Банківська справа. 2

ЗМІСТ:

1. Функції комерційних  банків.

2. Порядок реєстрації  комерційного банку.

3. Залучення ресурсів  на міжбанківському рівні. 

4. Принципи проведення  безготівкових розрахунків.

5. Способи захисту  від кредитного ризику.

6. Ризики фондового  ринку та методи управління ними.

7. Характеристика лізингових  послуг банку.

8. Тест.

Кредит видається на принципах:

А) безкоштовності

Б) строковості 

В) повернення

Г) платності;

Д) забезпеченості;

Е) цільового характеру  використання.

9. Тест.

Основне призначення  банку – це:

А) страховий захист своїх  майнових інтересів.

Б) посередництво у  переміщенні грошових коштів від  кредиторів до позичальників та від  продавців до покупців.

В) соціальне забезпечення юридичних та фізичних осіб

10. Задача.

Банк приймає депозити на 3 міс. по ставці 14 % річних, на 6 міс. - по ставці                17 % річних та на 1 рік - по ставці 19 % річних.

Визначити накопичену суму по закінченню періодів нарахувань, якщо розмір депозиту 4500 грн.? Відсотки прості.

1. Функції комерційних банків.

Сучасні банки пропонують своїм клієнтам широкий набір  послуг, беруть участь у найрізноманітніших фінансових операціях, забезпечуючи професійне виконання покладених на них функцій.

Виділяються такі основні  банківські функції: ощадну, трастову, страхування, брокерську, платежів та розрахунків, інвестиційного планування, кредитну, управління грошовими потоками та функцію андеррайтера.

Рис. 1. Функції  комерційних банків.

В основу платіжно-розрахункової  функції покладено посередництво банків при платежах та розрахунках між окремими самостійними суб'єктами.

Платіжний механізм - структура  економіки, що здійснює "обмін речовин" у господарській системі. Методи платежу поділяються на готівкові  і безготівкові. У великому обороті  домінують безготівкові платежі  і розрахунки а в сфері роздрібного товарообміну основна маса угод здійснюється готівкою, незважаючи на те, що в останні десятиліття активно упроваджуються форми безготівкового розрахунку. Існує велика розмаїтість видів безготівкових розрахунків. Виступаючи посередниками, банки беруть на себе виконання таких операцій, як прийняття грошей від клієнтів та їх виплата, зберігання готівкових коштів, зарахування коштів за переказами на відповідні банківські рахунки, здійснення безготівкових платежів за дорученнями клієнтів, виконання платіжно-розрахункових операцій за банківськими пластиковими картками, дорожніми чеками тощо. Ця функція є дуже вигідною та корисною для підприємців, оскільки дозволяє скорочувати витрати на утримання штату касирів, бухгалтерів, охорони, спеціального транспорту тощо. Здійснення безготівкових розрахунків через електронну систему платежів дозволяє істотно скоротити тривалість фінансово-господарського обороту та значно зменшити рівень невиробничих витрат обігу.

Ощадно-капіталотворча функція полягає в залученні тимчасово вільних ресурсів суспільства, зокрема в мобілізації грошових доходів і заощаджень та перетворенні їх у реально діючий капітал.

Комерційні банки акумулюють грошові доходи та заощадження у  вигляді різноманітних депозитів, вкладів, перетворюючи їх у позиковий капітал. Цей капітал випускається банками в обіг шляхом його надання у тимчасове користування зацікавленим господарюючим суб'єктам та домашнім господарствам на відповідних умовах.

Тісно пов'язана зі попередньою  кредитно-інвестиційна функція. База функціонування кредитно-інвестиційних відносин — тимчасове вивільнення грошових ресурсів та поява тимчасової потреби в них. Об'єктивно коливні відхилення фактичної потреби господарюючих суб'єктів в обігових коштах від їх наявності залежать від багатьох факторів, зокрема: сезонності виробництва, характеру продукції та використовуваної сировини, співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю оберненості продукції, коливань цін на неї тощо.       

У зв'язку з формуванням фондового ринку одержує розвиток і така функція банків, як посередництво в операціях з цінними паперами. Банки мають право виступати як інвестиційні інститути, що можуть здійснювати діяльність на ринку цінних паперів як посередника; інвестиційного консультанта; інвестиційної компанії й інвестиційного фонду. Виступаючи у ролі фінансового брокера, банки виконують посередницькі функції при купівлі-продажі цінних паперів за рахунок і з дорученням клієнта на підставі договору чи комісії доручення.

