Історія та сучасність редакції друкованого видання

Історія та сучасність редакції друкованого видання

     Неможливо уявити собі сучасне суспільство  без книг. Проте люди прожили без  них велику частину своєї історії. Свої знання покоління передавало до іншого усно або ж показуючи, як треба  працювати, щоб забезпечити себе їжею, житлом, одягом та іншими необхідними  речами. Коли люди перестали жити невеликими групами, коли склалися перші держави, об’єм і різноманітність знань  сталі дуже великі, щоб їх можна  було зберегти в пам’яті. Передаватися такі відомості повинні були не тільки родичам або найближчим сусідам. Тоді з’явилася писемність.

     Спочатку  записи були дуже простими і короткими  і містили відомості про господарську діяльність людей різних професій, які працювали в храмах. Письмові і цифрові знаки наносили на плитки з сирої глини гострою очеретяною паличкою, потім плитки підсушували  або обпалювали. Потім стали записувати тексти гімнів, оповідей прислів’я  і приказки. Державі були потрібні писарі. Їх навчали в спеціальних  школах. Професія писаря була почесною.

     Шумери, вавілоняни, ассірійці і багато їх сусіди писали на глиняних табличках. Матеріал був дешевим, але через розмір табличок тексти на них були короткими. Тому великі твори, такі, як епос про Гільгамеша, або розповідь про початок світу, записували на декількох табличках. Археологи розкопали бібліотеку царя Ассірії Ашшурбанапал (VII ст. до н.е.), на полицях якої було понад 20 тис. табличок з різноманітними текстами.

     Стародавні  єгиптяни винайшли зручніший писальний  матеріал – папірус, який робили з  особливим чином оброблених стебел папірусу, що ріс в достатку на берегах  Нілу. Окремі листи склеювали в  довгу смугу, сувій. На таких свитах, що досягали в довжину до 1000 м, записували релігійні тексти, казки, повчання, легенди, літописи. Папірус – пухкий матеріал, тому писати на ньому можна  було тільки з одного боку: чорнила, наносилися загостреною очеретяною паличкою, проникали на всю глибину. Довгий час в країнах Середземномор’я  папірус був найпоширенішим видом  писального матеріалу.

     Сувої зберігалися в скринях і стінних  нішах. Деякі тексти призначалися спеціально для поховань; багато з них збереглися до нашого часу. Писали єгиптяни і на лляних тканинах. Такими тканинами, зокрема, обмотували мумій. Тексти іноді супроводжували малюнками.

     Коли  в IX – VIII ст. до н.е. у греків з’явився алфавітний лист, вони стали писати на пальмових листках, лляних тканинах і навіть на свинцевих свитках. Однак  головним матеріалом залишався папірус. Пізніше в Римі та Греції стали  застосовувати дерев’яні таблички, покриті воском або обштукатурені. Їх широко використовували в школах. Старий текст на воску можна було затерти і написати новий. Якщо тексти були довгими і розміщувалися  на декількох табличках, їх зв’язували. Так виходила зв’язка, яку називали кодексом. Вона була схожа на знайомі  нам книги, які теж називали кодексами, коли стали писати на пергаменті. В  античному світі грамотність  була досить поширеною. Особливо гострою  потреба в грамотних людях  стала в Римській імперії. Крихкий  папірус не міг влаштовувати державну владу і любителів читання: термін життя папірусових сувоїв – близько 200 років. Проте з неміцністю папірусу довелося миритися довго. У Греції вже  в V ст. до н.е. виникла книжкова торгівля (бібліотекою спочатку називали книжкові лавки). З’являлися і особисті бібліотеки, наприклад у великих філософів  Платона і Аристотеля.

     Нарешті античний світ знайшов новий міцний матеріал – пергамент. Пергамент  робили з овечих, телячих, козячих  і навіть котячих шкір. Матеріал був міцним, але на виготовлення однієї книги могло піти ціле стадо. Листи можна було згинати і  зшивати. Писали на пергаменті вже з  двох сторін і не тільки очеретяними  паличками, а й пташиним пір’ям. Пошиті листи утворювали кодекс. Ці кодекси стали витісняти папірусні  сувої. Пергаментні зошити використовувалися  в школах.

