Верховна Рада України: склад та порядок формування

РЕФЕРАТ:

«Верховна Рада України: склад та порядок формування»

План 

1. Законодавча влада в Україні. Верховна Рада України в системі державних органів.
2. Порядок формування Верховної Ради України.
3. Конституційний склад і структура Верховної Ради України.
4. Народний депутат України.
5. Організація роботи Верховної Ради України.
6. Повноваження Верховної Ради України.
7. Законодавчий процес у Верховній Раді.  
   

Використана література

1. Законодавча  влада в Україні. Верховна Рада України в системі державних органів

У системі розподілу влади обов'язковою  складовою є законодавчий орган, який з додержанням спеціальної  процедури приймає найважливіші юридичні акти, що мають вищу юридичну силу, — закони (звідси й назва — законодавча влада). Загальна традиційна назва таких органів — парламент.

Головним завданням парламенту будь-якої країни є створення і  вдосконалення законів. Законодавча  влада затверджує бюджет (тобто прибутки і видатки держави), контролює  його виконання, має право контролю за діяльністю уряду. Характерними рисами діяльності парламентів є те, що вони формуються шляхом виборів, працюють на постійній основі на протязі певного визначеного законом часу. Свої рішення парламенти приймають колегіально, шляхом голосування.

Законодавча влада – це гілка  державної влади, функцією якої є законотворча діяльність. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Лише вона може виступати від імені народу.

2. Порядок формування  Верховної Ради України.

Верховна Рада України є виборним колегіальним органом. Чергові вибори народних депутатів проводяться  в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові  вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. У разі вибуття депутата, обраного в одномандатному окрузі, Центральною виборчою комісією призначаються проміжні вибори.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншій представницький  мандат або перебувати на державній  службі. Перед вступом на посаду народні депутати складають перед  Верховною Радою України присягу.

Чинний Закон «Про вибори народних депутатів України», прийнятий 18 жовтня 2001 р., офіційно закріпив формування парламенту за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Перехід від мажоритарної до змішаної виборчої системи передбачався ще Конституційним договором 1995 р., але гостра дискусійність даного питання серед широких науково-практичних і політичних кіл призвела до того, що Конституція України не містить чіткого положення, за якою системою проводяться вибори до Верховної Ради України, обмежуючись вказівкою на те, що порядок проведення виборів народних депутатів встановлюється законом (ч.3 ст.77).

Правом висування кандидатів у  народні депутати наділені громадяни  України, які досягли вісімнадцяти років і мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) або шляхом самовисування.

Із 450 депутатів парламенту одна половина обирається за одномандатними виборчими  округами за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а друга  половина – за пропорційною системою у межах єдиного загальнодержавного багатомандатного виборчого округу. Виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) утворення одномандатних округів; 3) утворення виборчих комісій; 4) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 5) проведення передвиборної агітації; 6) голосування; 7) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; 8) реєстрація обраних депутатів. Кожний із зазначених етапів відрізняється за складом учасників і змістом правовідносин, що складаються, юридичними фактами їх виникнення, а також за своїми юридичними наслідками. При цьому всі стадії логічно і юридично взаємопов’язані, являючи собою неподільне ціле, завершену систему. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів.

Вибори народних депутатів організовують  і проводять органи публічної  влади спеціальної компетенції  – виборчі комісії. Закон виділяє  три рівні цих органів: Центральну, окружні та дільничні виборчі комісії. При цьому Центрвиборчком виступає одразу у двох якостях: стосовно виборів за мажоритарною системою він є органом, який очолює систему виборчих комісій, здійснює методичне забезпечення діяльності виборчих комісій і спрямовує їх діяльність, а на «пропорційних» виборах відіграє ще й роль окружної комісії. Центральна виборча комісія здійснює на всій території України контроль за виконанням виборчого законодавства, розробляє і затверджує кошторис видатків на підготовку і проведення виборів, здійснює контроль за використанням виборчих фондів політичних партій і партійних блоків, утворює виборчі округи, встановлює форми виборчих бюлетенів, а також володіє багатьма іншими повноваженнями на всіх стадіях виборчого процесу.

Центральна виборча комісія  є єдиним постійно діючим державним  органом у системі виборчих комісій  і складається з 15 членів, які  призначаються Верховною Радою  України за поданням Президента України  строком на 6 років. Закон передбачив спеціальну норму, спрямовану на забезпечення стабільності персонального складу Центрвиборчкому: після сформування його склад не може бути змінений більше ніж на третину протягом одного року. З 15 членів цієї комісії не менше семи (у тому числі голова, його заступник і секретар) повинні мати вищу юридичну освіту.

