Відносини Німеччини з її африканськими колоніями кін. ХІХ – поч. ХХ століття

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

КВАЛІФІКАЦІЙНА  РОБОТА

за спеціальністю 6.030201

Відносини Німеччини з її африканськими колоніями

  кін. ХІХ – поч. ХХ століття

Студент-виконавець:

_______________

49 групи факультету  політичних наук

Науковий  керівник:

__________

Рецензент:

____________

Допущено до захисту

Зав.кафедри _____________

«___»_____________2013 р.

Миколаїв – 2013 

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ  СКОРОЧЕНЬ……………………………………...…3

ВСТУП……………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1. Історичні  передумови формування колоніальної політики Німеччини……………………………………………………………….………11

1.1. Об'єднання Німеччини та зародження засад політики колонізації…...…11

1.2. Колоніальний рух в Німеччині: становлення ідей та діяльність провідних  організацій………………………………………………………………………18

1.3. Берлінська конференція 1885 року як відправна точка у «гонці за Африку». …………………………………………………………………….….25

РОЗДІЛ 2. Колоніальна  експансія Німеччини на початку  ХХ ст. та роль її африканських володінь……………………………...……………………..31

2.1. Відносини Німеччини зі своїми африканськими колоніями в умовах Першої світової війни…………………………………………………………..31

2.2. Версальський мирний договір 1919 року та його роль у німецько-африканських відносинах…………………………………………………..….38

Розділ 3. Політика Німеччини відносно своїх колишніх володінь в Африці сьогодні……………………………………………………………..…44

3.1. Німецько-африканський вектор зовнішньої політики у системі сучасних міжнародних відносин та наслідки їх колонізаційного минулого…………...44

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….….51

Список  посилань до розділів………………………………...……55

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………...66

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….70

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ  СКОРОЧЕНЬ

АКТ – країни Африки, Карибського  басейну та Тихого океану

АФ –  Африканський банк

ВБ – Велика Британія

ЄС – Європейський Союз

НДР – Німецька демократична республіка

НКС – Німецький колоніальний союз

США – Сполучені Штати  Америки

ТНК – Товариство за німецьку колонізацію

ПАС – Південно-африканський Союз

ПЗА – Південно-Західна Африка

ФРН – Федеративна республіка Німеччина

РОЗДІЛ 1. Історичні передумови формування колоніальної політики Німеччини

1.1. Об'єднання  Німеччини та зародження засад  політики колонізації

У 1871 році завдяки військовим зусиллям монархічної Пруссії було завершено об'єднання Німеччини. Настав кінець політичної роздробленості однієї з найбільших країн Європи і з утворенням Німецької імперії  виникла нова ситуація, що істотно  змінила розстановку сил не лише на Європейському континенті, а й  в усьому світі. Анексії чужих  територій поєднувалися в політиці Німецької імперії з диктатом і залякуванням сусідніх держав, із зусиллями щодо створення військових блоків. Все це робилося заради досягнення гегемоністських цілей німецького імперіалізму в Європі.

Поява молодої Німецької імперії  в центрі європейського континенту, її бурхливий економічний розвиток, стрімке зростання населення  призвели до такого стану країни, що необхідність проведення власної колоніальної політики була просто необхідна. Та в  перші імперські роки керівництву  країни було не до проведення колоніальної політики, так як відбувався процес формування і зміцнення інституційних  основ держави і всієї системи  функціонування молодої імперії [36].

Через створення монополістичних об'єднань, концентрації промислового та фінансового капіталу німецьким монополістичним об'єднанням ставало тісно в межах країни через відсутність зовнішніх джерел сировини і ринків збуту товарів, які були у найбільших колоніальних держав – Англії, Франції та Росії, що грали визначальну роль у міжнародних відносинах. Молода німецька буржуазія в міру посилення своїх позицій у суспільстві стала настійно вимагати від імперського уряду прискореного проведення власної колоніальної політики. І в цій програмі її цілі збіглися з планами верхівки прусського мілітаризму, силами якого в ході об'єднавчих воєн була утворена Німецька імперія, яка вважала військову міць найбільш пріоритетною складовою у справі участі в світовій колоніальній політиці і, потім, у встановленні німецького панування над Європою та світом [37].