     Пергаментні книги робили дуже ретельно і прикрашали. Листи фарбували в пурпуровий або чорний колір, літери бували срібними або золотими. Традиції виготовлення пергаментних книг – кодексів були успадковані пізніше Візантією  і середньовічними європейськими  державами.

     Такої зручної сировини, як папірус, в Китаї  не було. Тут стали експериментувати з  ганчір’ям. До нього додавали волокно конопель і деревну кору, розминали в чанах, а отриману масу пропускали через прямокутні сита. На ситах залишався шар, який після обробки ставав аркушем паперу. У IV в. був виданий імператорський указ про те, що папір стає загальновживаним матеріалом.

     У Китаї в V-VIII ст. н.е. робили відбитки з написів і зображень на камені, які дуже цінувалися; покривали фарбою і прикладали до них листи паперу. Так можна було отримувати необхідну  кількість відбитків.

     На  дерев’яних дошках вирізали тексти та зображення в дзеркальному відображенні. Дошку змащували фарбою. Отримані відбитки монтували спочатку в сувій, а потім стали складати, як ширму. Пізніше зрозуміли, що набагато зручніше склеювати аркуші з зовнішньої сторони; в XIV – XV ст. їх стали прошивати.

     Набагато  зручніше цільної дошки з текстом  окремі знаки, з яких можна складати різні тексти. Першим до цього додумався  в XI ст. коваль Пі Шен. Він запропонував набирати текст з глиняних знаків, розміщених в спеціальній рамці. У XIII в. такі знаки – літери –  стали робити з олова і дерева, а в Кореї – з міді.

     Грамотність цінувалася все вище. Ремісники і  торговці намагалися навчати своїх  дітей читати і писати. Знатні люди часто були високоосвіченими. В Іспанії  в епоху Відродження були бібліотеки. Папір прийшов в Європу від  арабів. Дешевизна матеріалу дозволила  випускати набагато більше книг, ніж  це було можливо раніше.

     На  Русі книги з’явилися з прийняттям християнства. Київські князі запрошували  переписувачів і перекладачів. Вони теж писали на пергаменті. Новгородці писали один одному листи. Найдавніша російська пергаментна книга  – Євангеліє ХI ст.  У цей  час на Русі книга була головним чином релігійного змісту: евангилий, псалтирі, «Ізборники», куди входили фрагменти священного писання, вислови мудреців, відомості про історію, статті про логіку, ораторському мистецтві.

     У XIV – XV ст. в Європі виготовлення книг вийшло за стіни монастирів. Тепер  цим займалися ремісники, а торгували  книгами купці. Освіта ставала все  більш світською, збільшився інтерес  до точних наук.

     Гутенберг -  ювелір, гравер, різьбяр по каменю, винайшов книгодрукування. Він першим застосував розбірний шрифт, хоча вважається, що в Європі у нього були попередники.

     У XV в. книгодрукування поширилося по всій Європі. У Східній Європі одним  з перших діячів друкарства був Франциск Скорина. Він добре знав церковнослов’янську  мову, навчався в декількох університетах  Європи і надихався ідеями освіти народу. Слов’янські книги у Венеції  друкували вже в XV ст.

     Поширення друку 

     Китай

     У Китаї з 6-8 ст. способом ксилографії (різьблення по дереву) виготовлялися  цілі сторінки текстів. Пізніше китаєць  Бі Шен у 1041 — 1049 використовував рухомі розбірні літери для друку з допомогою матриць і пуансонів. Вперше набірний друк з використанням дерев'яних літер було винайдено у Китаї, автор винаходу - Ван Чжень (1290—1333 рр.).

     Німеччина

     Вже в 1460 р. Ментель мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — в 1461 р. в Бамберзі. Після призначення Майнца герцогом Нассауським, коли друкарня Шеффера і Фуста була знищена, працівники, або, як їх називали, «діти Гутенберга», розбіглися і забравши з собою і друкарське мистецтво. У Кельні Ульріх Целль працював вже в 1466 р.; пізніше були: Базель, з 1471 р.; Аугсбург, де Гюнгер Цайнер працював з 1468 р.; Ульм — з 1469 р.; Нюрнберг — Генр. Кеффер і Іог. Зензеншмідт, з 1470 р. Для північної Німеччини раніше всього була заснована друкарня у Франкфурті-на-Майні, а потім в Любеці, Лейпцігу, Ерфурті та ін. У Відні перша друкарня відкрилася 1482 р., але постійна — лише в 1491. Загалом, до кінця XV ст. в Німеччині було понад 50 друкарень, а друкарів — понад 200. З Німеччини нове мистецтво розповсюдилося в інші країни.

