Вища освіта

Вступ

Актуальність теми. Вища освіта – це  найважливіший елемент розвитку людських ресурсів для будь – якої країни світу. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння, перероблення знань і досвіду. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби суспільства. Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну із провідних позицій. Благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічного, науково – технічного, політичного та соціального прогресу залежить від якості та рівня освіти. Університети відіграють одну із основних ролей у всій системі вищої освіти, державні та приватні учбові заклади, що входять до системи вищої освіти, - коледжі, технічні навчальні заклади, наукові лабораторії, центри підвищення кваліфікації, центри дистанційного навчання та інші, - утворюють мережу закладів, що забезпечують формування людського потенціалу більш високого рівня, необхідного для розвитку.

Роль освіти особливо зростає в сучасну епоху, ускладнення всіх форм життя, впровадження високих технологій потребує передбачення результатів людської діяльності. Недостатній рівень, як професіоналізму, так і загальної культури загрожують не тільки локальним, а і глобальним наслідкам. З початком ХХІ століття вища школа зустрічається зі складнощами, що виникають в результаті інтеграції вслід глобалізації, зростаючої ролі знань як головного показника економічного росту та революції в області інформації. Освіта змушена опановувати виклики глобалізації, адаптувати свої відповіді на них до тих умов, у яких реалізується її цивілізаційна місія та гуманістичне призначення.

У нинішньому глобалізованому світі особливе значення набуває питання забезпечення рівного доступу до якісної освіти, про що свідчать основні акценти в міжнародних документах з питань розвитку освіти останніх років. Тому в умовах сучасних модернізаційних процесів у системі вищої освіти набувають питання вивчення освіти як складного соціального феномена в рамках соціології освіти.

Розробленість теми. Соціологічні дослідження вищої освіти мають давню традицію. Вивченню різних аспектів освіти приділяли і приділяють значну увагу представники різних соціологічних шкіл і напрямків. У зв'язку з цим необхідно назвати насамперед ті праці класиків соціології, які містять аналіз та оцінку значущості освіти в умовах індустріального суспільства, що відбуваються в системі освіти, змісту освіти та вихованні. Це роботи            О. Конта, Г. Спенсера, М. Вебера, Л. Гумпловича, Е. Дюркгейма, Ч. Кулі , Г. Лебона, К. Маркса, П. Сорокіна, Л. Уорда та інших.

Перші роботи з цієї проблеми, пов'язані з іменами Е. Дюркгейма, Дж. Дьюї, Т. Веблена та інших, в яких досліджувалось, перш за все роль освіти в суспільстві. Метою до соціологічного аналізу стала обмеженість аналітичних та концептуальних можливостей педагогіки і психології з питань обґрунтування змісту освіти починаючи з 20 -х років ХХ століття. Центральні положення концепцій К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера утворюють ідейно – теоретичні передумови класичних і сучасних соціологічних теорій освіти .

У дослідженнях представників структурно – функціонального і конфліктологічного напрямків Т. Парсонса, Л. Альтюссера, С. Боулза, здійснюється розробка теоретико – методологічного апарату функціонування освіти в сучасному суспільстві, розглядається соціокультурна динаміка освіти і її відокремлення як самостійної галузі.

Освітній бум в європейських країнах в 60-70 роки ХХ століття привів до відновлення активних досліджень в соціології освіти . Про це свідчать роботи західних соціологів П. Бурд’є, Ф. Кумбса, Т. Парсонса. В цей період становлення і домінування соціокультурного підходу як методологічної основи соціології освіти .

Слід зазначити, що в соціології виділяються кілька напрямків у дослідженні проблем вищої освіти. Наприклад, О. Осипов вважає , що в зарубіжній науці чітко домінують такі напрямки: моралістський підхід (Ф. Лестер, Л. Уорд, Дж. Дьюі), функціоналізм (Т. Парсонс, Р. Мертон, Р. Дрібін), теорія конфлікту (Г. Зіммель, Т. Веблен, К. Мангейм) і інституціональний підхід, в центрі якого стоять питання взаємовпливу освіти та інших інститутів - економіки, сім'ї, управління, релігії, де освіта виступала залежною змінною , що реагує на тиск ззовні [ 1, с. 126 ] .