Першопричиною німецької  експансії - політичної та військової - не стали соціально-економічні процеси, характерні для Німеччини в останній третині XIX ст. Об'єднання Німеччини дало потужний поштовх її капіталістичному розвитку, а ліквідація митних бар'єрів, свобода пересування для населення, введення єдиної системи мір і ваг, прийняття єдиного торгового кодексу та інші подібні заходи, проведені після об'єднання, забезпечили розвиток загальнонаціонального внутрішнього ринку, відкрили широкі можливості для вільного розвитку промисловості і торгівлі [38]. Слідом за цим розпочалась капіталістична індустріалізація Німеччини відразу ж взяла високі темпи. Цьому, зокрема, сприяло отримання 5 млн. фр. контрибуції після франко-пруської війни 1871 р., а також збіг часу індустріалізації з періодом найбільших науково-технічних відкриттів, що призвели до корінних змін у технології виробництва [39].

Необхідно підкреслити, що в той історичний відрізок світової історії, коли на початку 70-х рр.. XIX в. в Європі з'явилося нове державне утворення – Німецька імперія, колоніальний розділ заморських земель був, в основному, завершено. Їх власниками стали Англія, Франція та інші європейські держави, які розділили ще задовго загальний колоніальний пиріг відповідно статуту своєї економічної, а головне - військової потужності. У той же час до 1871 року склалася струнка система міжнародних відносин не давала Німеччині можливості увійти в неї на рівних і не передбачала появи ще одного лідера на політичній карті Європи [40].

Дослідження показало, що у зв'язку з тим, що до територіального розширення в Європі військово-силовими засобами Німецька імперія була ще не готова, політика експансії поза Європи була більш пріоритетною і ефективною, так як кордони колоніальних держав, наприклад, в Африці були ще не є чітко позначені. Тому перші колоніальні захоплення були здійснені Німецькою імперією в Африці і Океанії, а потім, у міру посилення економічної і військової потужності країни, - у Китаї.

Тут варто звернутись до власне визначення поняття «колоніальної політики». Можна виділити два основні підходи:

1. діяльність держави, економічно та політично більш розвиненої, спрямована на включення до кола свого впливу та остаточне підкорення іншої держави, менш сильної, або ж народів, що знаходяться на нижчому щаблі розвитку і, часто, ще не завершили державного оформлення, а також утримання держави чи народу у своїх руках;
2. політика поневолення і експлуатації за допомогою військового політичного та економічного примусу народів, країн або територій переважно з іншонаціональним населенням, часто економічно менш розвинених [41].

 В період реалізації колоніальної політики Німеччини, існувало протиріччя між зовнішньополітичною концепцією держави, яка включала в себе агресію в Європі, та в першу чергу - військову перемогу над Францією в якості центрального завдання, та колоніальною експансією. Це протиріччя було джерелом сумнівів та вагань правлячих кіл Німеччини при переході імперії до політики колоніальних загарбань. Але оскільки інтереси правлячих кіл і, перш за все, монополістичної буржуазії, вимагали переходу країни до колоніальної експансії, рейхсканцлер Бісмарк, погляди якого неможливо відділити від їх інтересів, виступив за проведення такої політики. 
Він знехотя вів Німеччину по дорозі колоніальної експансії, оскільки більш пріоритетною для нього залишалася «континентальна» - європейська дипломатія. Бісмарк цілком був поглинений тим, щоб зберегти створену ним Німецьку імперію і уникнути війни з якою-небудь європейською державою або коаліцією держав. У зв'язку з цим він «дружив» з найсильнішим континентальним державою - Росією, уклав союз з Австрією у 1879 р., союз з Італією в 1882 р. (створивши Троїстий союз), щоб мати союзників у разі війни на два фронти - з Росією чи Францією та всіляко заохочував колоніальну експансію Франції в Африці та Азії, щоб відвернути французів від думки про «реванш», про повернення Ельзасу та Лотарингії [42]. 

Маючи такий підхід до зовнішньої політики, Бісмарк дуже неохоче йшов на створення німецьких колоній, щоб, у свою чергу, не ризикувати небезпечними сварками з великими державами. Під сильним тиском великих торгово-фінансових і промислових кіл «залізний канцлер» змушений був погодитися на створення в Африці і Океанії німецьких торгових колоній. При цьому він відразу домовився, що імперія відмовляється забезпечувати їх військовою підтримкою, тому що не може відволікати сили з європейського континенту перед обличчям загроз з боку сусідів. 

