Управління фінансовим ризиком

Управління  фінансовим ризиком

Вступ.

1. Класифікація ризиків  та управління  ними.

2. Управління фінансовими  ризиками.

3. Хеджування в системі  мінімізації фінансових  ризиків.

Висновки.

Список  використаної літератури.

Вступ

Пошук ефективних підходів до управління ризиками став одним із найважливіших напрямків розвитку сучасної економічної науки. Ризик — це складне, багатогранне і неосяжне явище. В найбільш широкому розумінні ризиком називають невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. В бізнесі ризик пов'язується насамперед з фінансовими втратами, що виникають у випадку його реалізації. Оскільки повністю уникнути ризиків неможливо, то ними можна і треба свідомо керувати, пам'ятаючи про те, що всі види ризиків взаємопов'язані і їх рівень постійно змінюється під впливом динамічного оточення.

У міжнародній  практиці процес управління ризиками розглядається як ключова сфера  менеджменту, значна увага приділяється вивченню ризикових сфер, пошуку ефективних методів контролю, оцінки та моніторингу ризиків, створенню відповідних систем управління. Теоретичні дослідження вітчизняних науковців з проблем невизначеності та ризику здебільшого присвячені аналізу причин виникнення, класифікації та методам кількісної оцінки ризиків, менше уваги приділяється пошуку ефективних прийомів управління, які були б адекватними до реальних можливостей вітчизняних підприємців.

У даній роботі викладено узагальнений підхід до формування стратегії управління фінансовими  ризиками.

1. Класифікація ризиків  та управління ними

У процесі своєї  діяльності підприємці стикаються із сукупністю ризиків, які різняться  за місцем і часом виникнення, зовнішніми і внутрішніми чинниками, що впливають  на їхній рівень, і, отже, за способом їх аналізу та характеристикою.

Усі види ризиків взаємопов'язані і впливають на діяльність підприємця, перешкоджаючи прийняттю рішень і оптимізації ризику. Саме тому потрібен поглиблений аналіз складу конкретних ризиків, а також чинники їх виникнення.

В економічній  літературі з проблем підприємництва немає стрункої системи класифікації підприємницьких ризиків. Існує безліч підходів до такої класифікації, які здебільшого визначаються її цілями і завданнями.

Ризик — це порівняно  нове явище для українських підприємців, а тому воно потребує особливої уваги. Вивчення наукової літератури дало можливість установити, що в основу класифікації покладено різні підходи та певні ознаки класифікації, наведеної в таблиці .

Аналіз ретроспективних  ризиків, їхнього характеру і  способів зниження дає змогу точніше  прогнозувати поточні й перспективні ризики.

Найпоширенішим  видом економічного ризику, в якому  сконцентровані окремі ризики, є зміна  кон'юнктури ринку, незбалансована ліквідність (неможливість своєчасно  виконувати платіжні зобов'язання), зміна  рівня управління тощо.

Перші три види ризиків пов'язані між собою, і  часто на практиці їх досить важко  розрізнити.

На рівень зовнішніх  ризиків впливає безліч чинників — політичних, економічних, демографічних, соціальних, географічних та ін. До внутрішніх належать ризики, зумовлені діяльністю самого підприємства і його контактної аудиторії. На їхній рівень впливає ділова активність керівництва підприємства, вибір оптимальної маркетингової стратегії, політики й тактики, а також виробничий потенціал, технічне оснащення, рівень спеціалізації та продуктивності праці, техніки безпеки тощо.

Таблиця 1. Класифікація ризиків

Чисті ризики (у  літературі їх іноді називають простими або статичними) характеризуються тим, що вони практично завжди призводять до втрат у підприємницькій діяльності. Причинами чистих ризиків можуть бути стихійні лиха, війни, нещасні випадки, злочинні дії, недієздатність організації і т. ін.

Спекулятивні  ризики (їх іще називають динамічними  або комерційними) характеризуються тим, що вони можуть нести в собі як втрати, так і додатковий щодо очікуваного результату прибуток для підприємця. Причинами спекулятивних ризиків можуть бути зміни кон'юнктури ринку, курсів валют, податкового законодавства тощо.