У сучасний період проблеми інституту освіти в Україні, соціологічні аспекти освіти досліджують І. Гавриленко, В. Городяненко, Д. Дзвінчук, П. Куделя, В. Луговий, М. Лукашевич, Л. Сіднева, О. Скідін, А. Фурман, В. Пилипенко, В. Чепак, та інші. Сучасна соціологія освіти займається вивченням структури соціального інституту освіти, його систем і підсистем (В. Луговий), соціальних організацій, об'єктів (В. Астахова , П. Куделя) та суб'єктів його діяльності, функцій освіти в соціокультурному відтворенні суспільства (В . Навроцький, М. Лукашевич), структури і сутності змісту навчального процесу (І. Гавриленко), управління освітою (Д. Дзвінчук, О. Скідін, Я. Зоська). Ці дослідження виявляють залежність стану освіти від рівня розвитку економіки, розвиненості політичних і соціальних інститутів. Існує залежність між соціальним розвитком та освітою. З одного боку, для розвитку суспільства необхідна розвинена система освіти, з іншого - на розвиток освіти впливає динаміка суспільних процесів.

У той же час, незважаючи на певний інтерес учених і практиків до дослідження вищої освіти, проблеми вищої освіти як соціальної цінності, ще не зайняли належного місця. По – перше, у вітчизняній соціологічній науці вивчення системи вищої освіти має, в основному, інституціональний підхід. Акцент робиться на взаємодії інституту освіти з іншими соціальними інститутами. Практично не висвітлюються питання соціальної цінності вищої освіти на рівні особистості, суспільства та держави. По – друге, вища освіта – це вкладення в майбутнє країни, тому необхідно більше уваги приділяти науковому дослідженню й оцінці стану системи вищої освіти.

Об’єктом дипломної роботи є дослідження вищої освіти України.

Предметом – процес реформування системи вищої освіти України в контексті глобалізаційного процесу.

Виходячи з актуальності теми, мета даної дипломної роботи формулюється в такий спосіб: розглянути основні напрямки та тенденції реформування вищої освіти України в контексті глобалізаційного процесу.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити ряд завдань:

• розглянути теоретичні питання вищої освіти в сучасних соціологічних дослідженнях, концептуальні засади її модернізації та реформування;
• вивчити систему вищої освіти, специфіку її реформування;
• проаналізувати сучасний стан і проблеми системи вищої освіти в Україні;
• визначити зміст та особливості глобальних проблем освіти;
•   

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Розділ 1: Теоретико – методологічні засади дослідження вищої освіти

1. Теоретичні дослідження вищої освіти

Вища освіта є основою людського розвитку та прогресу суспільства. Вона забезпечує індивідуальний розвиток особистості, майбутнього фахівця, формує інтелектуальний, духовний та виробничий потенціал держави, виступає стратегічним ресурсом соціально – економічного і культурного розвитку суспільства, забезпечує національні інтереси та зміцнює авторитет і конкурентоспроможність держави на міжнародній арені, є джерелом покращення добробуту людей.

Вища  освіта  потребує  комплексних  досліджень,  виокремлення  її  інституціонального  виміру,  ціннісно – нормативних структур,  національних  традицій  і  підходів,  багатомірних  зв’язків  із  державою,  політикою, громадянським суспільством, культурою та бізнесом. 

У зв’язку з цим концептуалізація сучасної вищої освіти починає виходити далеко за межі її традиційного зведення до сукупності вищих навчальних закладів, існуючих у тій чи іншій країні, або, навіть, в європейському або світовому  масштабі.  Вища  освіта  все  більше  сприймається  як  складна  соціокультурна  система,  яка  разом  з університетами  та  іншими  вищими  навчальними  закладами  містить  у  собі  сталу  сукупність  законодавчих, нормативно-правових актів, правил і неписаних традицій, власну  систему  управління та регулювання, комплекс функцій, завдань і цілей, норм і цінності, що утворюють притаманну кожній національній вищій школі власну "культуру освіти".

Вивчення проблем освіти становить предмет дослідження багатьох наук, в першу чергу гуманітарних. Це педагогіка і психологія, історія та філософія, економіка і юриспруденція.  Найважливішою сферою дослідження закономірностей розвитку освітнього простору, його методологічною основою виступає соціологія освіти.

Соціологія освіти є спеціальною соціологічною дисципліною. Її цікавить не тільки сутність і структура освітніх інститутів, але і їх взаємини з іншими соціальними підсистемами і з суспільством в цілому.

