Історія митного оподаткування в Україні

План

Вступ

1. Зародження митно-тарифних відносин в Україні

2. Митно-тарифна система за Козацької держави

3.Митна політика Російської імперії

4. Митна система України на початку ХХ століття

5. Характер і спрямованість митно-тарифної політики СРСР

6.Характеристика сучасного етапу розвитку митно-тарифної політики України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Митна справа має тисячолітню  історію і на всіх етапах свого розвитку вважалась одним з атрибутів держави. Митне оподаткування є частиною загальнодержавної системи оподаткування. Воно є невід’ємною складовою зовнішньоторговельної та фіскальної політики будь-якої країни світу. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності набуває сьогодні особливого значення. По-перше, це пояснюється перехідним періодом, у якому перебуває Україна, по-друге, світовим соціально економічним розвитком країн світу. Податкова політика зовнішньоекономічної діяльності має бути системою економічних заходів у сфері податків, які водночас даватимуть змогу здійснювати контроль та регулювання зовнішньоекономічної діяльності, сприятимуть збалансуванню вітчизняної економіки й забезпечуватимуть надходження до бюджету країни.

Історія розвитку митної системи в Україні починається  з IV-V століття до нашої ери, коли у  містах Причорномор'я почалося стягнення  податків за просування через чужу територію.

Становлення митної системи  як чинника розвитку держави залежить від взаємодії як об'єктивних, так  і суб'єктивних факторів. Оскільки організація  митної системи - це складова політики держави і частина економічної  системи, то її реформування відбувається у відповідності до еволюції економіки  в цілому. Зі зміною типів і форм державності змінювалась і митна  політика, що відповідно відбивалось  на ролі митних органів у системі  регулювання державою економічних  процесів.

1.Зародження митно-тарифних відносин в Україні

Історія розвитку митної системи  в Україні починається з IV— V ст. до н. е., коли у містах Причорномор'я  почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської  держави на початку VII ст. до н. е. митно-тарифні  відносини отримали новий імпульс  розвитку у зв'язку з установленням  торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими  колоніями на Чорноморському узбережжі  на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.

З появою та розвитком Київської  Русі (IX—XII ст.), де основними джерелами  фінансування були сплата данини, плата  за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні  відносини набрали характеру  системності. Тому більшість дослідників  митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні  з'явилися в даний період. Заморська  торгівля становила підґрунтя економічної  системи Київської Русі, оскільки один з найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через

Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав зі збору тамги, або  мита. Митна грамота дозволяла  особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця, або митні двори, в Київській  Русі були одним зі органів публічної  влади держави. Основними функціями  їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів, допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.

З початком періоду занепаду Київської  Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждый да держит вотчину  свою", започаткований на Любичському  з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен  став проводити індивідуальну митну  політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.

Основним видом проїзного мита стало нарахування та сплата податку  за провезення товару через певну  територію. Із того, що знаходилось  на возі чи човні, стягувалася головщина— від 0,5 до 6 грошей у різних місцевостях. З людей, що супроводжували товар, іноді  збиралися костки — по 1 грошу  з душі. При поверненні купця з  його людьми після розпродажу товарів  із них подекуди стягувався різновид головщини— колачі по 0,5 гроша з  людини. Залежно від розміру мита в сажнях виник різновид мита—  посажене. Якщо торговець об'їжджав митну хату (заставу) для того, щоб  ухилитися від сплати мита, стягували  подвійний штраф з возу — промитний, а з купця як особи — додатковий штраф (заповідь).

Мостовщина і перевіз стягувалися  при проїзді по мосту або при  користуванні перевозами, але вже  не митниками, а перевізниками і  мостовщиками. Торгові мита були більш різноманітні. Замит стягувався не з воза, а з ціни товару— з карбованця вартості. Стягувалися також інші збори і мита.

За українсько-литовської доби і  польського періоду власної державності  Україна не мала, і на її території відповідно до підпорядкування діяло митне законодавство Литви чи Польщі.

Внутрішні мита стягувалися з усіх привезених на продаж товарів. Це правило  не поширювалося на необхідні власнику предмети споживання. У деяких випадках особливими жалуваними грамотами звільнялися  від сплати мита особи духовного  звання, монастирі, жителі нових міст і окремих місцевостей, а також  люди, що зробили послуги державі  або князівству.

