Історія міста Пирятин, Полтавської області

1.Вступ 
Історія міста Пирятин, Полтавської області.

Полтавський край  зажди  був привабливим  для дослідників, географів, істориків і навіть звичайних  туристів.Особливо зацікавлювали невеличкі  міста з мальовничою природою, колоритною культурою та щиририми мешканцями. Одним з таких міст є чудове містечко Пирятин,що розташоване на тихому березі Удаю.Ми маємо можливість ознайомитись з його історією, архітектурою та видатними персоналіями.

2.Теорії походження назви міста.

Там, де тихоплинний Удай, обнявшись зі своїм братом Переводом, круто в’ється, на правому підвищеному березі ріки (басейн Дніпра) у зелених шатах дерев молодо красується древній Пирятин.

Цікаві версії щодо походження назви  міста. За народною легендою, тутешні  хоробрі жителі кидали (пиряли через  тин укріплення) войовничих нападників. У краєзнавчій літературі зустрічається  й таке тлумачення найменування міста. В ті далекі часи його мешканці в  обмін на пшеницю купували зброю. Старослов’янською мовою пшениця  називається “пиро” (звідси – пироги), а “іняти” означає – брати, скорочена форма якого – “яти”. Словосполучення “пиро” і “яти”, тобто – брати пшеницю, з деякими  незначними змінами, можливо, й визначило  назву поселення.

Довкола походження назви  Пирятина існує декілька гіпотез. Найбільш вірогідною вважається версія філолога Олексія Соболевського, згідно з  якою вона походить від слова «Пирят», скороченого варіанту імені київського боярина Пирогоста, який володів  поселенням у районі сучасного Пирятина у XI- XII століттях.

Пирятин вперше згадується у Лаврентіївському літописі під 1154 роком. Це було руське укріплене місто, що належало Переяславському князівству. Воно знаходилося на високому березі річки Удай, правої притоки річки  Сула.

3.Історичне минуле

Пирятин – одне з давньоруських  укріплень Посульської оборонної  лінії на сході Київської держави, що прикривало від набігів кочових  племен поселення на річках Удай, Сліпорід та Оржиця. Мудрі фортифікатори-русичі вдало вибрали місце для укріплення, використавши географічне і природне положення місцевості: з трьох  сторін його омивали води Удаю і  Переводу з непрохідними болотами, а з четвертого, від степу, викопаний  глибокий рів з водою, обнесений  земляним валом з масивним частоколом. На випадок захоплення оборонного пункту ворогом його захисники могли  надійно сховатись на човнах серед  боліт і нетрищ У біографії  багатовікового надудайського міста, як і в людській долі, зустрічалися злети і падіння, радощі і печалі. На початку XIIIст. на Русь часто вторгалися спустошливі монголо-татарські орди. Не обминали вони і Пирятина. Його, як і багато інших поселень було зруйновано, спалено, більшість жителів знищено.

Йшли роки, десятиліття. На стику  річок Удай і Перевод знову  поселялися люди, відбудовували майже  знищені ворожими набігами приудайські  поселення.  І вже 1261 р. Пирятин в літописах згадується як великий населений пункт, що входив до складу об’єднаної Сарайської і Переяславської єпархій. А через століття, близько 1362 р., відроджене містечко загарбано литовськими феодалами і ввійшло до складу Литовської держави. 1578 р. місто належало шляхтичу М. Грибуновичу-Байбузі. Після Люблінської унії (1569 р.) Пирятин остаточно підпадає під владу шляхетської Польщі. 1592 р. введено Магдебурзьке право, за яким хоч і неповністю місто звільнялося від центрального адміністрування і влади земельних магнатів, мало право на створення органів самоуправління, деякі пільги на розвиток торгівлі і ремесел. Польський король Сигізмунд IIIвидав привілей Олександру Корибутичу-Вишневецькому – нащадку литовського князя Ольгерда. Вишневецький на місці старого Пирятина побудував фортецю (Замок) із заслонами – валами, ровами, воротами, гарматами, гаківницями. Деякий час місто називалося Новий Пирятин. Потім О. Вишневецький на честь свого батька перейменував його в Михайлове. Та нова назва не прижилася. Її пирятинці не сприйняли, і вона невдовзі загубилася в історії.