Значна роль в організації і  проведенні виборів на місцях відведена  окружним і дільничним виборчим комісіям. Окружні виборчі комісії створюються  Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів і припиняють свою діяльність через 10 днів після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Окружні виборчі комісії забезпечують підготовку та проведення виборів депутатів в межах одномандатного округу, створюють виборчі дільниці й дільничні виборчі комісії, реєструють кандидатів у депутати і встановлюють результати виборів по одномандатному виборчому округу, здійснюють підрахунок голосів, поданих на території округу по загальнодержавному («пропорційному») виборчому округу, а також здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про вибори народних депутатів України».

Дільничні виборчі комісії найбільше  наближені до населення: вони перевіряють  точність списків виборців на виборчій дільниці, забезпечують можливість ознайомлення виборців зі списком виборців, приймають і розглядають заяви про неточності у списку і вирішують питання про внесення відповідних змін до нього, завчасно надсилають виборцям іменні запрошення, організовують голосування на виборчих дільницях і т.ін. Утворюються ці комісії відповідними окружними комісіями не пізніш як за 35 днів до дня виборів і припиняють своє існування через 10 днів після офіційного оприлюднення результатів виборів.

Організація і проведення виборчої кампанії по виборах народних депутатів  вимагає значних матеріально-фінансових витрат. При цьому виділяються три основні статті витрат, що відрізняються за цільовим призначенням і джерелами фінансування: 1) кошти на утримання виборчих органів, 2) кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів, 3) кошти на передвиборчу агітацію і пропаганду. Перші дві статті витрат цілком покриваються за рахунок асигнувань Державного бюджету, а третя – за рахунок бюджетів і виборчих фондів кандидатів або партій (блоків).

Вибори народних депутатів України  фінансуються з Державного бюджету України; відповідні витрати передбачаються у ньому окремим рядком. Так, на проведення виборчої кампанії 1997–1998 рр. у Державному бюджеті України на 1998 рік планувалося використовувати 255 млн грн., що перевищувало суми, асигновані на житлово-комунальне господарство, культуру, мистецтво і позашкільну освіту разом узяті.

Державні асигнування, виділені на організацію і проведення виборів, передаються в розпорядження  Центральної виборчої комісії, що розподіляє їх між окружними комісіями, а  ті, у свою чергу, – між дільничними. Нецільове використання бюджетних коштів заборонене, а невикористані суми підлягають поверненню в бюджет. Розпорядниками коштів виступають голови виборчих комісій.

Аналіз чинного виборчого законодавства  України дає підстави виділити наступні основні напрямки використання бюджетних асигнувань у рамках фінансування виборчого процесу:

1. Кошти на утримання виборчих органів: а) на утримання виборчих комісій; б) на оплату праці фахівців, технічних працівників, які залучаються для здійснення функцій виборчих комісій у випадках, передбачених законодавством; в) на відрядження членів виборчих комісій.
2. Кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів: а) на виготовлення виборчої документації (виборчих бюлетенів, підписних листів, посвідчень зареєстрованих кандидатів і т.д.); б) на оренду приміщень і устаткування, що належить підприємствам, установам, організаціям приватної або колективної форм власності; в) на виготовлення печаток виборчих комісій; г) на виготовлення виборчих скриньок; д) видавничі витрати (витрати на публікацію зареєстрованих списків кандидатів у народні депутати від партій, виборчих блоків партій, зареєстрованих кандидатів у депутати; витрати на опублікування переліку виборчих округів і дільниць і т.д.); е) на здійснення науково-методичного забезпечення діяльності виборчих комісій; є) поштові й канцелярські витрати; ж) на оплату середньої заробітної плати або іншого прибутку кандидатам у депутати на період їхньої участі у виборчій кампанії.
3. Витрати для часткового фінансування передвиборної агітації: а) на друкування передвиборних плакатів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; б) на публікацію в газетах передвиборних програм політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; в) на оплату ефірного часу, що виділяється телерадіокомпаніями для проведення передвиборної агітації; г) на оплату за користування спорудами, приміщеннями, устаткуванням для проведення зустрічей виборців з кандидатами в депутати й уповноваженими особами партій, організованих виборчими комісіями.

Фінансування роботи виборчих комісій  здійснюється за рахунок виборчого  фонду, створюваного з коштів, що передаються  в розпорядження Центральної  виборчої комісії, яка використовує їх відповідно до затвердженого нею  самою кошторису витрат, розподіляючи кошти між окружними виборчими комісіями. Окружні виборчі комісії є юридичними особами, а тому саме на них (і їхніх голів, як розпорядників коштів) покладається обов’язок відкрити розрахунковий рахунок у відповідній банківській установі, скласти і затвердити відповідний кошторис, організувати належний розподіл коштів між дільничними виборчими комісіями і забезпечити їхнє цільове використання згідно із затвердженими Центральною виборчою комісією середніми нормами витрат.

