Верховна Рада України. 2

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“КИЇВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА” 

Кафедра теорії та історії держави та права 
 
 
 
 

Реферат

з дисципліни: “Правознавство” 

Тема: “Верховна Рада України: склад та порядок формування” 
 
 
 
 
 

 
Виконав: студент 
Заїка Ігор Степанович 
15 групи, 2 курсу, спеціальності 6503 
 
 
Перевірила: викладач 
Зубачова Ірина Сергіївна 
 
 
 

Київ 2011 

План

Вступ

1. Конституційний  склад Верховної Ради.

2. Загально-парламентські інститути загальної компетенції.

3. Порядок формування Верховної Ради.

Висновок.

Список  використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ.

     Верховна  Рада України (ВРУ)  — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

     Верховна  Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

     Повноваження  Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів  України на засіданнях Верховної  Ради України під час її сесій.

     Повноваження  народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.

     Загальний кількісний склад Верховної Ради і її структура визначаються Конституцією, Регламентом Верховної Ради та законами про окремі її структури й інститути.

     1. Конституційний склад  Верховної Ради.

     Згідно  із чинною Конституцією (ст. 76), конституційний склад Верховної Ради становить, як зазначалося, 450 народних депутатів. Ця кількість народних депутатів зумовлена певними чинниками: кількістю населення (громадян) України і виборців, системою виборчих округів та кількістю виборців у них, виборчою системою тощо.

     Із  часу перших виборів до Верховної  Ради України (1938 р.) її загальний кількісний склад неодноразово змінювався у зв'язку із збільшенням кількості населення та іншими обставинами.

     Якісний склад Верховної Ради не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними.

     Проте чинною Конституцією встановлено певні вимоги до народних депутатів, які відрізняються від вимог до народних депутатів попередніх скликань Верховної Ради. Зокрема народним депутатам може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років (ст. 76 Конституції). Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Конституція 1996 р. значно знизила віковий ценз народних депутатів — з 25 до 21 року і підвищила ценз осілості з 2-х до 5-ти років, а також встановила обмеження для осіб, які мають судимість.

     Високий професійний рівень більшості народних депутатів, їхня робота в парламенті на постійній основі поєднувалася з відносно молодим віком: 71 % народних депутатів мають вік до 50 років.

     Ефективність  роботи парламенту значно залежить від  його структурованості, а вона, в  свою чергу, — від партійності народних депутатів.

     Народні депутати України 6-го скликання були обрані у ході позачергових виборів 30 вересня 2007. Вибори було проведено за пропорційною системою по виборчих списках політичних партій та виборчих блоків політичних партій України.

     За  результатами дострокових виборів, до Верховної Ради потрапили такі політичні сили:

• Партія регіонів — 34,37% голосів
• Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) — 30,71%
• Блок «Наша Україна — Народна Самооборона» (НУ-НС) — 14,15%
• Комуністична партія України (КПУ) — 5,39%
• Блок Литвина — 3,96%

     Разом ці політичні сили набрали близько 88,58% голосів. Усі інші політичні  партії та блоки не набрали прохідного відсотку голосів у 3%. Відсоток виборців, що проголосував «проти всіх» — 2,73%.

     Хоча  партійність народних депутатів є основою утворення фракцій, але вона не тотожна фракційності в усіх відношеннях, оскільки до фракцій часом входять позапартійні депутати.

     Актуальними проблемами його дальшого розвитку і  вдосконалення є, зокрема: структуризація всього складу парламенту на партійній основі; представництво в парламенті значно більшої кількості юристів і економістів, жінок, молоді, робітників і селян; забезпечення значно більшої наступності у складі парламенту в ході кожних виборів.

     Ефективність  діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури.

     Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Істотними новелами української парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети, формування Рахункової палати Верховної Ради, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та інших інститутів, зокрема інститутів найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента у Верховній Раді та ін.

     Покладено початок створенню елементів  інфраструктури Верховної Ради: парламентського видавництва, парламентської бібліотеки, Інституту законодавства, друкованих органів — журналу "Віче", газети "Голос України" та ін.

     Відповідно  до чинної Конституції (ст. 88) і Регламенту Верховної Ради загально-парламентськими інститутами загальної компетенції є: Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови та апарат Верховної Ради. Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови Верховна Рада обирає зі свого складу і відкликає їх.

