Сучасні форми господарювання в аграрному секторі

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ІМ.ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ  ВІДНОСИН

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Економічна  теорія»

на тему:

«Сучасні форми господарювання в аграрному секторі»

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 1-го курсу

2-ої академічної групи

Відділення міжнародних  відносин

Рудич Дар’я Володимирівна

Перевірила:

кандидат економічних наук

доцент Лозова А.М.

 

 

 

 

Київ 2012р.

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………………3

I. Економічні відносини в аграрному секторі ………………………………………..5

1.1:  Зміст та особливості аграрних відносин………………………………….5

ІІ. Форми господарювання в аграрному секторі економіки………………………….8

2.1 Суть поняття «форма господарювання». Традиційні форми господарювання…………………………………………………………………………8

2.2 Особливості трансформації форм господарювання в Україні……………11

Висновки………………………………………………………………………………...17

Список використаної літератури………………………………………………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Перехід України від адміністративно-планового  господарювання до сучасної ринкової економіки є надзвичайно складним і довготривалим процесом. Економіка  аграрного сектора України протягом останніх років характеризується підвищенням ділової активності, зміцненням фінансової та платіжної дисципліни, багатоукладністю і різними формами господарювання. Важливе місце, тут належить і самому ставленню людей до господарювання в аграрному секторі, яке потребує великих зусиль та терпіння. Люди повинні стати активними власниками та здатними господарювати за новими, сучасними, науковими принципами.

Сільське господарство будь-якої держави є його стратегічною галуззю, від нього залежить незалежність і стабільність економіки і тому воно має розвиватися пришвидшеними темпами, щоб забезпечити відповідність свого виробництва світовим ринковим вимогам. Стосовно України, треба зауважити, що агропромисловий комплекс - надзвичайно важлива ланка вітчизняної економіки, яка значною мірою визначає соціально-економічний стан суспільства та продовольчу безпеку держави.  Найбільше багатство країни - земельний фонд, який становить 41,9 млн. га сільськогосподарських угідь, з них -33,1 млн. га орні землі.

В агропромисловому комплексі  нашої країни зайнята п'ята частина працівників усіх галузей, зосереджена майже чверть виробничих фондів і виробляється близько 70% товарів народного споживання.[3, 51] Але ,на жаль, характерною особливістю сучасного стану розвитку агропромислового комплексу України є глибока, затяжна і дуже загрозлива економічна криза, що проявляється у дестабілізації агропромислового виробництва, розпаді фінансово-економічної системи, катастрофічному спаді виробництва, величезній кількості низькорентабельних і збиткових підприємств, звуження ринків, зростання споживчих цін і, звичайно,

низька купівельна спроможність населення. .[4,c.12] У цих умовах виникає реальна загроза продовольчій безпеці держави. Тому, головною умовою ефективної роботи агропромислового комплексу залишається розширення промислового виробництва продукції, інтенсифікація, спеціалізація та концентрація сільськогосподарського виробництва. Досягнення цієї мети більшість фахівців вбачає у розвитку форм господарювання, що й обумовлює актуальність і практичну цінність даної роботи

Отже, метою даної роботи є дослідження розвитку різних форм господарювання в аграрному секторі, визначення найефективнішої форми господарювання на сучасному етапі, що здатна забезпечити продовольчу безпеку країни та підвищити рівень життя людей у селі.

Вагомий внесок у розроблення  теорії та практичних заходів формування і функціонування форм господарювання зробили: П.С. Березівський,

С.В. Васильчак, М.В. Гладій, Т.Г. Дудар, М.М. Ільчук, П.Т. Саблук, О.В. Кри-

сальний, П.М. Музика, М.Й. Малік, О.В. Мазуренко, В.В. Месель-Веселяк,

М.Г. Шульський, О.М. Шпичак, В.В. Юрчишин та інші вітчизняні вчені. Саме праці цих та інших вчених було взято за джерельну базу для вивчення даної проблеми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Економічні відносини в аграрному секторі

1.1 Зміст та особливості аграрних відносин

 