Голосування на виборах народних депутатів України відбувається в день виборів з 8 до 20 години. Голосування здійснюється у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються у достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлюються виборчі скриньки таким чином, щоб виборці при підході до них обов’язково проходили через кабіни або кімнати для голосування. Кожен виборець отримує 2 бюлетені (один по виборах в одномандатному, а другий – по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах) і голосує особисто.

Обраним по одномандатному округу вважається кандидат у депутати, який отримав  більшість голосів виборців, які  взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувались у даному виборчому окрузі. У випадку, коли до виборчого бюлетеня було включено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у депутати по одномандатному виборчому округу. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидати в депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах. Рішення про визнання народного депутата обраним по одномандатному округу приймає окружна виборча комісія.

Розподіл депутатських мандатів між  політичними партіями і виборчими  блоками партій по загальнодержавному багатомандатному округу є більш  складним і вимагає певних математичних розрахунків. Робиться це наступним  чином. Списки кандидатів у депутати від політичних партій і блоків, які отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Ця квота обчислюється за спеціальною формулою: шляхом ділення кількості голосів виборців у багатомандатному окрузі, відданих за списки кандидатів у депутати від партій і блоків, що подолали 4%-ий бар’єр, на 225 (тобто на кількість мандатів у загальнодержавному окрузі). Під час виборів до парламенту України у 1998 р. виборча квота становила 77 695 голосів. Кількість голосів, відданих за список кандидатів у депутати від кожної партії чи блоку, що набули право на участь у розподілі депутатських мандатів, ділиться на виборчу квоту. Отримане ціле число – це кількість мандатів відповідної партії чи блоку. Решта мандатів розподіляються за правилом «найбільшого залишку». При цьому списки від політичних партій чи блоків, які мають більші порівняно з іншими дробові частки після поділу на квоту, отримують ще по одному додатковому мандату, починаючи зі списку, який має найбільшу дробову частку. У випадку рівності дробових часток у двох чи більше списків першим отримує додатковий мандат список, за який подано більша кількість голосів виборців. У випадку, якщо після цієї процедури залишаються мандати, вони розподіляються шляхом повторного застосування даної методики.

3. Конституційний  склад і структура Верховної  Ради України

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

На всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. громадяни України висловилися за скорочення конституційного складу Верховної Ради України до трьохсот народних депутатів України, однак це рішення не знайшло свого законодавчого закріплення.

Встановлена Конституцією України кількість народних депутатів України обумовлена різними чинниками, зокрема: кількість громадян України та виборців; система виборчих округів та кількість виборців у них; виборча система; однопалатність парламенту тощо.

Якісний склад Верховної Ради України, природно, не передбачається ні конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними та демократичними.

Як відомо, ефективність роботи парламенту значно залежить від його структурованості, а вона, у свою чергу, - від партійності  народних депутатів.

Народними депутатами, обраними за списком  політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів  отримали депутатські мандати, на партійній  основі формуються депутатські (парламентські) фракції. У зарубіжних країнах депутатські фракції ще іменуються парламентськими партіями (Велика Британія), парламентськими групами (Іспанія), депутатськими клубами (Польща).

Відповідно до глави 11 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України" депутатські фракції  формуються на першій сесії Верховної Ради нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України, створення органів Верховної Ради.

Депутатські фракції формуються на партійній основі народними депутатами, обраними за списком політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів отримали депутатські мандати. Політична партія (виборчий блок політичних партій) має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фракцію.

Принципи функціонування депутатської фракції повинні бути демократичними і не суперечити вимогам Конституції України, Закону України "Про статус народного депутата України" та Регламенту.

Мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської фракції має становити не менше  ніж 15 народних депутатів.

Народний депутат може входити  до складу лише однієї депутатської фракції  політичної партії (виборчого блоку  політичних партій)1.

Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради України не входять  до складу депутатської фракції.

Народний депутат, якого виключено  чи який вийшов зі складу депутатської фракції, є позафракційним.

Позафракційні народні депутати можуть об'єднуватися у депутатську групу  народних депутатів (далі - депутатська  група). Мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської групи має становити не менше ніж 15 народних депутатів.

Народний депутат може входити  до складу лише однієї депутатської групи. Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної  Ради України не входять до складу депутатської групи.