Голова  Верховної Ради має такі повноваження:

1) веде  засідання Верховної Ради;

2) організовує  підготовку питань до розгляду  на засіданні Верховної Ради;

3) підписує  акти, прийняті Верховною Радою;

4) представляє  Верховну Раду у зносинах з  іншими органами державної влади  України та органами влади  інших держав;

5) організовує  роботу апарату Верховної Ради.

     Порядок здійснення Головою Верховної Ради своїх повноважень передбачено Конституцією та Регламентом Верховної Ради.

     Основними галузевими органами Верховної Ради є її комітети, які створюються замість постійних комісій Верховної Ради і на їх основі. Верховна Рада затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради (ст. 89 Конституції).

     Основними функціями комітетів, як і постійних  комісій, мають бути такі функції:

1) законопроектне  робота, яка включає насамперед  організацію розробки за дорученням  Верховної Ради чи з власної  ініціативи проектів законів  та інших актів, що розглядаються  Верховною Радою;

2) участь  у складанні, прийнятті, контролі  за виконанням Державного бюджету в частиш, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економічності та ефективності використання державних коштів;

3) попереднє  обговорення кандидатур посадових  осіб., які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються чи затверджуються Верховною Радою, заслуховування та підготовка для розгляду Верховною Радою відповідних висновків щодо цих кандидатур; обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб;

4) попередній  розгляд та підготовка висновків  і пропозицій щодо ратифікації  чи денонсації міжнародних договорів  та угод, проектів державних програм  економічного й соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верховною Радою;

5) здійснення  контролю за дотриманням та  реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.

Назви комітетів

• Комітет з питань правової політики;
• Комітет з питань правосуддя;
• Комітет з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування;
• Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності;
• Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією;
• Комітет з питань національної безпеки і оборони;
• Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин;
• Комітет у закордонних справах;
• Комітет з питань європейської інтеграції;
• Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України;
• Комітет з питань бюджету;
• Комітет з питань фінансів і банківської діяльності;
• Комітет з питань економічної політики;
• Комітет з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва;
• Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки;
• Комітет з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства;
• Комітет з питань транспорту і зв'язку;
• Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин;
• Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;
• Комітет з питань науки і освіти;
• Комітет з питань охорони здоров'я;
• Комітет з питань культури і духовності;
• Комітет з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму;
• Комітет з питань свободи слова та інформації;
• Комітет з питань соціальної політики та праці;
• Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

     При здійсненні законопроектних робіт  комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради.

     Комітети, як і постійні комісії, мають певні  обов'язки насамперед щодо якісної і вчасної підготовки законопроектів, висновків та рекомендацій, а також виконання доручень Верховної Ради.

     Верховна  Рада у межах своїх повноважень  може створювати і тимчасові спеціальні комісії для підготовки й попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України.

     Організація і порядок діяльності комітетів  Верховної Ради, її тимчасових спеціальних  та слідчих комісій встановлюється законом.

     Уповноважений Верховної Ради з прав людини призначається Верховною Радою для здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина (ст. 101 Конституції).

     Рахункова палата створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету від імені Верховної Ради (ст. 98 Конституції).

     Для успішного функціонування нових  і оновлених структур Верховної  Ради першочерговим є істотне  зміцнення їхньої правової бази, зокрема: прийняття законів про регламент, комітети Верховної Ради, про статус народного депутата та інших; створення відносно цілісної системи інфраструктури парламенту; широке залучення до здійснення законодавчих, установчих і контрольних функцій Верховної Ради всіх суб'єктів законодавчого, бюджетного, контрольного й установчого процесу; забезпечення тіснішої взаємодії Верховної Ради та її органів з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування й об'єднаннями громадян.

     3. Порядок формування  Верховної Ради.

     Верховна  Рада України є виборним колегіальним органом. Чергові вибори народних депутатів  проводяться в останню неділю березня четвертого року повноважень  Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. У разі вибуття депутата, обраного в одномандатному окрузі, Центральною виборчою комісією призначаються проміжні вибори.

     Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншій представницький мандат або перебувати на державній службі. Перед вступом на посаду народні  депутати складають перед Верховною Радою України присягу.

     Правом  висування кандидатів у народні  депутати наділені громадяни України, які досягли вісімнадцяти років  і мають право голосу. Це право  реалізується ними через партії (блоки) або шляхом самовисування.

