Теоретичні основи дослідження рис натуралізму в творі Панаса Мирного «Повія»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження рис натуралізму  в творі Панаса Мирного «Повія»

1.1. Поняття натуралізму  як літературного напрямку

1.2. Неупереджене  зображення героїв роману „Повія”

1.3. Точне відображення  проблем героїв роману Панаса  Мирного „Повія” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    Актуальність  дослідження. Другий великий роман «Повія» Панас Мирний писав довго, майже сорок років, так і не дочекавшись його окремої публікації (дві перші частини було опубліковано в альманасі «Рада», 1883, 1884), 1— 8 розділи друкувалися в «Літературно-науковому віснику» за 1919 р.; весь роман побачив світ у п'ятому томі зібрання творів Панаса Мирного (1928 р.).

    Письменник  виявив виняткову майстерність у  розкритті внутрішнього світу героїв, умінні передати взаємозв'язок життя окремих людей і подій, що відбувалися в селі й місті після селянської реформи.

    Роман насичений соціальними мотивами і водночас надзвичайно багатий  психологічними пошуками. Гострота сприйняття як індивідуальних, так і соціальних колізій, мабуть, не має рівної в українській класичній літературі.

    Мирний  також розглядав свій роман як художнє дослідження соціально-психологічного і філософського значення:

    «Годі нам бавитись сякими-такими казочками  та приповісточками, та плачем-співами, хоч і щирим та бездужим, — пора нам глянути ясними очима на нашу роботу, пора додати їй, окрім любові, і освітнього погляду, і посидючої праці...» [7, c. 61], — писав Старицькому автор «Повії» 26 березня 1882 року.

    Як  і в багатьох інших випадках, Панас  Мирний сам визначив ідею роману: «Виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі — І частина, в місті — друга, на слизькому шляху — третя і попідтинню — четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частичні назвиська, через те я і зостановився на сьому слові, хоч, може воно декому здасться і недоладним. Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність, або цілість» [9, c. 159].

    Дотримуючись  в основному плану, висловленому в листі до М. Ста-рицького, Панас  Мирний значно розширив коло проблем  в аспекті викриття соціально-політичних, морально-етичних, побутових та інших  підвалин існуючого устрою.

    Як  і в попередніх творах, назва роману глибоко символічна. Головна героїня пов'язана з усіма персонажами, а ті, в свою чергу, — один з одним і своїм минулим. Характер і результат цього зв'язку розкриває перед читачем галерею соціальних, політичних і моральних повій — можновладців села і міста — від куркуля Грицька Супруна до генерала, чотириразового предводителя дворянства Лошакова. Кожний з них свого часу продався і продовжує продаватися за гроші, за маєтки, за кар'єру, за владу.

    Герої роману — люди різного суспільного становища, різних умонанастроїв. Це насамперед незахищені, найбільш упосліджені жителі міста, що приймають на себе удари долі, несучи важкий хрест що-4 денної боротьби за існування. Це дівчата-наймички (Марина, Мар'я, Христина), дівчата-повії і всі знедолені й принижені, що належать до соціальних низів.

    Героїв  Мирного незмінно хвилюють не так  повсякденні, як корінні проблеми людського  буття. Сплав соціальних, філософських і психологічних начал складає  важливу рису натуралізму Мирного. І власне; тому, що психологізм тут спочатку й до кінця просякнутий філософськими мотивами, реалізм цей можна було б назвати психолого-філософським.

    Синтез  епічного й психологічного відкрив  перед літературою величезні  можливості естетичного освоєння дійсності  і вплинув на творчість М. Коцюбинського, Марка Черемшини, В. Стефаника та інших майстрів слова початку XX століття.

    Об’єкт  дослідження: роман „Повія” Панаса Мирного.

    Предмет дослідження: риси натуралізму в творі „Повія” Панаса Мирного.

    Мета: комплексно вивчити та дослідити риси натуралізму в творі „Повія” Панаса Мирного.

    Завдання:

1. Розкрити поняття натуралізму як літературного напрямку
2. Обґрунтувати неупереджене зображення героїв роману „Повія” .
3. Дослідити точне відображення проблем героїв роману Панаса Мирного „Повія”.
4. Проаналізувати художній світ села і міста в романі Панаса Мирного „Повія”.

