Ввічливість – основа етикетного мовлення

 

Міністерство  освіти і  науки, молоді та спорту України 
Київський Університет імені Бориса Грінченка 
Університетський  коледж 

Циклова комісія  викладачів української мови, літератури і культури

 

 

 

ВВІЧЛИВІСТЬ –  ОСНОВА ЕТИКЕТНОГО МОВЛЕННЯ

 

 

 

ІНДЗ 

з української мови за професійним спрямуванням

студентки групи ВСмс-1-10-4.Од

Жигаловської Катерини Юріївни

Перевірив:

викладач Розінкевич Н.В.  

 

 

 

 

 

Київ - 2013

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………......3

1. Недотримання принципу ввічливості мовлення………………………..4
2. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету……….7
3. Спілкування як основа життєдіяльності людей та їхньої взаємодії….12
4. Культура спілкування……………………………………………...........14
5. Гуманістична спрямованість етики спілкування та її значення……...17

Висновки………………………………………………………………………..19

Список використаної літератури……………………………………………....21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Ввічливість — це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках  і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід'ємна ознака нормальних взаємин між людьми.

Актуальність дослідження, полягає в тому, що недотримання принципу ввічливості у конфліктогенних ситуаціях та характер дії ввічливості у мовленні досліджені недостатньо, хоча їх дослідження може становити певний внесок у поглиблення розуміння ролі принципу ввічливості у забезпеченні успішної комунікації.

Об’єктом та предметом дослідження є мінімальні одиниці, де спостерігається конфлікт між мовцями внаслідок порушення принципу ввічливості одним із них.

Метою дослідження є виявлення порушень ввічливості , що призводять до конфлікту між комунікантами.

Вона потребує розв’язання наступних завдань:

• здобути знання про філософські, етичні, психологічні основи спілкування, його норми й правила, шляхи їх застосування, особливості етикету в різних умовах трудової діяльності;
• навчитись аналізувати конкретні ситуації, розпізнаючи типи людей, рівень їхньої моральності та інші індивідуальні особливості, що проявляються під час ділового спілкування;
• оволодіти системою способів і засобів ділового спілкування, його стратегіями, навчитись їх обирати відповідно до психологічних і соціокультурних особливостей співрозмовників, до норм і правил гуманістичної етики;
• навчитися гнучко застосовувати обрані способи й засоби у процесі спілкування із співвітчизниками та іноземними партнерами під час індивідуальної бесіди й колективного обговорення проблем, у виступах перед різними аудиторіями, на переговорах, при розв'язанні конфліктів та ін.;
• накреслити шляхи формування культури спілкування, становлення та самовдосконалення індивідуального стилю спілкування спеціалістів відповідно до етичних та психологічних норм і правил.

1. Недотримання принципу ввічливості мовлення

 

Під час спілкування слід дотримуватися певних комунікативних правил та стандартів. Найважливішими загальними правилами мовного спілкування вважаються принцип співробітництва та принцип ввічливості. Специфіка принципу кооперації полягає в тому, що при виконанні його вимог комунікація в більшості випадків відбувається плавно, без збоїв. Через це досить важко простежити його дію при абсолютно кооперативному спілкуванні. Щодо принципу ввічливості, максими, які його складають, створюють “позитивний” фон для реалізації комунікативних стратегій. За ігнорування будь-якої максими принципу ввічливості контакт між мовцями може швидко порушитися через конфлікт. Кожний комунікант має дотримуватися загальноприйнятої культури спілкування та мовленнєвого етикету.

Мовленнєве спілкування, яке відбувається у вигляді діалогу, являє собою соціальну взаємодію, метою якої є досягнення консенсусу, а саме комунікативної згоди. Очевидно, що консенсус досягається тільки у ситуації кооперативного спілкування.

Для того, щоб правильно  і доречно вести бесіду (діалог), слід дотримуватися культури чи етикету  спілкування, які передбачають дотримання певних комунікативних правил. Культура спілкування – це та частина культури поведінки, яка виражається головним чином у мовленні, під час взаємного  обміну репліками в ході бесіди. Існують певні правила проведення бесіди, які можна назвати етикетом мовлення.

Формули мовного етикету  несуть в собі позитивний заряд, який направлений на співрозмовника. Вони допомагають швидше досягти бажаного для себе результату. Звісно, при  цьому ефект може бути підсилений невербальними засобами, які також  узгоджуються з нормами етикету (потискання рук при привітанні, доречне мовчання під час слухання, помірна жестикуляція та міміка тощо).