2.Митно-тарифна система за Козацької держави

За часів Козацької держави  з метою створення сприятливих  умов для торгівлі видавалися спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським  купцям надавались окремі привілеї при  продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж  купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит  та право складування товарів. Але  з метою стимулювання торгівлі іноземним  купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території  України. Вивізне мито становило 2 відсотки від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через  територію України.

Б. Хмельницький намагається проводити  багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським  купцям право вільно ходити по Чорному  морю й безмитно торгувати в турецьких  володіннях, а також Угода про  безмитну торгівлю з Росією, яка  дозволяла без сплати мита реалізовувати  російські товари в Україні, а  українські — в Росії.

Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив  організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська  адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus — який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок  у формі індукти (лат. Inductus — запроваджений).

Митна політика Козацької держави  грунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а  періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні  купці, за часів же польської влади  індукту та евекту сплачувати зобов'язані  були також і місцеві купці.

Відзначалися особливостями і  торговельно-митні відносини Запорізької  Січі, яка володіла територією у  Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною— з іншого. Володіючи значною частиною "водного шляху з варяг у греки", запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею, Литвою, Україною і Південною Росією у XVI—XVIII ст.

За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя, розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт.

Митні збори стягувалися з запорізьких  козаків насамперед з торгівлі на ринках. Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого— від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалася з шафарів, підшафарів, писарів, підписарів.

Розуміючи, що зовнішня торгівля є  важливим джерелом доходів, уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. Відповідно до нього всі  види мита з продавців товарів  були трансформовані в єдине карбованцеве мито в розмірі 5 % з обороту товарів, для солі — 10 % від ціни. На рибу і  хутровину були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов'язані  платити мито в розмірі 6 % із ціни товару на внутрішніх митницях і 2 % колишніх мит на прикордонних митницях при  вивозі товарів.

Після введення в 1667 р. Новоторгового  статуту мита стали стягуватися  монетами, золотом і "єфимками". Новоторговий статут значно змінив митні  ставки при ввезенні іноземних товарів  — вони збільшились у 4 рази.

В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних  ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.

Одностороння фіскальна спрямованість  російської митної політики в міру формування національної промисловості  поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався такий механізм оподаткування ввізним митом  імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось  товару досягало 25 % імпортованого аналогу, то мито становило четверту частину  ціни останнього, якщо третину —  третю частину, якщо половину, то, відповідно, 50 %, якщо перевищувало, то 75 %.  З товарів, вироблених не в країні, стягувалося  помірне мито— від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3 % митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад пряжа вовняна і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суті, заборонне мито.

В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І "Покровительський митний тариф", згідно з яким товари, що ввозились  іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу, національні товари вивозилися без перешкод.

Високі ставки мита були запроваджені стосовно українських товарів: так, на льняну пряжу і необроблену шкіру мито сягало 37 %, а знову дозволені до ввезення в Росію горілка і тютюн оподатковувались 30 % митом, крім того, що при вивозі потрібно було сплачувати ще й гетьманську евекту.

У середині XVIII ст. в Російській імперії  стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів  і запису в книгах була дуже складною, і відповідно, все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами у сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753—1754 роках  внутрішні мита, а також усі 17 "дріб'язкових митних зборів" були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувались як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 р. було видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.

На відміну від "єфімочного" мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13 %-ве мито сплачувалося російськими  грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак  вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.

Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при  ввезені фабрично-заводських виробів  установлювався залежно від наявності  національного виробництва. При  цьому митна ставка підвищувалась  одночасно з підвищенням ступеня  обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися.

17,5—25 %-вим "єфімочним" митом,  а також "внутрішнім" митом.  У сумі це складало 30—33 % від  вартості товару, імпортованого  в країну.

Реформа 1753—1757 років принесла державній  скарбниці значний прибуток. Так, якщо при імператриці Єлизаветі  митні платежі становили понад 900 тисяч карбованців, то на початку  царювання Катерини II прикордонні  митниці дали скарбниці понад 2 мільйони карбованців.

Слід зауважити, що крім фіскальної функції реформи, які відбувались  у сфері митно-тарифних відносин у Російській імперії, реалізовували  й політичні цілі. Розуміючи, що підґрунтям автономії України є можливість самостійного збирання коштів у державну скарбницю та незалежне їх використання, російський уряд почав проводити  політику економічної експансії  стосовно України. 20 грудня 1753 р. було видано указ імператриці Єлизавети про  ліквідацію в Російській державі  всіх внутрішніх митниць і стягнення  ними мита і зборів (всього 16 видів). Було встановлено єдину ставку внутрішнього мита— "с привозного и отвозного  товара"— 13 коп. з кожного рубля  його вартості.