     Іспанія та Португалія

     У Іспанії перша друкарня була заснована  в 1474 р. у Валенсії. Першими друкарями  там були німці та голландці. До Португалії, вперше, друкарське мистецтво було занесене в 1484 р. в м. Лейрії. У 1495 р. королева Елеонора викликала до Лісабона німецьких друкарів.

     Нідерланди

     У Нідерландах першим містом, в якому  була заснована друкарня, став Утрехт (у 1473 р., Миколою Кетелером і Жераром фон Лєємптом); за ним слідують Лувен (1474), Брюгге (1475) і Антверпен (1476).

     Італія

     У Італії першими друкарями були німці  Конрад Свейнгейм і Арнольд Пан-нартц, які були запрошені ченцями з Субіако в 1465 р., а в 1467 р. переїхали до Риму. У Венеції Іоганн Шпеєрський отримав привілей на друкування книг в 1469 р. Іоганн помер наступного року, і розпочату справу продовжував його брат, Венделін Шпеєрський, в співтоваристві з Іоганном Кельнським. У тому ж році в Римі оселився гравер Микола Женсон. Друкарська справа у Венеції досягла високого ступеня розвитку, наприклад, в XV ст. існувало до 250 друкарень; тоді ж була заснована відома друкарня Альдова (1495). За Венецією слідують Болонья (1471), Неаполь (1471), Флоренція (1472) та ін.

     Англія

     У Англії першу друкарню було засновано  Вільгельмом Какстоном близько 1474 р. Взагалі, книгодрукування в Англії не розповсюдилося з такою швидкістю, як на континенті, наприклад, до кінця XV ст. друкарні були засновані тільки в Оксфорді.

     Скандинавія

     У скандинавських країнах книгодрукування  розпочато в Оденсі (Фіонія) в 1482 р. Іоанном Снелльлем; у Копенгагені — в 1490 р. Готфрідом фон Гемен; у Стокгольмі — в 1483 р. У Осло перша друкарня заснована лише в XVII столітті.

     Вірменські  друкарні

     Перше видання вірменською мовою зробив Йоган Шильдбергер в Майнці в 1475 році латинським шрифтом (молитва «Отче наш»). У 1486 р. Брайнденбах видав вірменський текст методом ксилографії. Початок вірменського книгодрукування відносять до 1512 року, коли у Венеції Акоп Мегапарт видав книгу «Урбатагирк». Збереглися 32 найменування вірменських книг, виданих в XVI ст., причому 19 з них — вірменськими друкарями виключно на вірменській мові. У 1639 р. була заснована вірменська друкарня в Джузі (Джулфа) — перша друкарня в Ірані. У 1666—1668 рр. у вірменській друкарні Амстердама друкувалося перше видання Біблії на вірменській мові з ілюстраціями А. Дюрера. У 1675 році була видана перша друкарська книга на нововірменській мові «ашхарабарі».

     Перші вірменські друкарні були засновані  в 1512 р. у Венеції і в 1567 р. в  Константинополі, потім відкрилися вірменські друкарні в Римі (1584), Львові (1616), Мілані (1621), Парижі (1633), Ліворно (1643), Амстердамі (1660), Марселі (1673), Лейпцигу (1680), Падуа (1690), Лондоні (1736), Санкт-Петербурзі (1781) і ін.

     З 1512 до 1800 року вийшло більше 1170 найменувань  вірменських книг. У наступному столітті вірменські друкарні відкрилися в Москві (1820), Шуші (1828), Нью-Йорку (1857), Єревані (1876), Бостоні (1899) і ін. До 1920 р. в світі діяло більше 460 друкарень, що друкували книги, журнали і газети на вірменській мові. Близько 1696 р. в Амстердамі була надрукована перша географічна карта на вірменській мові.

     Туреччина

     У Туреччині книги друкувалися  євреями (таємно). У 1490 р. вийшла «Історія народу Божого», твір Йосипа бен Горіона. У 1567 р. Абгар Токатеци в Константинополі відкрив вірменську друкарню. Перші турецькі книги були видані в 1720-і рр. 

