверій Ліске (1838—1891). Помітне місце серед істориків  львівської школи посідавТадеуш Войцеховський (1833—1919), історик права Освальд Бальцер (1858—1933), Броніслав Дембінський (1858—1939), Людвіг Фінкель (1858—1930) — автор тритомної “Бібліографії польської історії” та “Історії Львівського університету”. Новоствореною кафедрою загальної історії і історії країн Східної Європи з 1894 по 1914 рр. завідував М.Грушевський (1866—1934) — один з найвидатніших істориків України, автор 10-томної “Історії України-Руси”, сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства, творець української історичної школи.

     Юридична  наука в другій половині ХІХ ст. перейшла від вузького практицизму  до поглибленого вивчення історико-правових і філософських дисциплін. З 1862 р. починають  працювати такі дві кафедри з  українською мовою викладання: цивільного права, кримінального права і процесу. Славу Львівському університету принесли вчені-юристи Тадеуш Пілят, Ернст Тіль, Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський та ін.

     Українську  філологію викладають в університеті з 1848 р., коли кафедру “Руської філології” очолив Яків Головацький (1814—1888), автор  праць “Граматика руського языка” та “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”. У 1849 р. Я.Головацького було призначено ректором університету. Продовжили справу Я.Головацького Омелян Огоновський, найбільшим досягненням якого була шеститомна “Історія літератури руської”, О.М.Колесса, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький.

     Історія полоністики в університеті пов'язана  з іменами професорів Антонія  Малецького (1821—1913), Романа Пілята (1846—1906), Вільгельма Брухнальського (1859—1938), Костянтина Войцеховського (1872—1924), Броніслава Губриновича (1870—1933), Ю.Калленбаха, Ю.Кляйнера, В.Гана та ін.

     Великі  традиції мала у Львівському університеті класична філологія. На цій кафедрі  до 1918 р. працювали такі видатні вчені  зі світовим ім'ям, як Людвік Цвіклінський (1852—1942), Броніслав Кручкевич (1849—1919) та Станіслав Вітковський (1866—1950). Завдяки їм Львів став визначним видавничим центром у галузі класичної філології. Лекції з романської філології почали читати з 1918 р.

     Після розпаду Австро-Угорської імперії  Галичина була захоплена Польщею. Міністерство віровизнань і освіти Польщі вже 18 листопада 1918 р. спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під свою опіку, і присвоїло йому ім'я польського короля Яна Казимира. Мовою викладання у навчальному закладі стала тільки польська, лише на теологічному факультеті окремі дисципліни читалися латинською мовою. Кафедри з українською мовою викладання були закриті. Протягом двох-трьох років було звільнено з роботи всіх професорів і доцентів української національності, українській молоді було обмежено доступ до навчання в університеті.

     Керівництво університетом відбувалося на основі Статуту університету (Статути 1924, 1929 і 1934). Керівним органом залишився  академічний сенат на чолі з ректором. До 1924 р. університет складався з  чотирьох факультетів. Розпорядженням Міністерства від 31 жовтня 1924 р. філософський факультет було поділено на два окремі факультети: гуманітарний і математично-природничий. На початку 20-х років ХХ ст. в університеті було 55 кафедр, 19 відділень, 6 клінік, 2 поліклініки, факультетська бібліотека, наукова бібліотека з університетським архівом, ботанічний сад.

     Водночас  в університеті не було жодної кафедри  з українською мовою викладання, жодного професора української  національності. Лише в 1933 р. право викладання отримав доцент І. Свєнціцький. У 1928/29 навч. році було відкрито кафедру “Руської філології”, якою керував професор Я. Янів.

     За  кількістю студентів Львівський університет був одним з найбільших у Польщі. З 1919/20 до 1937/38 навч. року їхня кількість збільшилася з 2647 до 5026 осіб. Було запроваджено принцип “numerus clausus”, згідно з яким українці мали обмеження при вступі в університет (не більше 15 % від кількості абітурієнтів; поляки у цьому випадку мали не менше 50 %). Навчальний рік розпочинався 1 жовтня і закінчувався 30 червня, він поділявся на 3 частини, або триместри.

     23 квітня 1923 р. Львівському університету  було передано будинок колишнього  Галицького сейму, який став  головним корпусом університету.

     У 20-30 роках ХХ ст. у Львівському  університеті значних успіхів досягла математика. Тут викладали такі вчені-математики, як Вацлав Серпінський, Гуго Штейнгауз, Станіслав Рузевич, з 1920 р. — Євстахій Жилінський, з 1922 р. — Стефан Банах, з 1927 р. читали лекції Владислав Ніклібор і Юлій Шаудер, з 1929 р. — Стефан Качмаж, з 1934 р. — Владислав Орліч, з 1936 р. — Герман Аусрбах і Станіслав Мазур. Ці математики створили міцний науковий колектив, відомий як “львівська математична школа”. ЇЇ керівником вважається Стефан Банах (1892—1945), автор праці “Теорія лінійних операцій полів”.

     Фізичну науку у визначений період репрезентували професори Роман Негруш, Станіслав  Лорія, Леопольд Інфельд, Войцех Рубінович  та ін. У галузі астрономії працював з 1932 р. професор Є.Рибка, який очолював астрономічну обсерваторію. На ниві хімічної науки відзначались Станіслав Толочко, Володимир Ішебятовський, Віктор Кеемуля. Останній очолив створену у 1937 р. кафедру фізичної хімії.

     Дальшого  розвитку набула в університеті геологічна наука. У 1921 р. проф. З.Вейберг створив  і очолив кафедру кристалографії, згодом цією кафедрою керував Людвік Хробак. У 1924 р. була створена кафедра мінералогії і петрографії, яку очолив проф. Ю.Токарський.

     Географічна наука розвивалась під керівництвом відомого вченого Є.Ромера. В галузі економічної географії працював А.Ціргофер.

     Дослідження з біології очолював проф. Я.Гіршль (1883—1951). Крім нього, в інституті  зоології працювали Б.Фулінський (1881—1942), Г.Полюшинський, Я.Сембрат, Я.Кунце, Я.Носкевич, С.Пілявський, Л.Монне, Я.Романишин.