Ввічливість – це прояв поваги, готовність робити послугу тому, хто її потребує, це делікатність, такт. Мовленнєвий етикет – це своєчасний та умисний мовленнєвий прояв, який є невід’ємним елементом ввічливості. Комунікативний кодекс – це поведінка комунікантів у ході комунікативного акту, що базується на певних категоріях та критеріях (щирості та правдивості). Складовими кодексу є групи максим як принципу кооперації, так і принципу ввічливості. У мовленні зустрічається дуже багато випадків, коли адресат не має можливості дотриматись однієї із максими без порушення іншої.

Як і принцип кооперації, невід’ємним компонентом комунікативного кодексу є принцип ввічливості. За ігнорування будь-якого з цих принципів, процес спілкування порушується чи зазнає викривлень, або може призвести до конфлікту.

Дотримання принципу ввічливості  накладає певні обмеження на вербальну  поведінку членів суспільства, які  полягають в тому, щоб враховувати  інтереси партнера по комунікації, рахуватися з його думками, бажаннями та почуттями. При цьому, той хто говорить, також  прагне певної свободи дій.

У діалогічному мовленні виділяються  дві основні комунікативні установки: орієнтація на співробітництво та орієнтація на конфлікт. У зв’язку з цим  виділяють два основні типи діалогу: діалог-співробітництво та діалог-конфлікт. Конфлікт виникає через порушення однієї або кількох максим принципу ввічливості.

У перебігу діалогу велике значення має вид тональності  спілкування. Тональність залежить від комунікативної установки учасників  комунікативного акту, їх соціальних ролей, віку, ступеня освіченості  та обставини спілкування. Згідно з  дослідженнями Н.Ю. Петрищевої, для діалогу-співробітництва характерна позитивна тональність, яка в свою чергу може бути занадто ввічливою, ввічливою, нейтральною, дружньою та фамільярною.

Щодо діалогу-конфлікту, то йому більше притаманна фамільярна та негативна тональність. Фамільярна тональність спостерігається при  неофіційному спілкуванні між комунікантами, які мають рівний соціальний статус та вік. Однак, чим нижче освіта у людини, тим ймовірніше неадекватне використання цієї тональності.

Негативна тональність може виражатись експліцитними та імпліцитним  засобами. До них вдаються комуніканти будь-якого віку, статі та ступеня освіти, як правило, при неофіційних обставинах спілкування. Такими засобами виступають лексичне та інтонаційне оформлення висловлювань, що мають на меті певним чином уразити та/або скривдити противника. Невербальний супровід при цьому не має смислового навантаження. Це перш за все вихід емоцій, ніж засіб спілкування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету

 

XXI століття повинно стати  століттям гуманітарної культури  або ж його не буде взагалі.  Ці слова, сказані відомим академіком-гуманістом  Д. С. Лихачовим, спонукають  до всебічного піднесення людської  культури, до гуманітаризації всіх  сторін життя нашого суспільства. 

Поняття гуманітарної культури досить об'ємне. Воно об'єднує в собі й такі регулятивні елементи, як ідеали, норми моралі, традиції, звичаї, що у своїй сукупності є соціальними  нормами поведінки, дотримання яких є обов'язковою умовою збереження суспільства як єдиного цілого.

Вироблені суспільством норми  поведінки і форми поводження об'єднується в цілій системі, яку прийнято називати етикетом (з  фр. etiguette — ярлик, етикетка). Ці норми становлять собою категорію історічну, отже змінну. Крім того, в кожному суспільстві вони чітко детерміновані характером суспільних відносин.

Справді гуманні стосунки між людьми в суспільстві знаходять  безпосереднє відображення в системі етикету.

Феномен людського спілкування  є явищем складним, синкретичним. У  ньому міцно переплетені соціальні, психологічні та мовні чинники. Тому вивчення комунікативного акту без  комплексного підходу, тобто без  постійного врахування всіх трьох складників неможливе.

Особливу роль у людському  спілкуванні відіграє мова. Мова, а  ще точніше мовлення (мовленнєва діяльність, що включає в себе і мовленнєву поведінку), є найуніверсальнішим засобом комунікації. Комунікативна функція мови є її первинною, основною функцією. Тим часом саме мовні характеристики акту комунікації вивчені ще дуже мало.