Вивчення проблем освіти має давню соціологічну традицію. В якості одного з направлення в західній соціологічній думці, соціологія освіти виникає в другій половині ХІХ ст. – початок ХХ ст. в рамках позитивізму. Це було зумовлено процесами, що виникли на межі цих століть в західних країнах, в яких відбувалась криза класичної елітарної освіти. В праці Дж. Дьюі «Демократія та освіта» виховання майбутніх громадян демократичного суспільства ставилось з тим, наскільки школа здатна формувати здібності к рефлексії, самостійному та критичному мисленню.

Цим було поставлено питання про ефективність освіти як соціального інституту та його функцій в умовах розвиваючого західного демократичного суспільства. У зв’язку з цим до основоположників можна віднести О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, в своїх роботах увагу приділяли проблемам освіти. Дюркгейм ставить питання про залежність виховання, розуміється і як спеціальна підготовка індивідів до виконання ними призначених функцій у відповідності з існуючим розподілом праці, і як соціалізація молодого покоління, від типу суспільної системи, від приналежності до того чи іншого соціального класу, соціальної категорії. При цьому Е.Дюркгейм підкреслює, що « як в минулому, так і в теперішньому часі наш педагогічний ідеал навіть в деталях є творіння суспільства. Саме воно малює нам портрет тієї людини, яким ми має бути, і в цьому портреті відображаються всі особливості соціальної організації» ( 2).

Дюркгейм відмічає тісний взаємозв'язок освіти з суспільством в цілому, що впливає на соціальну стратифікацію в той чи інший період функціонування соціальної системи. Це проявляється в тому, що диференціація виховання закріпляє за людиною статусне місце в суспільстві та воно залежить від приналежності к тому чи іншому соціальному класу, соціальній групі. На думку Е.Дюркгейма, роль соціолога полягає в тому, щоб допомогти зрозуміти викладачам, якої цілі треба досягати в процесі виховання. Цілі виховання залежать від характеру суспільної системи, від цінностей, пануючої в даному суспільстві. Тому, трансформації, що відбуваються в суспільстві, вимагають відповідних трансформацій в галузі національного виховання, оскільки основна функція освіти – передавати цінності культури та тим самим забезпечити стабільність, порядок в суспільстві. По суті, система освіти виступає як засіб соціального контролю.

М.Вебер розглядає освіту через соціальну стратифікацію суспільства в дусі «розуміючої соціології». Одним із критеріїв соціального престижу, пов’язаним із соціальним статусом індивіда, Вебер виділяє «формальну» освіту, яка є в практичному або теоретичному навчанні, і засвоєнні відповідного способу життя. Разом з цим М.Вебер проводить відмінність між класовим та соціальним статусом. По М.Веберу « соціальний статус може визначити класовий статус, хоча і не ідентичний йому. Класовий статус військового офіцера або студента, оскільки вони не залежать від отриманих доходів, може сильно відрізнятись, хоча в усіх відносинах їх спосіб життя визначається загальним для всіх них освітою». Тому, отримана освіта грає важливу роль в соціальному становищі індивіда, не дивлячись на відміну класових позицій. Вебер визначає соціальну страту як «багато людей всередині великої групи, що мають певним видом та рівнем престижу, отриманого завдяки своїй позиції, а також можливості досягти особливого роду монополії» (3).

Отже, найбільш важливе джерело розвитку тих чи інших старт, - це розвиток специфічного стилю життя, що включає ти заняття, професії. Тип заняття, професії безпосередньо пов'язані з освітою. Тому, освіта виступає і в якості основи для соціальної диференціації членів суспільства, може бути в якості засобу, що розмиває класові відмінності та тим самим сприяє соціальній мобільності.

Завдяки освіті наука проникає в виробництво, управління, побут людей, що на думку М. Вебера, свідчить про універсальну раціоналізацію сучасного суспільства. Користь знань, освіта для практичного та особистого життя, на його думку, складається з: 1)  розробки «техніки опанування життям» - як зовнішніми речами так і вчинками людей; 2) розробки методу мислення та навиків поводження з ними; 3) ясності в співвіднесенні цілей і засобів соціальних дій; 4) розуміння та уточнення «кінцевого сенсу власної діяльності» [ 4 ].

Інший німецький соціолог – К. Мангейм займався проблемами «духовної освіти», теорією пізнання, розробкою власної методології соціології пізнання. Розділяючи в «духовні освіті» такі її види, як знання, ідеології та утопії, він послідовно виступав проти ідеологізації науки, освіти. Однією з найважливіших соціальних функцій освіти К.Мангейм вважав формування особливої соціальної групи, що здатна подолати «зв’язаність» науки буттям, - творчої «свободно парящей» інтелігенції, з якою пов’язував надії на подальшу демократизацію всіх сфер суспільства, в тому числі й освіту. 