Зареєстрована депутатська група  має права депутатської фракції.

Кожна депутатська фракція (депутатська  група) реєструється в Апараті Верховної  Ради. Умовою реєстрації є надходження  до Апарату Верховної Ради підписаного особисто кожним народним депутатом, який увійшов до складу депутатської фракції (депутатської групи), письмового повідомлення про сформування депутатської фракції (депутатської групи). У письмовому повідомленні зазначаються повна (та, за наявності, скорочена) назва депутатської фракції (депутатської групи), її персональний склад та партійна належність членів депутатської фракції (депутатської групи), а також прізвища голови депутатської фракції (депутатської групи) та заступників голови депутатської фракції (депутатської групи) з розрахунку не більше одного на 15 членів депутатської фракції (депутатської групи). Повна та скорочена назва депутатської фракції має збігатися з назвою відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій). Повна та скорочена назва депутатської групи не повинна співпадати з назвами зареєстрованих депутатських фракцій (депутатських груп).

Після відповідного оформлення матеріалів про утворення депутатської фракції (депутатської групи) головуючий на пленарному засіданні інформує народних депутатів про реєстрацію такої депутатської фракції (депутатської групи), її кількісний склад, голову депутатської фракції (депутатської групи) та заступників голови депутатської фракції (депутатської групи). Інформаційні матеріали про депутатську фракцію (депутатську групу) після її реєстрації надаються народним депутатам. У такому ж порядку повідомляється про зміни в складі депутатської фракції (депутатської групи).

Про вступ, вихід зі складу зареєстрованої депутатської фракції (депутатської групи) народний депутат повідомляє письмово головуючого на пленарному засіданні. Письмове повідомлення народного депутата про входження до складу тієї чи іншої депутатської фракції (депутатської групи) погоджується з головою цієї депутатської фракції (депутатської групи). Повідомлення про виключення із складу депутатської фракції (депутатської групи) робить головуючий на пленарному засіданні за поданням голови депутатської фракції (депутатської групи).

Депутатська фракція (депутатська  група), склад якої стає меншим від необхідної мінімальної кількості народних депутатів, через 15 днів після дня настання такого факту оголошується Головою Верховної Ради України розпущеною.

Народні депутати можуть добровільно  об'єднуватися у міжфракційні депутатські об'єднання без реєстрації, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного, організаційного забезпечення їх діяльності Апаратом Верховної Ради України. Міжфракційне депутатське об'єднання не має прав депутатської фракції (депутатської групи), передбачених Регламентом. Про створення міжфракційного депутатського об'єднання оголошує головуючий на пленарному засіданні за письмовим повідомленням керівника такого об'єднання.

Важливим елементом структурування парламенту демократичної держави  є його поділ на парламентську більшість та парламентську меншість (парламентську опозицію).

Після внесення змін до Конституції  України 2004 р. і до 30 вересня 2010 р., коли ці зміни були визнані неконституційними  за Рішенням Конституційного Суду України, статус парламентської більшості та парламентської опозиції в Україні регулювався правовими нормами.

Так, відповідно до ст. 83 Конституції  України із змінами 2004 р. встановлювалося, що з дня набуття повноважень  Верховною Радою України, обраною  у 2006 р., за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій мала формуватися коаліція депутатських фракцій, до складу якої повинна була входити більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

У теорії конституційного права  парламентську більшість визначають як: необхідну кількість членів парламенту, голоси яких потрібні для прийняття рішення з розглянутих питань; частину парламенту, яка за парламентської форми правління бере на себе відповідальність за формування уряду та законодавче забезпечення його політики; коаліцію, яка включає до свого складу більшість від загального складу парламенту, що за загальним правилом дає їй можливість здійснювати контроль над його роботою. М. В. Баглай та В. А. Туманов зазначають, що у науці конституційного права термін "більшість" означає кількість учасників процесу прийняття рішення, позиція яких збігається і визначає його характер і зміст, тоді як термін "парламентська більшість" має інше (порівняно з терміном "більшість") змістовне навантаження і визначається як право партії (чи блоку партій), що отримала на виборах абсолютну більшість мандатів, сформувати уряд.