         2. Порядок реєстрації комерційного банку.

  Комерційні банки в Україні створюються на акціонерних та пайових засадах з дозволу Національного банку України. Вони мають бути зареєстровані в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” суб’єкти підприємницької діяльності без їх реєстрації в НБУ не мають права використовувати у своїх назвах термін “банк” та похідні від нього. 
   Засновниками комерційного банку можуть бути вітчизняні та іноземні юридичні і фізичні особи за винятком Рад народних депутатів та їхніх виконавчих органів, політичних та профспілкових організацій, спілок, партій, громадських фондів, а також окремих категорій громадян. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про підприємництво” у створенні банку не можуть брати участь військовослужбовці та посадові особи органів суду, прокуратури, держбезпеки, внутрішніх справ,  держнотаріату, а також посадові особи органів державної влади та управління. 
   Статутний фонд комерційного банку згідно зі ст. 24 Закону України “Про банки і банківську діяльність” та положенням Національного банку України (НБУ) “Про порядок створення і реєстрації комерційних банків” формується тільки за рахунок власних коштів засновників у грошовій формі. Забороняється використання для формування статутного фонду бюджетних коштів та коштів, отриманих у кредит. Внески засновників банку до статутного фонду робляться тільки в національній валюті. Внески іноземних засновників конвертуються у національну валюту України за офіційним курсом НБУ на дату підписання установчого договору. 
   Розмір статутного фонду визначається засновниками банку, але не може бути меншим за нормативні вимоги Національного банку України.  
   Для формування статутного фонду в регіональному управлінні НБУ за місцем створення комерційного банку відкривається поточний рахунок, на який кожен засновник вкладає визначену установчими документами частку статутного фонду.  
     Заява про реєстрацію банку подається за підписом особи, уповноваженої установчими зборами укладати угоди і здійснювати інші дії від імені засновників.  
   Установчий договір має містити інформацію про вид товариства та мету його діяльності; про склад засновників і особу, уповноважену підписувати документи і здійснювати інші дії від їхнього імені; про розмір, порядок і термін формування статутного фонду; про порядок розподілу прибутку та покриття збитків банку. Крім того, цей документ має передбачати відповідальність сторін за взяті на себе зобов’язання і порядок вирішення спорів, що між ними виникають, а також порядок внесення змін до установчих документів і порядок реорганізації та ліквідації банку. 
   Установчий договір підписується засновниками банку. При цьому, якщо засновником є юридична особа, то підпис керівника — суб’єкта господарювання засвідчується печаткою. Підпис фізичної особи — засновника банку засвідчується нотаріально. 
   Статут банку має відповідати вимогам Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”. У ньому визначаються: 
· повна та скорочена назви банку, його місцезнаходження; 
·  положення про те, що банк є юридичною особою, набуває цей статус з моменту реєстрації в НБУ, виконує вимоги нормативних актів НБУ, користується єдиними правилами бухгалтерського обліку в банках на базі комплексної автоматизації і комп’ютеризації, подає в НБУ звітність та іншу інформацію в установлених ним формах, обсягах та у визначені строки; 
·  відомості про засновників банку та їхню частку в статутному фонді банку; 
·  положення про органи управління банком, їх структуру, порядок утворення, повноваження та порядок прийняття рішень; 
·  розмір, порядок та термін формування статутного фонду банку, порядок його збільшення чи зменшення; 
·  розмір і порядок утворення резервного і страхового фондів банку; 
·  перелік і порядок утворення інших фондів банку; 
·  перелік операцій, що здійснюються банком на підставі ліцензії НБУ; 
· порядок розподілу прибутків і покриття збитків; 
· положення про внутрішній та зовнішній аудит; 
· положення про органи контролю за діяльністю банку та порядок їх діяльності; 
· порядок внесення змін і доповнень до статуту; 
· порядок реорганізації та ліквідації банку. 
   Статут комерційного банку може містити й інші положення, які не суперечать чинному законодавству України. Статут підписується уповноваженою особою і затверджується установчими зборами. 
   Протокол установчих зборів має містити рішення про створення банку, ухвалення статуту, обрання членів органів управління банку та органів контролю, призначення голови правління, головного бухгалтера та особи, уповноваженої від імені засновників відповідати за реєстрацію банку. Протокол підписується головою та секретарем зборів. 
   Економічне обгрунтування та мета створення банку являють собою бізнес-план на перший рік діяльності і включають розрахунковий баланс, розрахунок доходів, витрат та прибутку на кінець першого року діяльності. 
   Кандидатури перших керівних осіб банку висуваються і затверджуються установчими зборами, але обов’язково повинні відповідати вимогам НБУ: 
·  наявність вищої фінансово-економічної або юридичної освіти — для голови правління та економічної або бухгалтерської освіти — для головного бухгалтера; 
·  досвід практичної роботи за фахом не менше п’яти років, а також стаж роботи на керівній посаді не менше трьох років; 
·  відсутність на їх попередньому місці роботи порушень чинного законодавства та нормативних актів НБУ. 
   Установчі документи надаються засновниками — юридичними особами, які за організаційною формою діяльності є акціонерними або пайовими товариствами. Це можуть бути як нотаріально засвідчені копії, так і оригінали статутів, установчих договорів та протоколів установчих зборів акціонерних товариств. 
   Пакет документів передається на розгляд у регіональне управління НБУ за місцем створення комерційного банку, де протягом двох тижнів мають бути підготовлені висновки щодо фінансового стану, платоспроможності, репутації акціонерів; наявності приміщення, придатного для розміщення банку; професійної придатності і репутації перших посадових осіб майбутнього банку. 
   Висновки РУ НБУ разом із пакетом документів передаються в центральний апарат НБУ, де розглядаються управлінням реєстрації і ліцензування комерційних банків, департаментом валютного регулювання, юридичним департаментом, а в разі необхідності й іншими департаментами. 
   Остаточне рішення про можливість створення комерційного банку з національним капіталом приймає Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Для банків, що створюються з участю іноземного капіталу таке рішення ухвалюється Правлінням НБУ. Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису в Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ у місячний строк з дня отримання документів НБУ.  
   Комерційні банки можуть створювати свої філії та представництва як на території України, так і за її межами. Філії та представництва банку є його відособленими підрозділами, розташованими поза межами банку, і функціонують на підставі положень про філію чи представництво. На відміну від представництв, які фінансуються банком і діють від його імені без права виконувати банківські операції, філії виконують усі або деякі його функції. Представництвам відкриваються поточні рахунки в регіональних управліннях НБУ за місцем їх створення, а філії проводять усі операції за субкореспондентськими рахунками. 
   Філії банку відкриваються за погодженням з РУ НБУ за місцезнаходженням філії.  
   Філії банку можуть розташовуватись як у приміщеннях, що є власністю банку, так і в орендованих.

