Социальни аспекти освити людей з обмеженими можливостями здоровя

Міністерство освіти і  науки України

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ "УКРАЇНА"

Житомирський економіко-гуманітарний інститут

Кафедра соціальної роботи

ДОПУЩЕНО ДО ЗАХИСТУ

«______» ______________2010р.

Завідувач кафедри соціальної роботи

_______________О.М.Дікова-Фаворська 

спеціальність 7.040202 «Соціальна робота»

ДИПЛОМНА РОБОТА

СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ОСВІТИ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗДОРОВ`Я

Зміст

Вступ

Актуальність  дослідження. Розуміння потреби забезпечення молоді з обмеженими функціональними можливостями освітніми послугами в рамках інтегрованих структур є не лише результатом гуманістичного прагнення рівності в освіті, але й диктується об’єктивними вимогами сьогодення. Адже, за прогнозами ЮНЕСКО, досягти високого рівня суспільного розвитку зможуть лише ті країни, серед працездатного населення яких налічуватиметься щонайменше 40–60 % фахівців із вищою освітою [55].

Оптимальним способом вирішення цієї проблеми є організація інтегрованого/інклюзивного навчання. Організація такого навчання для студентів з обмеженими функціональними можливостями передбачає вирішення ряду проблем [41, с. 5]:

• вибір форми навчання (денна, заочна, дистанційна);
• наявність соціально-психологічного та соціально-педагогічного супроводу в процесі навчання;
• підбір методик і технологій навчання;
• доступність реабілітаційних послуг;
• індивідуальний підхід та заходи інтегрування в групу однокурсників;
• наявність безбар’єрної архітектури та технічне забезпечення процесу навчання;
• сприяння подальшому працевлаштуванню за обраною спеціальністю.

Визначені аспекти залучення молоді з обмеженими функціональними можливостями в інтегроване освітнє середовище коледжу є відносно новими для української соціальної практики. Тому актуальності набуває вивчення та аналіз традицій зарубіжного та міжнародного досвіду в цій галузі, використання та адаптація його ідей у системі освіти України.

Основні наукові  напрямки дослідження проблем у  соціологічній літературі. Загальнотеоретичні аспекти проблем люей з функціональними можливостями здоров`я знайшли своє відображення у вітчизняних та закордонних законодавчих актах, економічній, соціальній та психологічній літературі.

Серед вчених, що присвятили свої праці питанням навчання та виховання людей з функціональними обмеженнями здоров`я, а також реабілітації та соціальному захисту вказаної категорії осіб варто виокремити В. С. Андреєва, М.А. Вігдорчіка, І.М. Сироту, Б.І. Сташківа, І.М.Терюханову, А.Г. Шевцова та інших. Серед українських науковців ґрунтовні дослідження з питань освіти молоді з обмеженими функціональними можливостями зробила О.М. Дікова-Фаворська, яка працює над проблемою можливостей інтегрованої освіти для вказаної категорії осіб.

Попри значну кількість  наукових робіт з цієї проблематики, соціальному аспекту даного питання приділено недостатню увагу.

Огляд літератури з проблем соціологічних аспектів освіти людей з обмеженими можливостями здоров¢я дозволив зробити висновок, що автори переважно висвітлюють лише різні аспекти інвалідізації, тож актуальною науковою задачею залишається створення цілісного уявлення про освіту як спосіб інтеграції у суспільство людей з обмеженими можливостями здоров¢я.

Тому, ми вважаємо, обрана тема дипломної роботи «Соціальні аспекти  освіти людей з обмеженими можливостями здоров`я» є актуальною

Об’єкт дослідження – учнівська молодь з обмеженими функціональними можливостями здоров¢я.

Предметом дослідження  виступають соціологічні аспекти проблеми освіти учнівської молоді з обмеженими функціональними можливостями здоров¢я.

Мета дослідження – проаналізувати сутність соціологічних аспектів освіти учнівської молоді з обмеженими функціональними можливостями здоров¢я увищому навчальному закладі І-ІІ рівня акредитації.

