ЗМІСТ 

ВСТУП 

    Сучасний  стан економіки України, поява великої кількості підприємств-банкрутів, нездатність багатьох керівників передбачати і вчасно реагувати на кризові ситуації, що виникають, відсутність чітких антикризових програм – усе це вимагає широкого впровадження на підприємстві антикризового управління.

    Антикризове управління – це система управління підприємством, яка має комплексний  системний характер і направлена на  запобігання або усунення несприятливих для бізнесу явищ з допомогою використовування всього потенціалу сучасного менеджменту, розробки і реалізації на підприємстві спеціальної програми, що має стратегічний характер, яка дозволяє усунути тимчасові труднощі, зберегти і примножити ринкові позиції за будь-яких обставин, спираючись в основному  на власні ресурси.

    Антикризове управління істотно відрізняється  від традиційного управління підприємствами, має свою специфіку, що пов′язана  з суттєвими змінами в умовах діяльності підприємства, а також з непередбачуваністю ситуації та новими управлінськими проблемами.

    Головним  завданням антикризового управління є мінімізація ризиків управлінськіх  рішень, що дозволило б досягти  поставленої мети і результату за мінімумом додаткових засобів і за мінімальних негативних наслідків, а також знизити імовірність імовірність виникнення кризових ситуацій, підвищити стратегічний потенціал і активізувати потенціал протидії кризовим явищам, підсилити адаптаційні можливості підприємств і зміцнити їх конкурентні позиції. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1 МЕТОДИ ВІДНОВЛЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ

1.1 Поняття фінансової стійкості підприємства

    Основою стабільного положення підприємства і заставою його життєздатності в ринкових умовах служить його фінансова стійкість. На неї впливають різні причини - як внутрішні, так і зовнішні.

    Внутрішня стійкість підприємства відображає такий стан його трудового потенціалу, матеріально-речової й вартісної (грошової) структур виробництва і таку його динаміку, при якій забезпечуються стабільно високі натурально-речові й фінансові результати функціонування підприємства. В основі досягнення внутрішньої стійкості підприємства лежить своєчасне й гнучке управління внутрішніми і зовнішніми факторами його діяльності.

    У свою чергу, зовнішню стійкість, щодо суб'єкта господарювання, слід визначати на основі стабільності економічного середовища, в рамках якого здійснюються його операції. Вона досягається відповідним макроекономічним регулюванням ринкової економіки.

    Загальна  стійкість підприємства може бути забезпечена  лише за умови стабільної реалізації (звичайно, своєчасної оплати за поставлену продукцію, надані послуги, виконані роботи) й одержання виручки, достатньої за обсягом, щоб виконати свої зобов'язання перед бюджетом, розрахуватися з постачальниками, кредиторами, працівниками тощо. Іншими словами, загальна стійкість підприємства передбачає насамперед такий рух його грошових потоків, який забезпечує постійне перевищення доходів над витратами.

    Саме  така ситуація виражає зміст фінансової стійкості, яка є головним компонентом (умовою) загальної стійкості підприємства. Фінансова стійкість відображає такий стан його фінансових ресурсів і такий ступінь їхнього використання, при якому підприємство, вільно маневруючи грошовими засобами, здатне забезпечити безперебійний процес виробництва й реалізації продукції, а також затрати на його розширення й оновлення.

    Одним з істотних компонентів фінансової стійкості підприємства є наявність у нього фінансових ресурсів, достатніх для розвитку конкурентоздатного виробництва. В свою чергу, самі фінансові ресурси можуть бути в необхідному обсязі сформовані тільки за умови ефективної роботи підприємства, яка зможе забезпечити одержання прибутку. За рахунок прибутку в ринковій економіці підприємство створює фінансову базу як для самофінансування поточної діяльності, так і для здійснення розширеного відтворення. Використовуючи прибуток, підприємство може не лише погасити свої зобов'язання перед бюджетом, банками та іншими підприємствами й організаціями, а й інвестувати засоби в нове будівництво, реконструкцію чи модернізацію наявного устаткування або заміну його на більш прогресивне. При цьому для досягнення і підтримання фінансової стійкості важливий не тільки абсолютний обсяг прибутку, а й його рівень щодо вкладеного капіталу підприємства або затрат, тобто рентабельність.

    Величина  і динаміка рентабельності з точки  зору фінансової стійкості характеризує ступінь ділової активності підприємства та його фінансове благополуччя.                                                

      Підприємство можна вважати стійким, якщо воно покриває власними оборотними засобами не менш як 50% фінансових ресурсів, необхідних для здійснення господарської діяльності, ефективно й цілеспрямовано використовує фінансові ресурси, дотримується фінансової, кредитної й розрахункової дисципліни, тобто платоспроможне.

