Цивільне право України: поняття і система

1.Цивільне право України: поняття і система

 Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

 Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

 Предмет правового  регулювання цивільного права  складають правові відносини,  що регулюються цивільно-правовими  нормами. Це, зокрема, такі групи  відносин: майнові відносини; особисті  немайнові відносини.

 Майновими відносинами  є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

 Особисті немайнові  відносини індивідуалізують особу,  оскільки виникають завдяки здійсненню  нею своїх особистих прав і  свобод (наприклад, право особи  на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), що поділяються на дві групи:

- особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

- особисті права, не  пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо).

 Сторони цих відносин  виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

 Цивільно-правовий метод  характеризується такими ознаками:

- юридичною рівністю сторін;

- диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на свій розсуд повністю або частково у межах, передбачених чинним законодавством;

- особливим способом вирішення  майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський суд);

- наявністю майнової відповідальності  сторін.

 Отже, цивільне право  як галузь права являє собою  сукупність норм права, які  регулюють майнові та особисті  немайнові відносини, що складаються  в суспільстві між фізичними  і юридичними особами та іншими  соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

 Система цивільного  права України визначає розміщення  його складових у певній системі,  обумовленій взаємозв'язком елементів  - юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

 Загальну частину цивільного  права складають правові норми  та інститути, що стосуються  всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність.

 Особливу частину цивільного  права складають норми права,  які регулюють окремі групи  спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

 Як частина юридичної  науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого удосконалення.

2. Загальна характеристика  цивільного законодавства України.  Цивільний кодекс України

 Нові ринкові відносини потребують радикального оновлення правової бази, в тому числі й цивільного законодавства. Нині систему цивільного законодавства складають законодавчі та інші нормативні акти, що містять цивільно-правові норми.

 Основні засади цивільно-правового  регулювання товарно-грошових відносин  визначаються Конституцією України.  Зокрема, вперше в Основному Законі нашої держави закріплено право приватної власності:

"Кожен має право  володіти, користуватися і розпоряджатися  своєю власністю, результатами своєї творчої, інтелектуальної діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

 Ніхто не може бути  протиправне позбавлений права  власності. Право приватної власності  є непорушним" (ст. 41).

 Законодавчі акти України  мають деталізувати й розвивати  конституційні положення. А втім, іще до прийняття нинішньої Конституції України Верховна Рада Української РСР ухвалила закони, спрямовані на регулювання й розвиток цивільно-правових відносин, як-от: "Про власність" від 7 лютого 1991 р., "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р. та ін.

 Серед інших нормативних  актів, що містять цивільно-правові  норми, є укази Президента України  (наприклад, Указ Президента України  "Про тимчасове положення про  правову охорону об'єктів промислової  власності та раціоналізаторських  пропозицій в Україні" від  18 вересня 1992 р.), постанови й розпорядження  Уряду України (скажімо, постанова  Кабінету Міністрів України "Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва" від 18 листопада 1994 р.), а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, стосовні до майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й відомствами України.

 Центральне місце в системі цивільного законодавства належить Цивільному кодексу України, прийнятому Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. і введеному в дію з 1 січня 1964 р. Із змінами й доповненнями він діє і дотепер.

 Цивільний кодекс України  є однією з форм кодифікації  цивільного законодавства і являє  собою єдиний законодавчий акт,  у якому систематизовано цивільно-правові  норми. Він складається з Загальної  та Особливої частин.

 Загальна частина криє в собі таке: основні положення; особи (громадяни та юридичні особи); угоди;

 представництво й довіреність;  позовна давність.

 Особлива частина охоплює  такі інститути: право власності  (загальні положення; власність  громадян;

 заповітне право; колективна власність; виникнення і припинення права власності; захист права власності);

 зобов'язальне право (загальні положення, окремі договори й зобов'язання); авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, а також застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

 Цивільний кодекс містить преамбулу, 8 розділів, що охоплюють 42 глави (152 статті).

 Розділ 1. Загальні положення. - Має такі глави:

 основні положення;  особи; угоди; представництво  й довіреність; позовна давність.

 Розділ 2. Право власності. - Охоплює загальні положення,  де мова йде про правомочність  власника; визначає поняття й  форми власності в Україні,  перераховує підстави виникнення і припинення права власності та його захист.

