Історія, структура та принципи функціонування Європейського Союзу. 2

Зміст

Вступ 2

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу 4

2. Організаційна будова та структура Євросоюзу 14

3.Європейський союз: цілі і принципи…………………………………… ……22

Висновки 25

Список використаних джерел 26

Вступ

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний  взаємозв'язок держав стає все більш  важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн. дол. - понад третину сумарного ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної  інтеграції є насамперед відповідний  рівень економічного розвитку. Тому найвищого  ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу - міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Міжнародні економічні зв'язки країн  Західної Європи завжди вирізнялись  високою інтенсивністю. У повоєнні роки тут розвитку виробничої кооперації сприяли транснаціональні корпорації (ТНК). У Західній Європі в період 1946-1958 рр. було розташовано 40 % зарубіжних філіалів ТНК в обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу міждержавних мікроекономічних зв'язків. На їх основі стали розвиватися і макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок - посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу

Новим важливим явищем в сучасному  житті країн Західної Європи, і  не тільки, стала інтеграція. Під  останньою розуміють процес економічного і політичного зближення, об'єднання.

Питання про об'єднання Європи гостро постало в післявоєнний час, коли в умовах науково-технічного процесу, який потребував великих початкових капіталовкладень, ефективним могло бути лише масове виробництво. Це, в свою чергу, тягне за собою необхідність розширення ринків. Внутрішні ринки навіть великих держав виявилися недостатніми. Ось чому характерним явищем післявоєнного періоду став швидкий ріст взаємної торгівлі промислово розвинутих країн, що свідчить про процеси поглиблення розподілу праці між ними. В післявоєнний період все більшу роль в міжнародних економічних відносинах став відігравати вивіз капіталу. На базі взаємного руху капіталу між промислово розвинутими країнами одним з найбільш політичних феноменів післявоєнного розвитку становиться інтернаціоналізація капіталу, проявом якої виступило утворення великих міжнародних компаній монополістичного типу – в формі картелі

Протиріччя між ростом інтернаціонального господарського життя і вузькими ринками окремих держав покликало до життя процеси інтеграції. Проте причини виникнення Європейського Союзу були не лише економічні, а й політичні. Друга світова війна показала, наскільки сильний є СРСР, а тому одним з політичних факторів інтеграції Європи було прагнення імперіалістичних держав згуртуватись перед обличчям світового соціалізму, а також закріпити плацдарм НАТО в Європі.

Об'єднання в ЄС, головним чином, стало можливим тому, що держави  психологічно дозріли, щоб створити це співтовариство, адже вони вже національно сформовані держави.

Необхідно відзначити, що вагомим  чинником інтеграційних процесів у  Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США  у світовому господарстві. 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій -  МВФ, МБРР, ГАТТ - були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.

Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської  економічної еліти на власній  основі. З цією метою у рамках утвореної 1949 р. Ради Європи було здійснено  ряд проектів регіональної інтеграції - від об'єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953 р. ЄОВС контролювало 60 % виплавки сталі і 50 % видобутку вугілля у Західній Європі.

1956 р. в ЄОВС виник план  перетворення цієї організації  на зону вільної торгівлі, але  суперечності між країнами, особливо  між Англією і Францією, призвели  до укладення у березні 1957 р.  в Римі лише шістьма (з 17) країнами-членами Римської сепаратної  угоди про заснування Європейського  співтовариства (ЄЕС) -  “Спільного ринку” - з перспективною програмою економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи. Одночасно в Римі цими ж державами ЄЕС було укладено угоду про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), метою якого було створення ще одного спільного галузевого ринку, об'єднання ресурсів атомної енергії та атомної промисловості. У цей же час Великобританія, яка не приєдналась до ЄЕС, організувала Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн.

1967 р. внаслідок злиття органів  управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою Європейські співтовариства , або Європейське співтовариство. 1973 року Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія зробила те саме 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і ця організація знову стала складатися з семи членів: Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об'єднання влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились  створити єдиний економічний  простір і поширити своє співробітництво  на такі галузі, як економіка,  валютна та промислова політика, дослідження та технології, охорона  навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт.  При цьому ЄАВТ отримувала  усі пільги та торговельні  прибутки від членства у Європейському  співтоваристві, не беручи однак  участі в роботі інститутів  ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була  єдиною з країн-членів ЄАВТ, яка  не приєдналась до цієї угоди,  оскільки національний референдум  Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ -  Австрія, Фінляндія та Швеція - стали повноправними членами ЄС у січні 1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний простір, створений цією угодою, - це більше, ніж просто економічна зона; він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС - вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення.

Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981 р. -  Греція, 1986 р. - Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15 країн.

