Влада як соціальне явище

Влада як соціальне явище

Влада - явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів.

Влада як суспільне явище має  структурний зміст, структура влади  має типові, родові та видові характеристики. Тип влади визначається пануючим у країні соціально-політичним устроєм. Тип влади складається з родів  влади: політичного, економічного, духовного. Типи й роди влади відрізняються  засобами, за допомогою яких здійснюється влада. Це владне явище можна класифікувати  за видами (державна влада, суспільна, сімейна). У сфері політики існують  державна влада, влада суспільних об'єднань, внутрішньопартійна влада.

 Суттєвим є поняття про владу в широкому й вузькому розумінні. Широке включає в себе всю систему влади, основою якої є волевиявлення народу або певної соціальної групи. Волевиявлення виступає як джерело влади і як сама влада. Вузьке поняття про владу — це її організаційний аспект, функціональне владне навантаження, що виступає здебільшого у правовій формі.

 Сприйняття влади в широкому  та вузькому тлумаченні дає  змогу правильно орієнтуватися  в її системі, механізмах, брати  участь у її формуванні та  реалізації.

 Викладене вище дає змогу  визначити поняття влади, а  отже, й з'ясувати зміст, характер  і спрямування політики, її інститутів.

 У західній політичний науці  склалось неоднозначне ставлення  до наукового тлумачення влади.  Деякі політологи надають цьому  поняттю містичний характер або  взагалі відмовляються розглядати  владу під філософським кутом  зору. М. Вебер наголошував, що «головне у владі — можливість діючої особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій ґрунтується ця можливість усупереч опорові інших учасників дій». Г. Моргентау кваліфікує владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю та діями інших людей. Н. Пулантцас трактує владу як «спроможність соціального класу реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси». У Т. Парсонса «влада — це система ресурсів, за допомогою яких досягаються спільні цілі, це здатність виконувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності». Р. Арон підкреслював, що «влада — це потенція, якою володіє людина (або група) для встановлення відносин з іншими людьми або групами, чиї прагнення збігаються з її власними». Р. Даль стверджував, що влада — це контроль над поведінкою.

 Прийнятним визначенням влади  є реальна можливість здійснювати  свою волю відносно до інших  соціальних сил чи особистостей. Політична влада як один із  виявів влади характеризується  реальною здатністю і можливістю  індивідів, певних соціальних  груп здійснювати вплив на  політичну діяльність і політичну  поведінку людей за допомогою політики та правових норм

 Із цього поняття випливають  визначення видів влади, які можна схарактеризувати так:

 — політична  влада — це політичні відносини, які народжуються на різноманітних соціально-структурних інтересах, які виникають на відносинах власності на засоби виробництва, що обумовлює соціальні переваги та авторитет власника й таким чином приводить до створення суб'єкта і об'єкта влади, тобто до відносин панування й підлеглості;

 — економічна влада— це об'єктивно обумовлені матеріальними потребами відносини в суспільстві, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва;

 — духовна  влада — це організація всіх форм духовного виробництва і використання духовних цінностей з метою інтеграції свідомості та волі народу в систему інтересів пануючих сил

 — сімейна  влада — це побудований на силі авторитету вплив одного, декількох або всіх членів сім'ї на сімейну життєдіяльність відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких є об'єктивні суспільні потреби.

 Основними елементами влади  є її суб'єкт, об'єкт, а також її засоби (ресурси).

 Суб'єкт влади — це безпосередній  носій влади, який організовує  поведінку об'єкта владними засобами  відповідно до інтересів цього  об'єкта. Суб'єкт визначає зміст  владного відношення через: наказ  як владне повеління підкорятись  волі суб'єкта влади; підкорення  як поведінка приватної волі  під загальну волю влади; покарання  як засіб впливу на заперечення  пануючої волі; нормування поведінки  як узагальнення правил у відповідності  ьіз загальним інтересом. Влада завжди має двосторонні відносини, взаємодію суб'єкта і об'єкта. Влада неможлива без підкорення об'єкта.

 Об'єкт влади в демократичному  суспільстві має два боки. Перший  є першоджерелом влади, що делегує  владу певним владним формуванням.  Другий — після делегування  влади об'єкт бере на себе  обов'язок підкорятися делегованій  ним владі і перетворюється на суб'єкт влади.