 Розділ 3. Зобов'язальне право. - Містить загальні положення про зобов'язання (поняття і зміст зобов'язань, форма договору, умови виконання зобов'язань, забезпечення виконання зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, умови припинення зобов'язань) та характеристику окремих видів зобов'язань (купівля-продаж, міна, дарування, поставка, підряд та ін.).

 Розділ 4. Авторське право. - Характеризує законодавство про авторське право й суміжні права та сферу його дії.

 Розділ 5. Право на відкриття. - Визначає право автора на відкриття й визнання його пріоритету, а також успадкування цього права та порядок вирішення спорів про авторство на відкриття.

 Розділ 6. Право на винахід,  корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію. - Характеризує законодавство України з цих питань, визначає права автора раціоналізаторської пропозиції, його участь у її впровадженні, а також успадкування цього права та порядок вирішення спорів про авторство, першість на раціоналізаторську пропозицію та виплату винагороди.

 Розділ 7. Спадкове право. - Визначає підстави успадкування; час і місце відкриття спадщини; осіб, що можуть бути спадкоємцями; порядок виконання заповіту; порядок прийняття спадщини тощо.

 Розділ 8. Правоздатність  іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. - Характеризує зміст цивільної правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства, а також порядок застосування цивільного законодавства іноземних держав та міжнародних договорів суб'єктами цивільних правовідносин.

3.Цивільно-правові відносини, їх виникнення, зміна та припинення

 Цивільно-правові відносини  - врегульовані нормами цивільного  права майнові та особисті  немайнові відносини, учасники  яких виступають юридична рівними носіями прав та обов'язків.

 Відповідно до статей 1, 2 Цивільного кодексу України  зазначені відносини виникають  у: державних, кооперативних та  інших громадських організацій  між собою; громадян із державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями; громадян між собою.

 Для цивільно-правових  відносин е характерними специфічні  ознаки, які вирізняють їх з-поміж  інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві.  Зокрема, слід відзначити такі особливості:

- цивільно-правові відносини  - це майнові та особисті немайнові  відносини;

- учасники цих відносин  характеризуються майновою відокремленістю  та юридичною рівністю;

- юридичні права та  обов'язки суб'єктів цивільно-правових  відносин виникають, змінюються  або припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту.

 Суб'єктами цивільно-правових  відносин можуть бути фізичні  та юридичні особи.

 Правові відносини  між фізичними особами виникають  здебільшого з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'язки суб'єктів таких відносин.

 У даному випадку  суб'єктивне право - це заснована  на законі можливість конкретної  особи здійснювати певні дії  та вимагати задоволення свого  інтересу від зобов'язаної особи.

 Зміст суб'єктивного права знаходить свій вираз у відповідних можливостях учасника зазначених відносин:

- здійснювати певні дії  (наприклад, купувати, продавати,  дарувати речі, використовувати  твори тощо);

- вимагати належної поведінки  від зобов'язаних осіб (скажімо, виконати роботу, передати речі і т. ін.);

 - можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.

 Суб'єктивний цивільний  обов'язок - міра необхідної поведінки  зобов'язаної особи, яку вимагає  від неї уповноважена особа  з метою задоволення своїх  інтересів.

 Цивільно-правові відносини  поділяються на такі види:

 1) за змістом: майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (приміром, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);

2) за зв'язком учасників  відносин: абсолютні, тобто цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (скажімо, правовідносини власності, авторства); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб'єктові певні дії (приміром, у разі купівлі-продажу, зберігання, постачання);

3) залежно від об'єкта  правових відносин: речові цивільно-правові  відносини, об'єктом яких є  речі (наприклад, відносини володіння та користування майном); зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань (наприклад, відносини, що виникають із договору, спричинення шкоди);

4) залежно від структури:  прості цивільно-правові відносини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій - тільки обов'язок (скажімо, правовідносини, що виникають із договору позики); складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки (наприклад, відносини, що виникають із договору купівлі-продажу);

 5) за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

 Цивільно-правові відносини  виникають, змінюються або припиняються  на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.