Мовознавці виділяють  у комунікативному акті різну  кількість структурних компонентів, пов'язуючи з останніми й різні  нерівноцінні й ієрархічно організовані функції мови, підпорядковані, основній функції — комунікативній. Проте  майже всі дослідники визнають у  комунікативному акті наявність  такого компоненту як контакт між  співрозмовниками.

Мовний контакт, необхідний для досягнення комунікації (спілкування), реалізується спеціальними мовними  засобами, скерованими на зав'язування, підтримання, припинення комунікації  тощо. Іншими словами, встановлення і  підтримання контакту обов'язково передбачав дотримання певних норм мовної поведінки (мовного етикету) співрозмовниками — уваги до партнера, врахування його потреб, доброзичливого ставлення, тобто дотримання загальних вимог ввічливості. Отже, ввічливість в провідною рисою мовного (і не мовного) спілкування.

Проблема форм ввічливості  в мові поряд з практичною актуальністю становить і певний теоретичний  інтерес, її дослідження допомагав  виявити деякі особливості “мовного мислення”, окремі сторони взаємозв'язків  між мовою і психологією людей, раси національно-культурної специфіки мовної поведінки та  ін.

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологічні, синтаксичні, просодичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні етикетні мовні формули, які утворюють у кожній конкретній мові цілу систему — мовний етикет. Це насамперед такі усталені мовні формули, що вживаються при зав'язуванні контакту між комунікантами, як формули звертань і вітань: при підтриманні контакту  — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту  — формули прощання, побажання тощо. Тобто, власне етикетні мовні формули. Сам же мовний етикет включав, крім власне етикетних мовних формул, ще й соціально-мовні символи етикетного рівня (наприклад, етикетні форми заперечення (незгоди) і ствердження (згоди), форми питань, що використовуються в певних соціально-культурних групах).

Мовний контакт, таким  чином, повинен забезпечувати весь комунікативний акт від початку  і до закінчення.

Відбором етикетних мовних формул у кожній ланці мовного  контакту (зав'язування контакту, підтримання  контакту, припинення контакту) створюється  та чи інша тональність спілкування, тобто така соціальна якість ситуації спілкування, яку можна визначити  як ступінь дотримання етичних норм взаємодії комунікантів, як показник культурності, інтелігентності співрозмовників.

У європейському культурному  ареалі виділяють п'ять2 тональностей спілкування — високу, нейтральну, звичайну, фамільярну, вульгарну.

Високою тональністю спілкування  характеризується сфера суто формальних суспільних структур (на урочистих  зібраннях); нейтральною тональністю  — сфера офіційних установ; звичайна тональність спілкування побутує  в магазині, в транспорті та ін.; фамільярна — в сім'ї, в дружньому товаристві; вульгарна тональність, тобто вживання вульгаризмів — в соціальне неконтрольованих ситуаціях.

У нашому суспільстві етикет в цілому збігається з загальними вимогами ввічливості. Все, що в межах  ввічливості, є етичним, неввічливість же — синонім неетичності.

Саме тому, аналізуючи мовні  засоби вираження ввічливості, ми виходитимемо з триступеневої (високої, нейтральної, фамільярної) шкали тональностей, оскільки вульгарна тональність несумісна  з ввічливістю, а звичайна тональність  цілком вміщається в рамках нейтральної тональності.

Звертання, вітання, вибачення, подяка, прохання, прощання як функціональні формули категорії ввічливості

Звертання і вітання —  це ті елементи мовного етикету, які  передусім сигналізують про соціальні  відношення, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Тому головним чинником, який впливає на вибір  того чи іншого звертання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування.

Так, на урочистих зборах промовець, звертаючись до аудиторії, вживе звертання “Товариші!”  з атрибутами шановні, вельмишановні, високоповажані або без них.

Звертання товарищ, функціонуючи в ролі власне звертання, в сучасній українській літературній мові реалізує одне із своїх значень, а саме — людина, громадянин нового соціалістичного суспільства. У такому значенні це слово функціонує як звертання і перед прізвищем людини для підкреслення приналежності її до свого середовища. Наприклад: “Слово для пропозиції має командир Таращанського полку товариш Боженко” (О.Довженко).

Офіційна конотативність цього слова-звертання у наш час є досить виразною. Тому в іншій тональності спілкування, скажімо, в нейтральній, це звертання сигналізує про наявність певної “відстані” між комунікантами. Так, звертаючись на вулиці чи в транспорті до незнайомої людини, ми цілком доречно вживемо слово-звертання товариш. А в тональності дружній звертання товариш (якщо не супроводиться яскраво вираженою просодичне емоцією) є неприродним, чужорідним.

Похідне від слова товариш  слово-звертання Товариство! (шановне, дороге, любе... ) з природнім як для нейтральної тональності, так і для дружньої (у колі близьких друзів).

Для високої тональності  спілкування звертання Товариство! (з означенням чи без нього) є неприйнятним.

У системі дипломатичного етикету звертання товариш (і) теж  функціонує із значенням людини-товариша по класу, по партії. До офіційних представників  чи громадян інших країн звертаємося, вживаючи слово пан (панове).

Щодо використання звертання  панове в інших ситуаціях спілкування  останнім часом висловлювалися різні  міркування, зокрема щодо правомірності  його використання в нашому суспільстві. Аналіз семантичної структури слова  пан показує, що близько двох третин його семного вмісту зводяться до позначення людини, яка займає привілейоване  становище (матеріальне, соціальне). Третина  його змісту — шанобливе ставлення  до співрозмовника. З таким значенням  це слово-звертання вживається в  усній народній мові (як правило, з  прикладкою): пане-господарю, пане-брате, панове-сватове. Наприклад: “Панове-браття, треба щось почати” (Леся Українка); “Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці” (Квітка-Основ'яненко).

У такому ж самому значенні (шанобливості) це звертання ми знаходимо  у Павла Тичини: “О люба Інно, панно-Інно! Я вас любив так ніжно, злотоцінно... ”

Однією з форм обертань до незнайомої людини в сучасній українській  мові є слово громадянин (громадянка, громадяни). Проте сфера його функціонування вузька — правовий, юридичний контекст: “Громадянине, ей ви, громадянине без шапки!  — авторитетно погукав його перонний охоронець порядку, вокзальний міліціонер” (І. Левицький).

Таким чином, у сучасній українській  літературній мові арсенал лексичних  засобів вираження звертання  до незнайомої людини дужа збіднений. Уникаючи прямих звертань до незнайомої людини, ми вдаємося до формул-замінників звертань, а саме до формул, головною функцією яких в функція підтримання  мовного контакту, а не його зав'язування. Наприклад: Вибачте, як пройти до ...? Дозвольте  звернутися... Можна вас запитати (попросити)...?

Досить частотними є формули-замінники  звертань, які будуються за моделлю  “чи не + Р (дієсл.)? ”: “Чи не скажете, як пройти на зупинку таксі? ”...

Соціальна маркованість форм ввічливих звертань пане (пані), добродію (добродійко), що широко вживалися в дореволюційний час, ще досі не подолана. Щоправда похідне від слова добродій слово добродійний вже починає жити новим життям: Добродійний концерт, добродійний захід, добродійний збір коштів тощо.

В основі ввічливого поводження лежить доброзичливість, доброзичливе ставлення до співрозмовника. Тому морфема добр- є дуже продуктивною у формулах ввічливості. Досить поширена ця морфема і в прямих звертаннях, які функціонують переважно в дружній (фамільярній) тональності: Чоловіче добрий! Людино добра! Добра душа! Люда добрі!

Особливо продуктивною морфема  добр- є у формулах привітань, які, до речі, часто використовуються і замість формул-звертань, компенсуючи дуже бідний набір останніх: доброго ранку, добрий день, добрий вечір та  ін.

Неважко помітити, що змістом  вітань є добрі побажання. Фактично формули вітань є усіченими формами  побажальних конструкцій:

(Я бажаю вам) доброго  ранку! Доброго вечора! Доброї ночі!

Про тісний зв'язок названих формул (вітань і побажань) свідчить і той факт, що формули-побажання  становлять тісну діалогічну єдність  із формулами-вітаннями. Так, досить часто  у відповідь на привітання Доброго  ранку (дня), (вечора)! звучить Доброго здоров'я!

З-поміж названих вище формул-привітань  лише формула Добрий день! може вживатися  в усіх трьох тональностях — високій, нейтральній і дружній (фамільярній), причому в останніх двох тональностях активно вживаним є її варіант  Добридень! Інші формули-вітання (Доброго  ранку! Добривечір!  і под. ) в офіційних  сферах не вживаються. Щодо форми вітання  Здрастуй! (Здрастуйте!), то її слід розглядати як менш поширену, стилістично позначену.

Гама формул-вітань, вживаних у нейтральній і особливо фамільярній  тональності, значно розширюється завдяки  просодично (інтонаційно) оформлюваним емоційним відтінкам, а також морфологічним засобам (суфіксам) та синтаксичним (зміною порядку слів) засобам. Пор.:  Добрий день! і День добрий! Моє вам шануваннячко (вітаннячко)! і под. У високій тональності таке розширення неможливе.

 

 

 

 

 

3. Спілкування як основа життєдіяльності людей та їхньої взаємодії

 

Спілкування є однією з  центральних проблем, через призму якої вивчаються питання сприймання й розуміння людьми одне одного, лідерство й керівництво, згуртованість  і конфліктність, міжособистісні взаємини та ін. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісної  взаємодії та міжособистісних взаємин.

Інтерес до спілкування виявляють  представники різних наук, бо воно є  багатовимірним, багаторівневим феноменом. Філософи, наприклад, аналізують спілкування  як спосіб реалізації суспільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб'єкт - суб'єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості. Саме вони наголосили на необхідності усвідомлення значущості Іншого і цінності звернення до нього як до рівноправного та відповідального суб'єкта. Дослідження проблем спілкування в загально-філософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномена в інших наукових дисциплінах, наприклад в етиці, психології, соціології, медицині, педагогіці.

Цікаво, що в основному  із розуміння ролі й знання механізмів спілкування виник менеджмент як функція з керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію. Менеджер, керівник витрачають на спілкування 50-90% робочого часу, аби реалізувати свою роль у міжособистісних взаєминах, інформаційному обміні та процесі прийняття рішень і виконання управлінських функцій планування, організації та контролю. Тому спілкування для них — процес, який пов'язує всі основні види управління. 75% американських, 63% англійських і 85% японських підприємців вважають, що неефективне спілкування є основною перешкодою на шляху досягнення позитивного результату в їхній діяльності, тобто нерезультативне спілкування — одна з основних причин виникнення проблем у їхній роботі. Спілкування стало основою маркетингу і його головним методом. Спеціалісти з маркетингу повинні знати запити та бажання споживачів тільки з перших рук, зустрічатися особисто з клієнтами, кожний з яких має свої риси характеру, темперамент, звички тощо. Головне гасло маркетингу: "Споживачі вимагають від виробників спілкування. Вони хочуть, щоб з Вами було легко спілкуватися" .

Щоб зрозуміти наукову  природу спілкування, можна скористатися підходами, в основі яких лежить роль, яку відіграє для нас Інший, з  яким ми вступаємо в контакт: моносуб'єктивний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний . Згідно з моносуб'єктним підходом людина в цьому світі майже самітня. Спілкування для неї — епізод з її життя, в якому інша людина не відіграє помітної ролі. Полііндивідний підхід до спілкування грунтується на уявленні, що індивід не просто один, а один з-поміж інших. Особистостями стають лише окремі люди — "вожаки", "герої", "керівники". Тут вплив однієї людини передбачає врахування психіки інших.

На визнанні цього чинника  побудована, наприклад, прикладна дисципліна "іміджелогія". В основі інтеріндивідного підходу лежить згода, тобто однакове розуміння людьми ситуації. Під час такого спілкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного. Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для неї основною буде власна позиція, а Інший стане об'єктом, а не суб'єктом спілкування. Якщо ж Інший залишається для співрозмовника значущою, унікальною, неповторною особистістю, то спілкування матиме характер суб'єкт - суб'єктного. Цей підхід можна визначити як діалогічний. Жодний з описаних підходів не є "позитивним" або "негативним".

Усі вони допомагають пізнати  механізми спілкування, розширюють спектр наукових даних. Автори, використовуючи все цінне, що притаманне різним підходам, при розгляді того, що становить  найвищий рівень спілкування, спираються насамперед на суб'єкт - суб'єктний підхід. Саме він є найближчим до гуманістичної орієнтації в етиці та психології, а отже, і у спілкуванні.

Спілкуючись, люди обмінюються  інформацією, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкування можна  охарактеризувати так:

• комунікація, приймання і передання інформації (зрозуміло, що інформацію можна отримати також завдяки спостереженню);
• взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;
• сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

 

 

 

 

 

4. Культура спілкування

 

Культуру спілкування  найчастіше плутають з культурою  мовлення. Дослідження генезису спілкування  показали, що воно передує мовленню , тобто з наукового погляду це, безсумнівно, різні феномени. Культура мовлення — це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби. Система ритуалів і відповідних словесних формул, які вживаються з метою встановлення контакту та підтримання доброзичливої тональності спілкування, становить мовний етикет. Водночас етикет — це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній вияв людських взаємин, їхню поведінку в громадських місцях, манери та стиль одягу . У словниках етикет ототожнюється з культурою поведінки. Слово "етикет" (як порядок і форма ввічливості при дворах монархів) увійшло до лексикону за часів правління французького короля Людовика XIV.

Культура спілкування  є складовою культури людини загалом. Вона, як і будь-яка інша культура, містить певну суму знань, у цьому контексті — про спілкування.

Для культури спілкування  характерною є також нормативність. Вона визначає, як мають спілкуватися люди в певному суспільстві, у  конкретній ситуації. Зазвичай норми  визначаються станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями. Для  кожної епохи розвитку людства характерна певна своєрідна культура спілкування, що відповідає загальнолюдським цінностям. Тому саме тепер важливо закласти засади такої культури спілкування  в нашому суспільстві, яка відповідала  б часові, нашій історії та духовно-творчому потенціалу українського народу.

Безумовно, лише знання не забезпечать  культури спілкування, якщо ними не скористатися. Для того щоб спілкування було успішним, потрібні вміння, а їх набувають  з досвідом, психологічними засобами, за допомогою певних вправ. Отже, культура спілкування у вузькому розумінні  слова — це сума набутих людиною  знань і вмінь та навичок спілкування, які створені й прийняті в конкретному  суспільстві на певному етапі його розвитку.

Чи достатньо лише знань  і вмінь, щоб одна людина зрозуміла  іншу і щоб спілкування стало  успішним? Багато в чому культура спілкування  залежить від особистості, її якостей. Один поводиться пихато, як всезнайко, його не цікавить думка співрозмовника. Інший говорить тільки сам і не дає змоги іншим вставити навіть слово. Третій презирливо ставиться  до чужої думки. Четвертий є людиною спокійною й терплячою, завжди має що сказати. Отже, спілкування — це своєрідний театр, де є п'єса певного змісту, актор, що виконує конкретну роль, і глядач, який сприймає цю п'єсу й цю роль. А потім глядач виступає як актор і хоче, щоб його також сприйняли як особистість. До того ж глядач в обох випадках є активною стороною.

Для того щоб контакт був  справді глибоким, особистість окрім  знань про спілкування, певних навичок  і вмінь повинна мати ще й відповідну комунікативну установку на спілкування. Причому установку не просто на встановлення контакту, а на людину як загальнолюдську  цінність. Тоді цей контакт стане  олюдненим, і спілкування відбуватиметься на високому рівні.

Підбиваючи підсумки, виокремимо компоненти, що створюють високий  рівень культури спілкування:

• комунікативні установки, які "включають" механізми спілкування;
• знання етичних норм спілкування, прийнятих у конкретному суспільстві, психології спілкування (категорій, закономірностей, механізмів і психології сприймання й розуміння одне одного);
• вміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, відповідно до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

Іншими словами, культура спілкування — це цілісна система, що складається із взаємопов'язаних моральних і психологічних культур, кожна з яких вносить своє в характеристику цілого.

Проте важливо пам'ятати, що ця система реалізується в певних умовах. Відомо, що поведінка людини змінюється залежно від ситуації. Змінюються навіть такі основні риси, як чесність і здатність викликати  довіру. Людина буває чесною в одній  ситуації та нечесною в іншій. Багато в чому це залежить від зовнішнього  середовища, його впливу на людину. У  кожної людини є особисте безпосереднє оточення, тобто люди, з якими  вона живе, вчиться, відпочиває, працює. Усіх їх людина віддзеркалює у психіці, на кожного емоційно відгукується. Залежно від того, як найближче  оточення задовольняє потреби людини, проявляється її реагування на близьких. Іноді ввічлива, доброзичлива та терпляча на роботі людина в домашньому оточенні є тираном. Трапляється і навпаки. Справжній рівень культури спілкування  такої людини низький. Людину можна  вважати тим більшою мірою  внутрішньо культурною, чим частіше  в неї спостерігається "ставлення  на Ви" до близьких людей.