Отже, маємо підстави дійти висновку проте, що етимологія словосполучення "парламентська більшість" дозволяє використовувати його у двох значеннях:

1) як кількість голосів депутатів,  що становить більше половини  від конституційного складу парламенту (при цьому це може бути абсолютна  більшість (50% + 1 голос) або кваліфікована  більшість 2/3,3/4 тощо). Однак такий  спосіб вживання словосполучення, на наш погляд, не може використовуватися офіційно в Україні, оскільки не відповідає положенням чинного законодавства України, зокрема Конституції України, в якій не використовується термін "парламентська більшість", натомість вживається "більшість від конституційного складу Верховної Ради України" (ч. 1 ст. 84, ч. 1 ст. 87, ст. 91, ст. 110, ч. 2 ст. 111, ст. 155 Конституції України);

2) як структурне утворення парламенту, що створюється відповідно до  визначеної законодавством (як це  мало місце в Україні) або парламентськими традиціями процедури, до складу якого входять депутатські фракції (або одна фракція), з чисельністю депутатів, що становить більшість від конституційного складу парламенту, яке має на меті спільну участь його членів у виробленні державної політики (в тому числі через формування складу уряду), та в обсязі, визначеному національним законодавством, є відповідальним за її здійснення.

Роль парламентської коаліції, до складу якої входить більшість депутатів  парламенту, значно зростає, якщо у державі існує парламентська форма правління, а також пропорційна виборча система на виборах депутатів парламенту.

Зазвичай парламентська більшість  утворюється шляхом підписання коаліційних  угод.

Так, народними депутатами Верховної  Ради України III скликання, що входили до складу 11 фракцій, у січні 2000 р. було сформовано парламентську більшість із підписанням Угоди про створення, засади та основні напрями діяльності Парламентської більшості у Верховній Раді України1.

Важливим етапом структурування Верховної Ради IV скликання було підписання керівниками 5 фракцій та 4 депутатських груп Угоди про утворення та основні засади діяльності постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України IV скликання2 та Положення про постійно діючу парламентську більшість у Верховній Раді України четвертого скликання3. Однак діяльність цієї більшості, як і більшості Верховної Ради України III скликання, не відзначилася стабільністю існування та послідовністю у прийнятті рішень.

Діяльність Верховної Ради України V скликання також характеризувалася нестабільністю у формуванні коаліції. Так, 22.06.2006 р. було підписано Угоду про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання4. Однак 07.07.2006 р. у зв'язку зі змінами у розстановці політичних сил було підписано нову Угоду про створення антикризової коаліції у Верховній Раді України V скликання між фракціями Партії регіонів, Соціалістичної партії України та Комуністичної партії України5.

У Верховній Раді України VI скликання представниками політичних сил - Блоку Юлії Тимошенко та Блоку "Наша Україна - Народна Самооборона" було укладено Угоду про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання, а згодом представниками фракцій "Блоку Юлії Тимошенко", Блоку "Наша Україна - Народна Самооборона" та "Блоку Литвина" - Угоду про створення Коаліції "Національного розвитку, стабільності та порядку". Однак після виборів Президента України 2010 р. у Верховній Раді України VI скликання 11.03.2010 р. було сформовано Коаліцію депутатських фракцій "Стабільність і реформи"3, до якої увійшли фракції Партії регіонів у Верховній Раді України, Комуністичної партії України у Верховній Раді України, "Блок Литвина" (Народна Партія, Трудова партія України) у Верховній Раді України; народні депутати України.

4. Народний депутат  України

Народний депутат України — особа, обрана до складу Верховної Ради України.

Основні положення щодо порядку виборів, прав і обов'язків народних депутатів України визначають статті 76-81 Конституції України. Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцять першого року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної  Ради України громадянин, який має  судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і  не знята у встановленому законом  порядку.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Вимоги щодо несумісності депутатського  мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

У разі виникнення обставин, що порушують  вимоги щодо несумісності депутатського  мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України. Народний депутат наділений правом законо давчої ініціативи, яке реалізується через внесення проектів законів, поправок пропозицій до зконопроектів, проектів актів Верховної ради. Свої проекти законів народний депутат подає до апарату Верховної ради, а поправки та пропозиції до законопроектів які розглядаються Верховною Радою до апарату чи відповідного профільного комітету. Тісля реєстрації проекту закону він надсилається до відповідного профільного комітету Головою Верховної Ради чи одним із заступників. У комітеті здіснюється попередній розгляд проекту закону. За результатами розгляду комітет ухвалює рішення про доцільність включення проекту закону до порядку денного сесії, у такому випадку протягом 30 днів Верховною Радою розглядається питання про внесення його до порядку денного сесії і проект закону розглядається за процедурою трьох читань. Або приймається рішення про повернення проекту закону народному депутату без внесення його до порядку денного сесії ч.1 ст.94 Регламенту Верховної Ради. Для реалізації права законодавчої ініціативи депутат наділений такими правами. (перелік не повний) ст.19; п.1,ч.4,ст.14 Закону України "Про статус народного депутата України"