     Розвиток  друкарства в XVI – першій половині XVII століття 

     Розвиток  освіти і шкільництва того часу був  тісно пов'язаний з розвитком друкарської справи.

     У Польщі перші книги друкувались  латинською мовою наприкінці XV ст. У XV-XVI ст. з середовища польських культурних діячів вийшла ціла плеяда майстрів, які друкували книжки не лише на батьківщині, айв інших країнах Західної Європи.

     Постійна  друкарня з латинським шрифтом у  Польщі була заснована Яном Галлером на початку XVI ст. Поряд з книжками, що виходили з друку латинською, з'являються друковані видання слов'янською мовою. Перша книжка слов'янською мовою глаголицею була надрукована в 1483 р. у Венеції. У 1491 р. в Кракові вийшли книжки кирилицею, яка лягла в основу пізніших азбук російської, української, білоруської, болгарської, сербської та народів сучасної Югославії. Є припущення, що й до 1491 р. в Кракові вже друкував книжки кирилицею відомий друкар Швайпольд Фіоль — виходець з Німеччини.

     Наприкінці  XV ст. друкування книг починається у південних слов'ян. У Чорногоріїв 1494 р. вийшла з друку перша книжка південнослов'янського друку «Октоіх», або «Осмигласник». Це видання й до цього часу приємно вражає читача своєю технікою і красою оформлення давнього слов'янського друку. На початку XVI ст. матеріальними заходами воєводи І. Бесараба друковані книжки слов'янською мовою почали видавати у Валахії. Тоді ж книгодрукування шириться і в Сербії.

     У східнослов'янських народів найперше з'являються білоруські друковані  книги, видання яких пов'язане з  іменем Георгія-Францішека Скорини. У 1517 р. Скорина надрукував першу книжку— «Псалтир» церковнослов'янською мовою в чеській Празі. Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 1517-1519 pp. 22 окремих випусків біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширена і в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словено-руську друкарню у Вільно. Видання Скорини поширювались в Україні і в Білорусії. Таким чином, із західнослов'янських земель друковані книжки поширились на білоруські й українські землі.

     Велику  культурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла  поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії на Україну.

     Першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. в  Копенгагені (невідомо, чи це було зроблено для цієї друкарні, чи, може, іншої, заснованої згодом в Москві). До роботи в друкарні Іван IV поставив диякона церкви Миколи Густинського Івана Федорова і його товариша Петра Мстиславця, які вже раніше, але невідомо де й при яких обставинах, «прежде малими некими й неискусними начертании печатаху книги».

     1 березня 1564 p. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки «Апостол». У 1565 р. вийшов з друку «Часовник». Але незабаром друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець переїхали за литовський кордон. Існувала версія, що їх московська друкарня була спалена «неблагонаміреними» людьми. Але тепер є підстави вважати, що шрифти та деяке інше друкарське обладнання російські друкарі вивезли в Литву. У Москві залишалась якась інша друкарня, в якій друкарі Андронік Невєжа та Никифор Тарасієв продовжували друкувати книги. У 1568 р. було надруковано «Псалтир» і ряд інших церковних книг. Ця друкарня продовжувала діяти і в той час, коли Іван Федоров перебував на Україні.

     Іван  Федоров і Петро Мстиславець  знайшли собі пристановище в князівстві Литовському. Тут, у маєтку Григорія Ходкевича в Заблудові, вони заснували друкарню, з якої в 1568-1569 pp. вийшли «Євангеліє учительное» і «Псалтир».

     У 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував  свою справу. Іван Федоров залишив  подароване йому Ходкевичем село і прибув до Львова. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню і в 1574 р. надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки.

     Початок книгодрукування у Львові внаслідок  старання друкаря Івана Федорова слід вважати величезною подією в  історії культури українського народу. Друкування книг на Україні відкрило нову важливу сторінку в дальшому розвитку українського письменства. Воно також було одним з діючих ідейних знарядь у боротьбі з польсько-шляхетським пануванням та наступом католицької реакції на Україні.