     Із 450 депутатів парламенту одна половина обирається за одномандатними виборчими округами за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а друга половина – за пропорційною системою у межах єдиного загальнодержавного багатомандатного виборчого округу. Виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) утворення одномандатних округів; 3) утворення виборчих комісій; 4) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 5) проведення передвиборної агітації; 6) голосування; 7) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; реєстрація обраних депутатів. Кожний із зазначених етапів відрізняється за складом учасників і змістом правовідносин, що складаються, юридичними фактами їх виникнення, а також за своїми юридичними наслідками. При цьому всі стадії логічно і юридично взаємопов’язані, являючи собою неподільне ціле, завершену систему. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів.

     Вибори  народних депутатів організовують  і проводять органи публічної  влади спеціальної компетенції  – виборчі комісії. Закон виділяє  три рівні цих органів: Центральну, окружні та дільничні виборчі  комісії. При цьому Центрвиборчком виступає одразу у двох якостях: стосовно виборів за мажоритарною системою він є органом, який очолює систему виборчих комісій, здійснює методичне забезпечення діяльності виборчих комісій і спрямовує їх діяльність, а на «пропорційних» виборах відіграє ще й роль окружної комісії. Центральна виборча комісія здійснює на всій території України контроль за виконанням виборчого законодавства, розробляє і затверджує кошторис видатків на підготовку і проведення виборів, здійснює контроль за використанням виборчих фондів політичних партій і партійних блоків, утворює виборчі округи, встановлює форми виборчих бюлетенів, а також володіє багатьма іншими повноваженнями на всіх стадіях виборчого процесу.

     Центральна  виборча комісія є єдиним постійно діючим державним органом у системі  виборчих комісій і складається з 15 членів, які призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 6 років. Закон передбачив спеціальну норму, спрямовану на забезпечення стабільності персонального складу Центрвиборчкому: після сформування його склад не може бути змінений більше ніж на третину протягом одного року. З 15 членів цієї комісії не менше семи (у тому числі голова, його заступник і секретар) повинні мати вищу юридичну освіту.

     Значна  роль в організації і проведенні виборів на місцях відведена окружним і дільничним виборчим комісіям. Окружні виборчі комісії створюються Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів і припиняють свою діяльність через 10 днів після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Окружні виборчі комісії забезпечують підготовку та проведення виборів депутатів в межах одномандатного округу, створюють виборчі дільниці й дільничні виборчі комісії, реєструють кандидатів у депутати і встановлюють результати виборів по одномандатному виборчому округу, здійснюють підрахунок голосів, поданих на території округу по загальнодержавному («пропорційному») виборчому округу, а також здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про вибори народних депутатів України».

     Дільничні виборчі комісії найбільше наближені до населення: вони перевіряють точність списків виборців на виборчій дільниці, забезпечують можливість ознайомлення виборців зі списком виборців, приймають і розглядають заяви про неточності у списку і вирішують питання про внесення відповідних змін до нього, завчасно надсилають виборцям іменні запрошення, організовують голосування на виборчих дільницях і т.ін. Утворюються ці комісії відповідними окружними комісіями не пізніш як за 35 днів до дня виборів і припиняють своє існування через 10 днів після офіційного оприлюднення результатів виборів.

     Організація і проведення виборчої кампанії по виборах народних депутатів вимагає  значних матеріально-фінансових витрат. При цьому виділяються три  основні статті витрат, що відрізняються  за цільовим призначенням і джерелами фінансування: 1) кошти на утримання виборчих органів, 2) кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів, 3) кошти на передвиборчу агітацію і пропаганду. Перші дві статті витрат цілком покриваються за рахунок асигнувань Державного бюджету, а третя – за рахунок бюджетів і виборчих фондів кандидатів або партій (блоків).

     Вибори  народних депутатів України фінансуються з Державного бюджету України; відповідні витрати передбачаються у ньому  окремим рядком. Так, на проведення виборчої кампанії 1997–1998 рр. у Державному бюджеті України на 1998 рік планувалося використовувати 255 млн грн., що перевищувало суми, асигновані на житлово-комунальне господарство, культуру, мистецтво і позашкільну освіту разом узяті.

     Державні  асигнування, виділені на організацію і проведення виборів, передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, що розподіляє їх між окружними комісіями, а ті, у свою чергу, – між дільничними. Нецільове використання бюджетних коштів заборонене, а невикористані суми підлягають поверненню в бюджет. Розпорядниками коштів виступають голови виборчих комісій.

