Історія розвитку інститути адвокатури і сучасність

МІНЕСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА  І ПРОЦЕСУ 
 

                                              До захисту допустити:

                                              Керівник

                                              Скриннікова Н.С.

                                              «__»____________2010 р. 
 

САМОСТІЙНА  РОБОТА СТУДЕНТА

з учбової дісципліни

«Судові та правоохоронні органи України» 

З ТЕМИ:

«Історія  розвитку інститути  адвокатури і сучасність» 
 

                                             Виконала: Скопюк Д. В.

                                                         1 курс д/в 0601 «Б» 
 
 
 
 
 
 
 

Донецьк, 2010

Зміст 

1. Вступ                                                                                                                   3

2. Зародження і розвиток адвокатури в дореволюційний період                      4             

3. Українська адвокатура радянського періоду                                                   7                                 

4. Адвокатура  незалежної України                                                                      9                                                    

5. Висновки                                                                                                           13

6. Список використаних  джерел                                                                          14

7. Відгук керівника                                                                                                15

 

Вступ 

     З проголошенням незалежності перед Україною постала задача великого масштабу: перебудувати, заканодовчо врегулювати всю систему владних і правоохоронних органів та структур на засадах конституційності і демократизму. Окрема увага в цьому приділяється органам адвокатури як важливому інституту правової системи держави.

     Необхідною  складовою для якісної розбудови  адвокатури в незалежній Україні  є врахування історичних особливостей ії розвитку на українських землях. У наш час законодавча база діяльності адвокатури не є досконалою, тому тема цього дослідження є безумовно актуальною для подальшого поліпшення діяльності цього правового інституту.

     Ціллю цієї роботи є дослідження та систематизація знань про адвокатуру на різних етапах ії історичного розвитку, а також вивлення сучасних проблем у галузі ії законної організації та діяльності. 

                                                             

     Зародження  і розвиток адвокатури в дореволюційний період. 

     Історія української адвокатури бере свій початок  ще з часів Київської Русі. У цей час ще не було організаційного оформлення та законодавчого закріплення адвокатури як правового інституту.  В історичних умовах общинного співжиття захист, обвинувачення, покарання ставали функціями общини. Роль захисників у вирішенні справ виконували родичі та близькі обвинуваченного, беспосердні свідки події – «видоки» та «послухи» - вільні люди «доброї слави», які розповідали, що вони чули про справу. Якщо показання позивача та його послуху різнилися останній усувався і справа вважалася програною.[1]

     Процесуальна  змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формувалася як правова необхідність.[2]

     Таким чином, цей етап розвитку українського судочинства характеризується повною перемогою звичаєвого права над писаним законом. Робота захисника в судовому процесі мала характер громадського, а не професійного заняття.

     Законодавче оформлення української адвокатури починається в польсько-литовський період (XІV-XVІ ст. ст.). Першою ступенню цього процессу стали Литовські статути (редакції 1529, 1566, 1588 рр.), основним джерелами яких були «Руська Правда» та Магдебурзьке право.

     Перший  литовський статут 1529 р. у сучасному  розумінні адвоката вживає термін «прокуратор», а слова «адвокат» і «адвокатус» стосуються адміністративних службовців. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57-61) дев'ятого розділу. В ньому чітко визначається поняття "адвокатської таємниці".  Згідно цих документів, захисником могла бути людина, яка добре обізнана з писаним правом – тобто професійний юрист. Литовськими статутами були зроблені перші спроби упорядкування справи судового захисту і чіткого виділення адвокатської діяльності як професійної.[2]

     Наступною вехою законодавчого оформлення адвокатури в Україні пов'язаний з появою "Прав, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). В цьому кодексі українського права вперше вживається термін "адвокат", визначення якого дається в сьомому артикулі: "Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего вместо его, в суде обстоюет, ответствует й расправляется".[3]

       У дореформений на час протягом багатьох віків функції адвокатів виконували приватні особи – стряпчі чи заступники у справах. Їх функції не були законодавчо регламентовані і ніяких спеціальних вимог, у вигляді вищої освіти, наприклад, не висувалося. Як правило їх обов'язки обмежувалися складанням та поданням де-яких документів. Але навіть утворення у 1832 р. інституту присяжних стряпчих у силу станового характеру іх діяльності не могло гарантувати новим соціальним прошаркам України захист їх інтересів у суді чи інших установах.[1]

     Як  самостійний правовий інститут Адвокатура в Україні була запроваджена після судової реформи 1864 р. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за „Судовими статутами”, затвердженими 20.11.1864 р. Відповідно до них, адвокати розділялися на присяжних повірених і приватних повірених. В де-яких губерніях присяжні повірені були об'єднанні в особливу корпорацію – соловно-присяжних повірених, з внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборних органів (ради присяжних повірених). Рада вирішувала питання прийнятя і звільнення присяжних повірених, здійснювала дисциплінарну практику, розподіляла «безкоштовні» справи між присяжними повіреними, регулювала суперечки між ними. Нагляд за їх діяльністю здійснювала судова палата. [3]

     До  завдань адвокатури входили: захист у кримінальних справах, представництво стрін у цивільному процесі та надання юридичної допомоги населенню, в тому числі й безкоштовних консультацій для бідних.