Після смерті Олександра Вишневецького  Посуллям заволодів його брат Михайло (батько окатоличеного ненависного  українського магната Ієремії Вишневецького). Деякі дореволюційні історики саме Михайлу приписують будівництво  міста на руїнах і другу його назву. Але більшість дослідників відхиляють ці твердження як такі, що не відповідають дійсності.

На початку XVIIст. Пирятин позначений на карті французького військового інженера Г. Л. де Боплана як населений пункт, а в “Книге Большому Чертежу” згадується як місто (1627 р.). На той час в ньому налічувалося 1749 господарств. Довкола знаходилися володіння князів Вишневецьких. Жителі не мирилися з всілякими утисками, боролися за соціальне, національне визволення.  Поповнювалася козаками Запорізька Січ і за рахунок пирятинців.

Навесні 1648 р. козацьке військо Богдана  Хмельницького за активною участю приудайців визволило місто від польсько-шляхетського поневолення. Пирятинські козаки брали  участь у Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни.

Захоплюючу багатобарвну картину  із життя-буття надудайського міста  в часи славної козаччини художньо відтворив в історичному романі “Чайковський” наш земляк письменник Євген Гребінка: “... чи знаєте ви, що кілька сот років тому Пирятин  був гарне, сильне, багате, сотенне  місто на нашій Гетьманщині? Широко й далеко розкинувся він по схилу гори над Удаєм; раз у раз мінилися хрести церков поміж його темними, зеленими садами; гомінкими були його базари; на них голосно гриміло вільне слово, бряжчали шаблі й барвіли козацькі шапки та жупани; польські купці привозили туди тонке сукно й оксамит; ніжинський грек вихваляв свій східний крам; то блискав проти сонця вістрям кинджала, то повертав довгу, куту сріблом, гвинтівку; тим часом осторонь виспівувала скрипка, дзвеніли цимбали, і зайшлий запорожець витанцьовував навприсяди шалений танець, здіймаючи навколо хмару куряви; інколи, мов те полум’я, вирізувалася з куряви його червона куцина, інколи визирало диявольськи страшне обличчя із закрученими догори вусами, з чорним чубом, що віяв на голеній голові, і знову все зникало у вихорі танцю... Люди плескали; лункий регіт далеко розлягався по базару... Було весело !..”

З 1658 р. сотенне містечко Пирятин з розформованого Кропивнянського полку віднесено до складу Лубенського полку.

У зв’язку з руїною на Вкраїні, викликаною боротьбою козацької  старшини за гетьманську булаву після  смерті Богдана Хмельницького, надудайське  місто занепадає.

Навесні 1683 р.пожежа знищила значну частину міста.

У листопаді 1708 р. козаки під керівництвом старшини Леонтія Свічки відзначилися в боротьбі проти шведських загарбників і не здали міста ворогу. За виявлену стійкість і хоробрість Петро І пожалував пирятипцям грамоту.

 У вересні 1781 р. згідно з указом Катерини II Пирятин став повітовим містом Київського намісництва, 1782 р. – затверджено Пирятина герб. 1787 р. складено перший Пирятина план. 1796 р. Пирятин віднесено до Малоросії; 1802 р. – Пирятин, як повітове місто, увійшов до новоствореної Полтавської губернії. 1805 р.в Пирятині мурованих будинків не було, населення – 2627 чоловік, з них –1309 чоловіків і 1318 жінок.

1810 – до складу двоверстової  міської дистанції навколо Пирятина  включено село Заріччя, що належало  поміщиці Марії Ограновичевій,  та хутір Гуленків колезького  реєстратора Андрія Гуленка. Пирятин складався з двох кварталів, передмістя Слобідка та Броварки. 

