Відповідальність за земельні правопорушення

7

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Університет новітніх технологій

Кафедра  правознавства

ДИПЛОМНА   РОБОТА

на тему:  "Відповідальність за земельні правопорушення "

Студента VІ курсу

заочної форми навчання

спеціальності 7.060101   

"Правознавство"

              Прізвище, ім'я, по батькові

                                                             (підпис)

Науковий керівник:

доцент, канд. юрид. наук

___________ Прізвище, ім'я, по батькові

                                                 (підпис)

Київ 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми дипломного дослідження. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (стаття 14 Конституції України) [30]. Як будь-який скарб, вона потребує дбайливого ставлення та захисту. На забезпечення раціонального землекористування, охорони та відновлення земельних ресурсів, в умовах трансформації прав на землі, в Україні проголошені адміністративна і земельна реформи. Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки не може бути безболісним. Ситуація, що складається на місцях у процесі реформування земельних відносин, зумовлює низку проблем, про що свідчать факти невпинного збільшення випадків незаконного заволодіння земельними ділянками. Також недостатньо реалізується одне з головних завдань земельної реформи – раціональне використання та охорона земель. В Україні залишається найвищою у світі розораність сільськогосподарських угідь – 78 %. Роботи щодо раціоналізації землекористування та охорони земель проводяться досить повільно, внаслідок чого деградація ґрунтового покриву деяких територій досягла критичного стану.

Отже, сьогодні виникла нагальна потреба в детальному дослідженні природи земельних відносин та їх нормативно-правового регулювання, а також у вивченні змісту правопорушень у цій сфері та особливостей застосування адміністративних санкцій за їх вчинення з метою удосконалення та підвищення ефективності інституту відповідальності.

Нині відсутні комплексні монографічні праці, у яких би повно та всебічно розглядалася проблема юридичної відповідальності за проступки у сфері земельних відносин, а у виконаних наукових дослідженнях (О.С. Мірошниченко, О.В. Стукаленко), зазначена проблема аналізувалася фрагментарно, або в рамках вужчої адміністративно-правової проблематики, без відповідного комплексного підходу.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дипломної роботи становлять загальнотеоретичні наукові праці фахівців у галузі теорії права, адміністративного, земельного та екологічного права, таких як А.Б. Агапова, В.І. Андрейцева, А.М. Беженара, А.І. Берлача, Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука, А.П. Гетьмана, І.П. Голосніченка, В.В. Горланчука, С.В. Гринька, О.В. Дзери, Д.С. Добряка, Є.В. Додіна, І.А. Іконицької, І.І. Каракаша, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, П.Ф. Кулинича, Л.В. Коваля, В.І. Курила, Д.М. Лук’янця, А.М. Мірошниченко, А.І. Миколенка, В.Л. Мунтяна, В.В. Носіка, В.В. Петрова, О.О. Погрібного, О.А. Поліводського, О.Ф. Скакун, Н.І. Титової, Ю.С. Шемшученка, В.К. Шкарупи та ін.

Актуальність теми, що досліджується, пояснюється ще й тим, що характеристика правопорушень у сфері земельних відносин має важливе значення для запровадження механізму протидії їм, а також розроблення пропозицій щодо вдосконалення відповідальності шляхом внесення змін і доповнень до правових актів. Комплексне наукове дослідження проблем має позитивно позначитися на подальшому вдосконаленні земельних відносин, практиці реалізації чинних адміністративно-правових норм у цій сфері.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі досягнень науки земельного, адміністративного цивільного, кримінального та інших галузей права, чинного законодавства України, а також узагальнень практики його застосування, здійснити аналіз теоретичних засад та правового регулювання питань відповідальності за проступки у сфері земельних відносин, на цій основі сформулювати відповідні пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства.

Мета дослідження зумовила вирішення таких завдань:

- визначити сферу земельних відносин як об’єкта юридичної охорони та здійснити класифікацію видів земельних відносин;

- встановити правові засади земельних відносин в Україні, виявити існуючі проблеми та сформулювати пропозиції щодо їх вдосконалення;

- здійснити аналіз системи публічних органів управління земельними відносинами та запропонувати шляхи вдосконалення їх діяльності;

- окреслити коло правопорушень у сфері земельних відносин, вивести поняття та встановити їх ознаки;

- розкрити поняття та зміст відповідальності за проступки у сфері земельних відносин, виокремити її ознаки;

- визначити ефективність відповідальності за правопорушення у сфері земельних відносин, сформулювати пропозиції щодо її вдосконалення через реалізацію відповідних санкцій;

Об’єкт - суспільні відносини у сфері реалізації прав на землі, їх раціонального використання, відтворення й охорони та управління земельним фондом.

