Судові процедури у справах про банкрутсво

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ЗАГАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО БАНКРУТСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ПРАТОСПРОМОЖНОСТІ БОРЖНИКА АБО ВИЗНАННЯ ЙОГО БАНКРУТОМ»……………………………………………………………….7

1.1 Суб’єкти  та учасники в справі про банкрутство…………………………7

1.2. Порушення провадження в справі про банкрутство…………………...20

1.3. Склад та розмір вимог кредиторів в справі про банкрутство…………23

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОЇ ПРОЦЕДУРИ  БАНКРУТСТВА (НА ПРИКЛАДІ ДІЯЛЬНОСТІ ПП «ЮРИДИЧНА ФІРМА ТКАЧ І КО», М. ЧЕРНІВЦІ )…………………………………………………………………………27

2.1 Процедура розпорядження майном як початкова судова процедура в справах про банкрутство та діяльність «юридичної фірми «Ткач і Ко» в цьому напрямку……………………………………………………………………………27

2.2. Процедура санації………………………………………………………..38

2.3. Укладання мирової угоди………………………………………………..48

2.4. Ліквідаційна процедура………………………………………………….54

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВОЇ ПРОЦЕДУРИ БАНКРУТСТВА В УКРАЇНІ……………………….. 64

3.1. Проблеми практичного здійснення  банкрутства………………………64

3.2. Недоліки законодавства про  банкрутство та шляхи їх усунення……..81

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..94

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….98

ДОДАТКИ

ВСТУП

Період переходу економіки України до ринкових відносин супроводжується кризою неплатежів, господарською взаємною заборгованістю, накопиченням боргів. Одним з механізмів правового захисту від таких проблем є процедура банкрутства. З однієї сторони, банкрутство дозволяє „відсіювати" неефективні підприємства, а з другої - сприяє оздоровленню господарюючих суб'єктів, що опинилися в тимчасових фінансових складнощах. Банкрутство - це невід'ємний елемент ринкової економіки.

Актуальність теми дослідження. Нормативно-правова база, що існувала до 2001 р. в Україні, яка регламентувала процес банкрутства, виявилася непрацездатною в сьогоденних економічних умовах та призвела до того, що великі підприємства отримали можливість, не лякаючись банкрутства, продовжувати поглиблювати кризу неплатежів. Але, не дивлячись на це, з кожним роком зростає кількість справ про неспроможність, розглянутих господарськими судами, що, без сумніву свідчить про те, що інститут банкрутства в Україні займає одне з провідних місць в розвитку нормальних економічних відносин серед учасників господарського обороту.

Недосконалість законодавства, що регламентує економічні відносини  призвела до численних зловживань з  боку господарюючих суб'єктів, які  відчуваються на макрорівні економіки. Найбільш розповсюдженим правопорушенням в цій сфері є фіктивне банкрутство підприємств. Здійснюється воно, як правило, з метою зміни власника або ухиленню від боргових зобов'язань.

Перед юристами доволі часто постає проблема процедури банкрутства підприємств, а літератури, що повною мірою висвітлює це питання, поки недостатньо, а та що є — не завжди відповідає якісним та професійним вимогам сьогодення.

Теоретична база дослідження. Багато відомих юристів та економістів в своїх публікаціях піднімають тему банкрутства: Вітрянський В.В., Баренбой П., Лопач В., Зінценко С, Лівшиц Н., Нікітіна О., Світ Ю. та інші. Це говорить про те, що тема банкрутства зацікавила достатньо велике коло учасників господарського обороту.

Мета і задачі дослідження. Мета цієї роботі полягає в узагальненні існуючого досвіду наукової розробки та законодавчої регламентації проблем правового регулювання банкрутства, виявленні недоліків та прогалин у чинному законодавстві, внесенні пропозицій щодо їх усунення та вдосконалення законодавства, що регулює цю сферу.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні задачі:

1. розкрити сутність процедури банкрутства, визначити їх види, вказати основні причини банкрутства підприємств;

2. проаналізувати правову базу регулювання процедури банкрутства підприємств;

3. виявити недоліки законодавства про банкрутство та розглянути можливість їх виправлення;

4. зробити висновки відносно перспектив розвитку законодавства про банкрутство.

Об'єктом дослідження є відносини, які виникають в сфері процедур банкрутства в Україні.

Предмет дослідження - особливості формування і розвитку інституту банкрутства в Україні.

Методологічна основа дослідження складає діалектичний метод пізнання суспільних явищ і процесів. В роботі використовуються також загальноприйняті в юридичній науці методи наукового пізнання: формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, історико-правовий та інші загальнонаукові і спеціальні методи.

Наукова новизна роботи визначена метою і поставленими завданнями. Вона полягає в тому, що в роботі було проведено аналіз правового регулювання судової процедури банкрутства в Україні.

Результатами проведеного дослідження  є наступні основні положення  та висновки:

1. Розглянуто законодавство про банкрутство, процедуру банкрутства і роль у ній учасників банкрутства підприємства.

2.   Узагальнено міжнародний досвід банкрутства підприємств.

3. Розглянуто проблеми, що виникають при проведенні санації, застосуванні мораторію. Проаналізовано проблеми, що виникають при банкрутстві по спрощеній процедурі відсутнього боржника, а також при ліквідації боржника в загальному порядку.

4.   Виявлено основні недоліки законодавства про банкрутство та шляхи їх усунення. Встановлено, що для запобігання недобросовісному користуванню своїми правами учасниками справи про банкрутство в частині затягування розгляду справи, слід на законодавчому рівні ввести відповідні зміни.

5. Пропонується внести зміни до тієї частини закону, що регулює введення мораторію. Ці зміни обумовлені великими економічними втратами, які несуть кредитори та держава, а також метою розробки заходів зі запобігання застосуванню різних махінацій по переведенню державних об'єктів до недержавної власності.

6. Розглянуто можливість визнання  угод боржника недійсними та  запропоновано удосконалення законодавства  в цій сфері.

7. Запропоновано застосування норм кримінального права стосовно деяких справ про банкрутство, що, на наш погляд, дасть змогу зменшити кількість справ про банкрутство в декілька разів.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що положення даної роботи можуть бути використані у подальшій науково-дослідницькій роботі та практичній роботі відповідних органів з питань банкрутства.

Емпірична база дослідження сформована на основі вивчення та узагальнення матеріалів зібраних в процесі переддипломної практики, а саме: а) додаток А – Виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Серія ААВ №207806; б) додаток А1 – статут приватного підприємства «Юридична фірма Ткач і Ко» затвердженого рішенням засновника Ткач В.Г. від 10 травня 2006 року; в) додаток А2 – зміни та доповнення до Статуту ПП «Юридична фірма Ткач і Ко» затверджених рішенням засновника №1/2012р. від 17 травня 2012 року; д) додаток В – зразок заяви про порушення справи про банкрутство ЗАТ «В; г) додаток С – ухвала по призначення справи до розгляду від 10.01.2012 року, справа №44/363-б, про визнання банкрутом; д) додаток С1 – ухвала від 10.01.2012р. по справі №5027/1015-б/2011 про порушення справи про власне банкрутство; е) додаток С2 – ухвала від 05.01.2012 р. по справі №8/35/б про призначення справи до судового розгляду; є) додаток С3 – ухвала від 10.01.2012р. по справі №5/5027/18-б/2011 про ведення процедури санації та призначення керуючим санацією; ж) додаток С4 – ухвала від 09.02.2012р. по справі №5/5027/678-б/2011  про затвердження звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу підприємства та ліквідацію підприємства, як юридичну особу – банкрута; з) додаток С5 – ухвала від 04.01.2012р. по справі №9/98/б про продовження строку ліквідаційної процедури підприємства.                 

 Структура роботи зумовлена метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1.

АНАЛІЗ ЗАГАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА  УКРАЇНИ ПРО БАНКРУТСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ПРАТОСПРОМОЖНОСТІ БОРЖНИКА АБО ВИЗНАННЯ ЙОГО БАНКРУТОМ»

1. Суб’єкти та учасники в справі про банкрутство.

 За часи СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам).

До 1992 р. в Україні процедура  банкрутства не застосовувалася. У  законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності господарюючих суб'єктів. Першим законодавчим актом, що встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств в Україні, був Закон України від 14 травня 1992 року "Про банкрутство". Закон порівняно простий, він складався з преамбули, трьох розділів і двадцяти двох статей. Суть його викладалася в преамбулі і зводилася до визначення умов і порядку визнання юридичних осіб банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів, іншими словами, — до ліквідації підприємств. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників. Він був про кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими шляхами, мабуть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Це був перший інститут банкрутства [20]. Незважаючи на те, що Закон "Про банкрутство" встановив процедуру ухвалення рішення про санацію, однак фактично, на практиці її не було. Мали місце лише одиничні випадки затвердження господарським судом санації. За своєю суттю це не була санація, а свого роду поручительство чи прощення боргів в обмін на майно чи права боржника. Така тверда схема без гарантій її реалізації тільки лише відштовхувала потенційних санаторів. Більш того. для великих підприємств вона була взагалі невірогідною. Тому для боржників залишалося два шляхи: просити суд "потягнути" справу, щоб поступово розрахуватися з кредиторами (поточні борги міг не платити), чи бути визнаним банкрутом. Однак, будучи визнаними банкрутами, підприємства. Спокійно продовжували свою діяльність. Закон "Про банкрутство" не діяв і не міг застосовуватися для промислових підприємств. По своїй суті він був розрахований на дрібний бізнес.