Для досягнення мети дослідження  необхідно розв’язати наступні завдання:

1. Здійснити теоретичний аналіз проблеми інтеграції учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я у суспільство у соціологічній та соціальній літературі.
2. Визначити бар¢єри соціальної інтеграції учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я.
3. Проаналізувати особливості соціальної політики щодо учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я.
4. Здійснити соціологічне дослідження шляхів інтеграції учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я у системі вищої освіти України на прикладі Коростишівського педагогічного коледжу ім. І.Я. Франка.

Гіпотеза дослідження: ми вважаємо, що інклюзивна освіта сприяє ефективній інтеграції учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я у соціумі.

Методи дослідження. Дослідження проводилось шляхом опитування викладачів та учнів Коростишівського педагогічного коледжу ім.. І.Я.Франка.

Методологія проведення дослідження базувалася на стратегії  поєднання кількісних та якісних  методик отримання інформації, науковому аналізі різних джерел інформації.

Характер та обсяг  предмета дослідження зумовили потребу  використання: логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного, за допомогою яких поглиблено понятійний апарат, визначено сутність та особливості поняття «інвалід», «особами з обмеженими можливостями», «людина з функціональними обмеженнями здоров`я»; історичного методу – при аналізі поглядів на проблеми поняття та законодавчого регулювання інвалідності; методів моделювання і прогнозування – в процесі розробки рекомендацій щодо вдосконалення системи освіти для людей з функціональними обмеженнями здоров`я. У роботі застосовувались також статистичний та інші наукові методи.

Наукова новизна одержаних  результатів визначається передусім тим, що дана робота є комплексним загальнотеоретичним дослідженням соціальних аспектів освіти учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я у вищому навчальному закладі І-ІІ рівня акредитації.

Практичне значення одержаних  результатів. У науково-дослідницькій сфері матеріали дослідження можуть стати основою для подальшої розробки концепції освіти учнівської молоді з обмеженими можливостями здоров¢я у вищому навчальному закладі І-ІІ рівня акредитації; у навчальному процесі – розроблено програму дистанційного навчання учнівської молоді з обмеженими функціональними можливостями здоров¢я у вищому навчальному закладі І-ІІ рівня акредитації з курсу «Психології».

Структура та обсяг дипломної роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить  113 джерела, та додатків. Робота містить 7 рисунків та 2 таблиці. Обсяг дипломної роботи складає 80 сторінок.

Розділ І. Теоретичні підходи до проблеми освіти людей з обмеженими можливостями

1.1. Особи з особливими потребами як специфічна соціальна група

Ще з історії  Древньої Спарти до нас дійшли відомості про страшне ставлення до немовлят з явно вираженими фізичними вадами.

Наприкінці  середніх віків словом «інвалід»  називали немічних людей, які були жертвами війн та потребували допомоги та опіки. В часи епохи Відродження, яка возвеличувала здорове та гарне тіло, люди з каліцтвом зазнавали переслідувань. Надалі в історії людства спостерігається прогрес - для інвалідів створюються притулки, вони живуть на подаяння. В Європейських країнах інвалідів годували при монастирях, а у 1671 році у Франції було побудовано перший будинок для інвалідів.

За часів  Царської Росії інвалідів розміщували  при монастирях, із державної казни виділялися кошти на їх утримання. Поняття «інвалід» на той час застосовувалося до осіб, що зазнали каліцтва у зв’язку з проходженням військової служби. Як бачимо протягом історії, суспільство змінювало своє відношення до людей з відхиленнями в розвитку. Воно пройшло шлях від ненависті і агресії до терпимості, усвідомлення рівноправності інвалідів із здоровими людьми, їх інтеграцію у суспільство.

На думку  М.М. Малофєева, в еволюції ставлення  суспільства і держави до людей з фізичними вадами можна виділити п’ять етапів [61, с. 24]:

Перший  етап - від агресії та нетерпимості до визнання необхідності турботи про дітей з відхиленнями в розвитку. Ознаменуванням даного етапу стало відкриття в Баварії першого притулку для незрячих дітей у 1198 р. На 1706-1715 рр. припадає виникнення перших монастирських притулків і в Україні.

Другий  етап – від визнання необхідності піклування про дітей з відхиленнями в розвитку до визнання можливості навчання хоча б частини з них. Так, у 1770 р в Парижі було відкрито спеціальні школи для глухонімих, а в 1784 р. для незрячих дітей.

Третій  етап – від визнання можливості навчання до визнання доцільності навчання трьох категорій дітей: з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих.

Четвертий етап - від визнання необхідності навчання частини атипових дітей до розуміння необхідності навчання всіх атипових дітей. В Західній Європі цей етап триває від початку до 70-х рр. ХХ століття і характеризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти, а також структурним вдосконаленням національних систем спеціальної освіти (в деяких країнах існує д 20 типів таких спецшкіл).

П’ятий  етап – від ізоляції до інтеграції. В західноєвропейських країнах етап характеризується скороченням кількості спеціальних шкіл та різким збільшенням кількості спеціальних класів в загальноосвітніх школах, реорганізацією взаємодії структур загальної та соціальної освіти та орієнтацією останньої на підготовку дітей з відхиленнями в розвитку як повноцінних громадян того суспільства, до якого вони належать [61, с. 25].

У сучасній науковій літературі поруч з терміном «інвалід» широко використовуються такі означення, як «люди з функціональними обмеженнями», «люди з особливими потребами», «особи з обмеженими можливостями», «особи з обмеженими фізичними можливостями», «особи з фізичними вадами», «неповносправні», «особи з відхиленнями в розвитку».

Цієї точки  зору притримується і О.М. Дікова-Фаворська, яка на позначення інвалідності оптимальним вважає термін «людина з функціональними обмеженнями здоров'я», так як він характеризує специфічний стан здоров'я, неможливість виконання певних функцій. Цей термін не знижує цінності особистості як повноцінного актора соціальної взаємодії, хоча обмеження здоров'я приводить до здійснення атипових соціальних ролей.[27]

Одне з перших визначень терміну «інвалідність» належить експерту- профпатологу, статистику М.А. Вігдорчіку. Він, зокрема, зазначав, що інвалідність – це стійка втрата працездатності [10, с. 38].

Крім цього  саме йому належить теорія теорія соціального ризику, яка базується на розумінні ризиків як соціальних, тобто таких, які об'єктивно порушують життєдіяльність особи та пов'язані з соціально-економічними чинниками в державі. Теорія соціального ризику не є новою у соціологічній літературі. За нею особа отримує право на соціальне забезпечення у випадку настання обставини, яку суспільство трактує як правомірну підставу участі непрацюючого у розподілі колективного продукту.

Значний внесок у дослідження поняття «інвалідність» вніс В.С.Андреєв. За його визначенням «інвалідність – це засвідчений медичним органом стан, при якому особа внаслідок хронічного захворювання або анатомічних дефектів, що викликають стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, вимушена припинити професійну діяльність на тривалий термін або може працювати при значній зміні звичайних умов праці [8, с. 132].

Серед вітчизняних  науковців визначення поняття «інвалідності» запропонував професор І.М. Сирота. За його визначенням, про інвалідність мова йде тоді, коли розлади функцій організму під впливом хвороби чи внаслідок анатомічного дефекту тягнуть за собою соціальні наслідки - припинення професійної роботи в звичайних умовах чи зміну її, призначення різних видів соціальної допомоги, встановлення різних пільг і т. ін. [86, с. 155].

Визначення  інвалідності як порушень функцій організму, що є перепоною виконання професійної діяльності наведено і в словниках. Так, за словником російської мови С.І. Ожегова, «інвалід» - людина, яка втратила працездатність внаслідок каліцтва, хвороби [73, с. 214]; у словнику іншомовних слів слово «інвалідність» (від лат. invalidus - безсилий, слабкий) означає нездатність людини працювати за своєю професією чи взагалі внаслідок захворювання або вродженого дефекту розвитку [88, с. 380]; за тлумаченням юридичного словника інвалідність визначається як посвідчення медичним органом стану здоров’я, за якого громадянин внаслідок хронічного захворювання чи анатомічних дефектів, які спричиняють стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, змушений припинити професійну працю чи може працювати в разі значних змін звичайних умов праці [111, с. 256-257]; енциклопедичний словник медичних термінів наводить визначення інвалідності як стійку, тривалу або постійну втрату працездатності чи значне обмеження її, що викликано хронічним захворюванням, травмою або патологічним станом [109, с. 411].

Таким чином, відповідно до цієї теорії «інвалід» визначається як особа, яка має право на соцільне забезпечення у зв`зку з настанням  обставин, що обмежують її життєдіяльність і залучають до розподілу колективного продукту.

Законодавчо в  Україні поняття «інвалід» та «інвалідність» визначено статтею 1 Закону Україну «Про реабілітацію інвалідів в Україні», де інвалід - це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі й посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав. Інвалідність — це втрата здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів [3].

Зарубіжне законодавство  приводить низку різних тлумачень  поняття інвалідності. Так, німецьке законодавство, згідно Соціального кодексу 1997 року визначає термін «зниження працездатності» як неможливість особи виконувати свою роботу та отримувати заробіток, який вона мала до такого зниження [10, 656].В законодавчих актах США немає визначення поняття «інвалідність», натомість Законом «Про соціальне забезпечення» 1967 року його змінено на поняття «непрацездатність» [10, 659]. В Швейцарії статтею 4 Закону «Про страхування по інвалідності» її трактують як зниження працездатності в отриманні заробітку, що стало результатом погіршення фізичного чи психічного здоров’я внаслідок трудового каліцтва, загального захворювання або нещасного [100, с. 661].

Проблема інвалідності також широко розглядається міжнародними організаціями. Так, згідно з визначенням, яке наводить ООН, інвалідність - «обмеженість конкретного індивідуума, що витікає з дефекту або інвалідність, яка перешкоджає або лишає його можливості виконувати роль, яка вважається для цього індивідуума нормальною у залежності від вікових, статевих, соціальних та культурних чинників» [90].

Концепцією  ВООЗ передбачено, що приводом для призначення інвалідності є не сама хвороба чи травма, а їх наслідки - порушення тієї чи іншої психологічної, фізіологічної або анатомічної структури чи функції, що призводить до обмеження життєдіяльності та соціальної неповноцінності. Декларацією про права інвалідів (1975 р.) закріплено визначення поняття інвалід, яке означає будь-яку особу, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального особистого і/або соціального життя через ваду вроджену чи ні, його чи її фізичних або розумових здібностей [19]. Конвенцією про права інвалідів визначено, що люди з інвалідністю включають тих, хто має стійкі фізичні, розумові, інтелектуальні чи сенсорні порушення, які під час взаємодії з різноманітними перешкодами можуть заважати їхній повній і дієвій участі у житті суспільства на рівні із іншими [50]. Стандартними правилами забезпечення рівних можливостей для інвалідів, прийнятими резолюцією 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 року, термін «інвалідність» включає в себе значне число різноманітних функціональних обмежень, що зустрічаються серед населення у всіх країнах світу. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових або сенсорних дефектів, стану здоров’я або психічних захворювань. Такі дефекти, стани або захворювання за своїм характером можуть бути постійними чи тимчасовими [98].

Таким чином, з  більшості наведених визначень «інвалід» та «інвалідність» слідує, що причиною даному стану є порушення здоров’я та, як наслідок, - необхідність допомоги людям даної категорії.

Проте, на думку Красномовця В.А., у вітчизняній практиці варто перейти до більш гнучкої, гуманної термінології [54]. По-перше, в жодному документі ООН, як і більшості країн світу, ніколи не зустріти слова «інвалід», не зважаючи на те, що воно міститься в словниках, по-друге, дане звернення вважається образливим та дискримінуючим права людей з нетиповим зовнішнім виглядом чи фізичними можливостями. Натомість прийнято вживати термін Persons with Disabilities – людина, з обмеженими можливостями: з обмеженими, але в першу чергу – людина.

Вартий уваги той факт, що незважаючи на правове закріплення  в нашій країні лише визначення «інвалід», законодавець все частіше використовує й інші означення. Так, в Указі Президента України «Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році року людей з інвалідністю» поруч з терміном «інвалід» застосовуються також визначення «особи з обмеженими фізичними можливостями» та «люди з інвалідністю» [5].

Тому, на думку Красномовеця В.А., необхідне правове закріплення, зміна та більш широке застосування саме термінів «людина з інвалідністю», «особа з обмеженими фізичними можливостями», «особа з обмеженими функціональними можливостями», які найповніше будуть характеризувати дану категорію населення. Це підкреслюватиме не лише стан здоров’я означеної категорії населення, а й наголошуватиме на необхідності їх розвитку та відчуття повноцінності. На нашу думку, саме таке визначення буде якнайповніше відповідати задекларованим державою тенденціям соціально-економічної політики з орієнтацією на пріоритетність людського розвитку і, обов’язково, усіх членів суспільства. Це призводить як до розуміння цінності особи з функціональними обмеженнями здоров'я, так і необхідності дотримання суспільно-визнаних культурних норм і цінностей відносно людей з вадами здоров'я.

Таким чином, соціальні уявлення про інвалідність можна умовно розділити на два типи.

Перша точка зору - традиційна – пояснює інвалідність з констатації  органічної патології або дисфункції, приписуючи інвалідам статус девіантів, вказуючи на необхідність їх виправлення або ізоляції. Діагноз буквально ставить заборону на дитині, відмовляючи їй у соціальній інтеграції, при цьому лікар виступає як агент соціальної норми, контролюючи та наглядаючи за її дотриманням.

Інша точка зору пояснює  феномен інвалідності з позицій теорії соціального конструкціонізму. З цієї точки зору, стан людського організму може бути по-різному сприйнятий самою людиною і оточуючими і мати різні наслідки для учасників взаємодії залежно від їх статі і віку, культурних традицій і соціальних умов, тобто контексту даної ситуації. Якщо це так, то інвалідність можна розуміти не лише як фізіологічну патологію організму, дефект зовнішнього вигляду або поведінки людини, але і як соціальне визначення, "ярлик". Цей ярлик - знання про інвалідність - може приклеїти людині якась конкретна соціальна система, в якій даний стан прийнято вважати відхиленням від норми. Змінивши соціальне оточення, перейшовши в іншу соціальну групу, ми можемо зняти з себе цей ярлик або змінити  його на іншій, який у меншій мірі обмежуватиме наші можливості.

Даний підхід представляє для нас особливу важливість, оскільки дозволяє представити інвалідність не статичним станом, але як процес обмеження можливостей, причому каталізуюча роль приписується конкретному соціальному середовищу.[ 81]

Як показує аналіз літератури [13; 26; 46], у суспільстві  напрацьовані різні моделі інвалідності:

1. Економічна модель  інвалідності -  неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше   навантаження   порівняно   зі   здоровими   людьми   чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені.

2. Медична модель інвалідності - модель інвалідності, яка акцентує увагу на патологічних змінах у людини, за якими вона відрізняється від інших, „нормальних" людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовому плані.

3. Модель інвалідності „культурний плюралізм" - модель, яка характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей. Дана модель розглядає людину з обмеженими можливостями і проблемами, які постають з позиції громадянських прав, а не з позиції наявності патології.

4. Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції порівняно зі здоровими людьми.

5. Соціальна модель  інвалідності – сенс соціальної інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів як людей, котрі мають певні вади, а вбачає причини недієздатності в неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо.

Крім цього, рядом науковців [34, с. 4-10] інвалідність визначається як стійка соціальна дезадаптація, обумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами і різко обмежує можливість включення р адекватні до її віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона потребує постійного догляду, допомоги і нагляду. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому [12].

Отже, зробивши аналіз термінів, якими можна користуватися для позначення людей, що мають вади здоров'я, а тому виявляються функціонально обмеженими, можна запропонувати класифікацію понять, запропоновану О.М.Діковою-Фаворською [26]:

• Перший ряд: аномальні, атипові, анормальні. Цими визначеннями акцентується увага на нетипових характеристиках індивіда, порушеннях соціальної норми.
• Другий ряд: інвалід, каліка, неповносправний, неповноцінний, хворий. У цій групі ми бачимо акцентуалізацію на обмеженому функціонуванні організму та виконанні звичайних соціальних ролей.
• Третій ряд пропонує терміни, які обумовлюють спеціальні ролі і специфічні статуси людей з інвалідністю, це - «людина з особливими потребами», «особа з функціональними обмеженнями здоров'я», «людина з обмеженими функціями».

На нашу думку, сьогодні важливим завданням соціальної роботи та освіти є подолання стереотипів сприйняття людей з особливими потребами як меншовартісних, людей нижчого гатунку, суспільний тягар. Головною проблемою, яка потребує, вирішення, є подолання соціальної ізоляції людей з обмеженими можливостями здоров`я через набуття якісної освіти, у тому числі вищої, опануванням престижної спеціальності.

1.2. Освіта як соціальний інститут

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з'ясування її специфічних рис, до яких належать [16]:

— соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

— форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;

— групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

— регулятори функціонування закладів освіти і суб'єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.);

— спеціальні методи освітянської діяльності — навчання, виховання;

— свідомо поставлені цілі;

— планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації;

— певний зміст освіти — наявність навчальних програм  і планів, відповідне дозування матеріалу;

— ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних  рис людини, розвитку її мислення;

— використання освіти як механізму запобігання соціально  небажаних видів поведінки;

— зорієнтоваяість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім  підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Специфічність процесу  соціалізації людей у системі  освіти полягає в тому, що він  відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного  кола осіб (педагогів), у спеціальних  закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально-важливих функцій.

Організована освіта як підсистема суспільства склалася історично. Щодо передумов її виникнення існують різні думки. Одні вчені  визначальними вважають соціально-економічні чинники, матеріальне виробництво, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. Враховуючи різні погляди, можна вважати, що система освіти сформувалася внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності.

Історично першими закладами  освіти були школи жерців у Межиріччі, які зосереджувалися на вивченні зоряного неба. Школа шумерської держави існувала при храмі й готувала писарів, служителів культу. Стрункою і розгалуженою була система освіти в античних державах. Більшість вільного населення Давньої Греції та Давнього Риму здобувала початкову освіту. Особлива роль належала вищій ланці освіти, що було пов'язано з розвитком науки, зростаючими потребами суспільно-політичної та управлінської сфер в освічених людях. Потреби державного управління зумовили розвиток середнього ступеня освіти (давньогрецькі гімназії і давньоримські школи риторів). Саме середні навчальні заклади сприяли утвердженню ідеалу калокагатії — всебічного розвитку особи. Система освіти античності була пов'язана з уявленнями про повноцінного громадянина як людину розвинену інтелектуально, фізично, естетично й духовно [13].

За середньовіччя освіту на Заході й на Сході характеризували  догматизм, поклоніння перед церковними авторитетами. Переважаюче значення виховної функції в системі освіти зберігалось аж до зародження капіталістичних відносин. Планування, організація, зміст, контроль навчання і виховання централізовано здійснювала церква.

Важлива віха у розвитку освіти — виникнення у XII—XIII ст. університетів, що стали центрами інтелектуального життя Європи. Вони, а також прагматично спрямовані міські гільдійські й цехові школи забезпечили умови для реформи схоластичної системи освіти. Остаточні якісні зміни в ній відбулися у XVI— XVIII ст., зумовлені великими географічними відкриттями, досягненням природознавства, які радикально змінили бачення світу, спричинили усвідомлення необхідності оновлення цілей і методів освіти. У цей період було засновано багато спеціальних навчальних закладів — технічних училищ, промислових, комерційних, військових, навігаційних шкіл. Зневажливе ставлення до природничих наук, характерне для аристократії та духовенства, змінила орієнтація на засвоєння у системі освіти необхідних для життєвого успіху знань.

Найпомітнішими були зміни в системі народної освіти, покликані до життя необхідністю підготовки працівника нового типу — робітника великого машинного капіталістичного виробництва. Крім того, доступ до широкої освіти став можливим, коли народ почав впливати на уряд. В індустріально розвинутих країнах у другій половині XIX ст. було запроваджено безкоштовну обов'язкову початкову освіту.