    Обсяг і структура роботи обумовлені метою та завданнями дослідження, а також логікою розташування в ній матеріалу. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Розділ 1. Теоретичні основи дослідження рис  натуралізму в  творі Панаса Мирного  «Повія»

    1.1. Поняття натуралізму  як літературного  напрямку

    Натуралізм - світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є Найвищим Законодавцем для усього сущого.

    Сутність  натуралізму розглядається в  наступних аспектах:

     1. Погляд на світ, відповідно до  якого природа виступає як  єдиний універсальний принцип  пояснення всього сущого.

    2. Методологічний принцип обґрунтування  моральності; пояснення моральності  людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства.

    3. Напрям і творчий метод у  мистецтві й літературі, який  з фотографічною точністю відображає  поодинокі явища життя, ігноруючи  художнє узагальнення, типізацію.

    Натуралізм — літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині 19 століття (1870-1890). Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички. Найяскравіші представники - брати Гонкури, Золя [11, c. 185].

    У 80-х pp. XIX ст. ця течія дістала назву і теоретичне обґрунтування, дане Емілем Золя в книзі «Експериментальний роман» (1879) і в статтях про театр. Надалі під терміном «натуралізм» об'єднувалися поняття вельми різнорідні й відмінні від уявлення про нього його основоположників, зокрема Золя. Пояснюючи вибір цього терміна для визначення нового літературного стилю, Золя починає з відмежування від реалізму: «Мене питають, чому я не задовольняюся словом «реалізм», яке використовувалося 30 років тому? Я поступив так лише тому, що тодішній реалізм звужував художньо-літературний світогляд; мені здавалося, що слово натуралізм» розширює область спостереження» («Натуралізм в театрі»). У цю область відтепер входять заборонені до натуралізму теми л області патології і фізіології, проблеми праці, тієї або іншої професії («Жерміналь»). Уводячи нове визначення для літературного стилю, Золя все ж таки визначає основою цієї літературної течії реалізм, який відігравав провідну роль у французькій літературі другої половини XIX ст.

    На  програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед — фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого.

    У натуралізмі були гіпертрофовані окремі сторони творчості західноєвропейських письменників-реалістів тієї доби. Натуралізм декларував вірність реальності, наукову об'єктивність, виходячи з принципів опису, класифікації явищ, прийнятих у позитивізмі, що був його філософською базою. Напрямок відходить від типізації, відбору, що значно ускладнює для нього здатність проникати у сутність зображуваного й художньо осмислювати значні закономірності дійсності.

    У творчості натуралістів принцип детермінованості особистості носить переважно фізіологічний характер: нездоланний вплив соціального середовища ускладнюється таким же нездоланним впливом спадковості. Детальне зображення огидного і патологічного іноді перетворюється на самоціль, як і ставка на факти.

    Самі  натуралісти вважали себе продовжувачами реалістичної традиції, але, як вважають окремі літературознавці, «правовірний» натуралізм, по суті, пориває з реалізмом. Творчість основоположника та теоретика натуралізму Е. Золя, як і ряду інших крупних письменників, що вважали себе натуралістами, часто не вміщується у жорсткі рамки натуралістичних теорій.

    Значення  натуралістичних напрямків, що отримали широке поширення в Європі та за її межами, у різних національних літературах було неоднаковим. Найбільш чітко традиційні риси натуралізму проявились у Франції. Німецький натуралізм зіграв свою роль у подоланні занепаду та провінціалізму, що проявились у німецькій літературі другої половини століття. Творчість Гергарта Гауптмана важко обмежити рамками натуралізму. В Англії роль натуралізму була невеликою. Розвиток натуралізму у США відноситься до більш пізнього періоду. У процесі його розвитку у натуралізмі перемогли епігонські тенденції, доктрина здолала живий розвиток. Новий підйом реалізму в західноєвропейських літературах на межі століть тісно пов'язаний з активною боротьбою проти натуралізму. 

    1.2. Неупереджене зображення героїв роману „Повія”

    Дослідники  творчості письменника зазначали, що “в романі “Повія” Панас Мирний головну увагу зосереджує на відображені  сучасної йому пореформленої доби, при цьому не обмежується лише одним селом, як це було раніше, а  включає в поле свого художнього зору і новий об’єкт – пореформене місто”.

    Григорій  Проценко замолоду захоплювався передовими ідеями, багато читав про «право кожного і про волю те право  добувати», та зрозумівши безперспективність того «права» для його власної  вигоди, перейшов на бік сильніших. Перед цим він багато розмірковував, сумнівався, зважував:

    «Життя  його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку — нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з  другого — книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його вгору. Отже, життя на дві половини, таке слугування тому й другому робили його скритним, нібито єхидним. Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілося жити? Малий чоловік, роздавити його — як раз плюнути... Батько-мати бідні...» [13, c 128].

    Сповідуючи  лакейську філософію, Проценко навчився робити так, щоб «упасти і не забитись, щоб і кози були ситі і сіно ціле». Він умів спілкуватися з людьми різного  віку і стану, справляючи враження «свого». Так принаймні сприйняла його Христя і далася на підмову.

    Дуже  охоче цей «народолюбець» гнувся, викручувався, плазував «ужакою», коли йшлося про користь і вигоду; легко  міняв принципи, переконання, відмовлявся, зраджував, запродував найрідніших  людей, якщо вони були перешкодою на шляху до багатства і кар'єри.

    Засобом саморозкриття Панас Мирний відтворює еволюцію Григорія Проценка: від демократа, який поважає рідні традиції (ходить у народному одязі, записує народні пісні, вболіває за долю народу), до егоїста й циніка (зводить дівчину і кидає напризволяще), кар'єриста-перекинчика, прислужника-раба, пристосованця.

    З його уст читач пізнає справжнє ставлення  Проценка до життя, яке він розглядає  як вдачу і від якого треба  брати все, що воно дає, не задумуючись  над тим, добре це чи погано.

    Крамар  Загнибіда наймерзеннішими, найбрутальнішими засобами з сільського писаря вибився «в люди», піднявся на «верх» життя. «П'явка — не чоловік був, поки писарем був!» — таку характеристику дає йому один з персонажів роману. Саме ця «п'явка» заради прибутку отруює людей, торгуючи гнилою рибою; не визнає правди, бо кривда — вірний супутник його життя.

    Усі його прагнення спрямовані на те, «як  би з другого жили вимотати, на другому поїздити!». Теми його розмови — лише про «наживу», про «плутні крамарські: хто кого обдурив, під'їхав, підсів». Загнибіда водиться тільки з панами. Серед присутніх у нього на банкеті — секретар думи Рубець, Книш з поліції, «потрібні» люди для покриття (за хабарі) махінацій і злочинних дій крамарів.

    Подібний  до Загнибіди й Колісник — жорстокий, жадібний до наживи, хитрий і підлий. Багато уваги письменник приділив історії життя та тим умовам, які зробили його таким. Виховувався він у родині перекупки, у людей, в котрих «не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах». Батьківське життєве кредо засвоїв і син. «Знай, ти не об'їдеш — тебе об'їдуть, на те торг», — казав батько, призвичаючи сина до свого ремесла, коли той скінчив школу. І він розказав синові про всі ті плутні, які треба часом пустити, щоб здобути товар» [18, c. 162].

    Баришуючи рибою та дохлим м'ясом, син не забуває батьківської науки: що більше грошей, то більше поваги в людей, то міцніше і твердіше стоїш на ногах: «Гроші — сила, у нашій міщанській постаті — вони все». Його кар'єра швидко рухається вгору: підрядчик м'яса на полк солдатів — на все місто — член земської губернської управи. І земську управу Колісник використовує для свого збагачення. На вкрадені із земства гроші він купує маєток Веселий Кут і прибирає до своїх рук, забирає у селян городи, забороняє ловити у ставку рибу: «Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі, — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!» [8, c. 184].