Найчисельнішу групу становлять ризики за сферою виникнення (галуззю діяльності). Особливості вияву ризику пов'язані не лише з тим, який конкретно суб'єкт реалізує ризиковану діяльність, а й із тим, яка сфера застосування цієї діяльності.

Ця характеристика не є загальною. Адже існують банки, де не всі види діяльності підпадають під таке визначення. [2, c.68-71]

За сферами  підприємницької діяльності (виробнича, комерційна, фінансова, посередницька, страхова) розрізняють виробничий, комерційний, фінансовий ризик, а також  ризик страхування.

Виробничий ризик  пов'язаний із невиконанням підприємством своїх планів і зобов'язань щодо виробництва продукції, товарів, послуг, інших видів виробничої діяльності в результаті несприятливого впливу зовнішнього середовища, а також неадекватного використання нової техніки і технологій, основних і оборотних фондів, сировини, робочого часу. Серед найважливіших чинників виникнення виробничого ризику — можливе зниження передбачуваних обсягів виробництва, зростання матеріальних і/або інших витрат, сплата підвищених відрахувань і податків, низька дисципліна постачання, втрати або пошкодження і т. ін.

Комерційний ризик  — це ризик, що виникає у процесі  реалізації товарів і послуг, вироблених або закуплених підприємцем. Чинниками  комерційного ризику є зниження обсягу реалізації внаслідок зміни кон'юнктури  або інших обставин, підвищення закупівельної ціни на товари, втрати товару у процесі обороту, підвищення витрат обороту тощо.

Фінансовий ризик  пов'язаний із можливістю невиконання  підприємством своїх фінансових зобов'язань. До основних чинників фінансового  ризику належать знецінення інвестиційно-фінансового портфеля внаслідок зміни валютних курсів, нездійснення платежів, війни, безладдя, катастрофи тощо. Прибуток підприємця виникає в результаті продажу фінансових ресурсів із вилученням відсотків, отриманням додаткового капіталу.

Страховий ризик  полягає у настанні передбаченої умови страхування події, коли страховик  зобов'язаний виплатити страхове відшкодування (страхову суму). Результатом ризику є збитки, викликані неефективною страховою діяльністю як на етапі  укладення договору страхування, так і на наступних етапах — перестрахування, формування страхових резервів тощо. Основними чинниками страхового ризику є неправильно визначені страхові тарифи, азартна методологія страхування, непередбачені події тощо.

Розглянута вище класифікація, яка найчастіше зустрічається у науковій літературі, не дає повної можливості чітко визначитися з появою ризику, його оцінкою щодо зниження або ліквідації. Відсутність однозначних понять і класифікації ризиків та певного досвіду — одна з головних причин зменшення (або відсутності) інноваційно-інвестиційної активності в Україні.

На наш погляд, найпростішу і найчіткішу класифікацію пропонує американський учений Домінік  Кесерлі. Усі можливі ризики у  підприємницькій діяльності, вважає він, можна об'єднати у такі основні типи ризиків: кредитні, ринкові, операційні, ризики довкілля та ризики поведінки.

Кредитні ризики — це традиційні ризики банківської  сфери діяльності. Найчастіше вони виникають у разі неповернення відсотків, а потім і кредиту, а також при роботі з цінними паперами. Критичні ризики завжди вкладаються в основну вартість кредиту або в операції з цінними паперами і сплачуються у наступному періоді. У багатосторонніх угодах імовірність таких ризиків зростає.

Ринкові ризики виникають при зміні ринкової ціни або ринкової позиції. Найвідоміші види ринкових ризиків — це ризик ліквідності (пов'язаний зі зміною ціни та ринкових позицій) і ризик попередньої оплати (пов'язаний зі зниженням банківського відсотка).