У своєму інтеграційному розвитку Європейське  співтовариство пройшло ряд еволюційних  етапів, основою яких була лібералізація  торгівлі. Розвиток співробітництва  у межах ЄОВС та Євроатому підштовхнув країни до зняття цілої низки бар'єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968 р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

Спільна митно-тарифна політика забезпечила  утворення у 1970-х роках власних  коштів Співтовариства, головним чином  за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті товарів  з третіх країн.

У 70-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики структурної перебудови економіки  в Співтоваристві - країни-члени об'єднали свої зусилля для подолання технологічного відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей промисловості великі американські та японські фірми за рахунок технологічної переваги та скорочення витрат настільки поширились в економіці Європейського Співтовариства , що почали виштовхувати з ринку національних виробників та диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому, було вирішено відійти від домінування єдиної сільськогосподарської політики на користь вирішення інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції розширилось. Зокрема, країни об'єднали зусилля на широкомасштабних наукових та технологічних дослідженнях, почалось формування спільної індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось переломити.

Важливим елементом подальшої  інтеграції стало створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979 р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

- досягнення валютної стабільності  в межах ЄС;

- спрощення конвергенції процесів  економічного розвитку;

- забезпечення стратегії зростання  в умовах стабільності;

- стабілізація міжнародних валютних  та економічних взаємовідносин.

Базовим елементом ЄВС є запровадження розрахункової валютної одиниці - ЕКЮ.

Завдяки цьому, зокрема, країнам ЄС вдалося побороти валютну кризу  початку 80-х років. Після подолання  інфляції у 80-ті роки було відмінено  обмеження з поточних фінансових операцій, а 1990 р. було введено режим  вільного руху капіталів.

1985 р. було підписано програму  подальшого розвитку Європейського  співтовариства і перетворення його в Європейський Союз («Європа без кордонів»), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або Маастрихтська угода) - угода про створення економічного і валютного союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституційних (організаційних) структур.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної  інтеграції і за рішенням держав і  урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції - створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити Європейський центральний банк, впровадити спільну  валюту, єдине громадянство, закінчити  створення організаційного та правового  механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

Найбільше протиріч на цьому шляху  викликає ідея введення спільної валюти. Створення валютного союзу залежить від ступеня готовності держав до участі в ньому. Для цього ЄС визначило  кілька умов-критеріїв:

1. Інфляція не може перевищувати  рівень, існуючий у трьох державах-членах  з найстабільнішими цінами, більш,  ніж на 1,5 відсоткових пункти.

2. Розміри бюджетного дефіциту  мають становити не більше, як 3 % ВНП країни.

3. Коливання обмінних курсів  національних валют (при відсутності  їх девальвації у попередні  2 роки) має бути у межах, встановлених  для європейської валютної системи  (“+”,“-”, 2,25 %).

4. Норма довгострокового прибутку  не повинна перевищувати 2 % від середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму прибутку.

5. Національний борг не повинен  перевищувати 60 % ВНП.

Було здійснено три невдалі  спроби запровадження спільної валюти: у 1992, 1995 та 1997 роках.

У 1995 р. критеріям Маастрихтського  договору за рівнем інфляції відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками - 10; за розмірами бюджетного дефіциту - 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург), причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7 %; за розмірами внутрішнього державного боргу - 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна - Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія, Данія та Ірландія.

Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів  посилення контролю за економічною  політикою держав-членів. Німеччина, зокрема у грудні 1995 р., запропонувала  укласти між майбутніми членами  валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці мають добровільно взяти на себе зобов'язання навіть у несприятливий для економіки час не перевищувати 3 відсоткового рівня дефіциту бюджету відносно ВНП. За сприятливої економічної ситуації цей показник зменшуватиметься до 1 %. При порушенні цього зобов'язання країна має піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25 % ВНП за кожний відсоток понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного рішення політичної системи своєчасного попередження. Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт об'єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання.

Рішення про створення валютного  союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього  часу ця стратегія передбачала, що усі  держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою  швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.

Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі країни зможуть увійти до валютного союзу  одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь  проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів, що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на самміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах - Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни -  Великобританія і Данія - вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не відповідають необхідним вимогам.

Це рішення криє у собі небезпеку  дестабілізації торговельних потоків  та розпаду спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні  щодо становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний  інтеграційний процес.

З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках  і перерахунках. Готівковим засобом  розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: “...євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови... Безперечно, це історична подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну” [2, с. 157].

І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На думку провідного експерта Банку  міжнародних розрахунків (БМР) Роберта Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи і її східну частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка та держави колишнього СРСР - усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення цьому є вже зараз: ті, хто мав кошти у європейських банках, переводять їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не з'явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма мільярдами, і, на думку банкірів, ця тенденція зростатиме. Відтік інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро.

Які з прогнозів здійсняться, багато в чому залежить від того, наскільки  адекватними будуть дії відповідних  органів ЄС, наскільки адекватною буде його політика, засади якої визначені  законодавчо.

Основними законодавчими документами  Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські  Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути  цієї організації, їх функції та порядок  формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою  ЄС є:

1. Сприяння проведенню збалансованої  і довгострокової соціальної  та економічної політики, зокрема  шляхом створення простору без  внутрішніх кордонів, шляхом економічного  та соціального вирівнювання, створення  економічного і валютного союзу,  що має на меті введення  спільної валюти.

2. Утвердження Європейської спільноти  на міжнародній арені, зокрема  шляхом проведення спільної зовнішньої  політики та політики в галузі  суспільної безпеки, яка могла  б привести до створення у  разі необхідності системи спільної  оборони. 

3. Посилення захисту прав та  інтересів громадян держав-учасниць  шляхом введення громадянства  Союзу. 

4. Розвиток тісного співробітництва  у галузі судової практики  та внутрішніх справ. 

5. Збереження досягнутого рівня  інтеграції Співтовариства і,  виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми  співробітництва, що встановлені  Договорами, потребують перегляду  для забезпечення ефективності  механізмів та інститутів ЄС.

Згідно з установчими документами  до компетенції ЄС належать такі види діяльності:

- скасування мита і кількісних  обмежень на імпорт та експорт  товарів між державами - учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

- спільна торговельна політика;

- внутрішній ринок, що характеризується  зняттям перешкод для вільного  переміщення товарів, осіб, послуг  і капіталів між державами-учасницями;

- заходи, що стосуються в'їзду  та переміщення на внутрішньому  ринку; 

- спільна політика в галузях  сільського господарства та риболовства; 

- спільна транспортна політика;

- встановлення системи, що запобігає  порушенням на внутрішньому ринку; 

- зближення національних законодавств  держав-учасниць такою мірою,  яка необхідна для нормального  функціонування спільного ринку; 

- політика в соціальній сфері,  включаючи діяльність Європейського  соціального фонду; 

- економічне і соціальне єднання; 

- політика захисту навколишнього  середовища;

- підвищення конкурентоспроможності  промисловості Союзу; 

- сприяння дослідженням та технологічному  розвитку;

- стимулювання зусиль по створенню  та розвитку транс'європейських  комунікаційних мереж та інфраструктури;

- внесок у досягнення високого  рівня охорони здоров'я; 

- внесок в освіту, професійне  навчання та розквіт культури  держав-учасниць;

- політика співробітництва у  сприянні всебічного розвитку  держав-учасниць;

- асоціація з заморськими країнами  та територіями для розширення  торгівлі й спільного сприяння  економічному і соціальному розвитку;

- внесок у захист споживачів;

- заходи в галузі енергетики, соціального захисту й туризму. 

2. Організаційна будова  та структура Євросоюзу

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна  будова ЄС базується на загальних  засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво  відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо); сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються - від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними  законодавствами держав-членів у  межах, які визначені змістом  установчих договорів. 

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

- Європейський парламент 

- Європейська Рада 

- Рада Міністрів 

- Європейська Комісія 

- Європейський Суд 

- Палата аудиторів 

Європейський парламент - представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються  від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні  ЄС не існує структури, яка може вважатись  урядом у повному розумінні цього  слова. Проте Європарламент впливає  на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається  урядами держав-членів тільки після  консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так  і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання  цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

- з іноземних справ та безпеки; 

- з сільського господарства, риболовства  і сільського розвитку;

- бюджетний; 

- з економічних і фінансових  питань та промислової політики;

- з енергетики, досліджень та  технологій;

- з зовнішніх економічних зв'язків; 

- з законодавчих питань та  громадянських прав;

- з соціальних питань, безробіття  та виробничого середовища;

- з питань регіональної політики, регіонального планування та  зв'язків на місцях;

- з транспорту та туризму; 

- з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

- з культури, молоді, освіти та  засобів масової інформації;

-з питань розвитку і співробітництва; 

-з громадянських свобод та  внутрішньої політики;

- з контролю за виконанням  бюджету; 

- з інституціональної політики;

- з процедурних питань, підтвердження  мандатів та статусу недоторканості;

- з прав жінок; 

- з питань петицій. 

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних  справ, Президент (Голова) та Віце-президент  Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс  та визначають основні орієнтири  подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.