Існувало 5 церков: дерев’яні – Успенська (1690), Преображенська (1741), Вознесенська (1767),мурований собор Різдва (1781),дерев’яна Троїцька на Заріччі (1754; не збереглася).

4.Планова забудова містечка

Із набуттям (1781 р.) сотенним Пирятином статусу повітового міста Київського намісництва почалась його планова забудова. На “Плане уездного города Пирятина” (1787 р.) нанесено публічні будівлі, зокрема квартали забудови, головні дороги. Планування південного передмістя радіальне, решти міста – порядкове регулярне.

Деякі відомості про забудову міста  із зазначенням станової приналежності  населення та його основні заняття  наведено у книзі “Описи Лівобережної України кінця XVIII–  початку XIXст.” На той час площа Пирятина становила 193 десятини. З півночі місто відмежовувалось р. Перевод з болотами і сінокосами в низовині, зі сходу – рікою Удаєм, болотами і лісами, з півдня і заходу – орними землями і вигонами. Мешканці міста річковою водою напували худобу, а для власних потреб використовували криничну.

До старовинного укріплення з південної  сторони прилягало передмістя, розділене  на чотири частини за назвами: Міська, Лубенська, Лутайська і Буревська. З колишньої фортеці вели Замковий, Загребельний та Заміський виїзди. Вулиці називались: Липовка, Стовбова, Гнойова, Лубенська, Лутайська, Бражницька, Прилуцька і Буревська.

В 1802 р. Пирятин з повітом вже  належав до новоствореної Полтавської  губернії, мав 471 двір і 2267 жителів.

1805 р. почалось перепланування  міста за планом, розробленим  Полтавською губернською креслярнею  під керівництвом архітектора  М. Амвросимова. На ньому торгова  площа набирала форму прямокутника, від центру радіально розходились  розширені і випрямлені старі  вулиці. Цей план слугував основою  для забудови міста за радянських  часів

На той час у Пирятині налічувалося 517 жилих будинків, з них – 192 поміщицьких  селян, 126 козачих, 50 дворянських, 119 міщанських, 30 служителів релігійного культу. Серед  мешканців міста переважали володільні селяни – 986 душ, козаки – 720, дворяни  – 184, міщани християнського віросповідання – 474, євреїв – 161. Всього 2525 душ.

1863 р. у Пирятині – 483 двори, 4680 жителів, 5 церков, повітове училище,  адміністративні повітові установи. Наприкінці XIXст. в місті – понад  8 тис. жителів.

Зростання економіки і торгівлі сприяли розбудові міста, що мало 57 забудованих кварталів з 914 будинками, з них 6 двоповерхових і 79 одноповерхових цегляних, решта глинобитні та дерев’яні  під солом’яною стріхою. У 1900 р. кількість  осель зросла майже утричі проти 1862 р., мешкало більше 7700 жителів.

В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) в Пирятині відбувалися страйки, зокрема, залізничників. Неспокійно було і в селах повіту. У березні 1917 р. створено Пирятинську Раду робітничих депутатів, у липні цього ж  року – повітову Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.

В січні 1918 р. встановлено Радянську  владу, яку відновлено у грудні 1919 р. після звільнення міста від  білогвардійських денікінських військ. Поновили роботу ревком, школи, культосвітні установи. 1920 р. взято на облік і  запрацювали місцеві підприємства: виробниче товариство “Труд”, цегельний, шкіряний, колісної мазі, газованих  вод та інші заводи.

1925 р. Пирятин віднесено до  розряду міст, в 1926 р. засновано  міську раду. З вересня 1930 р.  місто безпосередньо підпорядковується  столиці України – Харкову, 1932 р. Пирятин і район віднесено  до складу Харківської області,  а з вересня 1937 р. – до  новоствореної Полтавської області.