Операційні ризики — це ризики, які виникають у зв'язку із проблемами у роботі основних оперативних механізмів ринку (обладнання, комп'ютерів, отримання хибної або застарілої інформації).

Ризики навколишнього  середовища пов'язані з природним, законотворчим, регулятивним, політичним і соціальним середовищем.

Ризики поведінки  виникають у зв'язку з помилками  персоналу. Чим складніша справа й чим більша кількість персоналу  працює над нею, тим більша ймовірність  помилки.

Усі перелічені ризики можуть поєднуватися, зливатися  і ставати одним цілим у  межах однієї або кількох угод (контрактів).

В умовах об'єктивного  існування ризику і пов'язаних із ним фінансових, моральних та інших  втрат постає потреба в певному  механізмі, що дав би змогу якнайкраще (з погляду поставлених підприємцем  або підприємством цілей) враховувати ризик, приймаючи й виконуючи господарські рішення. Таким механізмом є управління ризиком, а саме ризик-менеджмент.

Взагалі управління ризиком можна охарактеризувати як сукупність методів, прийомів і заходів, що допомагають певною мірою прогнозувати настання ризикових подій і вживати заходів щодо уникнення або зниження негативних наслідків їх настання.

Проведення постійних  досліджень і вивчення усієї можливої кількості ризиків (асортименту  чи номенклатури) дає змогу виявити  чинники їх виникнення і розробити ефективний механізм управління ними. Для здійснення цього пропонуються такі основні напрями роботи з ризиками (етапи):

— розпізнання  ризику на підставі загальної інформації та його аналіз;

— охоплення  усіх ризикових можливостей;

— проведення оцінки ризиків;

— створення  й організація заходів щодо запобігання  можливих втрат;

— страхування  ризиків (тобто передача їх іншим  компаніям);

— платежі й  диверсифікація;

— консультації щодо виникнення, зниження ймовірності  або ліквідації ризиків.

Щоб знизити ймовірність виникнення кредитного ризику, необхідно, на нашу думку, постійно здійснювати аналіз і контроль кредиту й проводити диверсифікацію портфеля цінних паперів.

Вивчення і  дослідження комп'ютерного аналізу  поточної ринкової інформації дасть  змогу прогнозувати ймовірність ринкових змін.

Постійний контроль виробничої потужності обладнання, оновлення  комп'ютерної та системної бази (через  кожні 5 років) допоможе знизити ймовірність  виникнення операційного ризику.

Страхування і  попереджувальні заходи дадуть можливість знизити (запобігти) ризики довкілля.

Сформована менеджерами  фірми система контролю перевірки  та прийняття певних рішень персоналом усіх рівнів значно зменшить імовірність  помилок.

У процесі здійснення цих етапів ризики можуть розподілятися на добре та погано оцінені, привабливі й непривабливі, прийнятні й неприйнятні.

Для розробки чинного  механізму управління ризиками рекомендуємо використовувати п'ять стратегій  з управління ризиками та отримання  доходу (вигоди).

1. Стратегія  сегментів, яка базується на великій кількості даних про ризики та на використанні комп'ютерного аналізу про розподіл ризиків на привабливі й непривабливі (роздрібний ринок).

2. Стратегія  інсайдерів, що використовується  при наявності унікальних ризиків  і розподілу їх на прийнятні й неприйнятні.

3. Технічна стратегія,  яка складається зі збору попередньої  бази інформації для прогнозування  майбутніх цін (ринок торгівлі  та інвестицій).

4. Стратегія  висновків, коли прийняття рішень  враховує вплив зовнішнього середовища (використовується при виборі цінних паперів, валют).

5. Стратегія  масштабів, що враховує очікування  великих періодичних втрат і  пропонує заходи щодо їх зниження (або підготовки до них).