Предмет - відповідальність за правопорушення у сфері земельних відносин.

Методологічною основою дослідження є сукупність загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, системного аналізу тощо) та спеціальних (документальний, порівняльно-правовий тощо) методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.

Науково-теоретичну базу дослідження становлять наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі загальної теорії держави і права, адміністративного, земельного та екологічного права, теорії управління й адміністративного процесу.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНИ

1.1. Поняття «земля» у законодавстві та правовій доктрині

Ключовим у визначенні предмету земельного права як галузі права (земельних правовідносин) виступає поняття «земля» [3].

Поняття «земля» в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: 1) як планета, 2) як суходіл, 3) як ґрунти - верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, 4) як економічна категорія - загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, 5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом, тощо. В межах одного розуміння можуть також існувати різні підходи до наповнення поняття «земля» конкретним змістом. Тому розуміння поняття «земля», використане при визначенні предмету земельного права, потребує уточнення.

Невід´ємною ознакою мови, у тому числі юридичної, є багатозначність. Значення терміну обумовлюється виключно тим змістом, який вкладають у нього мовці, отже, «термін не може бути правильним або неправильним, суворо кажучи, він може бути будь-яким». Тому автор вважає некоректними поширені дискусії щодо істинності або «правильності» визначення того чи іншого терміну. Навряд чи можна довести, що якийсь термін може визначатися лише певним чином. Разом із тим, розглядаючи застосування певної термінології, можна визначити більш чи менш усталене застосування певного терміну в певному контексті у певний період (адже цілком можливо, що в інший період розуміння того самого терміну буде іншим). Крім того, виходячи із міркувань доцільності, можна домовитися із «співрозмовниками» про узгоджене розуміння того чи іншого, в принципі багатозначного, терміну. Саме такі завдання - підмітити закономірності у застосуванні терміну «земля» в законодавстві, правозастосуванні та доктрині та «домовитися» із читачами щодо вживання цього терміну самим автор, і мають бути вирішені нижче.

Ст. 1 ЗУ «Про охорону земель» визначає землю як «поверхню суші з грунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею» [9].

ГОСТ 26640-85 містить дещо інше визначення: «земля - найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства».

Слід наголосити, що регулятивне значення таких визначень дуже обмежене, але все-таки вони певною мірою ілюструють, в якому саме розумінні термін «земля» розглядається у земельному законодавстві.

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі, що, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів.

Власне визначення землі пропонує В. В. Носік [45]. На його думку, в юридичному значенні земля (як основне національне багатство) - це «розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром грунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об ´єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості грунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу».

На думку Н. І. Титової, земля (виступаючи специфічним майном, об´єктом цивільного права) взагалі не є об´єктом земельного права; цей термін «означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини» [53].

Натомість, для позначення об´єкта земельного та екологічного права слід вживати поняття «землі», яке означає «органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об ´єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)».

Поряд із поняттям земля, у земельному законодавстві використовується також поняття «земельна ділянка». Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗКУ «земельна ділянка» - це «частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами».

Інші визначення пропонуються представниками правової доктрини. На думку В. І. Андрейцева, «в юридичному значенні земельна ділянка може розглядатися як територіально-просторова, індивідуально-визначена та юридично відособлена поверхнева частина (включаючи ґрунтовий покрив) відповідної категорії земель, межі якої встановлені на місцевості і зафіксовані у земельно-правових документах, що посвідчують її приналежність на підставі відповідного юридичного титулу власникам чи користувачам для цільового використання в якості операційної бази, засобу, умови та джерела життєдіяльності та задоволення матеріальних, соціальних, екологічних, духовних та інших потреб та інтересів особ» [1; 2].

За визначенням В. В. Носіка, земельна ділянка - «це розташована над надрами частина земної поверхні, що є основою ландшафту, нерухома за місцем знаходження, індивідуально визначена в конкретній місцевості за розмірами, межами, цільовим (функціональним) призначенням, встановленими законом, адміністративним актом чи договором правами та обов ´язками на неї громадян та юридичних осіб та інших суб ´єктів земельного права» [45].

У іншій праці науковець дає більш розгорнуте тлумачення поняття «земна поверхня» (ключового у визначенні земельної ділянки): це «ґрунтовий шар разом з усією рослинністю, лісами, багаторічними насадженнями, які знаходяться у визначених на місцевості межах ділянки, а також поверхня, зайнята водоймами. Крім поверхневого шару земельна ділянка як об ´єкт права власності включає також простір над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд».

В. Шульга визначає земельну ділянку як «частину поверхні земного грунту, яка є основою ландшафту, має фіксовану площу, межі та місцезнаходження, а також характеризується певним якісним станом і притаманним їй правовим статусом» [56].