5. Зародження та розвиток промисловості у місті

За переписними книгами 1666 р. у  Пирятині налічувалося близько 3400 жителів, котрі  в основному займалися ремеслами і торгівлею

.Зароджувалась промисловість. За контрактом з міською думою поручик Нежинцов утримував селітровий завод, на якому щоліта вироблялася одна тисяча пудів селітри. Виготовлену продукцію доставляли на порохові заводи Глухівського повіту, що на Сумщині. Там приймали її по 7 крб. за пуд. Для господарських потреб жителі міста використовували силу вітру. У Пирятині налічувалося 29 вітряків. Працювали три кузні. Розвивалась торгівля. На казенних землях знаходилось понад 30 дерев’яних лавок приватних осіб. Вражав широкий вибір товару, насамперед місцевих кустарів і ремісників. Торги відбувались щопонеділка і п’ятниці.

Набувала розвитку місцева промисловість. Продукція надудайського міста: меблі, валянки, борошно, сир, масло, цегла, хліб, олія, вичинена шкіра користувалися  попитом і за межами району. Будувалося житло.

Із розповідей місцевих старожилів О. В. Ніколаєнка, М. П. Голінського, Т. І. Чабали та В. Д. Фесини постає Пирятин  кінця XIX– початку XXст. У ньому переважали харчова, переробна та кустарна промисловість, відбувалася жвава торгівля, квартали прикрашали сади і парки. Проте, внаслідок поспішної націоналізації, бездумної неодноразової реорганізації багато що  за незначним винятком відійшло у небуття. На центральній садибі комбінату хлібопродуктів збереглися потужні млини Дунаєвського і Маляса, млин Левички біля ливарно-механічного заводу. На базі колишньої олійниці і крупорушки Бермана пізніше розрослися виробничі цехи райхарчокомбінату (нині “Завод продтоварів “Удай”). Однак і сліду не залишилось від млина і маслоробки на садибі учбово-виробничого підприємства “Електроконтакт”. До 1930 р. кооперативний млин з крупорушкою знаходився на розі теперішніх вулиць Леніна і Жовтнева. Паровий млин з крупорушкою замовк за колишнім театром Юфіта (нині кінотеатр “Родина”), поруч знаходилась цукеркова фабрика Ставицького. У 20-х роках тут заснувалась промартіль “Харчовик”. На базарній площі запашну продукцію випускала кондитерська фабрика Інтельгінда. У підвалі двоповерхового будинку (нині майдан Незалежності)  працювала пекарня по випічці хлібобулочних виробів по-турецьки, за нею вздовж усього кварталу до нинішньої вулиці Радянська стояли крамниці і м’ясні лавки. Нині все повертається на круги своя. Тепер тут приватні магазини “Стимул”, “Людмила”, “Фуршет”, “Світлана”, “Світ продуктів”, “Флора” та інші.

Території нинішніх меблевої фабрики  і ринку рясніли магазинами власників  Супруна і Малиги з підвалами, де зберігалися свіжоморожені продукти і риба. У наріжному ветхому  приміщенні колишньої контори фабрики  працювали приватні магазини по продажу  свіжої, копченої риби. Напроти у  жилому будинку колись діяла синагога, пізніше – валяночна фабрика. На базарній площі знаходились тютюнова фабрика і майстерні Бермана  по пошиттю і ремонту взуття.   Нині про це нагадують приміщення приватної ветаптеки і погріб. Ще одна тютюнова фабрика колись розташовувалась на подвір’ї нинішнього районного вузла поштового зв’язку. У приміщенні, напроти будинку міської ради, знаходився кінотеатр з рестораном, поруч – кондитерський магазин Кучеренка по продажу тортів, тістечок, морозива та інших солодощів.

6.Розбудова міста та його окультурення

Надудайське містечко потопало у зелені фруктових і декоративних дерев.До 1941 р. вабив відпочиваючих розкішний міський сад із критим театром для глядачів за нинішнім будинком відділення Державного казначейства у районі, де влітку ставились п’єси, виступав цирк, демонструвалися кінофільми, грав духовий оркестр. Фруктовий сад поблизу залізничної станції Пирятин належав земству. Неподалік був міський стадіон в обрамленні струнких тополь. 1956 р. тут поселилась контора буріння. В кінці вулиць Лубенська і Прилуцька (тепер Жовтнева та Цибаня) буяли сади Рудницького. В ті далекі часи там, де тепер житлові будинки, по вулиці Замок, був парк з літньою сценою і залою для глядачів. У давнину до Ярмаркової площі прилягав Кузнечний провулок (нині вулиця Герасименка). Тут стояло більше десятка кузень. Місцеві ковалі майстерно підковували коней, ремонтували вози, різний дрібний інвентар. Ще до 60-х років минулого століття на площі проводилась районна сільськогосподарська виставка.