В Законі містилося дуже багато прогалин, що ускладнювало його застосування господарським  судом. На основі накопиченого досвіду  і відсутності повноцінного Закону про банкрутство Вищим господарським  судом України 18.11.1997 року було дано повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Роз'яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного виробництва і процедури банкрутства, регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство, установило вимоги до заяви кредиторів, боржника, визначило порядок проведення попереднього засідання і розгляду заяв кредиторів після оголошення вгазеті, регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії, а також визначило підстави припинення провадження в справі про банкрутство і залишення заяви кредитора, боржника без розгляду.

Незважаючи на те, що роз'яснення  не давало відповіді на багато питань, воно, проте, все рівно мало великий  позитивний ефект. Насамперед, роз'яснення  заповнило інтерпретаційними  нормами прогалини в Законі "Про банкрутство", полегшило роботу господарським судам і учасникам процедури банкрутства. Однак найважливіше, те що багато інтерпретаційних норм роз'яснення ВАСУ згодом було включено в новий Закон. Однак роз'яснення інтерпретувало неефективний Закон і, отже, не змогло і не могло б його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний Закон, який би містив кращі досягнення іноземних і національної правових систем [20].

Таким став Закон "Про відновлення  платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону "Про банкрутство") (надалі — Закон). У порівнянні з колишньою редакцією Закону, було змінено підстави для порушення справи про банкрутство; установлено процесуальні терміни розгляду справи; установлено нові судові процедури; уведено нову судову фігуру — арбітражний керуючий і ін.

Звичайно, у Законі залишились деякі  редакційні неточності і протиріччя, але в цілому він відповідає вимогам  сучасної економіки.

З 01.01.2004 року вступив в дію Господарський Кодекс України. Глава 23 цього Кодексу регламентує порядок визнання банкрутом суб'єкта господарської діяльності. Але в практичній діяльності слід користуватися спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України представлено загальні положення про банкрутство, які не дозволяють повною мірою застосовувати тільки Кодекс. В самому Кодексі постійно йдеться посилання на спеціальний Закон.

Особливість інституту банкрутства  полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це призводить до того, що не можна реально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце "сплав" норм матеріального і процесуального права [20].

Якщо, відповідно до колишньої редакції Закону, по неурегульованим відносинам широко застосовувався на бланкетному принципі господарський процесуальний кодекс (надалі ГПК), то нова редакція помітно звузила сферу такого застосування. Однак залишилася частина правовідносин, що підпадає під дії ГПК, не стикується з ним, що цілком природно. Не можна правові відносини, що виникли з нових економічних відносин, регулювати законодавством, заснованим на іншій, протилежній економічній і правовій системі.

Своєрідність Закону полягає в  тому, що він має пріоритет перед  іншими законами і, зокрема, Цивільним Кодексом України, Господарським Кодексом України, господарським і цивільним процесуальним кодексами.

На відміну від зазначених законів, де закріплено принцип рівності сторін та в процесі розглядаються приватні інтереси відповідача-боржника і позивача-кредитора, як окремих осіб, Закон має інші принципи. Тут загальний інтерес переважає над приватним. Інститут банкрутства покликаний спрацьовувати тоді, коли норми інших інститутів цивільного права не можуть забезпечити вирішення сформованої проблеми — неплатоспроможності боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані на приватний інтерес. Коли вступає в дію інститут банкрутства, інші інститути цивільного права припиняють свою дію стосовно боржника.

Інститут банкрутства має свої специфічні принципи: конфлікт інтересів; підпорядкування приватного інтересу більшості, тобто пріоритет загального інтересу над приватним; заміна неефективного власника на ефективного; задоволення грошових вимог кредиторів тільки в рамках процедури банкрутства та ін.

У відношенні процедур банкрутства осторонь не повинна залишатися і держава. У Законі особливо підкреслюється участь у процедурах банкрутства держави в особі спеціального державного органа, зокрема, у процедурі банкрутства державних підприємств. Функція державного регулювання здійснюється також через ліцензування діяльності арбітражних керуючих — діючої процесуальної фігури. В інституті банкрутства відбито пріоритет державних інтересів. Держава виключила з процедури банкрутства казенні підприємства й установило особливий порядок реалізації майна державних підприємств у процедурі санації і ліквідації.

В процедурі банкрутства немає  ні позивачів, ні відповідачів. Учасниками процесу в справі про банкрутство  є: боржник, кредитори, арбітражний  керуючий, власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника, державний орган з питань банкрутства та інші.

Українське законодавство про  банкрутство містить один критерій банкрутства: нездатність боржника у повній мірі задовольнити вимоги кредитора по грошовим зобов'язанням, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо оплати податків та зборів (обов'язкових платежів).

Згідно з абзацом 5 статті 1 Закону України "Про поновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом", суб'єктом банкрутства (банкрутом) визнається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо) [2].

Як витікає з визначення, поняття  суб'єкта банкрутства законодавець дає також і через поняття  боржника.

Згідно з вказаним Законом, боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути :

1) громадяни України, інших держав, не обмежені законом в правоздатності або дієздатності;

2) юридичні особи всіх форм  власності, встановлених Законом  України “Про власність".

Крім того, щоб бути віднесеним до суб'єктів підприємницької діяльності, такі особи повинні безпосередньо, самостійно, систематично, на власний ризик здійснювати діяльність з виробництва продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку.

Вказані особи також повинні  бути зареєстровані як суб'єкти підприємницької  діяльності. Крім того, положення Закону не застосовуються (тобто, вони не є суб'єктами банкрутства) до юридичних осіб — казенних підприємств або що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього.

Крім суб'єктів підприємницької  діяльності, відповідно частини 4 статті 5 Закону, суб'єктами банкрутства можуть бути юридичні особи, які діють у  формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду.

Закон встановлює певні обмеження  в можливості застосування процедур банкрутства. Оскільки Закон не містить ніяких вказівок відносно його застосування до громадських організацій, політичних партій, профспілок, релігійних організацій і оскільки такі організації, згідно з законами України, не є суб'єктами підприємницької діяльності, то вони не можуть бути суб'єктами банкрутства.

Згідно зі статтею 1 Закону, учасниками справи про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник  майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Основними дійовими особами процедури  банкрутства є сторони (кредитори  і боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство  залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

Головними процесуальними фігурами справи про банкрутство є кредитори, тому що від їх ініціативи, участі залежить доля боржника та всієї справи.

Кредитором, в розумінні ст. 1 Закону, є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку  підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Закон не встановив будь-яких обмежень за суб'єктами, що мають статус кредитора. Ними можуть бути будь-які українські, іноземні фізичні та юридичні особи[19].

Аналізуючи Закон, можна класифікувати  кредиторів та поділити їх на шість  груп: а) ініціюючі; б) вимушені; в) забезпечені; г) поточної заборгованості; ґ) привілейовані (пріоритетні); д) реєстрові.

Той що ініціює — це кредитор (кредитори), за ініціативою якого порушена справа про банкрутство. Правом на подання  заяви про порушення справи про банкрутство володіють особи, в яких є безспірні вимоги до боржника на суму не менш 300 мінімальних розмірів заробітної плати та незадоволені протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (ст. 6 п. З Закону). Після порушення справи про банкрутство інші кредитори, що мають право ініціювати процедури банкрутства, вже не можуть реалізовувати його. Справа про банкрутство порушується тільки одноразово. Якщо ініціюючі кредитори не володіють необхідною сумою вимог, то вони можуть об'єднати свої вимоги до боржника та звернутися до суду з загальною заявою.

Не можуть бути ініціюючими кредиторами: особи, перед якими боржник несе відповідальність за завдання шкоди  життю та здоров'ю; з виплати авторської винагороди; засновники (учасники) боржника — юридичної особи з зобов'язань, що постають з такої участі, а також чиї вимоги забезпечені заставою.

Вимушені — це кредитори, які  звертаються до суду після публікації в офіційному печатному органі об'яви  про порушення справи про банкрутство  або визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Після публікації в процедурі розпорядження  майном об'яви про порушення справи про банкротство до суду звертаються  кредитори, заборгованість яких виникла  до порушення справи про банкрутство  незалежно від забезпеченості їх вимог.

Якщо публікація стосується визнання боржника банкрутом та відкриття  ліквідаційної процедури, то до суду звертаються кредитори, вимоги яких виникли в процедурі розпорядження  майном і (або) санації незалежно  від настання строку виконання зобов'язань.