      У підприємства, що має низький рівень фінансової стійкості, спостерігається спад ділової активності, рентабельності й віддачі наявних активів. Збитковість фінансово-господарської діяльності свідчить про те, що підприємство перебуває під загрозою банкрутства. Однак це не означає, що будь-яке збиткове підприємство негайно збанкрутує. Збитковість може бути тимчасовою, і не виключено, що керівництво й менеджери підприємства знайдуть ефективні рішення й виведуть підприємство з фінансової кризи. Проте і наявність високої фінансової стійкості не гарантує від банкрутства.

      Фінансова стійкість тісно пов’язана з кредитоспроможністю. Кредитоспроможність характеризується тим, наскільки в повному обсязі та у встановлений строк підприємство розраховується з раніше одержаними кредитами, наскільки проявляється його здатність при необхідності мобілізувати грошові засоби з різних джерел на прийнятних умовах тощо. Однак найістотніше, чим визначається кредитоспроможність, — це поточний фінансовий стан підприємства, а також прогнозовані перспективи його змін.

      Очевидно, що коли у підприємства протягом певного  періоду спостерігається тенденція до зниження рентабельності, то падає і його кредитоспроможність. Зміна фінансового стану підприємства в гірший бік у зв'язку зі зниженням рентабельності може зумовити й загрозливі наслідки в результаті дефіциту грошових засобів — зменшення платоспроможності й ліквідності.

      Отже, фінансова стійкість — комплексне поняття, яке перебуває під впливом  різноманітних фінансово-економічних  процесів. Тому її слід визначити як такий стан фінансових ресурсів підприємства, результативності їхнього розміщення й використання, при якому забезпечується розвиток виробництва чи інших сфер діяльності - на основі зростання прибутку й активів при збереженні платоспроможності й кредитоспроможності.

1.2 Оцінка фінансової стійкості підприємств та її показники

      Показники фінансової стійкості характеризують ступінь захищеності залученого капіталу. Ці показники включають:

    Коефіцієнт  фінансової незалежності (автономії) розраховується як відношення власного капіталу підприємства до підсумку балансу і показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність

    Частина власного  капіталу в загальній сумі  фінансових ресурсів повинна бути не меншою 50%, тобто коефіцієнт незалежності ≥-,5.

    Коефіцієнт  незалежності характеризує можливість підприємства виконати свої зовнішні зобов′язання за рахунок використання власних коштів, його належність від позикових коштів.

    Чим нижче значення коефіцієнту, тим  вище ризик неплатоспроможності. Низьке значення коефіцієнта говорить про  можливість дефіциту грошових коштів.

    Коефіцієнт  фінансування розраховується як співвідношення залучених та власних засобів і характеризує залежність  підприємства від залучених засобів.

    Коефіцієнт  фінансування повинен  бути меншим 1,0.

    Коефіцієнт  фінансового лівериджу розраховується як співвідношення довгострокового позикового капіталу і власного капіталу.

    Показник  фінансового лівериджу характеризує залежність підприємства від довгострокових зобов′язань.

    Коефіцієнт  покриття процентів – відношення чистого прибутку до виплати процентів і податків до процентних виплат.

    Характеризує  ступінь захищеності кредиторів від несплати процентів за наданий  кредит і демонтрує, в скільки  раз зароблені підприємством  протягом звітного періоду  кошти  перевищують суму процентів позики.

    Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами розраховується як відношення величини чистого оборотного (робочого) капіталу до величини  оборотних активів підприємства і показує забезпеченість підприємства власними оборотними засобами.

    Робочий капітал – різниця між оборотними активами підприємства та його короткостроковими зобов′язаннями, тобто він складається з частини оборотних активів, які фінансуються за рахунок власного капіталу і довгострокових зобов′язань.

    Коефіцієнт  маневреності власного капіталу розраховується як відношення чистого оборотного капіталу до власного капіталу.

    Коефіцієнт  маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто вкладена в оборотні засоби, а яка – капіталізована.

    Аналіз  фінансової стійкості повинний показати наявність чи відсутність у підприємства можливостей по залученню додаткових позикових засобів, здатність погасити поточні зобов′язання за рахунок  активів різного ступеня ліквідності.

      Виходячи із особливостей фінансового стану підприємств, з'явилась необхідність застосування оцінок їх фінансової стійкості. Існують чотири типи фінансової стійкості:

1. Абсолютна стійкість фінансового стану. Характеризується нерівністю 33<ВОК. Це співвідношення показує, що всі запаси повністю покриваються власними оборотними коштами, тобто підприємство не залежить від зовнішніх кредиторів. Така ситуація трапляється вкрай рідко і, як правило, її не можна розглядати як позитивну, бо за цих умов адміністрація не має можливості використати зовнішні джерела коштів для основної діяльності. Нормальний стан для підприємства, коли частка власних оборотних коштів становить трохи вище 50%.
2. Нормальна стійкість фінансового стану підприємства належить до другого типу, який гарантує його платоспроможність. Характеризується нерівністю ВОК<33<ІФЗ, де ІФЗ – джерела формування запасів. Для покриття запасів використовуються різноманітні джерела коштів – власні і залучені.
3. Нестійкість фінансового стану підприємства відповідає третьому типу, шо є порушенням платоспроможності підприємства. Характеризується нерівністю 33>ІФЗ. Це співвідношення говорить про те, що підприємство для покриття частини своїх запасів повинно звертатися до додаткових джерел покриття, що не є доцільним.
4. Кризовий фінансовий стан властивий для четвертого типу, при якому підприємство перебуває на грані банкрутства, оскільки у даній ситуації грошові кошти, короткострокові цінні папери й дебіторська заборгованість підприємства навіть не покривають його кредиторської заборгованості й прострочених позик.

    Фінансова стійкість вважається нормальною (допустимою), якщо величини короткострокових кредитів й позичкових коштів, що залучені для формування запасів і затрат, не перевищують сумарної вартості виробничих запасів і готової продукції (найбільш ліквідної частини запасів і затрат). У випадку, коли зазначені умови не виконуються, фінансова нестійкість набуває характеру ненормальної і веде до істотного погіршення фінансового стану.

      Фінансова стійкість підприємства визначається за таких умов, коли власні й залучені ним кошти використовуються так, що грошові надходження від його діяльності, насамперед прибуток, є достатніми для погашення кредиторської заборгованості та здійснення податкових та інших обов'язкових платежів. 

    1.3 Заходи, щодо відновлення фінансової стійкості підприємств 

    Залежно від обраної стратегії  виходу  з фінансової кризи підприємство добирає той чи інший  каталог  внутрішньогосподарських санаційних заходів, тобто тих які беруть свій початок на підприємстві і не пов′язані з фінансовою участю третіх сторін (власників, кредиторів, держави).

    Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована  насамперед на підвищення (або відновлення) його платоспроможності та ліквідності. Цього можна  досягти:

1. Збільшенням обсягів вхідних грошових потоків (наприклад за рахунок збільшення виручки від реалізації, продажу частини основних фондів, рефінансування дебіторської заборгованості).
2. В результаті скорочення вихідних грошових потоків (зменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції чи покриваються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства).

    1. Збільшення вхідних грошових потоків 

    Щоб виконувати термінові платіжні зобов′язання, кожному підприємству необхідно  мати у своєму розпорядженні достатній обсяг ліквідних засобів. Якщо їх бракує, підприємство вважається неплатоспроможним. Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки. Вхідні грошові потоки підприємства класифікують  таким чином:

• виручка від реалізації основної продукції;
• надходження у вигляді інших операційних доходів;
• доходи від інвестиційної діяльності;
• кошти, залучені в результаті  емісії корпоративних прав;
• кошти, залучені на умовах позики;
• державні дотації та субсидії.

    До  внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень, відносять перші три позиції.

       1.1Збільшення виручки від реалізації.

    Щоб збільшити обсяги реалізації, слід максимально активізувати збутову (маркетингову) політику підприємства. Стимулювати збут можна як наданням знижок покупцям, так і помірним збільшенням цін; як застосуванням масової реклами, так і її припиненням. Не існує єдиних для всіх підприємств рецептів щодо збільшення реалізації. Успіх у цій справі залежить від безліч факторів. Тип санаційних заходів у цій сфері залежить  від конкретного підприємства чи обраної їм стратегії маркетингу.

    Загалом до основних санаційних заходів у  сферів збуту слід віднести такі:

• аналіз ринків збуту готової продукції;
• перевірка порядку ціноутворення;
• здійснення акцій зі спеціального розпродажу;
• підвищення якості обслуговування клієнтів;
• аналіз сервісних послуг;
• застосування  гнучкої системи преміювання для продавців;
• запровадження гнучкої системи знижок;
• аналіз шляхів збуту;
• здійснення рекламних акцій;
• використання системи знижок за прискорену оплату продукції.

    1.2 Реструктуризація активів.

    Ця  група санаційних заходів пов′язана  зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів)

1. Мобілізація прихованих резервів. Приховані резерви – це частина капіталу підприємства, що ніяк не відбита в його балансі. Приховані резерви мобілізуються такими заходами:
• реалізацією окремих об′єктів основних та оборотних засобів, які  безпосередньо не пов′язані з процесом виробництва та реалізації продукції;
• індексацією балансової вартості майнових об′єктів, які не можна реалізувати без порушення нормального виробничого циклу.

      2. Використання зворотнього лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним  отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове підприємство  продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об′єкта нерухомості.

    3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються у виробничому процесі.

    4. Оптимізація  структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо).

    Слід  звернути увагу, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема  складської чи робочої сили. Окрім  того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини і матеріалів.

    5. Продаж окремих низькорентабельних структурних підрозділів (філій) та об′єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати  інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.

    6. Рефінансування дебіторської заборгованості – це форма реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. 

    2. Зменшення вихідних  грошових потоків.

    Одним з головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення  фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків. Вихідні грошові потоки підприємства можна класифікувати таким чином:

• оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
• оплата товарів, робіт, послуг, які не належать  до валових витрат;
• здійснення реальних та фінансових інвестицій;
• сплата податків та інших платежів до бюджету;
• повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

    Зниження  собівартості  продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в розпорядженні  підприємства, - головний внутрішній санаційний  резерв суб′єктів господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.

    2.1 Зниження собівартості продукції.

    Розрізняють основні групи чинників, що впливають  на собівартість продукції. Це:

1. Зміна обсягів виробництва.
2. Зміна структури (номенклатури та асортименту) продукції.
3. Зміна технічного рівня виробництва виявляється в економії матеріальних і трудових ресурсів за такими основними напрямами:
• упровадження нових та удосконалення існуючих технологій;
• застосування нових видів сировини і матеріалів та раціоналізація їх використання;
• зниження трудомісткості одиниці продукції

    4. Зміна організації виробництва та умов праці виявляється в економії витрат за такими основними напрямками:

• упровадження нових виробництв, цехів та структурних підрозділів;
• спеціалазція та кооперування виробництва;
• зміни в організації та обслуговуванні  виробництва і праці (зміни режиму роботи підприємства та підвищення  коефіцієнта змінності; упорядкування організаційно-технічних та  підсобно-технологічних робіт; поліпшення  роботи внутрішньозаводського транспорту; поліпшення організації збуту продукції);
• зміни в організації управління виробництвом (укрупнення цехів та інших підрозділів; упровадження автоматизованих систем управління; поєднання окремих функцій та усунення зайвих);
• зміни в умовах матеріально-технічного забезпечення (забезпечення ресурсами в необхідному асортименті та зменшення збитків, спричинених використаннях матеріалів, що не відповідають технологічним вимогам за розмірами, якістю та іншими властивостями; зменшення витрат на зберігання та транспортування матеріалів; зменшення витрат завдяки раціоналізації постачання, забезпечення його регулярності, надійності та інше);
• усунення  зайвих витрат та збитків.

    2.2 Згортання інвестицій та зменшення витрат, які не належать до собівартості продукції.

    Зменшити  вихідні грошові потоки та підвищити  платоспроможність підприємства можна й за рахунок зменшення чи заморожування витрат на інвестиції та інших витрат, які не належать до собівартості продукції.

    Витрати на інвестиції належать до витрат, джерелом фінансування яких є чистий прибуток. Зменшення таких витрат є важливим резервом підвищити платоспроможність підприємства.

    До  числа витрат інших витрат підприємства, які не відносяться на рахунок  собівартості продукції, а здійснюються за рахунок прибутку, що залишився  в розпорядженні  підприємств  після здійснення платежів у бюджет, та чистого прибутку належать:

• штрафи за порушення господарських договорів із суб′єктами господарювання;
• штрафи за несвоєчасне подання в податкову адміністрацію необхідних розрахунків та за затримку перерахування коштів у бюджет і державні цільові фонди;
• проценти за прострочені банківські позички;
• за невиконання квоти зі створення робочих  місць для інвалідів;
• збитки у вигляді безнадійної заборгованості  у разі, якщо кредитор не звернувся з позовом до арбітражного суду щодо стягнення такої заборгованості, та інші витрати.