Запропоновані стратегії можуть використовуватися  у різних ситуаціях разом або окремо. Залежно від обраної стратегії планується подальша діяльність підприємства з урахуванням впливу факторів внутрішнього й зовнішнього середовища. Вони допоможуть об'єктивно виявити ризики, оцінити їх і прийняти ефективне управлінське рішення. [4, c.56-60]

2. Управління фінансовими  ризиками

Серед фінансових ризиків, які визначаються ймовірністю  грошових втрат у зв'язку з непередбаченими  змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів, особливе місце займає група цінових  ризиків. Цінові ризики пов'язуються з імовірністю зміни ринкових цін та їх впливу на фінансові чи фізичні активи, що обліковуються як за активними, так і за пасивними бухгалтерськими рахунками на балансі компанії чи банку, а також за позабалансовими статтями. Отже, зміна ринкової ціни активів спричиняє зміну вартості активних, пасивних статей балансу або позабалансових зобов'язань, формуючи в кінцевому підсумку прибутки або збитки за позиціями, чутливими до кон'юнктури ринку. Цінові ризики найбільше виявляються при оцінці вартості статей балансу, виходячи з ринкових цін, за станом на кінець кожного робочого дня. В такому випадку будь-які зміни ринкової ціни зразу відбиваються на балансі. При несвоєчасному обліку втрат або прибутків виникають додаткові проблеми, оскільки необізнаність відносно факторів ризику не означає їх відсутності.

У фінансовій діяльності найбільш значними ціновими ризиками є ризик зміни відсоткових  ставок та валютних курсів, а також  ринковий ризик, пов'язаний зі зміною вартості цінних паперів. Ризик зміни відсоткової ставки (відсотковий ризик) присутній у діяльності позичальників, кредиторів, власників цінних паперів, інвесторів. Валютний ризик виникає у тих суб'єктів господарської діяльності, які мають на балансі активи, пасиви або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті. На ринковий ризик наражаються власники цінних паперів. Таким чином, більшість суб'єктів господарської діяльності так чи інакше мають справу з ціновими ризиками, а нестабільність та непередбачуваність протягом останніх років як міжнародного, так і національних фінансових ринків значно загострили проблему пошуку оптимальних методів управління цією групою ризиків. [1, c.13-14]

Необхідною умовою досягнення успіхів у сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, є створення та вдосконалення систем управління ризиками, що дозволяють виявити, оцінити, локалізувати та проконтролювати ризик. Механізм прийняття рішень повинен не тільки ідентифікувати ризик, але й дозволяти оцінити, які ризики і в якій мірі може брати на себе компанія, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Виправданий або допустимий ризик — необхідна складова стратегії і тактики ефективного менеджменту. Процес управління ризиками включає широкий спектр дій, які можуть бути представлені як послідовність наступних етапів:

— усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

— аналіз та оцінка ризику;

— мінімізація  або обмеження ризиків за допомогою  відповідних методів управління;

— здійснення постійного контролю за рівнем ризиків із застосуванням механізму зворотного зв'язку.

Перший етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння балансовими  та (або) позабалансовими позиціями, чутливими до зміни відсоткових ставок, валютних курсів або фондових індексів уже означає наявність ризику. Ідентифікувати ризик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику економічних рішень оцінюється очікуваними втратами, що є наслідками даного рішення. Через це системи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику: розмір (обсяг можливих втрат), імовірність негативної події, тривалість впливу ризику.

Даний етап процесу  управління завершується порівняльним аналізом реального та допустимого  рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик  не перевищує межі допустимого, то керівництво  може обмежитися контролюючою функцією з метою недопущення зростання рівня ризиковості, тобто зразу перейти до останнього етапу управлінського процесу. Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, то виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких значною мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного підприємства, загальним станом економіки, ступенем розвитку інфраструктури їх елементів фінансової системи, законодавчим та нормативним середовищем. [5, c. 83-86]

Для управління ціновими ризиками використовується методика хеджування (від англ. hedge — захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати), під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Більшість зарубіжних учених (Дж. Сінкі, Пітер Роуз) до хеджування відносять будь-які дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. Таким чином, хеджування включає способи впливу на структуру балансу з метою обмеження цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. Дотримуючись такого ж погляду, конкретизуємо прийоми хеджування, згрупувавши їх за певними ознаками.

