Вступ

      Перша світова війна продовжувалася більше ніж 4 роки. У ній брало участь 38 держав, на її полях билося понад 74 млн. чоловік, з яких 10 млн. було убито і 20 млн. покалічено. Ця війна за своїми масштабами, людським втратам і соціально-політичним наслідкам не мала собі рівних у всій попередній історії. Вона вплинула величезним чином на економіку, політику, ідеологію, на всю систему міжнародних відносин. Війна призвела до краху самих могутніх європейських держав і складання нової геополітичної ситуації в світі.

      Для України, територія якої була розділена  між двома головними противниками світової бійні – Австро-Угорщини і Росії – війна мала особливо драматичний характер. Українці, які  вважалися підданими різних держав  змушені були зі зброєю в руках  воювати один проти одного. Українські землі були об’єктом загарбницьких планів декількох держав-агресорів.

      В цій роботі будуть розглянуті питання, які показують участь і роль України  в першій світовій війні: ставлення  різних українських політичних сил  до війни, а також висвітлений хід бойових дій на Західній Україні, яка стала одним з головних театрів воєнного протиборства.

1. ПЛАНИ ПОНЕВОЛЕННЯ  УКРАЇНИ

      Перша світова війна, яка вибухнула  у 1914 році, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків –  Антанти (Англія, Франція, Росія) і Троїстого Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Причинами війни між ними стали непримиримі економічні і територіальні протиріччя. Поступово в війну включилася велика кількість держав світу. Українські землі та українській народ також був втягнутий до цієї кривавої бійні – мало того, Галичина стала одним із головних театрів воєнних дій Першої світової війни. Це сталося внаслідок агресорських планів основних учасників нового світового переділу. На українські землі претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Румунія.

      В першу чергу, західноукраїнські  землі  попали в поле зору Росії. Реалізуєма царем "панславянська" політика (тобто політика об'єднання та консолідації всіх слов'янських народів), реально, незважаючи на заяви царського уряду, насправді була "панросійською", імперською політикою (тобто політикою приєднання нових земель до Російської імперії).

      Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів, об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона намагалася оволодіти Буковиною, чорноморськими протоками Босфором і Дарданеллами, Закарпаттям. Росія також прагнула приєднати Галичину. Крім того, загарбання цих земель Росією переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке, на думку царських міністрів, розповсюджувало свій "бунтівний" вплив на Наддніпрянську Україну. Всі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовувалися в Галичину.

            Австро-Угорщина,  яка на той час володіла Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям, зазіхала на Волинь і Поділля, котрі вона мріяла захопити в ході бойових дій. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, які мешкали на цих українських землях, що тут буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Такими діями Австро-Угорщина сподівалась розіграти "українську карту" на свою користь. Крім  того, уряд Австро-Угорщини проводив широку кампанію ідеологічного впливу на українців Наддніпрянської України, обіцяючи їм широку автономію в випадку поразки Росії у війні. Деякі політики у Відні плекали надію на приєднання до Австрії за сприятливих обставин також і цієї частини України.

      У листопаді 1914 р. австрійський міністр  закордонних справ Берхтольд  зазначав, що «наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок  нашої перемоги, ми приступимо до створення  незалежної від Росії Української держави. Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність «Союзу визволення України».¹

      Широкі  плани щодо України розроблялись у Німеччині, як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям".²

      У 1897р. німецький публіцист Пауль  Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були фактично вичерпані. Геополітичні реалії початку ХХ ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у її відносинах з Росією.

      Німецька  політика щодо Східної Європи, зокрема  України, формувалася в трьох  центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Пангерманська  ліга і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах пангерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга – журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. О. Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.³

      Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення «Великої Румунії». Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі, а точніше – Буковина. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтелігенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє «найбільшу небезпеку», «від якої може захистити тільки сильна Австрія».⁴ Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів.

      Таким чином, основні учасники світової війни  мали загарбницькі плани відносно українських земель. Не вважаючи Україну за окрему державу, вони, в цілому, визнавали наявність серед українців потужних національно-визвольних течій, спрямованих на автономію та возз'єднання українських територій. Тим самим, вони показали, що розуміють важливість питання надання для України політичної незалежності, але реально робити це держави-агресори не поспішали.