     Львівський  «Апостол» дуже подібний до свого  московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Він мав такий  же формат, як московський, такі ж початкові  літери. Проте помітні й певні  відмінності в оформленні та прикрасах  львівського «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають  книжку, у деяких деталях малюнка  образа апостола Луки на титульній  сторінці тощо. Наприкінці книги львівського  видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з'являтись на всіх виданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина  якої нагадує стрілу. По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря  «І.Ф.». Гербом міста Львова, як відомо, донедавна було зображення лева на фоні зубчастого укріплення львівського  замкового муру.

     Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові Іван Федоров на запрошення князя К.К.Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька  школа. Тут ще з більшою інтенсивністю  розгорнулась його видавничо-друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У1580 р. Іван Федоров надрукував в  Острозі на Волині «Новий завіт», а  в 1581 р. вийшла з друку відома Острозька  біблія.

     Підготовляли  біблію до друку К. К. Острозький і його літературний гурток ще до відкриття Острозької друкарні. Для цього треба було провести, велику перекладацьку і редакторську роботу величезної за розміром і складної за текстом книги. На думку М. Максимовича, основою для цього став якийсь рукописний примірник біблії, привезений з Москви посланником Михайлом Гарабурдою в 1570 р.

     Отже, підготовка до надрукування Острозької біблії почалась за десять років до її виходу з друку. З передмови до Острозької біблії ми дізнаємось про те, що над нею працювало сімдесят два перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови. Очевидно, московський примірник не міг задовольнити освічених осіб, що гуртувались навколо школи Острозького.

     Біблія  за розміром тексту, складністю змісту її книг становить найбільший і найголовніший  твір церковної літератури, що поєднав  у собі старо-іудейські і християнські догмати та ідейні основи двох вірувань. До видання Острозької біблії не існувало взагалі повного її перекладу на слов'янську мову, а були тільки переклади окремих частин.

     Спробу  дати цілісний твір у 1499 р. зробив у  Новгороді архієпископ Геннадій. Але ця спроба не була доведена до кінця. Це завдання виконав великий гурток освічених людей на Україні, що зосереджувався в Острозькій школі.

     Весь  текст Острозької біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Цей шрифт застосовувався в усіх наступних Острозьких виданнях. Титульні сторінки відтиснуті московським шрифтом. Орнаментація біблії відрізняється і від московського, і від львівського «Апостола».

     Острозька біблія за технікою друку є однією з визначних пам'яток нашої вітчизняної стародавньої книжкової продукції, її видання відобразило успіхи не тільки Івана Федорова, а й великої кількості перекладачів, художників, майстрів, палітурників тощо і становить гордість української, російської і білоруської культур.

     В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. З надірваним здоров'ям від повернувся до Львова і помер  там 5 грудня 1583 р. в тяжких злиднях.

     Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим  разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 p.), «Острозька книжиця» (1588 p.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христофора Філарета (1598 p.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії.

     Острозькі видання наслідувало Львівське  братство, яке після смерті Івана  Федорова придбало частину його друкарського інвентаря. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник граматики грецької мови для братських шкіл. У 90-х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Друкування книжок на Україні було могутнім поштовхом для розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України.  

     Сучасність  друкованих видань

     У новому суспільстві все більшого значення набуває друкарство, яке  в нових умовах розвитку цифрових технологій не втратило свого значення, а навпаки активно розвивається. Зараз важко вже уявити видавничо-поліграфічну галузь без багатьох програмних продуктів.

       Змінюються наукові концепції,  суспільні стосунки, саме життя.  Друкарство як галузь економіки  і невід’ємна частина культури  людства знаходиться в процесі  реформування з виключно друкарської  в інформаційну. Розширюється його  сфера діяльності як щодо технічних  засобів, так і до професіоналізму  фахівців.

       Отже, аналіз сучасного стану  і прогнозування розвитку друкарства  як засобу реєстрації, зберігання  і поширення знань у контексті  глобалізації розвитку людства  є актуальною науковою проблемою,  аналізу і дослідженню якої  буде присвячено найближчі роки.

       Актуальність аналітичного огляду  і прогнозування концепцій технічного  стану і розвитку друкарства  підтверджується низкою опублікованих  наукових прогнозів в останні  роки. Проте, в жодному з джерел  не надано друкарству статусу  невід’ємного складника інформаційної  технології у новому постіндустріальному  суспільстві – суспільстві, побудованому  на знаннях.