Щодо доступності освіти П.Сорокін робить висновок про те, що всезагальна освіта не усуває соціальних відмінностей, а лише посилює їх, оскільки незначну частину студентів закінчує освіту в університеті, а тому, кількість несформованих особистостей виявляється більшою, а ніж це було при дошкільному відборі. Тому « школа, яка доступна кожному, створює перешкоди для більшої частини своїх учнів і таким чином виконує функцію соціальної селекції майбутніх «жителів вищих соціальних верст» (5).

Дослідження соціальних функцій освіти, зв’язки з економікою та політичними процесами, соціологічний погляд на учбові заклади, навчальний процес, соціальні відносини в процесі освіти – ці та інші напрямки стали фундаментом для подальших досліджень як у західній, так і в вітчизняній соціології.

Так, Т.Парсонс висунув і розробив ідеї про соціалізаціонні функції інституту освіти, про необхідність системного підходу до навчальних закладів та їх елементів. Подальша їх реалізація була направлена у вивченні шкіл, класів, неформальних груп навчаючих як елементи соціальної системи – навчального закладу, а також соціальних процесів, що протікають у ньому – внутрішньогрупових відносин і морально – психологічного клімату, джерел конфліктів і ролі викладача. Серед західних дослідників, що розроблять ці проблеми в післявоєнні роки називають У.Гордона, Дж.Гетцельса, Дж.Колемана та інших [ 6 ].

На початку 70 – х років у зв’язку з кризою освіти центр дослідження в соціології перемістився на проблеми доступності освіти, спосіб життя учнівської молоді, їх взаємовідносини з викладачами. Вивчалась роль освіти як фактора « вирівнювання шансів» і каналу соціальної мобільності. Так, нерівність шансів на отримання освіти Р.Будон пов’язує з нерівними можливостями подальшої кар’єри представників «елітарних» і «неелітарних» верств населення. Це, на його думку, являється однією із соціальних причин, що погрожує стабільності суспільства [7]. В поставленій Р.Будоном тенденції, освіта як засіб соціального контролю, що змінюється разом зі змінами економічних умов життєдіяльності людей. Саме так освіті відводиться значуща роль в забезпеченні соціального порядку в суспільстві, що є однією з найважливіших соціальних функцій, в тому числі і в збереженні соціальної нерівності. Французький соціолог А.Турен вважає, що сфера освіти демонструє безсилля у боротьбі проти нерівності і навіть зміцнення за допомогою механізму відбору. Подолати цю тенденцію, на думку Турена, можна за допомогою активного навчання. [8]

В 80 – ті роки акцент в дослідженні освіти переміщається на соціальні проблеми безперервного навчання, ефективність різних форм перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників, становище випускників учбових закладів різних типів на ринку праці. Вивчається також взаємодія навчальних закладів з їх соціокультурною середою. Наприклад, А.Турен відносив освіту к соціокультурним факторам, що були визначальними в постіндустріальному суспільстві.  Студентство як соціальна група він придавав особливу революційну роль в перетворені суспільства. Вагомий внесок в розвиток сучасної західної соціології освіти внесли П. Бурдьє (Франція), К. Дженкє (США), Дж. Коулмен (США), Дж. Флауд ( Англія), Бр. Саймон( Англія) та інші [ 9 ].

Освіта, будучи всезагальною в сучасному суспільстві, стає важливішим засобом соціального контролю, тим самим сприяє стабільності в суспільстві наряду з іншими соціальними інститутами: сім’єю, релігією, правом та іншими. Освіта також є і фільтруючим засобом. У цьому зв’язку Херн вказує, що з точки зору функціоналістського підходу освіта – розумний спосіб розподілу людей відповідно з їх достоїнством. Самі спроможні отримують найбільш високі посади. З іншої сторони, навчальні заклади сприяють створенню сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в учбових закладах людей оцінюють за їх досягнення, незалежно від класової приналежності, раси та статті[10]. Таким чином, прихильники функціоналістської точки зору підкреслюють позитивну роль освіти в суспільстві, звертаючи увагу на такі важливі функції освіти, як соціалізуюча та інтегруюча.