Слово «аграрний» походить від латинського agrarius і у перекладі на українську мову дослівно означає «земельний». Завдяки властивим сільському господарству особливостям якісного, принципового характеру, ці відносини виділяються в окрему сферу аграрних відносин.      Земля в сільському господарстві є водночас предметом праці й засобом виробництва. Від якості землі та ефективності її використання залежить продуктивність не тільки рослинництва, а й тваринництва, бо воно може успішно розвиватися тільки на основі ефективного використання земельних угідь. Саме використання землі як унікального фактора виробництва надає сільському господарству таких особливостей, яких немає в промисловості, транспорті, будівництві та інших галузях народного господарства. У несільськогосподарських галузях земля є лише просторовим базисом, фундаментом, коморою корисних копалин, а в сільському господарстві вона є невід'ємною умовою кожної галузі.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно  переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості. Серед основних факторів сільськогоспо-дарського виробництва зазвичай виділяють такі, як:

1. Люди
2. Земельні угіддя, тварини і рослини
3. Технічні засоби виробництва

Відповідно до цих факторів у сільському господарстві безпосередньо  взаємодіють дві групи об’єктивних  законів: природно-біологічні й соціально-економічні.

Взаємодія природних та економічних  процесів у сільському господарстві визначає особливості кругооберту виробничих фондів. Вони полягають у тому, що тут, як уже зазначалося, використовується такий унікальний засіб виробництва як земля, а також такі специфічні основні виробничі фонди як худоба, деревно-кущові та плодово-ягідні культури і такі оборотні фонди як насіння, корми, молодняк на відгодівлі тощо. У зв'язку із сезонністю виробництва вони мають свої особливості обороту. Їх оборот повільніший, ніж у багатьох інших галузях виробництва, а фондомісткість сільськогосподарського виробництва значно вища.

Аграрні відносини тісно пов'язані з власністю на землю. В Україні на неї узаконена приватна, колективна та державна власність і два способи використання земельних паїв: 1) вилучення в натуральній формі та заснування фермерських господарств; 2) можливість передачі в оренду іншим фізичним чи юридичним особам для господарського використання на умовах оренди. Такі способи використання землі покликані відродити дух господаря, створити справжню зацікавленість у кращому використанні земельних угідь.

Нині в Україні у  зв'язку з тим, що з'явилося багато приватних власників земельних  паїв, виникає проблема формування земельного ринку. На думку деяких економістів, є загроза масового продажу земельних  ділянок за низькими цінами пенсіонерами і тими, хто, перебуває у скрутному  становищі. Цим можуть скористатися деякі багаті громадяни України  та іноземці, і згодом можуть з'явитися  великі землевласники. Є загроза  скуповування землі зарубіжними  ділками через підставних осіб не для ведення сільського господарства. Тому держава повинна регулювати земельні відносини, встановлювати  певні обмеження щодо землекористування  і продажу землі.

Частина земель взагалі не повинна підлягати купівлі-продажу, зокрема, землі загального користування жителями населених пунктів (пасовища, сінокоси); землі природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного  призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок  лісів, що входять до складу угідь  сільськогосподарських підприємств, землі водного фонду, науково-дослідних  установ і навчальних закладів тощо.

Держава має право припинити  користування землею, якщо вона використовується нераціонально, що призводить до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного  і радіоактивного забруднення та погіршення екологічного стану.

Внутрішньогалузева конкуренція  в сільському господарстві через  недостатній рівень виробництва  виявляється слабо. Недостатнє пропонування сільськогосподарської продукції  гарантує майже повну її реалізацію за досить високими цінами. Обмеженість землі призводить до того, що вартість сільськогосподарської продукції визначається за умовами виробництва на гірших за родючістю землях. Це також послаблює внутрішньогалузеву конкуренцію.

Конкуренція є могутнім стимулом НТП. У сільському господарстві держава  повинна брати на себе значну частину  витрат на розвиток і застосування найновіших досягнень науки і  техніки, здійснювати роботи з меліорації земельних угідь, підготовки кадрів, проведення наукових досліджень, надавати на прийнятних умовах кредити.

Пріоритетного значення в  сільському господарстві набувають  методи нецінової конкуренції, а  цінова конкуренція діє в умовах ЇЇ певного обмеження. Зниження цін  на сільськогосподарську продукцію  не завжди супроводжується зростанням її реалізації, бо споживання продуктів  харчування має певні фізіологічні обмеження.

Спад цін і доходів  у сільському господарстві не зумовлюють масового переливання капіталів  в інші галузі виробництва. Отже, сільськогосподарський  сектор виробництва має більш  сталий характер у порівнянні з іншими галузями. Багато видів його продукції  мають стабільний попит.