       На підставі аналізу сучасного  стану розвитку друкарства, очевидним  і необхідним стає наукове  переосмислення та прогресивний  перегляд основ теорії друкарства, і видавничо-поліграфічної справи  загалом, у зв’язку з розробкою  нових технологічних принципів  взаємодії матеріалів та використанням  у методах друку числових і  гібридних технологій, нетрадиційних  видів енергії, нових видів  друкарських форм, відповідних друкарських  апаратів, що мають принципово  видозмінені параметри, відмінні  від традиційних класичних, загальновживаних.

       Поряд з класичними засобами  друку виникають і поширюються  нові. Різниця між традиційною  поліграфічною промисловістю і  сучасною галуззю засобів інформації  в тому, що класична характеризувалася  випуском тільки певної конкретної  друкованої продукції, а нова  вже має справу з інформаційним  матеріалом, що знаходить застосування  не лише у цій сфері економіки.

       Розвинене інформаційне суспільство  – побудоване на знаннях, –  на думку аналітиків, повністю  сформується десь у 30-х роках  XXI ст. До того часу інформація  має стати найціннішим продуктом  і товаром, а споживачі та  виробники інформаційної технології  – навчитися більш продуктивно  використовувати значну частину  робочого й вільного часу людини. У країнах, де ознаки цього  процесу більш відчутні, об’єктом  праці більшості населення вже  стали збирання, аналіз та переробка  інформації. Так, у 2005 році у  світі було вироблено понад  20000 петабайт інформації різного характеру. У США в інформаційній галузі працюють майже 70% всіх працездатних членів суспільства.

       Головними проблемами інформації  завжди були принципи подання,  фіксації, збереження і передачі  її у часі на відстань. Найбільш  швидкісними, зручними і ефективними  були і залишаються методи  передачі інформації на відстань  із застосуванням електричних  сигналів. На цьому базується  телефонний, телеграфний, радіозв’язок, телебачення та Інтернет. Саме  тут з’явилася числова технологія, яка корінним чином змінила  суть кодування і декодування  інформації й передачі її споживачу.

       Методи кодування були відомі  й раніше. Алфавіт, цифра, письмо, друк, будь-який інший умовний  сигнал хіба не є своєрідним  кодом? Однак, числове кодування  стало новою парадигмою інформаційного  і технологічного розвитку. Перетворення  аналогової інформації у числову  стало дискретизацією в часі  – здійсненням вимірювань переданої  інформаційної величини через  певні інтервали часу . Ці інтервали  часу не повинні бути занадто  великими, оскільки так можна  втратити інформацію про дрібні  деталі в поведінці функції  між моментами відліків. А при  занадто частих вимірюваннях  інформація може виявитись надлишковою.  Для повільно змінної функції  вимірювання можна робити порівняно  рідко, тоді як для дуже порізаної,  швидко осцилюючої функції вони  повинні бути густішими. Кількісно  величину необхідної частоти  вимірювань визначає теорема  Котельникова.

       Інформація або інформаційні  матеріали, подані в числовому  файлі, можуть використовуватися  у різноманітних засобах відтворення  – у друкованій продукції,  електронних виданнях, касетах, дискетах, на моніторі, в Інтернеті.

       У книгах минулого століття  з’явилися додаткові елементи  – електронні засоби поширення  інформації, які, поряд з друкованими,  стали відігравати важливу роль  у розповсюдженні та зберіганні  інформації. Однак не всі інформаційні  матеріали на дисках відносяться  до електронних видань.

       Нові інформаційні технології  суттєво змінюють облік сучасної  книги і технології видавничо-поліграфічної  справи. Зараз увійшли у життя  такі поняття, як «електронна  книга» (e-book) та «електронне видання» (ЕВ). Однак їх поки що слід розглядати як додатки до традиційної книги, а не як самостійні серйозні конкуренти. Розроблення елементів їх конструкції й архітектури загального вигляду потребує вже сьогодні нових творчих зусиль технологів і дизайнерів. У ГОСТ 7.83-2001 ЕВ визначається як «електронний документ, що пройшов редакційно-видавничу обробку, призначений для розповсюдження у незмінному вигляді, має вихідні відомості».