Цінність колоній для Бісмарка продемонструвала англо-німецька Занзібарська угода, за якою рейхсканцлер обміняв африканський протекторат Віту на стратегічно важливий для Європи район Гельголанд. Колонії часто служили Бісмарку розмінною картою для реалізації національних інтересів Німеччини у Європі [43].

Але на відміну від Бісмарка новий кайзер Вільгельм ІІ марив  не європейської, а «світовою політикою». У зв'язку з цим питанню розширення колоніальних володінь він надавав особливого значення. 

1) Колонії розглядалися  як засіб посилення престижу  Німеччини на міжнародній арені; 

2)Будівництво потужного військово-морського флоту було в першу чергу націлено на проведення широкомасштабної колоніальної експансії;

3) За всіма напрямками  Німеччина проводила агресивну  колоніальну політику, йдучи шляхом  відкритих зіткнень з провідними  імперіями: з Британською під  час підтримки бурів в 1899 р., з Французькою в період Марокканських криз 1905 і 1911 роки. 

4) Принципово інший стала схема управління та експлуатації колоній, що було пов'язано зі збільшенням числа монополій, зацікавлених в них. При Вільгельмі імперія орієнтувалася на створення постійних торговельно-промислових, добре захищених колоній, які мають свою спеціалізацію. З метою ефективного управління ними в адміністративний апарат вводилися банкіри і промисловці, які краще уявляли потенціал рентабельності колоній, розміщували тут свої капітали, збагачуючись, а й розвиваючи колонії. Держава брала активну участь в експлуатації колоній, субсидуючи численні проекти із будівництва залізниць, створення промислових підприємств і банків [44].

Таким чином на кінець ХІХ  століття під протекторатом Німеччини  знаходились такі території, як придбані бременським комерсантом Адольфом Людерітцем землі на території сучасної Намібії. У квітня 1884 з них була утворена Німецька Південно-Західна  Африка; німецьке Того в липні 1884; землі  Адольфа Вермана  - Німецький Камерун  в липні 1884; Німецька Східна Африка в лютого 1885, що належала Карлу Петерсу  і «Товариству за німецьку колонізацію»;  Віта (сучасна Кенія) [45]. А під час другого марокканського кризи Німеччина отримала частину території французького Конго , яка була приєднана до німецькому Камеруну.

Важливо підкреслити, що всі німецькі колонії, за винятком куплених у Іспанії її володінь в Океанії, були оголошені протекторатами. Вони не були захоплені збройною силою, а придбані на "правовій" базі двосторонніх договорів з представниками правлячої верхівки місцевих племен із зобов'язанням взяття їх території під імперський захист.

Німецькі протекторати були строго спеціалізовані. Так, Німецька Південно-Західна Африка (Намібія) була поселенською колонією німецьких колоністів, які після придушення народних виступів і геноциду на початку XX століття, по суті, стали повновладними власниками всієї території протекторату.

Камерун і Німецька Східна Африка (Танзанія, Руанда, Бурунді) і Того як колонії плантаційного сільськогосподарського виробництва і торгівлі. Поряд  з цим в ході освоєння протекторатів  були здійснені геологорозвідувальні вишукування і створені рудники з видобутку мінеральної сировини для німецької промисловості. Для зміцнення колоніального режиму в протекторатах використовувалися економічні, духовні та військово-силові засоби [46].

Серед економічних засобів найбільш ефективними були залучення аборигенів до роботи на плантаціях і рудниках, на фермерських господарствах за допомогою введеної системи податкових зборів, на оплату яких придбати необхідні засоби місцевим жителям без рабської праці на нових господарів було практично неможливо.

Активним засобом німецької  колоніальної політики було духовне  просвітництво, але в той же час  і поневолення місцевого населення. У всіх німецьких протекторатах на базі раніше створених місіонерських центрів були створені церкви та школи, медичні заклади та притулки, за допомогою яких аборигени не тільки долучалися до християнських цінностей, до європейської культури, але також до терпимості і необхідності здійснення трудової повинності в умовах нових німецьких порядків "цивілізованої експлуатації" [47].

Разом з тим найбільш "ефективними" були військово-силові засоби колоніальної політики, так як закріплення захоплених територій здійснювалося за допомогою  військово-колоніальної адміністрації  та її поліцейського апарату при  обов'язковому військовому забезпеченні губернаторськими охоронними військами  за підтримки німецького флоту. Слід підкреслити, що із створенням і подальшою діяльністю приватних, державних і змішаних колоніальних компаній набувався економічний колоніальний досвід, а в ході формування та функціонування колоніальної адміністрації, структур охоронних військ і поліції опрацьовувалися цивільні і військово-силові способи забезпечення "німецького порядку" в цілях найбільш ефективного використання протекторатів в інтересах метрополії. Поряд з цим набувався і досвід в області геноциду по відношенню до місцевого населення та організації концтаборів і гетто, які пізніше нацистське керівництво застосовувало на практиці в роки Другої світової війни [48].

Охоронні війська і поліцейські  сили в німецьких колоніях створювалися в залежності від місцевих умов. У Німецькій Південно-Західній Африці охоронні війська формувалися в основному з європейців, а представники місцевого населення залучалися тільки в поліцію на рядові посади. У Того були створені лише поліцейські сили. У Камеруні охоронні війська складалися з найманців з інших районів Африки, а особовий склад поліції набирався з місцевого населення тільки на рядові посади. Керівна ланка колоніальної поліції формувалося тільки з німецьких громадян. У Німецькій Східній Африці охоронні війська створювалися з європейців (керівний склад) і місцевого населення (в основному рядовий склад). Особовий склад поліцейських сил формувався таким же чином і призначався для супроводу караванів і забезпечення порядку. Однак у кризових ситуаціях цих сил було явно недостатньо, і без військової допомоги з метрополії, як і в інших протекторатах, вони обійтися не могли.

Важливо відзначити, що військово-силові засоби колоніальної політики були визначальними  і найбільш пріоритетними, що властиво державам з імперською системою влади і особливо наочно проявилося в історії Німеччини. Військово-силові структури держави були як би відділені від соціальної сфери, але в теж час вся суспільно-політична система суспільства працювала на них[49].

Таким чином, варто ще раз зазначити, що зародження і становлення колоніальної політики Німецької імперії проходило  в період, коли колоніальний розділ був вже, по суті, майже завершено, що зробило свій істотний вплив на характер економіки фатерланду і  на розвиток зовнішньої і внутрішньої  політики. Стрімке економічне піднесення в країні наприкінці 70-х і 80-х років  значно посилило військову міць імперії  і, відчувши силу, німецьке суспільство  прагнуло увійти до клубу великих  колоніальних держав, але вже не рядовим його членом, а претендентом на провідне місце не тільки в клубі, а й у світовій політиці. Німеччина, взявши на озброєння досвід колоніальної політики всіх провідних колоніальних держав, не могла реалізувати його на практиці, так як "вільних земель" для здійснення заморської експансії в наявності вже не було, і вирішити назрілу колоніальну проблему імперії могла тільки велика європейська війна. Без сильного сучасного військово-морського флоту і потужних сухопутних військ успішно провести цю війну було неможливо, і тому керівництво імперії приступило до реалізації програми з будівництва флоту і модернізації армії. Ідеологічною підживленням цієї політики мало стати утворення масового колоніального руху в країні.

1.2. Колоніальний рух в Німеччині: становлення ідей та діяльність провідних  організацій

Політика колоніальних захоплень  складалась з сукупності цілеспрямованих  дій в економіці, політиці та ідеології. У першу чергу ідеологам колоніальної політики необхідно було довести, що колонії потрібні Німеччині. Підтвердити це повинні були численні теорії про нестачу у Німеччині «життєвих засобів» та «життєвого простору». Потім слід було показати, що захоплення можливі, що колоніальна політика відповідає потребам економіки Німеччини. Існувало також й третє завдання – сформулювати і довести право Німеччини на колоніальні загарбання.

Колоніальна ідеологія Німеччини  народилася на грунті, удобреному шовіністичними і мілітаристськими доктринами.  Використовуючи це ідеологічну спадщину, журналісти, політики і вчені, звертаючись до різних верств німецького суспільства прагнули до єдиної кінцевої мети: довести право Німеччини на особливе місце у світі, в долі інших країн і народів.

Посилення пропаганди колоніальних захоплень мало крім економічних  і політичних переваг і цілком певний внутрішньої аспект: правлячі кола німецької імперії сподівалися  за допомогою колоніального ажіотажу в якійсь мірі розрядити соціальні суперечності [50].

Примітною рисою тогочасного  суспільно-політичного життя Німеччини  була наявність безлічі політичних, професійних, економічних, релігійних, культурно-просвітницьких спілок і товариств, що склали цілу систему організованого впливу пануючих верств на громадську думку, на розвиток національної свідомості німецького народу. Ця система створювалася або безпосередньо державою, або з її схвалення або за її підтримки буржуазно-юнкерських партій.

Таким чином утворювався  німецький імперський союз проти  соціал-демократії і безліч подібних організацій. Вони мали філії на всій території імперії, випускали величезними тиражами газети, листівки тощо. У цій пропагандистській літературі на всі лади оспівувалася головна тема – перевага німців над іншими націями і необхідність встановлення німецької гегемонії в усьому світі [51].

У 1873 році було організовано «Африканське товариство в Німеччині», що ставило своєю метою географічне  дослідження Африки [52].

Найпотужніші спілки підприємців виникли в галузях промисловості, де велике виробництво беззаперечно переважало, зокрема у гірничій справі і чорній металургії. Створений в 1876 р. Центральний союз німецьких промисловців, одним із засновників якого був великий промисловець В. фон Кардорф, зайняв провідні позиції серед інших підприємницьких об'єднань важкої індустрії. Через пресу та політичні організації Союз здійснював великий вплив і на громадську думку, і на колоніальну політику Німеччини на рубежі століть і в наступні роки.

Пізніше виникли Конфедерації промисловців (1895 р.), Ганзейська ліга, яка склалася в ході боротьби навколо митної політики на початку ХХ-го століття, і Німецький з'їзд представників торгівлі (надалі – промисловості і торгівлі), але вони не похитнули ролі Центральної спілки німецьких промисловців як головного виразника інтересів західнонімецької важкої індустрії на колоніальних територіях. Великі підприємницькі об'єднання виникали і в інших галузях економіки. Вони брали найактивнішу участь у створенні політичних організацій, таких, як Німецький колоніальний союз і Німецький флотський союз [53].

У 1878 р. в Берліні виникає  Центральна спілка торгової географії  та сприяння німецьким інтересам  за кордоном. Його членами були великі фінансисти і промисловці: А. фон Ганземан, В. Сіменс, В. Аннеке, видатний чиновник відомства закордонних справ Г. фон Куссеров. Також Союз підтримували голова Німецького банку Г. Сіменс і промисловець Х. Грузон. Союз ставив своєю метою, як говорилося в його статуті, «відкрити німецькій торгівлі і промисловості нові області збуту та сприяти створенню торгових і навігаційних станцій, а також поширити вплив на німецьких колоніальних територіях». Його відділення незабаром виникли в Бармені, Темниці, Фрейбурзі, Йєні, Кассілі та Штутгарті. в Лейпцигу з ініціативи Е.Гассе, майбутнього голови Пангерманського союзу, було створено Товариство торгової географії та колоніальної політики, а в Баварії під керівництвом Ф.Ратцеля - Мюнхенський союз захисту німецьких інтересів за кордоном.

У січні в 1881 р. з ініціативи колоніального діяча Ф. Фабрі було засновано Західнонімецьке товариство колонізації та експорту. На установчих зборах в Дюссельдорфі зібралися, як повідомлялося в пресі, «60 найвидатніших представників Рейнсько-вестфальської великої індустрії і торгових представників». Головою товариства став кельнський промисловець Е.Ланген, до складу правління входив генеральний секретар Центральної спілки німецьких промисловців Х. А. Бюкк; до Суспільства незабаром приєдналися генеральний директор гельзенкирхенського гірничорудного акціонерного товариства Е. Кірдорф і Ллойд Х. Х. Майєр [54].

Приблизно в той же час  виник ряд регіональних торговельних і колоніальних товариств, які ставили  своїм завданням шляхом колоніальної політики домагатися розширення німецького експорту, а також вирішення соціального питання в Німеччині шляхом еміграції за море «надлишкового» населення .

Навесні 1882 р. аугсбургска  «Альгемайне Цайтунг» опублікувала статтю Макленбургского поміщика барона Г. фон Мальтцана, що оголосив створення  торгових колоній справою, життєво  важливою для Німеччини. Висуваючи ідею створення загальнонімецької колоніальної організації, Мальтцман діяв у тісному контакті з групою фінансистів і підприємців, до яких незабаром приєднався князь Гогенлоу-Лангенбург, депутат рейхстагу від Німецької імперської партії, роками виступав за активну колоніальну політику. Таким чином у 1882 році виникає Німецький колоніальний союз, тобто в період, коли Німеччина приступала до захоплення колоній.  Новина про його заснування зустріла підтримку в експансіоністських колах політиків і промисловців, торговців і банкірів, вчених і журналістів. Установчі збори союзу відбулись 6 грудня 1882 у Франкфурті-на-Майні. Агресивна пропаганда цієї організації фінансувалася главою банку «Діськонто Гезельшафт» Генземанном і найбільшим промисловцем Кірдорфом.  Організація діяла активно та мала велику підтримку, зокрема показовими є результати, що на початку своєї діяльності Союз об'єднував близько 200 членів, а вже в 1884 році в 43 його відділеннях налічувалося до 9 тис. членів. До 1900 р. товариство налічувало в своїх лавах 36 тис. членів [55].

Бурхливе зростання числа  прихильників придбання колоній  і політичного впливу колоніалістіческіх кіл у 80-х роках було пов'язано  з початком переходу капіталізму в імперіалістичну стадію, з формуванням монополій та їх нестримним експансіонізмом. Для ведення пропаганди колоніальне товариство видавало газету «Дойче Колоніальцайтунг», різного роду брошури та інші матеріали, а також широко використовувало пресу провідних буржуазних партій, в тому числі націонал- ліберальну «Кьольніше Цайтунг». Німецьке колоніальне товариство, що було організацією великої буржуазії (передусім її монополістичних кіл) і юнкерства, справляло значний вплив на внутрішню і колоніальну політику Німецької імперії.

Керівний  склад  Німецького колоніального товариства був приблизно  таким же, як і в Пангерманському союзі, більше того, нерідко це були ті ж самі особи, і вони, природньо, проводили в обох організаціях одну і ту ж політику. Юнкери і капіталісти, професори університетів і викладачі гімназій, чиновники та офіцери, священики та лікарі, юристи і економісти - всі вони вимагали німецької колоніальної експансії. Жорсткі методи імперіалістичної колоніальної політики не тільки схвалювалися, а й активно підтримувались [56].

Німецький колоніальний союз підняв нову хвилю пропагандистської кампанії на користь політики колоніальних придбань. У країні з'явилося безліч брошур, памфлетів і інших пропагандистських матеріалів, які з економічної, політичної і навіть релігійно-етичної точки зору барвисто розповідали про незрівнянні принади та чудові вигоди активної колоніальної політики.

До Німецького колоніального  союзу вступило Західнонімецьке  товариство колонізації та експорту, що говорило про особливу зацікавленість промисловців Рейнланду-Вестфалії  в колоніях.  Берлінське, а також Лейпцігське і Мюнхенське товариства торгової географії спочатку зберігали свою самостійність, але їх голови були членами правління нової організації, до якої корпоративно входили Центральний союз німецьких промисловців, Об'єднання німецьких промисловців заліза та сталі та Об'єднання німецьких металургів, а також 23 торгові палати, 16 великих міських магістратів з їх обер-бургомістрами 15 торгових товариств. У чисельному відношенні серед членів Німецького колоніального союзу в перші роки його існування переважали підприємці середнього класу, торговці й освічені бюргери, але керівне ядро складали представники великої буржуазії і юнкерства [57].

Головою «Колоніального союзу» був князь Гогенлоу-Лангенбург: як родич глави династії Гогенцоллернів і в якості віце-президента рейхстагу він у великій мірі сприяв просуванню колоніальних проектів, особливо банку «Дісконтогезельшафт», з яким був особисто пов'язаний. У списку засновників «Колоніального союзу» були і такі аристократичні імена, як граф  Штольберг-Вернігероде, герцог фон Ратібор, граф Арнім фон Бойтценбург, граф фон Франкенберг-Тілловітц – великий сілезький магнат і власник підприємств важкої промисловості. Серед засновників спілки були представники великої промисловості, нетитуловані, але вельми впливові фігури, такі як: Штумм, Брюнинг, Бенігсен, Гаммахер і, нарешті, Мікель, який з учасника союзу комуністів давно перетворився на ренегата і шанувальника Бісмарка, а тепер став бургомістром Франкфурта-на-Майні і однієї з провідних фігур у «Дісконтогезельшафт». Глава цього банку Ганземан і лейб - банкір Бісмарка Блейхредер, великий гамбурзької судновласник Верман і багато інших владних фігур брали активну участь у діяльності «Колоніального союзу» і були безпосереднім чином зацікавлені у здійсненні колоніальних захоплень [58].