Якщо підбір активів і зобов'язань за сумами та строками здійснюється в рамках балансових позицій, то такий підхід до управління ціновими ризиками називають природним, або звичайним хеджуванням. До даної групи відносять такі прийоми: структурне балансування надходжень і платежів, управління розривом між чутливими активами і зобов'язаннями (геп-менеджмент), управління середньозваженим строком погашення (дюрація). Використання позабалансових видів діяльності з метою мінімізації цінових ризиків розглядається як штучне, чи синтетичне хеджування. Зміст прийому полягає у створенні позабалансової (штучної) позиції, яка дозволяє одержати компенсацію фінансових втрат за балансовою позицією у разі реалізації цінового ризику. Позабалансова позиція утворюється при проведенні операцій з фінансовими деривативами, до яких відноситься укладення форвардних та ф'ючерсних угод з метою створення компенсуючої позиції, проведення операцій страхування ризиків за допомогою опціонів, обмін платежами у відповідності з балансовими характеристиками учасників угоди на основі своп-контрактів.

Операції з  деривативами проводяться на строкових  фінансових ринках, тому необхідною передумовою  застосування прийомів штучного хеджування цінових ризиків є активно  діючий та високоліквідний ринок, який створює можливості для проведення фінансових операцій у будь-який час і у будь-яких обсягах. В Україні строковий ринок тільки починає формуватися, цей процес відбувається досить повільно, домінування спекулятивних мотивів учасників торгівлі не сприяє популяризації та стабільному функціонуванню ринку, а вибір фінансових інструментів незначний. У зв'язку з фінансовою кризою восени 1998 р. було припинено торгівлю ф'ючерсами на строковій секції Української Міжбанківської валютної біржі. Тому внаслідок ряду причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру можливості хеджування цінових ризиків за допомогою фінансових деривативів для вітчизняних підприємців досить обмежені.

Якщо з якоїсь причини не вдається мінімізувати ризик, тоді керівництво може прийняти рішення про його обмеження, яке здійснюється шляхом зниження обсягів фінансових та господарських операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, та (або) скорочення ризикового періоду з метою зменшення ймовірності настання негативної події. Суб'єкти господарювання можуть використовувати в своїй діяльності тактику уникнення ризику шляхом відмови від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів, інших дій, які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в деяких видах бізнесу, наприклад, в банківській діяльності, такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі уникнути багатьох видів ризиків. Крім того, значна частина банківських операцій визначається, насамперед, потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому саме банки мають працювати над удосконаленням діяльності та пошуком нових підходів до вирішення проблем ризиковості, якнайширше застосовуючи методи мінімізації цінових ризиків.

Успішність діяльності суб'єктів господарювання значною  мірою залежить від прийнятої  концепції управління ризиками. Але  визначення мети процесу управління ризиками не таке вже й однозначне, як може здатися на перший погляд. Бажання уникнути або мінімізувати ризики є природним, але вирішення проблеми ускладнюється існуванням прямої залежності між ризиком та прибутком. Вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає можливості додаткових втрат у випадку реалізації ризику. Мінімізація рівня ризику дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань, що постають перед керівництвом кожного суб'єкта господарської діяльності. [7, c.66-72]

Узагальнюючи  підходи до вирішення проблеми ризик  — прибуток, можна виділити дві основні моделі управління, які формалізують обрану стратегію поведінки на ринку (Рис 1). Перша модель управління максимізує прибуток (П) при обмеженні рівня ризику (Р) шляхом встановлення максимально допустимого його значення (Р'). Означений підхід до управління називають стратегією нехеджування ризиків, що реалізується через застосування незбалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать такі: утримання відкритої валютної позиції; незбалансованість активів і зобов'язань, чутливих до змін ринкової відсоткової ставки, за строками та сумами (геп-менеджмент); формування високоризикового портфелю цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає свідоме прийняття певного ризику з метою отримання підвищеного прибутку за рахунок сприятливої ринкової кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне завдання процесу управління за даного підходу — недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню суб'єкта господарювання і призводить до банкрутства.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація  ризику, а обмеженням — вимога утримання  показників прибутковості на певному  рівні, не нижчому за заданий (ГТ). Така модель використовується, якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк, влаштовує керівництво, і основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою збалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфелю цінних паперів (наприклад, індексного портфелю), узгодження строків та розміру активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки, проведення операцій страхування ризиків. Даний підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.