Єдине мито було впроваджено в Україні 18 січня 1754 року. При закордонних  операціях на українсько-російському  кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито — від 5 % до 10 % від вартості товару — обов'язково золотом.

15 липня 1754 р. іменним указом  Єлизавети фактично було зруйновано  митну систему України, відмінені  митні збори у вигляді індукти  та евекти, які збирались для  української скарбниці. Гетьман  К. Розумовський спробував відстояти  права та норми незалежності  України, закріплені Угодою між  двома державами 1654 р. Російський  дипломат Бестужев-Рюмін переконав  імператрицю, що створені митниці  будуть збирати значно більше, ніж отримував гетьман від  індукти, мита, і тому російська  казна не втратить, якщо Україні  буде повернуто суму, яку вона  мала від щорічної індукти.  Єлизавета задовольнила матеріальні  претензії гетьмана виплатою  Україні з митних зборів по 50 тисяч рублів щорічно. Зрозуміло,  що це стало "мізерною" економічною  компенсацією в порівнянні з  політико-правовими втратами країни  — знищення одного з основних  елементів державної автономії  України — самостійної митної  системи.

На наш погляд, доцільно акцентувати  увагу на тому, що власна митна система  була однією зі складових, на якій базувалася незалежність державного існування  України. Таким чином, з другої половини XVIII століття і до поновлення державності  в Україні (після створення Української  Народної Республіки в листопаді 1917 року) митна справа на території  України (малоросі) регулювалась виключно законодавством Російської Імперії.

3.Митна політика Російської імперії

Водночас митний тариф 1757 року виявився непрактичним. Мита продовжували стягуватись  як металевою валютою, так і російськими "ходячими грошима". Численна і  зайва деталізація статей, відповідно до яких проводилося митне оформлення однорідних товарів, ускладнювало застосування тарифу.

Тому в основу нового митного  тарифу, який був опублікований 1 вересня 1766 року, були покладені такі принципи: по-перше, всі імпортні товари, що у  Росії не вироблялися, завозилися безмитно; по-друге, під помірний податковий тиск попали товари, національне виробництво  яких знаходилось у стадії зародження; по-третє, помірними були також ввізні мита на матеріали та сировину для  вітчизняного виробника; по-четверте, готові вироби оподатковувались більш  високим митом в порівнянні з  напівфабрикатами; по-п'яте, імпортні товари, виробництво аналогів яких існувало в країні, оподатковувались порівняно  високим ЗО % митом. Експортне мито, як правило, не перевищувало 5 % ціни товару.

При розробці тарифної політики враховувалось, що західні країни були зацікавлені  в експорті сировинних товарів з  Росії, а відповідно, на національному  ринку підвищувався, але не задовольнявся  попит як на товари споживання, так  і на товари промислового призначення  .

В даний період було прийнято два  митних тарифи— 1811 та 1819 рр. Відповідно до першого високими ставками мита оподатковувались французькі товари. Другий, навпаки, вважається самим помірним в митній історії Російської імперії, бо практично зняв заборону на ввезення та вивезення товарів.

Відповідно до Митного тарифу 12 березня 1822 р. було заборонено вивіз 21 найменування товару та ввезення 300 найменувань. Основними положеннями були:

• низьке мито на товари, що необхідні  для Росії, виробництво яких можливе  в країні;

• звільнення від мита іноземних  товарів та продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;.

• заборона ввозу товарів, які можуть конкурувати з російськими. Митний тариф 1822 року частково припинив ввезення імпортних товарів на територію  Російської імперії, тобто національна промисловість не конкурувала з іноземними виробниками, що забезпечило існування активного торгового балансу. Почала розвиватися внутрішня бавовняно-паперова промисловість. Однак заборонний митний тариф знизив попит на російську сировину, підвищив ціни на споживчі товари, сприяв зростанню контрабанди.

Одеса стала одним із важливих морських портів після введення в 1816 р. пільгового митного тарифу, що зумовило звернення  військового губернатора Херсонського краю графа Ланжерона до Петербурга щодо заснування порто-франко в Одесі. Під порто-франко, або вільним  портом, розумівся морський порт, а  інколи і велика прилегла до нього  територія. В межах даної території  ввіз і вивіз будь-якого товару або інших предметів здійснюються без дотримання митних формальностей  і звільнюються від сплати мита і  митних зборів, якщо вони спрямовуються  для виробництва і споживання в межах порто-франко.