На сільськогосподарському ринку можуть діяти одночасно  різні види конкуренції: чиста, монополістична й олігополістична. Ціни на сільськогосподарську продукцію коливаються залежно  від сезону і рівня врожайності  сільськогосподарських культур.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Форми господарювання в аграрному секторі економіки

2.1Суть поняття «форма господарювання». Традиційні форми господарювання

 

Проблема підвищення ефективності господарської діяльності формувань  посідає в сучасних умовах провідне місце серед багатьох проблем  аграрної економіки. Головною метою  будь-якого аграрного виробництва  є досягнення прибутковості, максимілізації і стабілізації доходів, які б  забезпечували не тільки просте, а  й розширене відтворення. З досягненням  цієї мети безпосередньо пов’язана  сутність різних форм господарювання. Отже, розглядаючи сутність форм господарювання в аграрному секторі, потрібно насамперед  з’ясувати що собою являє поняття  «форма господарювання».

Форма господарювання - форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.  

Сутність аграрних відносин також завжди визначається пануючою формою власності на землю як основного і невідтворюваного засобу виробництва. Наявність різних форм власності зумовила виникнення різних форм господарювання та конкуренції.

У сільськогосподарському виробництві  зазвичай розрізняють два сектори власності – державний і приватний.

Державний сектор охоплює господарства державної власності. Держава бере на себе створення науково-дослідних господарств, сортувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних культур, племінних господарств, кінних заводів тощо. До державного сектору належать також підсобні господарства державних промислових підприємств та сільськогосподарські підприємства Міністерства оборони. Приватний сектор економіки охоплює колективні сільськогосподарські підприємства, селянські фермерські господарства, підсобні господарства, селянські спілки, кооперативи тощо.

Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) — це добровільні об'єднання громадян, які здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції. Вони діють на засадах самоокупності та самоврядування. Ця форма господарювання базується на колективній власності на ресурси і вироблену продукцію. Селяни, які передали свій земельний пай колективному господарству отримують за це орендну плату. Якщо власник паю виходить із підприємства, він має право одержати свій наділ і свою частку майна, створеного працею членів колективу.

На кожному підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, до якого входять вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених  колективом.

КСП самостійно визначає обсяг  і структуру сільськогосподарського виробництва, розпоряджається виробленою продукцією та доходами. Воно може кооперуватися  з промисловими підприємствами з  переробки сільськогосподарської  продукції та з підприємствами з  іншими видами діяльності. Управління колективними підприємствами здійснюється на засадах самоврядування. Вищим органом самоврядування є загальні збори його членів або збори уповноважених.

Селянське (фермерське) господарство — це форма організації виробництва громадян, яка разом із колективними та державними сільськогосподарськими підприємствами має забезпечити споживачів продовольством, а промисловість сільськогосподарською сировиною. Селянське фермерське господарство — це переважно сімейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, городництвом, садівництвом та іншою особистою діяльністю, спрямованою на виробництво продовольства, сировини та одержання доходів з метою поліпшення добробуту членів господарства.

У законі "Про селянське (фермерське) господарство" воно визначається як форма підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти  сільськогосподарську продукцію, переробляти  її та реалізувати. Основу селянського (фермерського) господарства переважно становить окрема сім'я, до складу якої можуть входити подружжя, батьки, діти (що досягли 16-річного віку) та інші родичі, які об'єднуються для роботи в цьому господарстві.

 

Економічні відносини  цього господарства з іншими економічними суб'єктами та державою будуються на ринкових засадах, тобто на грошових розрахунках та економічних угодах. Держава гарантує додержання майнових та інших прав, законів та захист інтересів селянського (фермерського) господарства, створює умови для пільгового кредитування, оподаткування, страхування та матеріально-технічного забезпечення господарства у період його становлення.

Сільськогосподарські  кооперативи — це добровільні об'єднання індивідуальних виробників на основі кооперативної власності на засоби виробництва з метою раціонального використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів для поліпшення умов життя членів кооперативу. Кооперативи можуть бути виробничими, споживчими, кредитними та іншими.

Акціонерне товариство — це підприємство, капітал якого формується за рахунок продажу акцій та інших цінних паперів. Покупці акцій стають пайовиками акціонерного товариства та отримують дохід у формі дивідендів.