Дослідження освіти в Україна почалося з соціологічних лабораторій в Київському, Харківському, Львівському та Одеському університетах, на базі яких і сформувалися наукові школи по соціальній проблематиці освіти. Стимулом до становлення в Україні галузі соціологічного знання послужило проведення в СРСР перших досліджень освіти під керівництвом В.  Шубкина, Ф. Філіппова та інших. Українські соціологи активно проводять емпіричні дослідження освіти, і цей період можна умовно назвати емпірично - орієнтованим.

Основні напрямки вітчизняної соціології освіти пов’язані з дослідницькою діяльністю деяких вчених. Так Н. Аітов досліджує освіту як фактор формування соціальної структури та соціальних переміщень, а В.Нечаєв  - як соціокультурний процес. М. Титма вивчає роль освіти в соціальному самовизначенні молоді. Соціальна політика в сфері освіти та її соціальні функції знаходились в центрі уваги Ф. Филипова. Освіта в життєвих планах молоді досліджувались В.Шубкиним, а місце освіти в потребах суспільства та молоді – Л. Рубиной і М. Руткевичем.

У 1970 - х рр.. соціологи Харкова, Одеси, Львова та Запоріжжя провели дослідження соціальної активності студентів, результати якого викладені в монографії [ Соціальний образ... , 1990]. Отримані результати показали, що на характер соціальної активності студентів та молодих фахівців негативний вплив робить "відірваність системи освіти від майбутньої діяльності молодого фахівця, недостатня включеність студентів у практичну діяльність". На думку соціологів, небезпека полягала в тому, що молоді фахівці, які не мали реального уявлення про те, що їх очікує на робочому місці після закінчення вузу, втрачали інтерес до професійної роботи, втрачали "творчий запал" і, стикаючись з трудової рутиною, професійно "згасали" завчасно. У ситуації " професійної нудьги " не могло бути й мови про соціальну активність та ініціативності молодого фахівця.

Продовженням вивчення соціальної активності студентів та молодих спеціалістів стало дослідження, проведене в 1981 - 1985 рр.. соціологами Харківського, Київського та Львівського університетів (О. Якуба, В. Арбеніна, А. Андрющенко, М. Гончаренко, В.Даниленко, Л. Каніщенко, І. Ковальова, В. Мироненко, Б. Пономаренко, В. Правоторова, Л. Сокурянська, Т. Старченко, А. Тихонович, Н. Черниш) . У його рамках було опитано більше 10 тисяч студентів 30 вузів Української РСР, а результати були представлені в книзі [ Виховний процес ... , 1988].

У рамках цього проекту вивчався рівень соціальної зрілості, політичної та професійної культури студентів, аналізувався вплив на формування їх соціальної  зрілості такого фактора, як викладання суспільних і спеціальних наук. Авторами були розроблені наступні показники ефективності виховання студентів:

• орієнтація на формування органічно пов'язаних якостей особистості;
• відповідність цільових програм виховання науково обґрунтованої моделі фахівця;
• активність студента у виховному процесі;
• моральна насиченість виховного процесу [ Виховний процес ...,

1988].

Констатувалося, що в радянській освіті присутні "протиріччя між вимогами, що пред'являються фахівця, і реальним рівнем його підготовки до здійснення соціальних і професійних функцій інтелігенції" [ Виховний процес ... , 1988]. В даному дослідженні був апробований концепт "соціальної зрілості" , запропонований О. Якубою. Цей концепт не втратив теоретичної значущості в сучасній соціології, оскільки показники включали: соціальна активність особистості, рівень освоєння соціального досвіду, професіоналізм, творче ставлення до справи, здатність до самовдосконалення, прийняття відповідальності, професійна і духовна культура [ Виховний процес ...,1988][12].

З середини 1980 - х рр.. в Україні розгортається другий етап розвитку, який можна позначити як теоретико - орієнтований. Він носив більш "авторський " характер, і в його рамках виділилися кілька концептуальних напрямів, що розвиваються в Харківській, Київської, Одеської та Львівської наукових школах соціології. Найбільш відомими в Україні є Київська та Харківська школи.