     Критерії, які висувались для присяжних повіренних:

  • вік не меньш 25 років;
  • наявність вищої юридичної освіти;
  • 5 років судової практики чиновника судового відомства чи помічника присяжного повіренного;
  • у де-яких випадках – скаладання іспиту, з метою перевірки практичної підготовленності кандидата.

     6 червня 1874 р. був виданий закон,  який закріпив статус приватних  повірених. Підставою для затвердження на посаді приватного повіренного та одержання права на участь у розгляді цивільних справ у мирових і загальних судах було одержання особливого посвідчення, що видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повіренний здійснював клопотання у справах.

     У 1870 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7тис. – Одеського та 32,3 тис. – Київського.[2]

     На  західно-українських землях інститут адвокатури сформувався трохи раніше і увібрав в себе риси адвокатури Угорщини (Закарпаття), Польщі (Східна Галичина і Західна Волинь) та Молдавії (Північна Буковина), під владою яких на той час перебували ці землі. Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скикання першого з’їзду правників і утворення своєї організації, яка допомогала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак, ця ідея не знайшла свого практичного втілення.[3]

     Приблизно у такому виді інститут публічної та приватної адвокатури проіснував до 1917 р.

     Можна зробити висновок, що принципи діяльності і особливості розвитку адвокатури у дореволюційний період відповідали  історичним умовам часу її становлення  і розвитку.

     Українська  адвокатура радянського періоду. 

     З приходом на територію України більшовистської  влади, ліквідувалися старі органи буржуазної юстиції і створювалися принципіально нові. постановою Народного секретаріату України від 4 січня 1918 р. передбачалося, що всі засідання судів повинні бути відкритими, а присутні в залі судового засідання були вправі брати участь у обговоренні справи. Усім громадянам старше 18 років надавалося право бути захисниками в суді та на попередньому слідстві.

     При новостворенних системах народних судів і військових трибуналів були створені колегії обвинувачів і колегії правозахисників. Правозахисники не тільки виступали на засіданнях народного суду, а й надавали безкоштовну юридичну допомгу населенню у галузі адміністративного і трудового права.[1]

     У вересні 1922 р. було схвалено нове Положення  про адвокатуру УРСР.[2]

     16 серпня 1939 р., на основі Конституції  СРСР 1936 р., РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.[1]

     Подальший розвиток адвокатури був зумовлений прийняттям 20 квітня 1978 р. Верховною Радою Конституції УСРС, яка і закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Нове Положення про адвокатуру УРСР затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 р., регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширело види юридичної допомоги що надовалося громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.[2]

     Можна зробити висновок, що розвиток адвокатури у радянський період характерізується її остаточним законодавчим оформленням та поступовим поширення її значущості як правового інституту. 

 

      Адвокатура незалежної України.

     Згідно  з ст. 1 закону України «Про адвокатуру»  від 19 грудня 1992 р. адвокатура в Україні  є добровільним громадським об’єднанням, покликаним, згідно з Конституцією України (ст. 59) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати ім іншу юридичну допомогу.

     Ст. 3 зазначає, що Адвокатура України  здійснює  свою  діяльність  на  принципах верховенства   закону,  незалежності,  демократизму,  гуманізму і конфіденційності. Адвокат   має   право   займатись   адвокатською   діяльністю індивідуально,  відкрити  своє  адвокатське  бюро, об'єднуватися з

ншими адвокатами в колегії, адвокатські  фірми,  контори  та  інші адвокатські  об'єднання,  які  діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

     Ст. 5 цього ж закону закріплює завдання інституту адвокатури: «Адвокати   дають  консультації  та  роз'яснення  з  юридичних питань, усні і  письмові  довідки  щодо  законодавства;  складають заяви,  скарги  та інші документи правового характеру; посвідчують копії  документів  у  справах,   які   вони   ведуть;   здійснюють представництво в  суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають  юридичну  допомогу  підприємствам, установам,    організаціям;    здійснюють   правове   забезпечення підприємницької  та  зовнішньоекономічної  діяльності  громадян  і юридичних   осіб,   виконують   свої   обов'язки   відповідно   до кримінально-процесуального законодавства  у  процесі  дізнання  та попереднього слідства.