В абсолютизованому вигляді перша модель управління може бути проілюстрована діяльністю фондів по інвестуванню ризикових операцій на біржах і товарних ринках світу, які мають на меті одержання гіперприбутків, свідомо приймаючи на себе мегаризик. Найбільш успішними в цій сфері стали фонди: Everest Capital (Марк Димитриджері) — 54,01%; White Tiger (Девід Керл) - 45,44%; Long Term Capital (Джон Меріветер) — 35,11%; Quantum (Джорж Сорос) із середньорічною нормою прибутку на капітал 28,84%. Зміст такого виду бізнесу полягає в одержанні компенсації за прийнятий на себе фінансовий ризик, розмір якого обмежується тільки величиною наявного капіталу. Реалізація ризиків — не таке вже й рідкісне явище, але здебільшого вона призводить до краху, як це сталося в жовтні 1997 р. з фондом Global System (Віктор Нідерхоффер) після програшу 50 млн дол. США на біржі Chicago Mercantile Exchange.

Згідно з класичною  теорією управління прибуток підприємств має формуватися за рахунок виробництва продукції або надання послуг, а менеджмент повинен намагатися уникнути ризиків, не пов'язаних з основною діяльністю. Таким чином, в ідеалі управління має здійснюватись за другою моделлю, адже стратегія хеджування дозволяє суттєво зменшити або повністю ліквідувати цінові ризики і отримати стабільні результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Але проведення операцій хеджування вимагає деяких (а іноді й значних) витрат, високої кваліфікації фахівців, і в той же час унеможливлює отримання переваг від сприятливої кон'юнктури ринку. Тому в практичній діяльності використовуються гнучкіші підходи до управління, що поєднують елементи обох стратегій і полягають у хеджуванні окремих активних, пасивних чи позабалансових позицій — мікрохеджуванні, на відміну від макрохеджування, яке створює імунітет для всього балансу. Згідно з останніми дослідженнями Комісії з торгівлі товарними ф'ючерсами переважна більшість ділерів, які працюють на строкових ринках, використовують їх як для спекулятивних цілей, так і для хеджування. При такому компромісному підході до управління ціновими ризиками проблема вибору оптимальної стратегії поведінки на ринку значно загострюється, оскільки діапазон коливань величини ризику досить широкий — від майже нульового до катастрофічного. Вибір стратегії управління залежить від багатьох чинників, і насамперед — від схильності до ризику, а успіх — від уміння передбачати майбутні зміни на ринку. За умов некерованої економічної та політичної ситуації, коли прогнозування стає неможливим по суті, краще по можливості уникати ризиків.

Отже, учасники ринку самі мають визначити той  рівень ризику, на який вони згодні піти з метою отримання прибутків, враховуючи, що успіх в досягненні поставленої мети значною мірою залежить від застосовуваних методів управління. Для вітчизняних підприємців проблема створення ефективних систем управління ризиками ще потребує вирішення. При цьому важливо враховувати міжнародний досвід та пам'ятати, що процес становлення практики управління ризиками ще не завершений, а завдання створення універсальної методики не може бути вирішене в принципі, оскільки кожна компанія чи банк по-своєму унікальні, орієнтовані на власну ринкову нішу, можливості своїх співробітників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної конкретним учасником ринку, скоріше призведе до негативних наслідків. Але вже настав час усвідомити, що життєздатність кожного суб'єкта господарської діяльності значною мірою визначається досконалістю систем управління ризиками. [11, c.79-84]