У грудні 1887 р. відбулося  злиття Західнонімецького товариства з Німецьким колоніальним союзом в Німецьке колоніальне товариство, ідеологом якого став Ланге –  видавець газети, демагог, антисеміт  і расист в одній особі.

Генеральний штаб  встановив найтісніші зв'язки з німецькою монополістичною буржуазією, але головне у відносинах військових і монополій складається, звичайно, в їх взаємовигідних економічних зв'язках: отримання військових замовлень зобов'язували їх, у свою чергу, підтримувати агресивні прагнення Німеччини, що підтверджувалося і спільністю військових цілей, розроблених монополістами і генеральним штабом. Програмні цілі німецьких промисловців у державних органах представлялися генеральним штабом і прусським військовим міністерством, адже заради досягнення своїх цілей німецький імперіалізм і мілітаризм планували розв'язання війни за переділ світу[59].

Також варто відмітити, що спеціальні колоніальні організації сповідували ідеї мілітаризму й шовінізму. Найбільш активнимз них був Пангерманський союз, який ставив собі за мету пропаганду світової експансії і переваги німців над іншими народами, обгрунтування загарбницьких домагань німецької буржуазії і юнкерства, культивування пруссько-юнкерських реакційних традицій.

Взагалі-то, Пангерманський союз зобов'язаний своїм виникненням німецькому колоніальному руху 80-х років. Так як в 1886 р. відомий африканський діяч Петерс, засновник Німецького колоніального товариства, представив ідею щодо скликання загального німецького з'їзду в Берліні, до якого були запрошені всі провідні фігури німецьких колоніальних захоплень, об'єднані тут же в союз під назвою «Пангерманський союз» . З тієї пори союз піддався чималим змінам. Він майже зовсім розпався, але з поверненням  Петерса в Африку, відродився після укладення Занзібарскої угоди з Англією в 1891 році на нових засадах [60].

У такому вигляді «всенімецкій союз» з'явився виразником національних прагнень і задався метою пильно стежити за всіма питаннями колоніальної політики, бажаючи, по можливості, впливати в національному дусі на дії уряду. Тісно пов'язаний з усіма верствами німецького суспільства і численними політичними нитками з німецьким урядом, Пангерманський союз у своїй діяльності як відомо, використовував агресивні дії щодо колоніальних надбань. Однак уряд зазвичай з тактичних міркувань заперечував свою причетність до пропаганди і настільки відвертим загарбницьким планам Пангерманського союзу [61].

Отже, можна підсумувати, що з переходом до імперіалізму в німецькій колоніальної експансії складається дві основні течії, що розрізняються за методами, за допомогою яких можна було найбільш успішно здійснити експансіоністські цілі. Висування таких цілей завжди визначається історично конкретними «соціальними інтересами» тієї чи іншої групи монополістичного капіталу, що склалися в даних історичних умовах. Юнкерство і магнати важкої індустрії наполягали на застосуванні насильницьких анексіоністських методів придбання чужих територій. Основними виразниками їхніх поглядів стали Пангерманський Союз та його дочірні організації. Дотримувалися більш гнучкої лінії кола монополістичної буржуазії, насамперед великого банківського капіталу, нових галузей промисловості, тісно пов'язаних з німецьким банком хімічних та електротехнічних концернів, а також ще не повністю монополізованої промисловості готових виробів, були прихильниками «мирних» методів експансії, зокрема у формі середньоєвропейського економічного союзу держав Центральної Південно-Східної Європи під егідою Німеччини. Треба, однак, відзначити, що і серед пангерманцев були широко поширені плани утворення середньоєвропейського економічного союзу, очолюваного Німеччиною, - так звана «Серединна Європа». Таке об'єднання повинно було, на їх задумам, служити базою світової експансії німецького імперіалізму.