2. ВІДНОШЕННЯ ДО  ВІЙНИ ПОЛІТИЧНИХ  ПАРТІЙ

      Перед війною умови розвитку політичного  життя в Наддніпрянській Україні  і Галичині були різними. Царська  реакція і столипінське "заспокоєння" змусило лідерів багатьох партій з Наддніпрянської України емігрувати до Львова. Були розгромлені організації соціал-демократів і соціал-революціонерів. Деякі колишні діячі Української радикально-демократичної партії створили Товариство українських поступовців (ТУП). Лідерами ТУП були М.Грушевський, Є.Чикаленко, С.Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р. всеросійського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах до ІV  Думи ТУП блокувалося з російською кадетською партією, що й дало для неї можливість зберегти недоторканими свої сили.

      Після  того, як в 1914 р. розпочалася війна, на Наддніпрянській Україні були проведені  масштабні політичні репресії, метою  яких російський царизм ставив остаточне придушення українського національного руху. "Всі спроби противу придушувались по-драконівському, а цілий ряд провідників і науковців було ув’язнено і заслано. В Україні дозволено було друкувати деякі речі, але лише на "общепонятном языке”, а водночас розпочато судові розправи проти українських авторів за їх давню літературну діяльність. Протести в Державній Думі не помагали. Міністр закордонних справ С.Сазонов кинув з парламентської трибуни  божевільне обвинувачення, мовляв, український політичний рух в Росії штучно викликаний за німецькі гроші. І, дивно, ніхто з московських правих чи лівих лідерів не протестував проти такого брехливого наклепу". ⁵

      Перша світова війна розколола українські політичні сили на три частини. Першою частиною були політичні утворення, які діяли на території українських земель, що входили до складу Австро-Венгрії (зокрема "Союз визволення України" (СВУ), який започаткував свою діяльність в серпні 1914 р. у Львові). Вони пропагували за виступ українців на боці Австро-Угорської імперії та мріяли про поразку Росії у війні. Вони вважали, що це допоможе створити на території російської України самостійної держави, а в Галичині – української автономії в межах Австрії.

      Серед українських політичних діячів, які  залишилися в Росії, виникло дві течії – так звані "пораженці" й "оборонці". Перші вважали, що поразка Росії у війні приведе до революції і здобуття Україною автономії в межах нової, демократичної  Росії. Незважаючи на гасло про "поразку Росії", "пораженці" вкрай негативно ставилися до програми СВУ через її міцний зв’язок з австрійським урядом.

      "Оборонці" вважали, що після перемоги  у війні в Росії з'явиться  можливість конституційним, демократичним  шляхом вирішити проблеми України.  Так чи інакше, в період першої  світової війни українські політики практично не розраховували на можливість України самостійно визначити свій подальший шлях, зважаючи на могутність Австро-Угорщини, Німеччини і Росії.

      Найбільш  послідовну й тверду позицію зайняла  Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) більшовиків, яка мала свої численні осередки на Україні. Представники цієї партії з самого початку бойових дій виступали за відмову приймати участь у війні, навіть за умови поразки. Розглядаючи всі події з точки зору класової боротьби, вони вважали, що війна задовольняє інтереси капіталістів, які в такій спосіб намагаються збільшити свої прибутки та послабити позиції трудящих. Позиція РСДРП (б) викликала обурення з боку інших політичних сил та громадськості царської Росії. В.Леніна, який був керівником цієї партії, називали зрадником національних інтересів, пораженцем, німецьким шпигуном. РСДРП (б) проповідувала принцип інтернаціоналізму – для неї не існувало міждержавних кордонів і міжнаціональних проблем. Слід сказати, що така програма знайшла своїх палких прихильників в Росії, Україні та в інших країнах світу, в тому числі і в тих державах, які розв’язали та вели світову війну.

      Крім  РСДРП (б) на Наддніпрянській Україні  діяла УСДРП – українська соціал-демократична робітнича партія, ідеологічна платформа якої в багатьох аспектах була наближена до російської. Основна відмінність УСДРП від РСДРП була в її програмних цілях, а саме: досягнення автономії України. Перед війною, внаслідок репресій, УСДРП вимушена була діяти головно за кордоном. В Україні члени УСДРП влилися до легальних українських організацій. З 1908 р. деякі члени УСДРП (В.Винниченко) ввійшли до ТУП.

      З початком війни у партії стався й  ідеологічний розкол. С.Петлюра (він  стояв на позиції "оборонців") виступав за підтримку Росії, а інші члени УСДРП (В.Винниченко) були за поразку Росії. В серпні 1914 р. у Львові група українських емігрантів-соціалістів Наддніпрянщини (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, М.Залізняк, М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський) заснували Союз визволення України. В основному до цього союзу увійшли представники УСДРП та УПСР (Українська партія соціал-революціонерів). Союз стояв на позиції розбиття Росії у війні.