Н. В. Ільницька вважає, що земельна ділянка - це «частина земель, яка як безпосередній об ´єкт земельних правовідносин має фіксовану площу, межі, місце розташування, характеризується якісним станом, що відповідає її цільовому призначенню та притаманним їй правовим режимом» [30].

В. К. Гуревський пропонує визначати земельну ділянку як «обміряну частину земної поверхні, яка має бути зафіксована в державному кадастрі і яка характеризується притаманним їй правовим режимом використання, є визначальним виміром при застосуванні права приватної власності» [8].

У документах ООН можна зустріти визначення земельної ділянки як «окремої замкненої площі або багатокутника, що географічно визначається її (його) межами, і включає землю, на яку поширюються однорідні майнові права та яка перебуває в одній і тій самій власності».

У науці земельного права та законодавстві панує єдність у тому, що поняття «земельна ділянка» та «земля» співвідносяться як частина та ціле. Земельна ділянка, маючи всі родові ознаки землі, має додаткову видову ознаку - установлені межі.

У багатьох випадках, у тому числі й у законодавстві, термін «земля» вживається замість поняття «земельна ділянка»: часто можна зустріти терміни «оренда землі» (замість «оренда земельної ділянки»), «купівля-продаж землі» (замість «купівля-продаж земельної ділянки») тощо. Відзначаючи формальну некоректність таких висловів, слід визнати, що у даний час вони є усталеними, і викоренити вживання термінів «земля» та «земельна ділянка» як синонімів навряд чи вдасться. Проте слід чітко усвідомлювати, в яких випадках поняття «земля» вживається у своєму «основному» розумінні, а в яких - у розумінні «земельна ділянка».

У спеціальній літературі вживається також поняття «земельніресурси». Так, на думку В. Єрмоленка, категорії «земля», «земельні ресурси» та «земельні ділянки» співвідносяться як загальне, особливе та одиничне (поняття «земельні ресурси» вживається у розумінні певної сукупності земельних ділянок, їх «складають вже освоєні людством поверхні земельних ділянок, які задовольняють певні потреби людей та надають можливість досягти певного соціального ефекту»). Разом із тим, подібний підхід поки що не є усталеним в науці земельного права.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв ´язку, енергетики, оборони та іншого призначення.»

Існуючий поділ земель на категорії вже не відповідає реаліям сьогодення і потребує перегляду. Необхідність такого перегляду зумовлюють наступні міркування:

1) Незважаючи на формулювання ст. 19 ЗКУ, що проголошує поділ земель на категорії саме за критерієм цільового призначення, це не завжди відповідає дійсності [24]. Насправді в багатьох випадках земельні ділянки відносяться до певної категорії не за їх цільовим призначенням, а, наприклад, за суб´єктом використання (див., наприклад, положення ст. 68 ЗКУ, ст. 23 ЗУ «Про транспорт» щодо земель транспорту, 77 ЗКУ щодо земель оборони), або ж з використанням критерію територіального розміщення (див. ст. 38 ЗКУ щодо визначення земель житлової та громадської забудови) [24].

2) На даний момент слід констатувати, що правові режими окремих категорій земель не наповнені реальним нормативним змістам. Законодавець, проголосивши правило, за яким землі використовуються лише відповідно до їх цільового призначення (ст. ст. 91,96 ЗКУ) [24], цим самим взяв на себе «обов´язок» охопити переліком категорій земель увесь земельний фонд України і детально врегулювати правовий режим кожної з категорій. Задача ця, на наш погляд, незважаючи на багаторічну правотворчість, на сьогодні не виконана. Більш того, на наш погляд, задача така є взагалі не виконуваною.

3) Крім того, існуюча класифікація земель на категорії не охоплює всіх земель. Наприклад, взагалі поза межами існуючої класифікації земель залишаються землі загального користування населених пунктів (згадуються у ст. ст.. 14,16 ЗУ «Про планування та забудову територій» [12], ч. З ст. 83 ЗКУ) [25]. Очевидно, цей перелік можна продовжувати. Навряд чи можна вважати задовільним те, що всі ці землі «ховаються» за формулою «землі іншого призначення» (п. «ж» ч. 1 ст. 19 ЗКУ) [25].