1930 р. жителі Пирятина на Ярмарковій  площі посадили парк. Пізніше  побудували літній кінотеатр,  облаштували танцювальний майданчик,  ігрові павільйони, газетний кіоск.  Дотепер від того розлогого  парку залишилось лише кілька  десятків дерев поруч з ліцеєм.

До початку 30-х років на острові  Масальському будинок відпочинку приймав  дітей. З вересня по вересень 1943 р. – важкий дворічний період тимчасової німецько-фашистської окупації. Місто зазнало величезних збитків, зруйновано понад 600 будівель, сплюндровано зелене вбрання. Після визволення основні зусилля і кошти сконцентровувались на відбудові зруйнованого господарства (див. розділи “З ворогом двобій” та “Повоєнна відбудова”). І тільки у 50-х роках почалась розбудова міста. Появились два двоповерхові житлові будинки консервного заводу на площі Карла Маркса (тепер майдан Незалежності), на розі вулиць Леніна та Пролетарської – житло. В кінці 50-х років збудовано новий стадіон з різними спортивними спорудами, згодом – дитячо-юнацьку спортивну школу. Обладнано стадіон біля овочесушильного заводу, спортивні майданчики в різних куточках Пирятина. Розрослися корпуси консервного заводу і база контори буріння.

Потім місто знову застигло у  своєму розвитку аж до 70-х років ХХ ст., коли на будівельних майданчиках  появились риштування і баштові  крани. Невдовзі виросли корпуси  сироробного і міжколгоспного комбікормового заводів, побудовано три асфальтні  заводи, бази райсільгоспхімії, міжколгоспного шляхобудівельного управління, райсількомунгоспу, здійснено реконструкцію цегельного заводу, нарощувались потужності новоствореного дослідно-спеціалізованого заводу, комбінату  хлібопродуктів, філіалу Полтавського заводу “Знамя”, запрацювала телефонно-телеграфна станція.

Починаючи з 1971 р., розширюється, густішає мережа газифікації приудайського  міста. Напередодні 1987 р. по вул. Леніна в Пирятині зведено перший дев’ятиповерховий житловий будинок з аптекою на першому поверсі.

На карті міста появились  цілі мікрорайони житлових будинків: багатоквартирних в районі автостанції-1, на Червоноармійській і Абаканській  вулицях та Червоноармійській площі, два мікромістечка геологорозвідників, кілька десятків будинків-котеджів вишикувались поблизу комбікормового заводу. Збудовано приміщення шкіл № 6 та № 2, готель “Пирятин” з рестораном “Удай”, пологовий будинок райлікарні та ін. Зведено нові приміщення райвідділу міліції і прокуратури, літні кінотеатри “Юність” та “Мир”, обладнано кілька дитячих майданчиків. Після реконструкції поширшала проїзна частина вулиць Леніна, Червоноармійської, Гагаріна, Цибаня, Жовтневої, Київської, Радянської, Пролетарської з павільйонами на автобусних зупинках. Приємно змінює свій вигляд майдан Незалежності. Заснувались нові вулиці з поетичними назвами: Козацька, Вільна, Барвінкова, Калинова, Квіткова, Молодіжна, Сонячна. Нині у Пирятині 215 кварталів, 4 площі, 92 вулиці і 37 провулків.

Розбудовується старовинний Пирятин, молодіє в зеленому ошатному вінку. Нові вулиці найгустіше пролягають в  його західній частині, біля комбікормового заводу. Сучасного вигляду набирає  старовинний міський ринок, відвойовуючи, благоустроюючи заболочені землі біля Замку і Острова. В його межах  виростають торгові об’єкти. Ще один благоустроєний, дбайливо обладнаний торговий центр з критим ринком та рестораном виріс на південній околиці  міста, поруч з автотрасою Київ-Харків, узбіччя якої густо усіяні бензозаправними  станціями, кафе, іншими торгівельними  та сервісними підприємствами. А далі на південь, в широкий степ до с. Тарасівка, – земельні ділянки пирятинських трудових колективів та пенсіонерів. В  оранці наділів активно допомагає  міська рада. Міські комунальні підприємства “Наш дім”, “Каштан”, виробничі колективи, школярі, жителі міста піклуються про  благоустрій, чистоту, збереження довкілля. Міська рада організовує змагання жителів  на кращу вулицю, подвір’я, влаштовує свята вулиць, всіляко відзначає кращих  господарів. Зелена зона міста розширилась до 600 га. Через Удай перекинуто нові надійні мости. Чепуриться улюблене місце відпочинку пирятинців і гостей – острів Масальський на Удаї. Впорядковуються річкові береги, пляжі.

Пирятин, готуючись до свого 850-річного  ювілею, поліпшує виробничі, економічні показники, благоустрій, примножує  масово-культурні, спортивні досягнення, стає святковим.

7. Пирятин за  незалежності України

У серпні-вересні 1991 року у Пирятині і ряді сіл району відбулися мітинги і збори на підтримку Акту проголошення Незалежності України, 13 жовтня того ж року на зібранніінтелігенції району утворено блок демократичних сил на його підтримку, і нарешті 19 листопада 1991 року сесія Пирятинської райради ухвалила власне рішення про його схвалення.

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року 95,7% виборців Пирятинщини висловились за незалежність України.

25 червня 1994 року в Пирятині відбулася зустріч з Президентом України Л. М. Кравчуком.

Рік вступу до Асоціації міст України (АМУ) — 1996.

2003 року На околиці Пирятина на автомагістралі Київ-Харків через залізницю здано в експлуатацію шляхопровід з транспортною розв'язкою.

У вересні 2004 року відбулися урочисті, святково-мистецькі дійства і спортивні змагання з нагоди 850-річного ювілею Пирятина.

8.Культура

Культурно-мистецьку діяльність у Пирятині здійснюють клубні заходи, в тому числі районний будинок  культури, декілька бібліотек, зокрема  і районних, народний краєзнавчий  музей, школа-гімназія естетичного  виховання, кінотеатр^[12].

Головним закладом культури міста і району є Пирятинський районний будинок культури, при ньому, зокрема діють різноманітні гуртки, творчі колективи, серед яких народний самодіяльний хоровий колектив «Пирятин» , народний самодіяльний хоровий колектив клубу «Ветеран».

Сприяти розкриттю і розвитку юних талантів покликана Пирятинська  школа-гімназія естетичного виховання, в якій навчається близько 300 учнів  на 7 відділах. Також закладами розвитку талантів у дітей у Пирятині є  дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ), Станція юних техніків (СЮТ), Будинок дитячої та юнацької творчості (БДЮТ).

Осередком збереження і популяризації  історії і культури Пирятинщини  є районний народний краєзнавчий музей, заснований у 1967році.

Також у місті діє Пирятинське  районне історико-краєзнавче товариство .

На відміну від сусідніх районів, у тому числі й сусідніх областей, у Пирятині не лише діє  районна дирекція кіновідеомережі, а й вдалося зберегти міський кінотеатр.

Пирятинщина є фестивальним краєм. Щороку на високому рівні проводяться районні фестивалі сімейних та родинних ансамблів, хореографічних колективів, гармоністів та народних музик, вокально-інструментальних ансамблів, молодіжні конкурси в День святого Валентина та «Чарівна Пирятинка».

Традиційною зоною відпочинку пирятинців є острів Масальський на річці Удай.

9.Архітектура

Головною історико-архітектурною  пам'яткою Пирятина є діючий собор Різдва Богородиці (1781, нині належить УПЦ МП), який має елементи українського бароко.