    Колісник  виганяє селян із двору, погрожує їм новими утисками і репресіями. Христя вражена була тою сценою:

    «Тихо та смутно сунула громада з двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою. її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима стоять на колінках, плачуть, трясуться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником».

    Духовне прозріння приходить до Колісника  після пережитої душевної трагедії й розорення. Він прощає селянам борги, змінює своє ставлення до Христі.

    До  зграї грабіжників належить і  представник дворянської знаті Лошаков, правнук бунчукового товариша Лошака, обласканий дворянством Катериною II, перекинчика, який разом із дворянським чином залишив у спадок своїм нащадкам і сумну традицію прислужництва і зради. Панас Мирний розкриває його справжню сутність — кар'єриста, хабарника, розпусника, шахрая і користолюбця. Іронією долі саме цей «взірець» знатного дворянства виступає у творі борцем за високу людську моральність, приписуючи свої гріхи «сірим-сіромахам», селянам, яких лихо ненавидить: «Разве исторические судьбы йми создавались? Зто черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступили вперед и не заговорили о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции...» Лошаков викладає вимоги дворянства: йому треба дати «преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство». 

    1.3. Точне відображення проблем героїв роману Панаса Мирного „Повія”

    Єдність потомствених дворян і новонароджених поміщиків-земців у пограбуванні народу та знущанні над ним Панас Мирний викрив у сатиричній сцені бенкету через одну символічну деталь — спеціально підготовлений торт з двома (дворянським і земським) гербами. «Під ними золотий напис: «Не зменшай, Боже!» Угорі царський вінець блистить, як сонце, з-під його випливала стьожка з написом: «Боже, царя храни!» Зверху вінця сіяніє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: «Земство — дворянству!» То було диво з чуд кухарських. Уся губернська земська управа видумувала його» [12, c. 162].

    Ця  єдність, зрозуміло, не заважає кожному  з них ненавидіти один одного, намагатися знищити старанно зібраним таємним способом компроматом. «Подуріли люди, показилися, — дає оцінку здивована Христя. — Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють — бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться».

    Ось на цьому широченному життєвому  соціально-психологічному тлі, що охоплює суспільно-політичні, філософські й психологічні, морально-етичні проблеми, і подано життєву історію селянської дівчини Христі Притики.

    Уперше  в українській літературі Мирний показав диференціацію села пореформеного часу, пролетаризацію селянської маси, зростання прірви між зубожілим селянством і збагаченими за його рахунок дуками-одинаками. Родина Притик збільшувала армію пролетарів. Супруненки і міські крамарі Загнибіди — за їхній рахунок збільшували своє багатство. Держава, суд, система врядування підтримували сильніших і багатших. Отже, і село, і місто дедалі виразніше ділилися, роз'єднувалися, конфліктували. В романі «Повія» Панас Мирний малює картину всенародного гуляння в губернському місті, що має виразний підтекст. Вулиці міста кишать від народу всякого: «Багатий і убогий, пишно наряджений чи латками вкритий — всі перемішалися межи собою, збилися вкупу, сказати б — порівнялися... бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити» [17, c. 129].

    Та  це природне й закономірне бажання  дихати і жити, підкреслює письменник, не однаково задовольняється. Однаково сонечко світить, однаково вітерець віє, та не в однакових умовах живуть люди, не однаковими правами і Богом даними благами користуються. Тому об'єднання всіх людей докупи — ілюзорне, бо «кожний вишукував товариша по своєму пір'ю: пани віталися тільки до панів, купці — до купців, заможні — до заможних, убогі — до убогих. Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалася до всякого, хто їй кидався у вічі або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи нерівня...».

    Гадаємо, що поширена свого часу думка про  намір Мирного протиставити село місту як дві ворожі сили, не має  під собою ґрунту. Не місто — причина трагедії Христі, бо пішла вона туди не від Доброго життя в селі, і не від дівочої примхи. «Коли у селі (І ч.) Давить Притиківну свій дука Грицько, то у городі (друга) не легше пригнітить городянський крамар Загнибіда. Дякуючи йому, вона улазить у таку напасть, котра згоне її матір з світу» [20, c. 157], — писав Мирний Старицькому.