      Українська  партія соціал-революціонерів (УПСР) була однією з впливових політичних сил, яка мала значну підтримку серед населення України, особливо селян. У зв’язку з війною 1914 р. УПСР випустила кілька відозв, в яких з'ясовувалося її ставлення до війни та містилися заклики до боротьби українського народу з царатом на боці німців. Відозва "До селян!" закінчувалася такими словами: "Самостійна, ні від кого не залежна Україна. Україна без хлопа і пана, як казали наші славні предки, козаки – ось наша ціль. Хай живе революція для здобуття вільної України!" Подібні листівки та відозви Головна Рада (ЦК) УПСП адресувала солдатам, інтелігенції, робітникам⁶. Всі відозви цього часу, видані в Україні й за кордоном, а саме у Львові, та поширювані серед народу, виразно підкреслюють шлях боротьби за визволення власними силами та в інтересах українського народу на всіх заселених землях в етнографічних межах.

      Але ці відозви відображали, в основному  думку ЦК, який на той час знаходився у Львові. Осередки УПСР, які залишилися після розгрому на теренах Наддніпрянської  України не завжди поділяли таку думку, а на початку війни вони, як і  більшість політичних сил Росії (крім більшовиків) були підвернуті впливу ідеї "захисту Вітчизни". Пропаганда державних кіл наполягала на тому,  що з початком війни повинно бути припинені політичні суперечки і всім слід встати на оборону держави від ворога. Спочатку – перемога над німцями, а лише потім реалізація своїх вузькопартійних інтересів, вважали вони.

      На  позиції підтримки царського  уряду в війні стояли й меншовики, які також виступали за війну "до переможного кінця". Вони обстоювали думку, що ця війна за характером є визвольною і носить класовий характер, тому що спрямована проти експлуататорів робітничого класу по той бік кордону.

      Наприкінці 1916 р. як проавстрійська, так і проросійська орієнтації обидвох українських  груп зазнала сильного струсу. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, складеного з польських земель Російської імперії. Одночасно Галичина отримала повну автономію, без поділу її на східну і західну частину, чого так довго добивалися українські політики. З іншого боку, антиукраїнські репресії в самій Російській імперії та в окупованій Галичині показали марність сподівань українських політиків на зміну політичної лінії Петрограду. У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців проголосило нейтралітет українського руху до обидвох воюючих сторін, “бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби”. Своїх союзників українські лідери вбачали у недержавних народів Росії, а також серед тих представників російського суспільства, що поділяли основну вимогу українського руху – “автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах”.

Таким чином, українські політичні  партії спочатку мали різні погляди  на підтримку в  ході війни урядів тих держав, до яких вони входили, але поступово під впливом розвитку подій на фронтах, а особливо на територіях, котрі побували під "лояльним" впливом протиборчих сторін, почала викристалізовуватися думка щодо необхідності досягнення автономії власними силами. 
3. ВІЙСЬКОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

      Відразу після початку першої світової війни  українські землі стали театром  бойових дій  між російською армією та військами австро-німецького блоку  або прифронтовою зоною. На цій території  діяв російський Південно-Західний фронт.

      На  австрійському фронті російська  армія мала спершу блискучі успіхи. Австрійці відступали, 3-го вересня (21 серпня за старим стилем) 1914 р. російські  війська вступили до Львова. Верховний  головнокомандувач, великий князь  Микола Миколайович, видав маніфест, в якому висловлював радість, що «російський народ об'єднався» і що «завершено діло Івана Калити». На завойованій території російська влада встановила режим, який за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю. Російська окупація тривала до весни 1915 р.

     З Бобринським приїхала російська  адміністрація, яка зайняла всі посади. Здебільшого це були люди без належної освіти, які не надавалися бути репрезентантами російської влади. Головним завданням адміністрації було боротися з "мазепинцями". Багато посад зайняли місцеві москвофіли. Закрито всі українські установи, бібліотеки, школи, але польські продовжували існувати. Почали відкривати курси російської мови для вчителів, друкувати підручники російською мовою.