Влада - завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого - підкорення їй. Інакше - це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ - підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство - засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

 Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов'язану з цим відповідальність;
• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки чинників:

• від його якостей;
• від висунутих до нього вимог;
• від ситуації та засобів впливу, які має суб'єкт;
• від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправним і зобов'язаним беззаперечно підкорятися суб'єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об'єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада - вольові (керівництва - підкорення) відносини  між людьми з приводу організації  їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального  колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому - політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 p. - влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад - політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.). Таку владу можна назвати переддержавною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава - центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику - в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої  соціальної спільноти здійснюється через:

а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях).

Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада - публічні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада - публічно-політичні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших - прихований примус, у третіх - організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус - влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей - влада демократична.

Концепції влади:

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. Легітимізм як політична концепція й теорія полягає в абсолютизації правових основ влади та уявлень про закон, де закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу.

 Теорія, що виникла в IV—III ст. до н. є. як політична  доктрина, особливо пожвавилася  за абсолютної монархії, яка характеризувалась  як єдине джерело влади, а  закон виступав його правовим  оформленням. Згодом легітимізм  отримав статус вчення про  незалежність закону від суспільних  структур. Закон перетворювався  на самодостатню сутність, яка  має свої власні джерела формування  та розвитку. Згідно з цим ученням,  усі рівні, крім верховного  правителя, який сам є творцем  законів. Державна влада за  таких умов стала головним  провідником абсолютної влади  правителя, набула деспотичних  функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.

 У новий час легітимізм  проповідував державне регулювання  економічного життя, ротацію державного  апарату, посадову організацію  влади, особисту відповідальність  за її використання. Однак ці  підходи грунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження.

 Але прогресивність концепції  легітимізму була в тому, що  її ідея звеличувала закон  як основу регулюючої норми.  Тому легітимне ставлення до  правових норм країни, особливо  тоді, коли норми мають демократичний  зміст і випливають із суверенітету  народу як абсолютного першоджерела  закону, будь-якої юридичної норми,  належать до сучасних уявлень  про сутність влади та основної її правової бази — закону.

 Крім легітимістського бачення  влади, існує ряд концепцій,  які належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виведення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як даність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними  концепціями влади. Серед них  одним з найпоширеніших є реляціоністський, який тлумачить владу як міжособисті стосунки, що змінюють поведінку особи. Релятивістський напрям влади бере початок йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії одних індивідів чи груп, що дає змогу змінювати поведінку інших. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда здійснювати свою волю над іншими через страх або відміну в звичайних винагородах чи в формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними. Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях «опору» (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта.

 Заслуговують на увагу інші  варіанти. У теоріях «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінге та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, внаслідок чого виникає гостра потреба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений.

 Теорії «розподілу зон впливу» (Д. Ронг та ін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій. При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій.

 Досить  поширені системні концепції влади, основним поняттям яких є політична система. Визнання наявності своєрідної межі між політичною системою та її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади.

 У системних концепціях вирізняються  три підходи до розуміння влади.  Перший тлумачить владу як  атрибут макросоціальної системи. Т. Парсонс називав владу «узагальненим посередником» у політичній системі й порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу розглядав як властивість системи. Так само сприймає владу Д. Істон.

 Другий підхід розглядає  владу на рівні конкретних  соціальних систем — сім'ї,  виробничої групи, організації  тощо. Цю позицію особливо яскраво  висловив М. Кроз'є, який інтерпретує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями.

 Третій підхід розуміє владу  як взаємодію індивідів у межах  специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У.  Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможності індивіда впливати на інших розглядається його роль і статус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови— приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших індивідів усередині соціальної системи.

 Ключовим  поняттям цієї концепції є «соціальна дія», на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія виступає організаційно-функціональним відношенням, у якому джерело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соціальних проблем, хоч джерела її формування й соціально-структурні чинники застосування не ставляться в центр уваги.

 Нормативність властива й теоріям «технологічного детермінізму». Первісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія матеріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні явища, що становлять цю структуру, входять і у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

 Нормативність у погляді  на владу досить виразно проглядається  в теорії еліт. Влада зображається як суто політичне явище незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться до об'єктивної необхідності для нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи. Залежно від «якості» панівної еліти відбувається суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Емпіричний  напрям втілюється в біхевіористичній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада—вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності.

 Стрижнем владної поведінки  вважається первісний імпульс-прагнення  влади. Воно є водночас і  способом поліпшення «політичного  стану» людей. Отже, влада тлумачиться  і як мета, і як засіб, тобто  їй надається універсальний характер. У політиці все є владою, й усяка влада є політикою.

 Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатись певного їх балансу. Ч. Меріам зазначав, що «порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи».

 Самі політичні відносини  розглядаються як «ринок влади» (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважається державна влада.

 Таким чином, нормативний  напрям у теорії влади зосереджений  навколо проблем її реального  функціонування і організаційно-політичних  чинників реалізації. Цей напрям  не безперспективний, оскільки дає  змогу поширити компетенцію в  трактуванні можливих варіантів  формування та реалізації влади,  що існують у будь-якій системі,  не виключаючи й демократично розвинуту.

Легітимність влади 

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво - влади, а будь-яка влада - легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

публічна влада - виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

верховна влада - юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

універсальна влада - поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

суверенна влада - відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

легітимна влада - юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом;

нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

легальна влада - узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність - це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» - близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада - це самі владостосунки (керівництво /панування/ - підкорення).

Функціонування політичної влади  здійснюється через систему соціальних інститутів, у яких втілюються організаційні, інформаційні, технічні, людські та інші фактори. Тому-то політична влада  завжди інституціоналізована. Реалізується політична влада через діяльність організацій, установ, норм, які забезпечують регулювання і організацію суспільних відносин за умови їх легітимності. Функціонування політичної влади забезпечується шляхом примушення в різних формах, включаючи пряме фізичне насильство, адже одні владарюють, а інші повинні їм підкорятись. Така нерівність підтримується завдяки цілій системі засобів (ресурсів), за допомогою яких функціонує і реалізується політична влада. До ресурсів політичної влади належать: економічні, політичні, соціальні, силові, інформаційні, демографічні, культурні, правові.

 Від функціонування політичної  влади залежить тип політичного  режиму, відкритість чи закритість  суспільства, характер політичних відносин та інші політичніхарактеристики держави, такі як стабільність, авторитет, розподіл і співробітництво влад, роль опозиції, демократичність. Таким чином, до основних функцій політичної влади відносяться інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

 У сучасних умовах триває  процес удосконалення і розвитку  політичної влади, який супроводиться виникненням нових функціональних тенденцій: посилення інтенсивності демократизації політичної влади, зростання легітимності влади, розгрупування політичної влади, зростання конфліктності між гілками влади, бюрократизація владних структур. Влада функціонально взаємодіє в управлінні справами суспільства і держави на трьох різних рівнях:

 — макрорівень — вищі політичні інститути політичної системи

 — мезорівень— середній рівень (обласний, районний апарат політичної влади);

 — мікрорівень— безпосередня політична участь людей через самоуправління. На цьому рівні формується політична культура, переконання, відношення до політики.

 Основним механізмом функціонування  всіх видів політичної влади  є розподіл влади. Розподіл  влади історично відбувався на  різних етапах формування держави  і сформувався як спеціалізація  влади різних інститутів. Перший  проект розподілу влади належав Дж. Локку, який розділив її на законодавчу, виконавчу і федеративну. У XVIII ст. Ш. Монтеск'є створив теорію розподілу влади в її сучасному вигляді — на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні принцип розподілу влади закріплений у ст. 6 Конституції, де відмічається, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи трьох гілок державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених межах і відповідно до законів.

 Базовим елементом існування  і функціонування влади, а також  закріплення її в суспільстві  є легітимність. Поняття легітимності означає визнання влади суспільством, обґрунтованість і необхідність даної влади та її носіїв. У вузькому розумінні поняття легітимності характеризує законність влади.

 Історично  сформувалися кілька типів легітимності:

легальний тип легітимності — узаконеність влади конкретними правовими нормами, конституцією, підкріплена діяльністю відповідних інститутів, включаючи примусові санкції. Основа її — загальне розуміння норм, установлених законом;

ідеологічний тип легітимності — визнання влади в силу внутрішньої переконаності чи віри в правильність ідеологічних цінностей, проголошених владою. Основа — ідеологічні цінності;

традиційна легітимність — визнання влади легітимної, оскільки вона діє відповідно до традицій і традиційних цінностей мас. Основа — традиції, традиційна свідомість;

структурна легітимність — правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур і норм, що регулюють політичні відносини. Основа — специфічні політичні структури;

харизматична легітимність — визнання влади ґрунтується на вірі мас в особливі здібності політичного лідера, вождя. Основа — особистий авторитет правителя;

політична доцільність — нав'язування суспільству влади, де мотивацією є політична доцільність. Характерна для перехідних періодів, пов'язаних із формуванням нової політичної системи.