    Мирний  ніколи не ідеалізував села. Як реаліст, він не міг проігнорувати складний, трагічний процес пауперизації і розкладу села за нових капіталістичних умов. І втеча Христі з села до міста була ; типовим і логічно виправданим явищем.

    Панас Мирний відтворив процес розбудови  міст, появу промислових і торговельних підприємств, розкішних палаців підприємців-капіталістів, збудованих руками трудового люду, переважно селянами, що втікали від злиднів у пошуках роботи. «Скільки-то нашого брата тепер є, — вигукує наймичка Варка з оповідання «Лихий попутав». — Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».

    Місто справило на Христю страшне враження: «Місто здалося їй хижим звіром, що притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими зубами, наміряючись кинутись на неї» [4, c. 93]. Передчуття Христі було пророчим.

    У багатьох творах Панас Мирний зачіпає  тему долі дівчат-наймичок, рабське становище і виснажливу працю за безцінь, знущання зі них хазяїнів. Першим хижим звіром у місті виявився Загнибіда. Він обманом взяв Христю до себе в найми, не без його «допомоги» їїі заарештовують, запідозрюючи в убивстві дружини Загнибіди, по-звірячому задушеної ним же.

    Не витерпіла ганьби дочки Христина мати — померла. Повернувшись у село, Христя не застала ні матері, ні своєї землі, забраної сільською владою. Дівчина йде шукати, кращої чи гіршої, та іншої долі. Життя міста змальовано в романі в його різкій дисгармонійності; невлаштованості, контрастах. Зовнішня краса міста не може приховати тяжкі негативні сторони соціального буття різних прошарків його! мешканців. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Список  літератури

1. Бандура О., Волошина Н. Українська література. - К.: Освіта, 1998. - 384 с.
2. Видатні постаті України: Біогр. довід. / Г. В. Щокін, М. Ф. Головатий, В. А. Гайченко та ін. — К.: МАУП; Книжкова палата України, 2004.
3. Грицай М. Панас Мирний. - К., 1986
4. Гончар О. Перший симфонiст украïнськоï прози // Письменницькi роздуми. - К., 1980
5. Єфремов С. Українська література. – Мюнхен, 1983
6. Історія української літератури ХІХ ст. (70 – 90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 1. – 575 с.
7. Калениченко Н.Л. Українська література кінця XIX - початку XX ст. Напрями, течії. - К., 1983.
8. Кочур І., Римаренко Ю., Томашевський С. Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. – 890 с.
9. Клочек Г. Д. У світлі вічних критеріїв: Про систему критеріїв оцінки літературного твору. — К.: Дніпро, 1989.
10. Коряк В. Нарис історії української літератури, т. II. - Харків, 1989
11. Літературознавчий словник-довідник /  Гром'як Р.Т.,  Ковалів Ю.І.  та ін. - К.: Академія, 1997. - 752 с.
12. Мирний Панас (П. Я. Рудченко). Зібр. творів: У 7 т. — К., 1971
13. Мирний Панас. Повія. Роман. – К., 1988. – 670 с.
14. Пивоваров М. П. Проза Панаса Мирного 70-х років. — К, 1989
15. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. – Львів: Діло, 1989
16. Сиваченко М. Літературознавчі та фольклористичні розвідки. — К., 1984
17. Сиваченко М. Корифей украïнськоï прози. - К., 1987.
18. Ткачук М. Інтерпретації: Літературно-критичні статті, творчі портрети українських поетів. — Тернопіль, 1999.
19. Успенский Б. Поэтика композиции. Структура художественного текста и типология композиционной формы. – М.: Искусство, 1970.
20. Черкаський В. Панас Мирний: Біографія. — К., 1980
21. Черкаський В. Художнiй свiт Панаса Мирного. - К., 1989
22. Чижевський Д. Історія української літератури. – Київ, 2003
23. Чалий Д. Епопея в українській і російській літературах. — К, 1980
24. Штонь Г. Духовний простір української ліро-епічної прози. — К., 1987.
25. Шевчук В. Із вершин і низин: Книжка цікавих фактів із історії української літератури. - К., 1990.