Підсобне господарство — це допоміжне сільськогосподарське виробництво, за яке беруться переважно жителі села. Воно ґрунтується на приватній власності громадян та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом доходів та має споживчий характер. [1, с.325-326]

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Особливості трансформації форм господарювання в Україні.

 

Як вже зазначалося, аграрний сектор займає важливе місце в економіці нашої країни. Сучасні аграрні відносини перебувають у трансформаційному стані й потребують нового ефективного власника та розвитку підприємницької діяльності. Щоб зрозуміти сутність стану трансформації, доцільно звернутися до попередніх форм господарювання, що мали місце в агарному секторі економіки України.  За часів Радянського Союзу основними землекористувачами були колгоспи, радгоспи та інші господарства, які займалися сільськогосподарським виробництвом. За ними було закріплено 81 % усієї земельної площі Української РСР, 99,6 — ріллі, 98,4 — багаторічних насаджень; 95,1 — сіножатей, 95 — пасовищ, 98,8 % — усіх сільськогосподарських угідь [5, с. 27—28]. Крім колгоспів і радгоспів, структура АПК включала змішані державно-кооперативні й міжгосподарські підприємства, підсобні господарства промислових підприємств, особисті підсобні господарства колгоспників, робітників і службовців. Серед названої групи землекористувачів переважали колгоспи. Після розпаду Радянського Союзу до грудня 1999 року проводилася реорганізація колгоспів і радгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), реорганізація державних сільськогосподарських підприємств у КСП та відкриті акціонерні товариства, фермерські господарства, реорганізація колективних та державних підприємств у сільськогосподарські кооперативи.

Правовою базою для  реформування аграрного сектору стали Закони України «Про власність», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про господарські товариства», які регулюють відносини в підприємництві.

Отже, наряду з державними підприємствами, з’явились приватні фермерські господарства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства відкритого й закритого типу, особисті селянські господарства. На 1 липня 2007 р. у сільському господарстві України налічувалося 58 387 підприємств, у тому числі: господарських товариств — 7428 (12,7 %), приватних підприємств — 4229 (7,2 %), виробничих кооперативів — 1262 (2,2 %), фермерських господарств — 43 475 (74,5 %), державних підприємств — 360 (0,6 %) підприємств інших форм господарювання — 1633 (2,8 %). Частка господарств населення у виробництві продукції сільського господарства у 2007 р. дорівнювала 60,1 % [6].

Як видно, найпоширенішою формою господарювання є селянське (фермерське) господарство. Селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є формою підприємництва громадян із метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Фермер, як приватний власник, має суттєві стимули до високопродуктивної праці, дбайливого ставлення до землі, прагне до вдосконалення технології виробництва, прояву підприємницьких здібностей, введення інновацій тощо. Але фермерство як форма господарювання має сої недоліки, а саме: обмежені можливості до впровадження інновацій, особливо якщо мова йде про малі розміри фермерського господарства, що обмежені в фінансових ресурсах і потребують належної державної підтримки. У подальшому необхідно підвищити ефективність функціонування фермерських господарств, надаючи необхідну державну підтримку, надати можливість розширити площі землекористування, систему пільг в оподаткуванні й отриманні страхових послуг.

Але значну частку продукції сільського господарства виробляли саме сільські домогосподарства. У 2000—2007 рр. загальна кількість сільських домогосподарств залишилася майже незмінною, але намітилися знакові структурні зрушення до скорочення тих із них, які утримують худобу та птицю. За 2003—2008 рр. поголів’я великої рогатої худоби зменшилось із 4914,6 тис. до 3880,8 тис. (або на 21 %). Найпомітніші зміни відбулись у розподілі сільських домогосподарств за площею земельних угідь. За аналізований період середня площа землі у розрахунку на 1 домогосподарство зросла у 3,8 разу [7, с. 44]. Важливість сільських домогосподарств для підвищення ефективності функціонування аграрного сектору є очевидною, адже саме вони підтримують економічний розвиток на селі. Про недопустимість їх витіснення свідчить і зарубіжний досвід як країн із перехідною економікою, так і економічно розвинутих країн. Поряд із фермерством і сільськими домогосподарствами в умовах приватної власності одержують розвиток організаційно-економічні підприємства на основі оренди.