Крім того, у Пирятині збереглися окремі історичні будівлі (кінця XIX — початку ХХ століть) громадського і торгівельного призначення  — переважно цегляного стилю, також з елементами модерну.

Забудова Пирятина радянського часу — типова житлова, як цегляні, так і панельні кількаповерхові будинки.

Серед міської скульптури Пирятина — доби СРСР: пам'ятники і  пам'ятні знаки на вшанування подвигу  радянського народу у Великій  Вітчизняній війні, 2 пам'ятника Леніну (зберігаються обидва — і перед  будинком місцевої влади, і на майданчику перед вокзалом), погруддя В. М. Ремесла (1982), доби незалежності України: пам'ятник Тарасу Шевченку (1995), пам'ятні знаки воїнам-афганцям і чорнобильцям.

10.Видатні персоналії  Пирятинщини

З-поміж визначних діячів вітчизняної науки, техніки і  культури є імена і славетних  пирятинців:

Арцик Іван Пилипович (1896–1921) — писар 5-го куреня 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу

Іван Максимович (1679–1745) — живописець-монументаліст,

Платон Якович Гамалія (1766–1817) — відомий вчений мореплавства,

Євген Павлович Гребінка (1812–1848) — відомий український письменник.

В. I. Григорович (1786–1865) — конференц-секретар Петербурзької академії мистецтв

А. М. Мокрицький (1810–1870) — український живописець і педагог, академік мистецтв, професор Московського училища живопису, скульптури та архітектури.

С. Г. Литвиненко (1899–1964) — український скульптор, хорунжий Армії УНР.

В. М. Ремесло (1907–1983) — відомий вчений, селекціонер, творець знаменитих сортів миронівських пшениць, академік Академії Наук УРСР і ВАСГНІЛ, двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і Державної премій.

Боголюбов Микола Михайлович (1872 — репресований 1928–1932)  — філософ, богослов. Доктор богослов'я, професор. Батько Миколи, Олексія, Михайла Боголюбових. Священик у с. Велика Круча Пирятинського повіту.

Шишацький Віктор Борисович (1972 — 2009) — кандидат географічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, український соціо-економіко-географ.

Домазар Сергій Федорович (1900–1987) — український письменник, публіцист, перекладач. Справжнє ім'я та прізвище — Сергій Федорович Давиденко. Псевдонім — Іван Сагайда.

Левченко Гаврило — письменник, голова «Української громади» Пирятина 1910-х років.

11.Цікаві факти про місто Пирятин

• Вважали, що можливо в Пирятині народився легендарний богатир Альоша Попович.На Насправді ж Альоша Попович біографічний персонаж роману Е.Гребінки «Чайковський». Син попа з Пирятина Альоша отримав у козаків прізвисько Попович. І таким чином став Альошею Поповичем.
• Візитною карткою Пирятина є висока (30 м), багато оформлена водонапірна башта, споруджена в автостанції в 1951 р. Прославилася завдяки культовому радянському кінофільму "Королева бензоколонки", знятого за сценарієм письменника-гумориста з Полтавщини П.Лубенского. На місці старої бензоколонки побудована сучасна АЗС, автостанція, базар, кафе та мотель. День міста Пирятина відзначається 18 вересня.
• Пирятинський край славиться відомим на всю Україну і поза її межами сиром.Адже саме тут знаходиться сирзавод, який виробляє різноманітні види сирів та молочної продукції  під торговою маркою  «Пирятинъ».

Список використаної літератури:

1. Приудайський край// Пирятинські вісті. — 2013. — 15.09. — С.2.
2. Гребінка Є.П. Романи та повісті. — Київ,1996. — С.6.
3. Історія міст і сіл УССР: Полтавська область. — Київ, 1964 — 1966. —    С.345-418.
4. Кудрицький А.В.Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — Київ, 1992. — С. 1024.
5. Полтавщина: Історичний нарис. — Полтава: Дивосвіт, 2005. — С.267-299.