     Адвокат  може  здійснювати  й  інші  види юридичної допомоги, передбачені  законодавством.

     За  ст. 2 Адвокатом  може  бути  особа,  яка  має вищу юридичну освіту, підтверджену  дипломом  України  або  відповідно  до   міжнародних договорів  України  дипломом  іншої  країни,  стаж роботи у галузі права  не  менше  двох  років,  володіє  державною  мовою,  склала кваліфікаційні  іспити,  одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською  діяльністю  та  прийняла  Присягу  адвоката України.

     Адвокат  не  може  працювати  в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах  внутрішніх  справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом  не  може бути особа, яка має судимість.

     Важливою  гарантією забезпечення належного  рівня професійного захисту, консультування та іншої правової допомоги є наявність  спеціальних професійних прав (ст. 6 ЗУ «Про адвокатуру»), встановлення професійних обов’язків (ст. 7 цього ж закону), правил адвокатської етики (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури в 1999р.), передбачено адвокатську таємницю (ст 9. ЗУ «Про адвокатуру»), а головне, передбачено відповідальність за незалежне здійснення адвокатом своїх професійних обов’язків або зловживання своїми адвокатськими правами (ст. 16 цього ж закону). Процес притягнення адвоката до юридичної відповідальності відбувається за визначенною процедурою (за Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положенням Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1993 р. № 165/93).

     Однак, існує ряд проблем у закононодавстві, яке регулює діяльність адвокатського корпусу. Перш за все, вищенаведенне визначення поняття адвокатури є узагальнюючим і не повністю відповідає загальним цілям, професійним правам ті обов’язкам адвокатури як незалежного правового інституту. Законодавець одночасно визначає адвокатуру і як професійне, і як громадське об’єднання, при тому що існує ряд відмінностей та суперечливостей між цими поняттями. Згідно з законом України від 16 червня 1996 р. «Про об’єднання громадян» громадські організації – об’єднання громадян – створюються ними для задоволення і захисту своїх законних спільних інтересів. А об’єднання адвокатури, відповідно до своїх завданнь, перш за все створюються для захисту інтересів інших юридичних та фізичних осіб.

     Не  зважаючи на те, що у ст. 59 КУ зазначається, що кожний є вільним у виборі захисника  своїх прав, тобто надання правової допомоги не є виключно функцією адвокатури, основне навантаження із захисту прав і інтересів суб’єктів правових відносин покладається саме на адвокатів. Головною причиною тому є те, що Верховною Радою України ще не визначені критерії, які мають свідчити про  відповідний рівень кваліфікації осіб, не маючих статутсу адвоката, які мають бути допущені до судового захисту.

     На  сьогоднішний день ще одним зі значних  прогалин в законодавчому врегулюванні діяльності адвокатури є порядок надання правової допомоги безоплатно, що передбачено ст. 59 КУ. Відповідно до цієї норми ст. 47 КПК передбачає обов’язковість для керівника адвокатського об’єднання призначення адвоката для надання такої допомоги на вимогу органу дізнання, слідчого чи суду. Оплата праці такого адвоката здійснюється за рахунок державного бюджету в розмірі 15 гривень за повний робочий день (за положеннями постанову Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 р. № 821 «Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з наданням громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави»). Такий низький рівень оплати призводить до непоодиноких випадків відмови надання безоплатної правової допомоги, що мотивується ст. 12 Закону «Про адвокатуру», яка передбачає оплату праці адвоката на підставі угоди між адвокатом і громадянином, а адвокати свою діяльність здійснюють індивідуалньо. В де-яких випадках посилаються на Конституцію, де не передбачена безкоштовна праця адвоката, і голови адвокатських об’єднань не можуть примушивати адвоката працювати безоплатно, бо це суперечить ст. 43 КУ, де забороняється використання примусової праці.

     Слід  зазначити, що на розгляді в Верховній Раді України в цей час знаходяться законопроекти № 1430 від 25 грудня 2008 р, № 3549 від 24 грудня 2008 р., № 4353 від 14 квітня 2009 року, № 4353-1 від 06 травня 2009 року, якими також запропоновано внесення суттєвих змін до Закону України «Про адвокатуру» і навіть викладення цього Закону в новій редакції. [7]

     За  таких обставин доцільно було б розглядати усі ці законопроекти одночасно з подальшим використанням слушних положень кожного з них у тексті проекту, який буде прийнято за основу, або у тексті нового об’єднаного законопроекту з цих питань (якщо парламентом буде прийнято рішення про підготовку такого об’єднаного законопроекту).

     Крім  того, Кабінетом Міністрів України  подано на розгляд Верховної Ради України законопроект № 4406 від 24 квітня 2009 року «Про безоплатну правову допомогу», який доцільно було б розглянути одночасно  з цим законопроектом, враховуючи їх споріднену тематику та предмет регулювання.[7]

     Таким чином, адвокатура України у сучасний період є одним з інститутів правової системи держави і є посредником  між державою та суб’єктами у громадському суспільстві. Існує чимало проблем, пов’язаних із законодавчою базою діяльності адвокатського корпусу, над чим зараз ведуть свою роботу законодавчі органи України.

 

      Висновки 

     Українська  адвокатура почала свій розвиток ще за часів Київської Русі і не припиняє його і сьогодні. Як і будь-який правоохоронний орган ії діяльність залежала від тих історичних обставин, в яких вона існувала. А зважаючи на те, що історична доля України була досить складною, українська адвокатура до періоду незалежності зазанала впливу різних держав, політичних та правових систем. До XV в. це був вплив Руської держави, протягом XV – XVII вв. – Литви, Польщі, Гетманьщини, у XVIII – на поч. XIX ст. – Російської імперії, з 20-х рр. XX ст. – до 1991 р. – СРСР, а адвокатура ЗахідноУкраїнських земель також зазнала впливу Австро-Угорщини, Румунії, Угорщини, Словаччини.

     В незалежній Україні адвокатура є  важливим правоохоронним органом, на який покладено завдання захисту конституційних прав і свобод громадян України, іноземних  громадян та осіб без громадянства, та надання ім юридичної допомоги. Відповідно до цих завдань адвокатура виконує свої спецефічні функції, наділена рядом прав, повноважень та обов’язків.

     Для поліпшення роботи адвокатури необхідним є ряд заходів:

  • вдосконалення закону «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., перегляд і перегляд всіх пропозицій і законодавчих ініціатив з цього приводу;
  • чітке визначення осіб, які можуть виконувати функції захисту у суді, не маючи при цьому адвокатського свідоцтва, іх прав, повноважень, обов’язків, відповідальності за неналежне виконання своїх обовєязків;
  • врегулювання процесу надання безкоштовної адвокатської допомоги, заохочення адвокатів до такої діяльності.
 
 

 

Список використаних джерел 

  1. Юзікова Н. С. Судові та правоохоронні органи України: навч. посіб. для студентів вузів / Н. С. Юзікова. – Вид. четверте, перероб. і допов. – К.: Істина, 2006. – 320 с.
  2. Святоцкий О. Д. Адвокатура: история и современность / О.Д. Святоцкий, В. В. Медведчук. – К.: Ін Юре. – 1997. – 326 с.
  3. Рогожин А. Й. Історія держави і права України : підручник. – У 2-х т. – Том 1. / А. Й. Рогожин, В. Д. Гончаренко, О. Д. Святоцький. – К.: Ін Юре. – 2003. – 656 с.
  4. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV. – Х.: Весна, 2007 – 48 с.
  5. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р., № 2887-XII // відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 62.
  6. Про де-які заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури: Указ Президента України від 30 вересня 1999 р., № 1240/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – 15 жовт. – № 39. – ст. 1936.
  7. Про адвокатську діяльність: проект Закону України від

          25 грудня 2008 р., № 1430 // Відомості Верховної Ради України. – 2008.  

 

      Відгук керівника 

1. Мета і актуальність (MAX. 1,5 Б)

  • Визначена мета __________________________________б.
  • Обгрунтування актуальності _______________________б.
  • Не сформульована _______________________________ б.
 

2. Зміст (MAX. 1,5 Б)

  • Складені всі необхідні документи ___________________б.
  • У цілому істотних зауважень немає__________________б.
  • Є істотні зауваження   _____________________________б.
  • Зміст СРС не відповідає темі (або цілі) роботи_________б.
 

3. Висновки (MAX. 1,5 Б)

  • Аргументація (відповідають цілі)____________________б.
  • Загальні   ________________________________________б.
  • Відсутні _________________________________________б.
 

4. Джерела (MAX. 1 Б)

  • Відповідають вимогам_____________________________б.
  • Не оформлені ____________________________________б.
  • Відсутні_________________________________________б.
 

5. Оформлення і дотримання  термінів календарного  плану (MAX. 1 Б)

  • Оформлено відповідним чином, терміни дотримані__________б.
  • Є зауваження щодо оформленням і дотримання термінів _____б.

Допустити до захисту з рейтинговим балом _______________________

Підпис викладача:

«___»____________ 2010 р.

Історія розвитку інститути адвокатури і сучасність 📙 Реферат → 🆔 114398

Історія розвитку інститути адвокатури і сучасність 📙 Реферат → 🆔 114398

Історія розвитку інститути адвокатури і сучасність