На 1 січня 2008 р. в оренді перебувало 20,6 млн га сільськогосподарських угідь, тобто половина всього аграрного земельного фонду. Орендарями виступали сільськогосподарські підприємства (без фермерських господарств) — 15,6 млн га сільськогосподарських угідь, фермерські господарства — 3,0 млн га, господарства населення — 1,6 млн га, інші — 0,4 млн га [8, с. 76]. До нових форм господарювання відносяться сільськогосподарські кооперативи, розвиток яких зумовлений переходом до ринку. Сільськогосподарська кооперація дає змогу забезпечувати економічні й соціальні інтереси сільськогосподарських товаровиробників. Результати трансформації організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств свідчать, що в Україні з’явився широкий спектр агровиробничих формувань ринкового типу.

На сучасному етапі  реформування сільськогосподарських підприємств спостерігаються як процеси концентрації, так і розукрупнення великих господарств на менші за розмірами. Але визначити переваги великих, середніх та невеликих підприємств складно, тому що діє багато інших чинників, які впливають на ефективність господарювання. Важливим показником, що визначає розмір підприємства, є обсяг виробленої валової продукції, але не завжди він зростає пропорційно до збільшення земельної площі. Співвідношення між земельною площею, технологічними засобами, кількістю робітників тощо мають бути оптимальні [9, с. 62—63].

У переважній більшості соціалістичних країн основними господарськими структурами були колективні та державні господарства. Після проведення радикальної структурної реформи в країнах із перехідною економікою склалася бімодальна структура господарських одиниць з різною часткою крупних підприємств і дрібних та середніх фермерських господарств. Фермерські господарства переважають у структурі сільськогосподарських угідь Албанії, Словенії, Латвії, Польщі, Румунії. У Литві, Болгарії та Естонії фермерські й особисті підсобні господарства разом володіють понад половиною сільськогосподарських угідь. У Чехії, Словаччині, Угорщині, країнах СНД і на території колишньої Німецької Демократичної Республіки переважають крупні господарства [8, с. 41, 45].

Вітчизняний досвід колишнього СРСР і України показує, що у великих господарствах в 2—3 рази вища продуктивність праці, значно нижче собівартість продукції. Великі сільськогосподарські підприємства, як правило, працюють більш ефективно і є конкурентоспроможними. У таких підприємствах значно успішніше

можна вирішувати соціальні  проблеми. Формування великотоварних господарств у сучасних умовах має  свої особливості, пов’язані, перш за все, із тим, що земля та інші засоби виробництва знаходяться в приватній власності. Ось чому організаційні основи існуючих агроформувань повинні ґрунтуватися, насамперед, на посиленні зацікавленості власників у сумісній діяльності на принципах колективної організації праці. Пріоритетним при цьому стає формування такого господарського механізму, який би найбільш повно відповідав ринковим умовам господарювання, підприємництву, забезпеченню розширеного відтворення, постійному зростанню добробуту трудівників села [10, с. 191—192].

«Сільськогосподарське виробництво  та земля в Україні дедалі більше зосереджуються в руках великих агрохолдингів», — відзначають автори проекту «Аграрна еліта України». Це дає змогу розвивати технології і нарощувати виробництво, однак таке укрупнення має і негативні моменти, стверджують фахівці. Правники попереджають, що урядові законопроекти про землю містять можливості для поглинання одних господарств іншими. Експерти та самі фермери визнають, що незаконний перерозподіл землі та капіталу має місце вже зараз. 99 найуспішніших аграрних підприємств України забезпечують виробництво половину продовольства, найшвидше застосовують новітні технології і зосереджують у своїх руках дедалі більші обсяги землі. Найбільшими компаніями є «Фінанс Юей», «Укрлендфармінг», «Кернел Груп». Експерти прогнозують подальшу концентрацію земель і капіталу в руках великих агрохолдингів. Водночас вони констатують, що найбільш економічно ефективним в умовах України є середній розмір агропідприємства. Це 10—12 гектарів землі, або ж 500 і більше голів великої рогатої худоби [11]. На думку О. Бородіної, І. Прокопи, саме малі та середні форми господарювання якнайповніше поєднують виробництво сільськогосподарської продукції з продукуванням суспільних благ (відтворення селянства, збереження агроландшафтів тощо) [12, с. 83]. Ефективність функціонування нових організаційно-правових форм господарювання визначає економічні відносини на селі. Економічні відносини на селі — це особливий вид економічних відносин у суспільстві з приводу виробництва сільського-подарського продукту, його реалізації, формування та розподілу доходів суб’єктів господарської діяльності.