     З самого початку окупації Галичини почалися струси, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12 тис. осіб, серед них  багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 року арештовано митрополита Андрія Шептицького і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 року. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Почалося переслідування греко-католиків, навертання їх на православ'я. До Львова приїхав архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський), відомий ворог унії, і з ним православне духовенство. До вакантних парафій, настоятелі яких були заслані або виїхали до  Австрії (їх було біля 200), призначали православних священиків. Засновували православні церковнопарафіяльні школи.

     Російське військо посувалося на захід. Після 4-х місяців облоги, на початку  березня 1915 року піддалася фортеця  Перемишль. У полон взято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відділити її від Австрії.

     Становище Росії в Галичині здавалося таким  твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола II, якого урочисто там зустрічали; потім він відвідав Перемишль.

     Але успіхи російської армії 1914 року та на початку 1915 надто дорого коштували  їй. За перший рік війни вона втратила 82 % старшин – забитих та поранених, і 64 % солдатів. Загальне число втрат було більше, ніж число кадрових старшин та солдатів, які виступили у похід. Були частини, в яких не залишалося жадного кадрового старшини; їх заміняли «запасні» прапорщики, які пройшли короткі курси. Не були підготовлені й «запасні» солдати, що часто не встигали пройти жодного вишколу. Трагізм становища збільшувала недостача зброї – рушниць, гармат, набоїв. «Запасним» не вистачало рушниць для навчання, і вони приходили на фронт, уперше беручи в руки рушницю. А бувало й так, що рушниці мали тільки ті «запасні», які йшли у перших рядах. Уже в перший момент війни забракло рушниць: їх було тільки 5 млн., а відмобілізованих – 6,5 млн. осіб. За рік у Росії виробляли лише 600-700 тисяч рушниць. Не вистачало гармат та набоїв. Головне Артилерійське Управління перед війною заявляло, що на кожну гармату потрібно 7 тис. набоїв, але військове відомство заготовило тільки по 900 набоїв, тобто у 8 разів менше.⁷

     У грудні 1914 року вичерпано майже всі  набої, і наказано було витрачати  на день на батарею лише по одному набою, тобто фактично воювати без артилерії. До цього треба додати, що ніхто не думав, що війна буде така довга.

     В таких умовах була російська армія, коли 18 квітня 1915 року почався наступ німецько-австрійських військ на Галицькому фронті – між Горлицями та Тарновом. Німецька армія вперше застосувала так званий «ураганний вогонь». На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «ураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин – вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.⁸

     Почався відступ російської армії. 9 червня 1915 року німці зайняли Львів, а  в липні вся Галичина і значна частина Волині були вже в німецьких  руках. Ця поразка мала величезне  значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції. Люди гинули тисячами, безборонні перед могутньою навалою ворога. Почали ширитися чутки про зраду на самій вершині, біля цариці Олександри, брат якої, герцог Гессенський, воював у німецькій армії. В центрі тих чуток був «старець» Григорій Распутін, неписьменний, розпусний сибіряк, селянин, що «знайшов стежку» до царської родини. Як відгук на ці чутки, в Москві, наприкінці травня 1915 р., вибух погром німецьких торговельних та промислових підприємств; розгромлено 475 підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок погрому становили понад 40 млн. рублів.⁹

     На  тлі цих загальноімперських подій  щораз тяжчою ставала ситуація в  Україні. Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини: почалося масове виселення українців та жидів, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі «неблагонадійних осіб». Галичани, що перейшли на православ'я, виїздили добровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх галичан спрямовували до Сибіру.

     У зв'язку з наступом російського війська  на схід, виселяли людей з Холмщини. Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу. До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, які косили «виселенців». Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали в 6 млн. осіб. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,3 млн. осіб.¹⁰

     З осені 1915 року почалася евакуація міст Правобережної України. Школи, державні установи перевозили до різних міст,  розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Києво-Печерської Лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві почалася паніка.

     Трагічні  події 1914 та 1915 років викликали перелом  у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той «патріотичний» запал, який переживало багато з них на початку війни, і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією.  

     Унаслідок поразки 1915 року російський уряд став «м'якішим» у відношенні до українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна причина поразки у поганій підготовці, уряд погодився на громадську допомогу. Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій «Воєнно-Промисловий Комітет», «Союз Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм кошти, а ці організації творили майстерні для виробництва потрібного приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги, організували шпиталі. Поволі змінилося ставлення російського ліберального громадянства до українського питання. Російська поступова преса критикувала жорстоку політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Державній Думі назвав її «європейським скандалом».

     У першій половині 1916 р. становище на фронті знову змінилося на користь  російської сторони. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Брусилова розпочали наступ і до кінця літа захопили Буковину і східну частину Галичини включно з Тернополем та Західну Волинь разом з Луцьком. “Брусиловський прорив” був, мабуть, найвдалішою воєнною операцією російської армії за весь час війни. Але її спроби захопити у ході наступу Львів закінчилася провалом. Після відбиття російської атаки літом 1916р. лінія фронту залишалася незмінною. Влітку 1917 р. уже новий, революційний російський уряд розпочав черговий наступ. Він завершився крахом, й німецька й австрійська армії до кінця 1917 р. просунулися на схід по українській території навіть трохи далі, аніж вони були наприкінці 1915 р.

     Таким чином, в ході бойових дій першої світової війни територія Західної України зазнала значних втрат та руйнувань. Величезними були втрати людських ресурсів, особливо мирного населення. Галичани випробували на собі як вплив австрійської, так і російської воєнних адміністрацій і після цього вже не мали ілюзій відносно майбутнього справедливого та поважного ставлення до себе з боку влади будь-якої імперії.

     Страшним  ударом для українців було утворення  Польської Держави на землях, які  вдалося відвоювати Німеччині та Австро-Угорщині в ході боїв на Південно-Західному  та Західному фронтах в 1916 році. Галичині, яка потрапила в список цих територій, з "дозволу" переможців було надано право широкої автономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення українців Західної України під повну владу поляків. Українці наочно переконалися в тому, до яких негативних наслідків може прийти сподівання на "милість" сильної держави по відношенню до українського питання.

Висновки

      Таким чином, в ході першої світової війни  в українців відбулася трансформація  власних уявлень щодо шляхів подальшого розвитку своєї нації. Якщо на початку бойових дій мала місце надія на набуття незалежності України за допомогою сильних ворогуючих сторін, то з плином часу, а особливо після тривалих періодів окупації з боку Росії та Австро-Угорщини, стала переважати думка щодо пошуків набуття незалежності власними силами.

      Західна Україна винесла на своїх плечах основну тяжкість боротьби на Східному фронті першої світової війни, зазнавши при цьому величезних втрат матеріальних і людських ресурсів.

      Події цього періоду показують неоднакове ставлення українців до методів та шляхів боротьби за власну незалежність. Національні, ліберальні, демократичні, соціалістичні та монархічні ідеї, які, за своєю суттю, були різнополярними та несумісними між собою, знаходили своїх прибічників серед різних верств населення України, розпорошуючи таким чином, зусилля політичних сил та роз’єднуючи самих людей. Невизначеність в вирішенні національного питання, яке проявилося в ставленні до війни, відіграло свою негативну роль у подальшому розвитку подій в боротьбі України за незалежність.

Література

1. Андрощук  О. В., Бажан О. Г., Басара Г. Б., Барановська  Н. П., Бойко О. Д. Україна: хроніка ХХ століття. / В.Смолій (гол. ред.кол.). – К., 2006. – 459с.
2. Бондаренко К., Гордієнко В., Грицак Я., Дашкевич Я., Ерстенюк М. Довідник з історії України: В 3 т. – К., Генеза, 1993. – Т. 2 – 435с.
3. Ботушанський В.М., Гакман С. М. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини ХХ ст.). – Чернівці, Рута, 2005. – 744с.
4. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження. – К., Смолоскип, 1996. – 124с.
5. Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття: Навч. посібник. – К., Генеза, 1996. – 360с.
6. Дорошенко Дмитро Іванович. Нарис історії України: В 2 т. – К., Глобус, 1992. – Т. 2: Від половини XVII століття. – 351с.
7. Борисенко Володимир Йосипович. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К., Либідь, 1998. – 615с.
8. Заполовський В.М. Буковина в останній війні Австро-Угорщини 1914-1918. – Чернівці, Золоті литаври, 2003. – 284 с.
9. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – К., Либідь, 1995. –  Т. 2: Від середини XVII століття до 1923 року. – 606с.
10. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., Український письменник, 1993. – С.50.
11. Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М., Дрожжин В.П. Новітня історія України. (1900-2000): Підручник. – К., Вища школа, 2002. – 719с.
12. Українсько-німецькі відносини в 1914-1920 рр.: соціоісторичний аналіз / В. Перепадя (уклад.) – Запоріжжя, ЗДУ, 1999. – 144с.