Відповідно до маніфесту 1817 року в  Одесі було створено порто-франко, що передбачало "свободный беспошлинный привоз всех иностранных товаров  без различия, не исключая и тех, кои по общему тарифу к вывозу в  Россию запрещаются. Привозные товары выпускаются в город и его  округ без таможенного осмотра  и без подачи установленных объявлений (кроме хлебного вина и водки, других крепких напитков, запрещенных к  вывозу тарифом до 1 января 1821 г.)" .

Разом з тим слід зазначити, що крім позитивних тенденцій з розширення зовнішньої торгівлі в даному регіоні  відбулося й накопичення негативних сторін - втрати фіскального характеру, контрабанда та ін. Спочатку режим порто-франко було введено терміном на 30 років, але потім він двічі коригувався та подовжувався — в 1848 і 1854 роках.

Початок другої половини XIX ст. негативно  відобразився на митно-тарифних відносинах. Це проявилось у першу чергу в  різкому скороченні митних доходів. В умовах затяжної Кримської війни 1853—1856 pp. та підписання Паризького договору, в результаті якого Росія втратила не тільки південно-західну частину  Бессарабії, але й вихід на Дунай, значно погіршилось стратегічне  положення Росії на Чорному морі, що, у свою чергу, вплинуло на різке  скорочення обсягів зовнішньої торгівлі.

З приходом в 1881 р. нового царя Олександра III митно-тарифна політика Російської імперії змінилась у бік протекціонізму. У наступному десятиріччі ставки мита щорічно переглядались і  кожен раз у бік збільшення. Піком стало прийняття в 1891 р. митного тарифу. Розповсюджуючись на галузі, які до цього не попадали під дію тарифних регуляторів, він  посилив ефект захисту і для  галузей, які були під "митною парасолькою". Слід зауважити, що аналогічної політики на той час дотримувалися США  та Німеччина.

Наприкінці XIX століття митні платежі посідали друге місце в непрямих прибутках держави. Якщо прямі податки в 1897 році становили 101,4 млн руб., то непрямі — 596,4 млн руб. Серед непрямих податків митний податок посідав перше місце після акцизу на алкоголь, у той час як останній упав з 34,5 % у 1884 року до 25,7 % у 1894 році.

У першому десятилітті XX століття намітилася депресія в промисловому виробництві, але з 1909 року Російська  імперія вступила в смугу промислового підйому. Це позначилося на організації  митної справи, головним завданням  котрої як і раніше, залишалася реалізація фіскальної функції.

Митний тариф 1903 року, який почав  діяти в 1906 році, був ще більш протекціоністським, але в перші ж роки його існування  багато статей цього тарифу було скасовано  або замінено.

4.Митна система України на початку ХХ століття

З початком Першої світової війни  українські землі, що входили до складу ворогуючих імперій, припинили митні  операції, характерні для мирного  часу. їхнє відновлення відбулось  у ході відродження української  державності, чільним атрибутом  якої стало заснування самостійного митного відомства.

З проголошенням 4-м Універсалом  України незалежною державою почався  новий етап становлення митної системи  в Україні. В Універсалі відзначалось: "Однині Народна Українська Республіка бере в свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї  повертатиме на користь народу. Торг товарами, які будуть привозитись  з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша" . Тому "з метою захисту держави  від спроб безмитного ввозу іноземних  товарів, а рівно й вивозу тих  українських виготувань землі і  промисловості, які за уявленням  економічного характеру можуть підпадати  під обмежені норми", було вирішено встановити тимчасовий митний нагляд у кордонним пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі  й на ст. Брест-Литовськ.

Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання  нового митного статуту здійснювався згідно з вимогами "Таможенного  устава" й інших нормативних  актів, виданих до 27 жовтня 1917 р.. а  також загального митного тарифу 1903 р. і конвенційних угод Росії. Німеччини  і Австро-Угорщини 1894, 1904, 1906 рр. Митні  операції обмежувалися перепусткою  через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після  утримання зборів: прийманням до огляду всіх іноземних вантажів і поштових відправлень, що прибували з-за кордону  і переадресовувалися транзитом  до Одеси. Києва чи Харкова.

Питання організації митної справи України після державного перевороту в 1918 р. вирішував також її уряд, який для організації роботи щодо зміцнення  фінансової бази країни створив у  складі Міністерства фінансів Департамент  митних зборів. За рішенням гетьмана Павла  Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому доручалося виконання не тільки функцій охорони кордону України, але й окремих митних функцій.