Отже, село виконує аграрну функцію, забезпечуючи продовольчу безпеку країни. Але крім агарної функції село виконує ряд інших функцій. Серед них, зокрема, виробнича, соціально-демографічна, духовно-культурна, природоохоронна, рекреаційна, контрольно-територіальна. Із точки зору комплексного, системного підходу економічні відносини в аграрному секторі являють собою таку систему елементів:

— відносини власності  на землю;

— відносини з приводу  відтворення створених людиною  засобів виробництва;

— форми організації сільськогосподарського виробництва;

— економічні відносини  розподілу аграрного продукту та формування доходів працівників сільського господарства;

— рентні відносини;

— економічні відносини, пов’язані  з реалізацією продукції та

послуг сільськогосподарського виробництва;

— економічні відносини  обміну між сферами АПК;

— економічні відносини  суб’єктів сільськогосподарського виробництва (і всього сільського господарства) з державою (податкова система для сільського господарства, субсидування галузі, державна допомога тощо);

— економічні відносини  суб’єктів сільськогосподарського виробництва з грошово-кредитною системою країни;

— економічні відносини  споживання в аграрному секторі (формування доходів домогосподарств, торговельне обслуговування сільських територій, соціально-культурне забезпечення села та ін.);

— зовнішньоекономічні відносини суб’єктів аграрного виробництва [13, с.40].

Економічні відносини, що склалися на селі, сьогодні є неефективними й потребують реформування економічної, екологічної,соціальної складової. Майже половина (48,9 %) працівників сільськогосподарських підприємств у 2006 р. отримували заробітну плату, меншу від прожиткового мінімуму (до 505 грн). Неоднаковим є рівень оплати праці у сільськогосподарських підприємствах різних форм власності. Якщо на початку 2000-х років заробітна плата була вищою у приватних підприємствах, то в 2009 р. державні сільськогосподарські підприємства платили своїм працівникам більше, ніж приватні [14, с. 42—43].

Отже, існує необхідність підвищення як номінального, так і реального рівня оплати праці аграріїв, що впливає на їх добробут. Трансформаційні перетворення на селі потрібно перш за все соціально зорієнтувати, покращивши рівень життя на селі, наблизивши його до рівня життя в місті. Для цього потрібно створювати нові робочі місця в аграрному секторі і в галузях соціальної інфраструктури села, залучати молоді трудові ресурси як такі,що можуть покращити демографічну ситуацію на селі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Становлення ринкових відносин в аграрному секторі потребує пошуку нових ефективних форм господарювання, які здатні підвищити й забезпечити конкурентоспроможність нашого виробника та забезпечити продовольчу безпеку держави. За часи реформування аграрного сектору в основному створена правова база для здійснення трансформаційних перетворень. Розпочато реструктуризацію сільськогосподарських підприємств, створені нові ринкові форми господарювання. В даній роботі ми дослідили процеси розвитку ринкових форм господарювання, напрямків та ефективності їх діяльності, організаційно-правового забезпечення тощо й дійшли до висновку, що розвиток ринкових форм господарювання пов’язаний із становленням нових організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі. Поряд з державними підприємствами з’явились приватні фермерські господарства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства відкритого й закритого типу, особисті селянські господарства. Останнім часом набувають розвитку великі агрохолдинги, поява яких пов’язана з поглинанням одних господарств іншими, що не завжди має позитивні наслідки. На нашу думку, першочергову увагу потрібно приділяти розвитку великих фермерських господарств, як більш конкурентоспроможних, здатних запроваджувати сучасні технології. При цьому надавати можливість розвитку різних організаційно-правових форм і розмірів агроформувань на рівнозначних умовах. Але ефективність функціонування аграрних формувань залежить не лише від розміру господарства чи належності до приватної власності. Важливими чинниками прибутковості нових господарських структур є рівень впровадження у виробництво сучасних технологій, матеріально-технічне забезпечення, мінімальний шкідливий вплив на довкілля. Економічні відносини на селі необхідно соціально спрямувати, надавати державну підтримку соціальній інфраструктурі села, оскільки відродження села є необхідною умовою забезпечення продовольчої безпеки людства.