Наприкінці 90 -х років соціологія освіти збагатилася серйозним дослідженням Ф.Зіятдиновой ( "Соціальні проблеми освіти". ) Важливість цієї книги полягає в тому, що вона містить узагальнений досвід сотень вчителів, школярів, керівників різних рівнів з управління загальноосвітнім процесом. Крім загальних характеристик освіти, в даній монографії міститься ряд положень принципового порядку. По-перше, освіта розглядається як один з найважливіших об'єктів соціальної політики. Тому в роботі аналізується ситуація, що склалась, дається оцінка засобів та методів її реорганізації і показуються резерви, які слід використовувати для підвищення інтелектуального потенціалу країни. По-друге, автор аналізує зміни в ціннісних орієнтаціях стосовно системи освіти, які містять не тільки позитивні, а й негативні показники. І, нарешті, автор робить спробу спрогнозувати можливий напрямок розвитку освіти. В цілому, спираючись на результати соціологічних досліджень, Ф.Зіятдинова позначає актуальні проблеми розвитку освіти в суспільстві, що трансформується, виявляє небезпечні за своїми соціальними наслідками тенденції селекції та диференціації за майновою ознакою через систему освіти.

Певний інтерес представляє видана в другій половині 90 -х років навчальна література з соціології освіти [ 11 ] . Для студентів, що навчаються у вищих закладах України став конспект лекцій Н.Лукашевича і В.Солодкової  "Соціологія освіти". Автори книги розкрили основні категорії, об'єкт і предмет соціології освіти, особливості застосування соціологічних методів дослідження у сфері освіти. Крім того, розглянуто сутність і закономірності соціальних відносин в системі освіти, структура і функції соціального інституту освіти і специфіка соціальної організації освіти. У книзі також окреслено місце освіти в механізмі соціалізації людини, визначено сутність і способи соціального управління освітою.

Під керівництвом Н.Чібісової велося вивчення вузів як середовища формування цінностей студентської молоді в соціокультурних умовах України. Було сформульовано висновок про те, що виховання в сучасних умовах відіграє важливу роль у формуванні особистості та те що культурно- освітнє середовище найбільшою мірою визначає соціальну кар'єру індивіда. При вивченні теми "Глобальні проблеми людства як фактор трансформації

освітніх систем " у 2008 р. була видана однойменна монографія, де описувалися висновки та рекомендації з реформування вищої школи, посиленню гуманітарної складової її діяльності і трансформації її соціальних функцій у зв'язку з впровадженням принципів безперервної освіти . 

Успіху багато в чому сприяла співпраця з іншими дослідницькими центрами в Україні та за її межами, Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна, де на основі наукових розробок, виконаних під керівництвом О.Якуби, склалася наукова школа з соціології освіти ( під керівництвом В. Бакірова і Л. Сокурянської ). Зусилля цієї школи в останнє десятиліття дослідження були зосереджені на проблемах формування якостей фахівця ХХІ – го століття та ролі вищої школи у трансформації українського суспільства ("Порівняльний аналіз ідентифікаційних стратегій учнівської та студентської молоді" (1999 – 2000 рр..), "Сучасні університети як центри формування майбутньої інтелектуальної еліти українського суспільства " (2001 - 2002 рр..), " Вища школа як суб'єкт соціокультурної трансформації " (2002 - 2004 рр..) та ін.)

Л. Сокурянська є автором концепції соціальної суб'єктності вищої школи, розробленої в рамках авторської теорії соціальної суб'єктності. Розглядаючи вищу освіта як суб'єкт соціокультурної трансформації, автор підкреслює, що вона детермінується багатьма чинниками. Один з них - збіг періоду отримання освіти з найважливішими етапами життя людини та її становленням в якості суб'єкта професійних, сімейних та громадянських відносин. Завдяки цьому вища освіта прямо або опосередковано сприяє особистісному самовизначенню в різних сферах людської життєдіяльності. Саме тому відбуваються зміни в структурі функції "тимчасової освіти" , перш за все вищої [13].

 Слід також згадати  праці А. І. Навроцького : "Вища  школа України в умовах трансформації суспільства " і " Вища школа: теорія і практика модернізації ". У них представлений соціально - історичний, порівняльний аналіз моделей освіти, домінуючих в традиційному, індустріальному і постіндустріальному типах суспільства, приділено увагу вивченню інноваційних процесів у сфері освіти. На думку автора, в Україні продовжує домінувати освіта, характерна для індустріального суспільства[14].

Кафедра соціології Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля ( кер. Б. Нагорного ) досліджує вплив глобалізаційних процесів на формування цінностей і життєвих стратегій студентської молоді. Авторська позиція зводиться до того, що глобалізаційний процес необхідно розглядати як складний соціальний процес, що має позитивні і негативні аспекти. Одне з негативних наслідків Болонського процесу - уніфікація і стандартизація освітніх програм, тоді як мета освіти - це розвиток нестандартного мислення нелінійного пізнання істини.