Слід повністю підтримати В. В. Носіка в тому, що «поділ земель на чітко визначену кількість категорій з особливим правовим режимом для кожної з них створює реальні перешкоди у здійсненні громадянами та юридичними особами суб´єктивних земельних прав» [45]. Замість поділу земель за цільовим призначенням, правовий режим земель має визначатися на основі планування територій. Регулювання земельних відносин за таким підходом створює масу непорозумінь та незручностей, стримує раціональне та економічно ефективне використання земель. Вважаємо, що законодавство повинно встановлювати перелік основних обмежень і приписів щодо використання найбільш типових земельних ділянок, причому зовсім не обов´язково зводити їх до якихось категорій земель, та ще й робити якийсь їх вичерпний перелік. Система законодавчо встановлених обмежень може доповнюватися обмеженнями, встановленими планувальною документацією, зокрема, в порядку зонування (ст. 180 ЗКУ, ЗУ «Про планування і забудову територій») [12; 25].

Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 цього Кодексу.

Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони"» [14].

Таким чином, перше із наведених тлумачень отримало законодавче закріплення.

1.2. Поняття земельних правовідносин

Земельні правовідносини – це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження та управління землею на державному, господарському і внутрігосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві [9].

Поняття земельних правовідносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних правовідносин пов'язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.
Характерною ознакою трансформації земельних правовідносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на основі раціонального використання землі.

Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власність сільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних правовідносин.

Як і інші правовідносини, земельні також складаються із декількох елементів:

1.        норми права, якою необхідно керуватись при вирішенні тих чи інших земельно-правових питань;

2.        суб'єктів права, тобто учасників земельних відносин;

3.        об'єкта права – індивідуально визначеної земельної ділянки, з приводу якої виникають земельні відносини;

4.        змісту земельних правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, які здійснюють свої дії у точній відповідності з нормами права, переслідуючи мету, заради якої складаються дані земельні відносини. При цьому враховуються особливості суб'єкта і об'єкта цих відносин.

Однією з особливостей земельних правовідносин є те, що держава регулює земельні відносини перш за все як орган влади. До такого виду регулювання відносяться: обов'язкові приписи при веденні державного земельного кадастру, санітарні і ветеринарні правила, вимоги щодо охорони природи, земельно-планові обмеження і приписи й т. п. однак, будучи власником землі, держава виступає в ролі господарюючого суб'єкта, зацікавленого в найбільш продуктивному і раціональному використанні належної їй землі.

Новий зміст і характер земельні відносини отримали в ході проведення нинішньої земельної реформи та виконання Указу Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [54]. Даний Указ дав новий поштовх для проведення земельної реформи і дозволяє вдосконалити нормативно-правову базу, земельне законодавство, освоїти механізм економічного і правового регулювання нових земельних відносин, організувати нові форми господарювання, які повніше відповідатимуть інтересам селян і суспільства в цілому.

Указом визначено, що при формуванні колективних сільськогосподарських підприємств та створенні приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів господарювання, які базуються на приватній власності, необхідно виходити з того, що сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою. Тобто йдеться про розпорядження земельною часткою (паєм) як власністю. Запроваджується також обов'язкове укладання підприємствами, установами і організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю) з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах у розмірі не менше одного відсотка вартості орендної земельної частки (паю) з впровадженням коефіцієнта 2,07 до вартості земельних ділянок.

1.3. Види земельних правовідносин

На даний час в юридичній літературі не має єдності у визначенні видів земельних правовідносин. Так у підручнику за редакцією М.В Шульги дана наступна класифікація земельних правовідносин : земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру [57].

До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини.

Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних чи комунальних земель, укладенні будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.

Правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності виникають тоді, коли власник заінтересований в передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виникають правовідносини землекористування, у межах яких обидві сторони беруть на себе взаємні права і обов’язки. Ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи : правовідносини що мають характер речових прав ( право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) правовідносини які мають зобов’язальний характер (оренда, застава (іпотека)). [1].

Правовідносини землекористування можна поділити на такі:

- земельні правовідносини постійного землекористування;

- земельні правовідносини тимчасового землекористування.

Земельні правовідносини постійного землекористування за суб’єктним складом можуть виникати згідно чинного ЗК України переважно лише стосовно підприємств, установ і організацій, що належать до державної або комунальної власності.

Земельні правовідносини постійного землекористування громадян можуть виникати лише за юридичних обставин, визначених законом. При цьому земельні правовідносини постійного землекористування можуть виникати щодо земельних ділянок, наданих у постійне користування юридичним особам із земель державної чи комунальної власності, після відповідного їх вилучення та надання за встановленими процедурами громадянам та у разі ліквідації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, що використовують на праві постійного користування земельні ділянки; можуть передаватися за рішенням уповноважених органів, зокрема громадянам, для використання їх за цільовим призначенням.

Право орендного землекористування може бути короткостроковим – не більше п’яти років, та довгостроковим – не більше п’ятдесяти років [5].

Крім того, ці правовідносини можна класифікувати залежно від категорій земель на правовідносини щодо використання земель: