Политический процесс

56

                                                                   Зміст

ВСТУП              С.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження ………………...С.7

1.1. Поняття політичного процесу та його основні детермінанти              С.7

1.2. Типологія політичних процесів              ....С.22

1.3. Стадії політичного процесу              С.27

Висновки до розділу ……………………………………………………...С.40

Розділ 2. Характеристика політичного процесу в Україні              С.42

       2.1. Аналіз стану політичного процесу в Україні …………………С. 40

       2.2. Основні тенденції розвитку політичного процесу в Україні на   2012 рік ………………………………………………………………………… С. 44

Висновки до розділу……………………………………………………..  С.48

Висновки              С.50

Перелік використаної літератури              С.52

Додаток …………………………………………………………………...С. 56

ВСТУП

Актуальність теми може бути презентована у трьох аспектах. По-перше, політичний процес є однією з базових категорій політичної науки, дослідження і розкриття якої є одним з її основних завдань. Більше того, досліджуючи політичний процес ми тим самим звертаємося до інших ключових категорій сучасної політології. По-друге, протягом останніх десятиліть однією з домінуючих тенденцій у сучасній політичній науці можна назвати спробу класифікації існуючих підходів до визначення політичного процесу і розробки універсальної концепції взаємодії політичних суб’єктів, які мають своїм наслідком формування, зміну та розвиток політичної системи. По-третє, предметна сфера тематики прямо пов’язана з загальними питаннями визначення методологічних основ щодо аналізу сучасних політичних явищ і процесів, стосовно яких традиційні класичні схеми виявляються далеко не завжди адекватними.

Водночас актуальність звернення до теоретико-методологічних основ осмислення політичного процесу зумовлена не лише причинами суто наукового характеру, але й складним і суперечливим характером розвитку суспільно-політичних відносин в Україні. В цьому сенсі загальні процеси розбудови в Україні демократичної політичної системи, а також нагальна потреба щодо проведення державно-правової та політичної реформи змушують нас звертатись до розробки науково-теоретичних моделей реформування політичної сфери. Завдяки аналізу специфіки протікання політичного процесу в сучасній Україні, ми отримуємо можливість визначити ступінь наближення її політичної системи до ідеалів демократії, окреслити перспективи її подальшого розвитку, вказати на ті проблемні моменти, від розв’язання яких залежить політичне майбуття України.

Різноманітні системні аспекти політичного процесу неодноразово ставали предметом уваги багатьох вчених, таких як, Т. Парсонс, Д.Растоу, Р. Дарендорф, Л.Козер, Д.Істон, С.Ліпсет, Р. Даль, X. Лінц, С. Ліпсет, Л. Пай, С. Хантінгтона, Ф. Шміттер . 

Так, наприклад, для Т.Парсонса політичний процес – це насамперед результати функціонування політичної системи, тоді як згідно моделі політичного процесу Р.Дарендорфа ми повинні акцентувати увагу на динаміці змін у суперництві різних груп за ресурси влади. Близькою до Р.Дарендорфа є позиція Л.Козера, який розводячи поняття “конфлікт” та “антагонізм”, вважав, що конфлікт є формою взаємодії різних суб’єктів, яка служить встановленню та підтриманню самототожності суспільства та його сегментів. Хоча, у ряді інших досліджень ми можемо побачити спроби тлумачення політичного процесу одночасно як в термінах результатів, так і форм його протікання. У зв’язку з чим достатньо згадати такі імена як Д.Істон та В. ван Дейк, які аналізуючи політичний процес представляють його у вигляді боротьби різних політичних суб’єктів, що мають конфліктуючі цілі, в результаті якої відбувається контрольований та врегульований владою розподіл (перерозподіл) ресурсів та цінностей. Таку ж настанову на поєднання “конфліктної” та “консенсуальної” парадигм у тлумаченні політичних процесів ми знаходимо у С.Ліпсета. Зокрема, він вважає, що політичний процес є одночасно як засобом інтеграції (що вносить в аналіз політичних процесів необхідність врахування такого показника як розв’язання проблемної ситуації), так і фактором конфлікту (в цьому сенсі ми повинні аналізувати динаміку політичних конфліктів)

Сучасну теорію політичних процесів розробляють В. Бабкін, В. Горбатенко, І. Курас, В. Куценко, А. Лузан, О. Мироненко, М. Михальченко, М. Мокляк, Ю. Римаренко, Ф. Рудич, В.Цвєтков, Ю. Шемшученко та інші дослідники. Взаємозв’язок політичної теорії і теорії права, конституційного права та українського національно-державного будівництва розглядається в працях В. Авер’янова, О. Бабкіної, В. Бебика, М. Вівчарика, О. Картунова, О. Костенка, І. Кресіної, В. Погорілка, В. Степаненка, В. Якушика та деяких інших суспільствознавців. Чималий інтерес до вищенаведених напрямів досліджень виявляють російські та західні вчені і політики. Проте комплексних досліджень сучасного політичного процесу в Україні, як специфічної галузі діяльності людей, в якій діють політичні відносини та ідеї, інститути (держава, політичні партії, інші громадські організації тощо), як процесу генерування, реалізації політичних цілей за певних історичних умов, на жаль, обмаль.

Мета і задачі дослідження – виявлення, характеристика та аналіз основних теоретико-методологічних підходів дослідження політичного процесу в сучасній політичній науці. При цьому автор визначає як пріоритетну ціль узагальнення наявних на сьогоднішній день базових науково-теоретичних моделей опису політичного процесу, що дозволяє характеризувати політичний процес як складне, різнопланове, але цілісне явище існування та функціонування політичної системи суспільства.

Досягнення поставленої мети обумовлює необхідність вирішення ряду конкретних дослідницьких завдань:

- надати комплексну характеристику існуючих у вітчизняній та зарубіжній політичній науці концепцій політичного процесу, висвітлити основні напрями критики зазначених концепцій та визначити основні теоретичні підходи до інтерпретації змісту політичного процесу та його основних суб’єктів;

- на матеріалі сучасної політичної транзитології та компаративної політології проаналізувати специфіку протікання політичного процесу в періоди суспільно-політичних трансформацій, окреслити специфіку дослідження окремих аспектів політичного процесу в теоріях політичної модернізації;

- порівняти існуючі класифікаційні теорії визначення стадій політичного процесу, дослідити характер окремих стадій та взаємодію між ними, запропонувати стадійно-динамічну модель опису політичного процесу, яка б могла застосовуватись щодо стабільних і перехідних політичних систем;

- проаналізувати політичний інтерес як джерело політичної активності та основний стимулюючий фактор політичного процесу, продемонструвати його вплив на розвиток політичних процесів і виявити механізми взаємодії політичного інтересу та політичного процесу;

- аргументувати методологічну доцільність застосування векторного опису політичного процесу, який дозволяє представити його як взаємодію політичної участі та політичного функціонування;

- визначити місце і роль політичного конфлікту в політичному процесі, охарактеризувати його значення для розвитку політичної системи, виявити його позитивний адаптаційний потенціал;

- порівняти причини виникнення і способи розв’язання політичних конфліктів у демократичних, перехідних і недемократичних політичних системах;

- обґрунтувати необхідність розробки та формування політико-правової основи розв’язання політичних конфліктів, створення відповідної законодавчої бази, яка б дозволила ввести процес вирішення політичних конфліктів у правове русло, визначити можливі законодавчі кроки у цьому напрямі, які мають відбутись в Україні в ході політичної і державно-правової реформи.

Об’єкт дослідження – політичний процес, як розвиток основних форм політичної діяльності та політичних відносин, який пов’язаний з функціонуванням політичної влади та реалізацією політичними суб’єктами існуючих суспільно-політичних інтересів.

Предмет дослідження – сучасні концептуальні підходи до аналізу політичного процесу, які дозволяють виявити його цілісність, розкрити його сутність, специфіку взаємодії основних суб’єктів політичного процесу, а також характер протікання політичного процесу в політичних системах різного типу.

Методи дослідження. Використані в роботі методи науково-теоретичного аналізу обумовлені специфікою теми роботи і ґрунтуються на принципі паритетного висвітлення основних теоретико-методологічних концепцій політичного процесу, представлених у сучасній політичній науці. Так, у процесі реконструкції історії розвитку концептуальної основи дослідження політичних процесів, активно використовувався історичний метод. Завдяки застосуванню структурно-функціонального методу, були досліджені основні категорії, які залучаються до аналізу політичного процесу, описані їх теоретико-практичний зміст і значення для конструювання цілісної теоретичної моделі характеристики політичного процесу.

Водночас успішне виконання завдань передбачало залучення ряду емпіричних методів дослідження. Серед них слід назвати методи соціологічного та статистичного аналізу, які дали змогу представити характер сприйняття політичного процесу в цілому, його окремих аспектів та ступінь участі у ньому різних верств населення України. Також висвітлення правових аспектів регулювання та регламентації політичного процесу зумовило залучення ряду спеціальних методів, які застосовуються в юридичній науці. Це методи доктринального та офіційного тлумачення правових норм, компаративно-правового та історико-правового аналізу. Основними методологічними принципами аналізу є фундаментальні наукові вимоги об’єктивності, системності і конкретності.

Структура даної роботи повністю підпорядкована логіці реалізації основних наукових завдань. Кваліфікаційний проект складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатку.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Поняття політичного процесу та його основні детермінанти

Дослідження питань сучасної політичної теорії зумовлюється такими причинами. По-перше, формування політичного процесу не відбувається у вакуумі, а віддзеркалює соціальний розвиток системи, є його невід’ємною складовою. Політичний процес містить у собі результати та досягнення попереднього розвитку суспільства, відповідає сучасним об’єктивним реаліям системи, а також включає проективно-ідеалістичний компонент.

Багатофакторна обумовленість політичного процесу визначає характер його суб’єктів та виконавців, прямі та зворотні зв’язки між ними та оточенням, вибір цілей та засобів, місця та часу його здійснення [[1]]. По-друге, розробка комплексної моделі національної та глобальної детермінації політичного процесу в сучасній Україні сприяє розв’язанню такого важливого та актуального завдання, як формування цілісної стратегії державно-політичного розвитку України та її позиціонування в сучасному світі. Це є не лише актуальним, а й вельми значущим у практичному аспекті щодо визначення майбутніх перспектив і стратегії політичного розвитку нашої держави. По-третє, слід наголосити, що до сьогодні у сучасній політичній теорії відсутня загальна класифікація детермінант нинішнього політичного процесу, що істотно ускладнює розробку цілісної концепції впливу тих чи інших факторів та розвиток політичних процесів як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівні. Це підвищує актуальність пошуку універсальних теоретико-методологічних моделей систематизації та класифікації факторів впливу на сучасні політичні процеси.

Отже, ставлячи на меті комплексний аналіз національних і глобальних детермінант сучасного політичного процесу, ми маємо розв’язати такі конкретні завдання: а) визначити основні теоретико-методологічні підходи у сучасній політології до класифікації та систематизації детермінант політичного процесу; б) надати політологічну характеристику основних детермінант демократичного політичного процесу на національному рівні; в) схарактеризувати роль “глобальної складової” як однієї з базових детермінант сучасного політичного розвитку.

У сучасній політичній теорії залежно від того, як діють фактори політики, серед них виокремлюють постійно, регулярно і тимчасоводіючі. Водночас до детермінант політичного процесу прийнято відносити ті явища або сфери суспільного буття, які чинять системний, постійний та значущий вплив на перебіг політичного процесу в переважній більшості випадків. Якщо аналізувати головні системні детермінанти, що впливають на формування політичних процесів державного виміру, то серед них найважливішими є: тип економічних відносин та розвиток економіки, соціально-групова та етнічна структури суспільства, соціокультурні детермінанти, які поєднують стан політичної свідомості, психології та культури, традиції, орієнтації, зразки політичної дії тощо. Також однією з вагомих детермінант політичного процесу державного рівня слід вважати зовнішньополітичний чинник - події більш високого рівня, що належать до глобального виміру політичного процесу, але впливають на перебіг політики у певній державі.

Взаємозв’язок політики й економіки сприймається як очевидний факт, зважаючи на те, що вони виступають ключовими сферами суспіль них відносин. Ця теза найбільш глибинно розроблялася в рамках марксистської парадигми, але вплив економічної системи на формування політичного процесу відзначався представниками практично всіх підходів. Особливо детермінацію з боку економіки вивчали теорії модернізації у 50-60-х роках ХХ ст. та теорія транзиту, що прийшла їй на зміну. Американський політолог С. Ліпсет у 50-х роках поставив питання про залежність перебігу політичних процесів від рівня економічного розвитку і темпів індустріального зростання, стверджуючи при цьому, що чим більше нація досягає успіху економічно, тим більше у неї шансів для того, щоб вона стала нацією демократичною [[2]; [3]]. Представник транзитології А. Пшеворський, у зв’язку з обставинами у Центральній і Східній Європі кінця 80-х років ХХ ст., у своїх працях також висвітлював економічний фактор політичних змін. У рамках транзитологічного підходу простежується значна кореляція між ступенем конкурентності політичних режимів, відкритістю політичного процесу та успіхами у здійсненні ринкових економічних та політичних реформ.

Іншими детермінантами, що чинять вагомий системний вплив на формування та функціонування політики в державі є класово-групова та етнічна структури суспільства. Для П. Бурдьє політичний процес як такий є відбиттям соціального складу суспільства, а політичний вибір у значно меншому ступені, ніж це зазвичай вважають, є незалежним від класу [[4]]. Для нього висока позиція у соціально-класовій системі суспільства зумовлює й високі позиції у політичному полі. Безумовно, сам контроль над певним ресурсом ще не гарантує політичний успіх, його зумовлює і можливість швидко й ефективно мобілізувати та реалізувати капітал. Наявність певного обсягу ресурсів ще не гарантує актору конкретних результатів політичного процесу, але високе, домінуюче, класове становище зумовлює вигідну значущу позицію в політиці. Сучасна політика найчастіше намагається задовольнити та врахувати інтереси різних соціальних груп, і боротьба суб’єктів політики за право висловлюватись від певного кола громадян відображає вплив соціальної структури суспільства на політичний процес. Крім того, зміна соціальної структури суспільства часто може бути й завданням політики - наприклад, створення прошарку власників-підприємців як мета процесу приватизації, формування соціальної групи фермерів як завдання політики реформування сільського господарства, створення професійних груп через освітню політику, систему державного замовлення або широкого доступу до вищої освіти.

З часів виникнення національних держав вагомим є вплив на формування політичного процесу державного рівня етнічного фактора. Осмислення народом себе як етнічної нації найчастіше є основою для державотворення. Етнонаціональна структура часто зумовлює унітарну або федеративну форму державного устрою, розвиток політичних партій, конфліктогенність політичного процесу, рівень наявної та потенційної політичної напруги. Більшість держав світу є етнічно гетерогенними, і чисельність, культурний та економічний розвиток окремих етнічних груп, наявність мови і етнічної самоідентифікації у їхніх членів обумовлює внутрішню політику держави в галузях соціального захисту, праці, освіти, культури. Також можна казати, що певна етнічна структура суспільства зумовлює і структуру акторів процесу державного управління - адже поширеними є випадки, коли до політичної та економічної еліти входять представники лише одного етносу. Також на якість політичних процесів у країні впливає група чинників, які можна узагальнено визначити як соціокультурні детермінанти. Це ментальні риси, традиції, політична культура, політична свідомість суспільства, яка складається з політичної психології та ідеології. Для політичних змін у країні велику роль відіграє ступінь її культурної секуляризації, яка відображається у пропорції між віруваннями і настановами, раціонально-аналітичними й ірраціонально-аффективними компонентами оцінювання населенням країни тих або інших політичних реформ, державних заходів тощо.

Оскільки соціокультурні чинники трансформуються в людській свідомості у певні цінності, то абсолютно очевидною виявляється кореляція між політикою і культурою. Ця кореляція стала предметом окремих політологічних досліджень відносно недавно, з приходом у світову науку таких учених, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай. Культура поряд з конституційними умовами, на думку Г. Спіро, належить до найважливіших умов динамічної рівноваги політичної системи, адже вона виступає чинником формування політичних рішень. А модель Г. Алмонда безпосередньо включає політичну культуру до базових елементів функціонування політичної системи та перебігу політичного процесу. Учений приділяє основну увагу політичним традиціям і політичній соціалізації як найважливішим компонентам політичної культури і детермінантам політики. При цьому вплив соціально-стратифікаційних і соціокультурних чинників може виявлятися не лише у вигляді інтересів, політичних установок, мотивів, способів поведінки акторів політичного процесу. Їхня дія може проявлятися у вигляді специфіки розподілу праці в політиці, перерозподілі владних ресурсів, а також особливостей окремих політичних інститутів, структурних характеристик політичної системи. Соціальний і соціокультурний контекст багато в чому визначають ті або інші дії, а також специфіка сюжету політичного процесу. Тому аналіз цих детермінант є невід’ємною частиною дослідження політичного процесу.

Більшість представників сучасної політичної науки детермінанти, що впливають на формування політичних процесів, не можуть однозначно віднести до економічної або соціокультурної площини. Наприклад С. Хантінгтон, вивчаючи трансформаційні політичні процеси, зазначає: “Демократизації сприяють певні економічні та культурні умови. В їх складі існують порівняно високий рівень економічного розвитку та переважання того, що можна назвати західною культурою з її цінностями. У цей час практично всі країни з високим або середньовисоким рівнем прибутку (за класифікацією МБРР), за винятком Сінгапуру, є демократіями” [[5]]. Для Д. Растоу важливим є не стільки залученність певної спільноти до західних цінностей, скільки відчуття національної єдності. За допомогою порівняльних досліджень Д. Растоу доводить, що демократизація може відбуватися в незахідних країнах (Японія, Туреччина), де члени суспільства зараховують себе до єдиної політичної спільноти [[6]].

При розгляді зовнішньополітичних детермінант формування політичних процесів державного рівня до них можна віднести такі: національні інтереси і зовнішню політику сусідніх держав; курс і політичні дії найрозвиненіших держав світу; дії наддержавних акторів (союзів держав та блоків); діяльність міжнародних організацій. Зовнішня політика сусідніх держав безпосередньо впливає на внутрідержавний процес у силу близькості економічних, соціальних і культурних зв’язків, що історично склалися, - тривалі торгово-економічні відносини, політична кооперація, конфлікти і війни відбувалися саме між державами-сусідами. А якщо врахувати, що більшість сучасних держав виникли внаслідок розпаду імперій, то культурні й економічні взаємозв’язки між ними стають очевидними. Проте розвиток військових, інформаційних технологій, розростання мереж економічного співробітництва, створення єдиного глобального ринку висунуло деякі держави на лідируючі позиції, що зумовило їх вплив як на всю міжнародну політику в цілому, так і на політичний процес окремих держав. Т. Скокпол у рамках геополітичного аналізу сучасного світу висунув гіпотезу про те, що сучасні соціальні революції взагалі відбуваються в країнах, що займають у глобальній системі невигідну геополітичну і військову позицію [[7]]. Водночас, міжнародні організації відігравали і продовжують відігравати одну з ключових ролей у здійсненні фінансової стабілізації низки східноєвропейських країн, нерідко виступаючи на внутрішній політичній арені як самостійна сила, що підтримує або засуджує дії уряду. Нерідко політика, яку запроваджували економічні організації МБРР, ЄБРР, МВФ, ВТО щодо країн цього регіону, впливала на внутрішньополітичний розвиток, етнонаціональну політику, результати виборів. Вступ до військових альянсів також був значним чинником електорального вибору, напруженості між політичними силами, що можна спостерігати і на прикладі нашої країни. Приєднання держави до різних декларацій, вступ до міжнародних організацій, інтеграція в наднаціональні утворення впливає на внутрішньодержавний політичний процес - вносячи до нього нові, змінює соціальне й економічне середовище, а також обмежує суверенітет держави як це показано в попередньому пункті.

Природно, що способи впливу цих зовнішніх детермінант є лише загальними теоретичними схемами. Політична історія і сучасна практика наводить безліч варіантів такого впливу, різний ступінь включення держав в глобальні політичні взаємодії - від максимальної гармонізації внутрішньої політики із міжнародною, до відсторонення та ізоляції держав. Вплив зовнішніх детермінант, а також випадкових глобальних факторів є динамічним і може мати неоднакову силу в рамках однієї і тієї самої держави. У сучасній політології існують принаймні три точки зору на проблему співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики. Прихильники першої точки зору, як правило, ототожнюють їх. Так, американський учений Г. Моргентау вважає, що сутність міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьбою за панування, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах [[8]]. Другий підхід започатковано ще в ХІХ ст. роботами австрійського соціолога Л. Гумпловіча, який стверджував, що зовнішня політика визначає внутрішню. Вважаючи боротьбу за існування головним чинником соціального життя, Л. Гумпловіч сформулював систему законів міжнародної політики, серед яких найважливішим є закон постійної боротьби між сусідніми державами через прикордонну лінію. З цього основного закону він вивів і другий, який полягає в тому, що будь-яка держава повинна перешкоджати посиленню могутності сусіда і піклуватися про політичну рівновагу. Сенс третього закону у тому, що внутрішня політика має бути підпорядкована цілям нарощування військової сили, за допомогою якої забезпечується виживання держави. Сучасний британський дослідник М. Шоу дійшов висновку стосовно трансформації міждержавних та міжблокових відносин, і згідно з яким екстернальні міждержавні відносини трансформуються в інтернальні відносини в рамках держави з новою формою влади, а саме, усередині глобального комплексу, який концентрує державну владу у формі, відмінній від традиційних форм державної влади, що спирається на принцип суверенітету [[9]]. Третя точка зору на проблему співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики представлена марксизмом і неомарксистськими теоріями, згідно з якими зовнішня політика визначається внутрішньою і є віддзеркаленням і продовженням внутрішніх суспільних відносин. Зміст останніх обумовлено пануючими в суспільстві економічними відносинами та інтересами правлячих класів.

Однак тісний взаємозв’язок зовнішнього і внутрішнього середовища визнається багатьма сучасними ученими. Будь-яка демократизація, як сформулював А. Пшеворський; за визначенням є також інтернаціоналізацією [9], прагненням відкрито сприймати зовнішні імпульси і розвиватися в орієнтації на світові досягнення. Зовнішня детермінація може бути активною і пасивною, позитивною і негативною, такою, що сприяє послабленню або зміцненню політичної системи. Вона може сприяти проведенню економічних реформ або захисту прав людини і національних меншин, зміцнювати ідейний авторитет реформаторів або сприяти створенню навколо перехідної країни сприятливої системи безпеки. Зовнішньополітичні детермінанти повинні розглядатися спеціально й тому, що своєю активністю вони нерідко набувають статусу самостійних у формуванні внутрішньої стратегії політико-економічних реформ. Отже, чинники глобальної політики за масштабністю свого впливу здатні трансформуватися у внутрішньодержавні детермінанти. При аналізі глобального виміру політичного процесу поділ чинників формування на внутрішні та зовнішні детермінанти є не таким однозначним, як при вивченні державного політичного процесу. Виходячи з того, що процес цього рівня є глобальним, тобто охоплює світову політику в цілому, наявність зовнішнього фактора має сумнівний характер. Визначення наявності зовнішніх детермінант глобального політичного процесу можливе при класифікації його за основними сферами людської діяльності. Якщо ми розглядаємо глобальний політичний процес, то внутрішніми по відношенню до нього можна називати суто політичні чинники, а глобальний розвиток інших сфер життя будуть зовнішніми детермінантами його формування та перебігу.

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного нами дослідження, можна сформулювати такі висновки. По-перше, формування та розвиток глобального політичного процесу зазнає різноспрямованого та одночасного впливу різних обставин, серед яких є такі, що на певному етапі спричиняють найбільші ефекти. При цьому динаміка глобалізації залежить від трьох детермінант, поєднання яких може надати їй додаткового прискорення, а відсутність якоїсь з них дає наслідки половинчастості й недосконалості, а в крайніх обставинах - навіть зворотні. Цими детермінантами є: характер технологічного прогресу; зрілість політичних відносин; стан теоретичних знань і практичних економічних умінь. По-друге, в умовах глобалізації кардинально ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), утверджується нова модель відносин між суспільствами, встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем. У результаті цього формується глобальний політичний процес. Структурними елементами його функціонування виступають транснаціональні структури та міжнародні урядові та неурядові організації, які формують свою власну внутрішньо-глобальну систему відносин. По-третє, нині спостерігаються дві основні закономірності щодо еволюції політичного процесу глобального рівня. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого - у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів. Ці тенденції зумовлені не лише політичними інтенціями та інтересами учасників глобального політичного процесу, а й кореспондуються з економічними реаліями, поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, загальносвітовими культурними тенденціями. Певні ризики для світового політичного процесу несе гостре соціальне розшарування між народами та цілими регіонами світу, загрози екологічних катастроф та перспективи вичерпання ресурсів планети, що змушує держави та організації коригувати не лише внутрішню політику, а й виробляти спільні норми та програми на рівні глобальних політичних взаємодій.

Політичний процес, як частина політичної реальності, інтерпретується в якості динамічних змін, постійного розвитку політичної системи. Очевидно, що він не завжди лінійний, послідовний та цілеспрямований.

Політичний процес характеризується "структурацією" (термін відомого соціолога Е. Гіденса) - тобто творенням та відтворенням структурних компонентів соціальної та політичної реальності. Саме у політичному процесі можна знайти той сегмент простору політичної взаємодії, у якій виконуються ролі та функції владних акторів, виражається сенс та розкриваються цілі (явні та латентні) їхньої діяльності.

Як одне із основних понять політичної науки, політичний процес сприяє розкриттю специфіки та усвідомленню багатозначності, комплексності "політичного" в цілому, політики як сфери суспільного життя.

У найбільш загальному вигляді політичний процес характеризує взаємодію соціальних і політичних інститутів, акторів, представників громадянського суспільства, розкриває зміст не тільки декларативних (нормативних та/або офіційних), а і реально існуючих феноменів, що формуються у полях соціально-економічних, політичних, правових та культурних відносин суспільного життя.

Політичний процес характеризує та визначає механізми, що забезпечують динаміку політичної системи суспільства, формують політичну свідомість, структурують простір політичної культури у вимірах становлення, розвитку та занепаду. Віддзеркалюючи соціально-економічну реальність суспільства, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння політичної поведінки соціальних верств та окремих громадян, діяльності владних органів, структур та інститутів, він сам виступає як реальність, яка відкриває можливості для взаємодії різноманітних субкультур, традицій та новацій у політичній сфері суспільного життя.

На думку українського дослідника А. Волинського "загальні процеси розбудови в Україні демократичної політичної системи, а також нагальна потреба щодо проведення державно-правової та політичної реформи змушують нас звертатись до розробки науково-теоретичних моделей реформування політичної сфери. Завдяки аналізу специфіки протікання політичного процесу в сучасній Україні, ми отримуємо можливість визначити ступінь наближення її політичної системи до ідеалів демократії, окреслити перспективи її подальшого розвитку, вказати на ті проблемні моменти, від розв'язання яких залежить політичне майбуття України" [[10], 2].

У сучасному суспільстві з усе зростаючою кількістю перехресних ліній взаємодій, часто з'являються нові проблемні ситуації, у яких дії учасників до цього не було відрегульовано і стандартизовано.

Саме з цим об'єктивним суспільним процесом пов'язується зміна парадигм соціального та політичного знання, яка стала загальним знаменником сучасних політичних і соціальних процесів. Вона почалася не сьогодні, але продовжує визначати пізнавальну ситуацію.

Такі зрушення вважають джерелом тенденцій, що одержали назву "криза легітимації" влади у політичному процесі, а отже - однією із найважливіших позицій у політичному процесі стає громадянське суспільство, яке сприймається в якості головного фактора розвитку, і яке неможливо у сучасному світі уявити без діяльності мас медіа та розгалуженої системи комунікацій у соціально-політичній взаємодії.