Якщо вимушені кредитори не звернулися в встановлений Законом строк  до господарського суду, то вони втрачають  право на сплату боргу в рамках процедури банкрутства (пункт 2 ст. 14 Закону).

Забезпечені — кредитори, чиї вимоги повністю або частково забезпечені заставою. В даному випадку треба розуміти під заставою ту, що виникла в силу договору або Закону (ст. 1 Закону "Про заставу"). Не можуть вважатися забезпеченими кредитори, чиї вимоги забезпечені в силу інших нормативних актів (адміністративна застава). Забезпечені кредитори не мають права ініціювати справу про банкрутство, однак зобов'язані надати свої вимоги до суду (під вірогідністю їх втрати) після публікації в газеті, тобто одночасно є і вимушеними кредиторами. В той самий час забезпечені кредитори мають право на задоволення своїх вимог при ліквідації боржника в першу чергу та мають право вето (дають письмову згоду) на укладання мирової угоди.

Пріоритетні (привілейовані) — кредитори, чиї вимоги не потребують визнання господарським судом та підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства. Такі кредитори можуть звертатися до суду про визнання їх кредиторами і в цьому разі вони користуються правами реєстрових кредиторів, тобто кредиторів, чиї вимоги включено до реєстру. Якщо пріоритетні (привілейовані) кредитори не звертаються до суду про визнання їх такими, то в цьому разі їх вимоги, на відміну від інших кредиторів, не можуть вважатися погашеними. Іншими словами, задоволення вимог привілейованих кредиторів здійснюється незалежно від визнання їх господарським судом. З іншого боку, на вимоги привілейованих (пріоритетних) кредиторів не розповсюджується дія мораторію, і такі вимоги підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства. Привілейованими кредиторами є громадяни з відшкодування шкоди життю та здоров'ю. Вимоги пріоритетних (привілейованих) кредиторів погашаються в другу чергу.

Реєстрові — кредитори, чиї вимоги включені до реєстру та визнані (затверджені) господарським судом. Тільки кредитори, чиї вимоги включено до реєстру та визнані господарським судом, мають право участі в процедурі банкрутства безпосередньо або опосередковано, через збори (комітет) кредиторів. Вимоги таких кредиторів складають основу процедури банкрутства.

Всі кредитори переслідують різні інтереси. Одні кредитори бажають отримати задоволення їх вимог негайно (по заробітній платі), другі - вимушені були (з вірогідністю втрати вимог) прийняти участь в справі, треті - є контрагентами боржника і зацікавлені в збереженні виробництва. Таким чином, між кредиторами об'єктивно діють протиріччя в формі конфлікту інтересів.

На відміну від позовного  провадження, в якому задовольняються  всі заявлені вимоги та дотримуються всі інтереси сторони, в процедурах банкрутства діє принцип більшості. Інтереси всіх кредиторів представляє спеціальний колегіальний орган — збори (комітет) кредиторів, де кредитори (члени комітету кредиторів) володіють кількістю голосів, пропорційно сумі їх вимог, що включені до реєстру, кратній тисячі гривень [19].

До компетенції загальних зборів кредиторів віднесено такі питання: вибори комітету кредиторів; визначення кількісного складу комітету кредиторів; визначення його повноважень; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або його окремих членів.

Основним органом, що представляє інтереси всіх кредиторів в справі про банкрутство, є комітет кредиторів. Комітет кредиторів обирається на загальних зборах в кількості не більш семи осіб, за списком, відкритим голосуванням, більшістю голосів кредиторів, присутніх на зборах кредиторів.

До компетенції комітету кредиторів Закон, відносить: підготовку мирової  угоди; внесення пропозицій господарському суду про подовження або скорочення строку процедур розпорядження майном або санації боржника; звернення  до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури; припинення повноважень арбітражного керуючого та призначенні нового; наданні згоди на укладання арбітражним керуючим значних угод або угод боржника, в яких є зацікавленість.

Рішення зборів (комітету кредиторів) вважається прийнятим більшістю  голосів кредиторів, якщо за нього  проголосували присутні на зборах (комітеті) кредиторів (ст. 16 п.9 Закону). Іншими словами, рішення приймається біль¬шістю голосів від кількості голосів, присутніх на зборах (комітеті) кредиторів.

Наступною основною процесуальною  фігурою банкрутства є боржник (банкрут). Боржник — це суб'єкт  підприємницької діяльності, нездатний  виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання строку їх сплати.