Також було підписано "протокол економічного договору між Українською державою, з одного боку, і Німеччиною та Австро-Угорщиною— з іншого. В додатку до протоколу, який містив розділ "Угода про  мито", поряд з регулюванням нарахування  і сплати мита в торгових відносинах сторін, передбачалось таке: "Укладаючи  договір, сторони приступлять негайно  до спільних переговорів, щоби в інтересах  товарообміну між обома державами  впровадити спрощення і полегшення українських митних формальностей" .

Структура митної системи України складалася з 49 митних установ. Залежно відзначення й обсягу роботи вони розподілялися на 21 митницю та двадцять шість митних застав і два митних пости.

Таким чином, можна зробити висновок, що уряди, які існували у цей короткий період української державності, з  глибоким розумінням ставилися до проблеми створення митної системи, але для  реалізащї проектів їм не вистачило  часу. У 1918—1920 рр., коли майже на всій території України розгорнулися бойові дії, міжнародні торговельні  операції були практично припинені. За таких умов існування митних інституцій втрачало будь-який сенс. їхнє відновлення  відбувалося вже за часів Радянської України.

5. Характер і спрямованість митно-тарифної політики СРСР

У радянський період митне регулювання  носило інший характер. Митна політика радянських республік будувалася за принципом промислового протекціонізму, і це був об'єктивний процес. Введення цієї системи диктувалося розрухою в країні, викликаною Першою світовою і громадянською війною, а також  економічною блокадою західних держав. Але надмірний протекціонізм  стримував розвиток національного  ринку, негативно позначався як на відновленні  та розвитку металургійної й металообробної промисловості, так і на штучній  підтримці елементів натурального господарства в сільській місцевості.

Безумовно, загальний стан економічної  та політичної ситуації в країні (громадянська війна, голод, розруха, товарний дефіцит) вплинув на розвиток митної справи — крім виконання фіскальної функції  однією з головних стала правоохоронна. У 1921 р. було видано декрети про право  митних установ на конфіскацію контрабандних  товарів, а 8 грудня 1921 р. створено Центральну комісію з боротьби з контрабандою. Контрабанда стала однією з найгостріших економічних проблем у країні. У величезній кількості ввозився іноземний товар, який породжував спекуляцію. В обмін на контрабандні товари вивозилося золото, коштовності, хутро, предмети старовини  і мистецтва. Організовувалися групи  контрабандистів, які підривали  економічні підвалини держави.

28 грудня 1920 р. між Українською  РСР і радянською Росією було  підписано Союзний робітничо-селянський  договір, ст. З якого передбачала  об'єднання існуючих в обох  республіках народних комісаріатів  зовнішньої торгівлі. Уже в жовтні 1921 року на кордоні У РСР  функціонувало 44 митні установи  трьох видів: митниці, митні  нагляди, митні пости. Серед  митниць за обсягом товаропотоку  виділялись Олевська, Ямпільська, Волочиська, Гусятинська, Могилів-Подільська, Одеська,  Тернопільська, Маріупольська, Бердянська, Таганрозька. "Митні нагляди"  існували в Очакові, Овідіополі, Генічеську. Крім митниць на кордоні були створені також дві внутрішні митниці — в Києві та Харкові.

Таким чином, до підписання у 1922 році Договору про створення СРСР відносини  між союзними республіками характеризувались  як міждержавні. Тобто існуючі тісні  взаємозв'язки у сфері митно-тарифних відносин за нинішньою класифікацією  інтеграційних об'єднань можна систематизувати  як митний союз. 20 квітня 1922 року РНК  УРСР було прийнято постанову про  введення в дію на території УРСР Митного тарифу з Європейської торгівлі, а з часом — про митну  охорону.

Зі створенням Радянського Союзу  зовнішні відносини, як і митна справа, стали прерогативою союзних митних органів. Коли в червні 1923 р. в Москві на Четвертих зборах ЦК РКП(б) представники України порушили питання про  необхідність децентралізації всієї  сфери зовнішніх відносин, Сталін, доповідаючи з даного питання, заявив: "Українці пропонують Інсправ і  Зовнішторг перенести з розряду (митних) об'єднань до розряду директивних, тобто залишити комісаріати в  республіках з Інсправ і Зовнішторгом Союзу, підпорядкувавши їх директивам останніх. Ця пропозиція неприпустима, якщо враховувати, що ми дійсно створюємо  союзну державу, яка виступає перед  зовнішнім світом як одне ціле" .