     Аналіз  чинного виборчого законодавства  України дає підстави виділити наступні основні напрямки використання бюджетних  асигнувань у рамках фінансування виборчого  процесу:

     1. Кошти на утримання виборчих  органів: а) на утримання виборчих  комісій; б) на оплату праці  фахівців, технічних працівників,  які залучаються для здійснення  функцій виборчих комісій у  випадках, передбачених законодавством; в) на відрядження членів виборчих комісій.

     2. Кошти на організаційно-технічне  забезпечення виборів: а) на  виготовлення виборчої документації (виборчих бюлетенів, підписних  листів, посвідчень зареєстрованих  кандидатів і т.д.); б) на оренду  приміщень і устаткування, що  належить підприємствам, установам, організаціям приватної або колективної форм власності; в) на виготовлення печаток виборчих комісій; г) на виготовлення виборчих скриньок; д) видавничі витрати (витрати на публікацію зареєстрованих списків кандидатів у народні депутати від партій, виборчих блоків партій, зареєстрованих кандидатів у депутати; витрати на опублікування переліку виборчих округів і дільниць і т.д.); е) на здійснення науково-методичного забезпечення діяльності виборчих комісій; є) поштові й канцелярські витрати; ж) на оплату середньої заробітної плати або іншого прибутку кандидатам у депутати на період їхньої участі у виборчій кампанії.

     3. Витрати для часткового фінансування  передвиборної агітації: а) на  друкування передвиборних плакатів  політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; б) на публікацію в газетах передвиборних програм політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; в) на оплату ефірного часу, що виділяється телерадіокомпаніями для проведення передвиборної агітації; г) на оплату за користування спорудами, приміщеннями, устаткуванням для проведення зустрічей виборців з кандидатами в депутати й уповноваженими особами партій, організованих виборчими комісіями.

     Фінансування  роботи виборчих комісій здійснюється за рахунок виборчого фонду, створюваного з коштів, що передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, яка використовує їх відповідно до затвердженого нею самою кошторису витрат, розподіляючи кошти між окружними виборчими комісіями. Окружні виборчі комісії є юридичними особами, а тому саме на них (і їхніх голів, як розпорядників коштів) покладається обов’язок відкрити розрахунковий рахунок у відповідній банківській установі, скласти і затвердити відповідний кошторис, організувати належний розподіл коштів між дільничними виборчими комісіями і забезпечити їхнє цільове використання згідно із затвердженими Центральною виборчою комісією середніми нормами витрат.

     Голосування на виборах народних депутатів України  відбувається в день виборів з 8 до 20 години. Голосування здійснюється у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються у достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлюються виборчі скриньки таким чином, щоб виборці при підході до них обов’язково проходили через кабіни або кімнати для голосування. Кожен виборець отримує 2 бюлетені (один по виборах в одномандатному, а другий – по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах) і голосує особисто.

     Обраним по одномандатному округу вважається кандидат у депутати, який отримав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувались у даному виборчому окрузі. У випадку, коли до виборчого бюлетеня було включено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у депутати по одномандатному виборчому округу. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидати в депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах. Рішення про визнання народного депутата обраним по одномандатному округу приймає окружна виборча комісія.

     Розподіл  депутатських мандатів між політичними  партіями і виборчими блоками партій по загальнодержавному багатомандатному округу є більш складним і вимагає певних математичних розрахунків. Робиться це наступним чином. Списки кандидатів у депутати від політичних партій і блоків, які отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Ця квота обчислюється за спеціальною формулою: шляхом ділення кількості голосів виборців у багатомандатному окрузі, відданих за списки кандидатів у депутати від партій і блоків, що подолали 4%-ий бар’єр, на 225 (тобто на кількість мандатів у загальнодержавному окрузі). Під час виборів до парламенту України у 1998 р. виборча квота становила 77 695 голосів. Кількість голосів, відданих за список кандидатів у депутати від кожної партії чи блоку, що набули право на участь у розподілі депутатських мандатів, ділиться на виборчу квоту. Отримане ціле число – це кількість мандатів відповідної партії чи блоку. Решта мандатів розподіляються за правилом «найбільшого залишку». При цьому списки від політичних партій чи блоків, які мають більші порівняно з іншими дробові частки після поділу на квоту, отримують ще по одному додатковому мандату, починаючи зі списку, який має найбільшу дробову частку. У випадку рівності дробових часток у двох чи більше списків першим отримує додатковий мандат список, за який подано більша кількість голосів виборців. У випадку, якщо після цієї процедури залишаються мандати, вони розподіляються шляхом повторного застосування даної методики.