 Цивільний кодекс України  (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають внаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди іншій особі; придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; інших дій громадян та організацій; подій, з якими закон пов'язує наступ цивільно-правових наслідків.

 Юридичні факти в  цивільному праві поділяються  на юридичні дії та юридичні  події.

 Юридичні дії -це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

 Дії, що вчиняються  відповідно до закону, визнаються  правомірними (скажімо, угоди, адміністративні акти і т.д.), а ті дії, що вчиняються всупереч законові, - неправомірними (укладання фіктивних угод і т. ін.).

 Юридичні події - це  юридичні факти, що настають  незалежно від волі людини (наприклад,  природні явища стихійного характеру).

Пра́во вла́сності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює  правові норми, які закріплюють  і охороняють стан приналежності  матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю  такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Власність в економічному розумінні – це економічне панування  суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих  об’єктів своєю владою й у власних інтересах.

Право власності можна  розглядати в об’єктивному і суб’єктивному  значенні. В об’єктивному значенні право власності визначається як сукупність або система правових норм, що регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності  за змістом – це забезпечена законом  міра можливої поведінки фізичної і  юридичної особи щодо володіння  користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.

Характерні ознаки права  власності як суб’єктивного права:

Його зміст охоплює три правомочності;

Суб’єктом права власності  може бути будь-який суб’єкт права;

Об’єктом правовідносин  власності може бути будь-яка індивідуально-визначена  річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації;

Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.

Складовими суб’єктивного  права власності є правомочності  – володіння, користування і розпорядження.

Правомочність володіння – це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. При наявності юридичних підстав володіння називають титульним. Воно пов’язане з волевиявленням власника. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним, незаконним і давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі, так і внаслідок протиправного заволодіння. Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Законне володіння називається титульним володіння.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його називають безтитульним. Незаконне володіння в свою чергу може бути добросовісним і недобросовісним. Добросовісне може бути давнішнім. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим.

Правомочність користування – це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування може належати не тільки власникам, але  й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів.

Правомочність розпорядження  – це закріплена нормами права  за власником можливість визначити  долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове  володіння іншим особам.

Лише власник має право  одночасно володіти, користуватися  і розпоряджатися своїм майном. Власник  зобов’язаний не шкодити навколишньому  середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси горомадян, юридичних осіб і держави. Він несе тягар утримання належного йому майна і ризику випадкової загибелі речі. У випадках і в порядку, встановлених законами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речі.

Суб’єктивне право власності  – це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і  розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном.

Це означає, що суб’єктивне право власності є абсолютним. Власникові повинні протистояти усі інші особи, хоча кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

4.Цивільно-правовий договір. Поняття, значення та функції договору в цивільному праві

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (право-чину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори — це дво- або багатосторонні угоди.

Договором визнається угода  двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.

Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокрема, що розуміється під поняттям "договір" у тому чи іншому випадку.

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної  та найдоцільнішої форми опосередкування  товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання  монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення  набуває договірний порядок створення  певних комерційних структур: господарських  товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. В установчому договорі засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.

Перехід до ринкової економіки  і саме функціонування ринкового  механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників —  підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної  системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на знаки для товарів і послуг, права на не-розкриту інформацію (ноу-хау). Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.

Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичній науці. Так, В. Г. Вердников під функцією господарського договору розумів вияв основних цілей використання договірної форми відносин між організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього договору. Вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів, 0.0. Красавчиков так формулював .поняття функції цивільно-правового договору: функція договору — це не форма (вираз, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини1. Мабуть, у функціях договору поєднуються і вияв головних цілей, основного призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без використання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявитися головне призначення цієї категорії.

Чітку класифікацію функцій  цивільно-правового договору запропонував 0.0. Красавчиков2. На його думку, договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат  погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.

Програмна-координаційна  функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.

Інформаційна функція  виявляється в тому, що завдяки  чітко сформульованим умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрунтованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться  до залучення для стимулювання належного  виконання зобов'язань системи  забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).

Нарешті, захисна функція  полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об'єднуються  більш загальною — регулятивною функцією договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.

.6. Поняття та значення спадкування і спадкового права. Основні поняття спадкового права

Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі не майнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.