3. Залучення  ресурсів на міжбанківському  рівні. 

  Міжбанківський ринок - частина ринку позикових капіталів, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються та розміщуються банками між собою. Проведення операцій на міжбанківському ринку впливає на плато-спроможність комерційних банків через можливість рефінансування в НБУ.

  Рефінансування - це процес здійснення банком активних операцій за рахунок позик, одержаних в інших банках. Ресурси міжбанківського ринку належать до сфери забезпечення ліквідності комерційних банків, якщо розглядати цю ліквідність як потік коштів з урахуванням можливості банку одержати кредит на міжбанківському ринку і забезпечити надходження готівки від операційної діяльності. Брак ліквідних коштів і підштовхує комерційні банки до операцій на міжбанківському ринку.

Міжбанківський ринок  відіграє важливу роль у забезпеченні умов функціонування грошового ринку. Він є об'єктом державного регулювання, служить механізмом впливу державних  органів на діяльність комерційних банків, стан грошово-кредитної і валютної системи і безпосередньо на економіку в цілому. Міжбанківські кредити - одне з основних джерел формування банківських кредитів. Одержання кредитів у ін. банках дає можливість банківським установам поповнювати власні кредитні ресурси. Учасниками ринку кредитних ресурсів є національний, комерційні банки, міжбанківські об'єднання, фінансові компанії, біржі та ін. Кожний учасник міжбанківського ринку кредитних ресурсів є водночас кредитором і позичальником. Основним об'єктом взаємного кредитування є розриви у платіжному обороті. Кожен банк самостійно визначає умови видачі і погашення міжбанківського кредиту.

    Найпоширенішою  формою міжбанківського кредиту  є кредит, що надається банками  один одному на основі кредитних договорів і генеральної угоди про співробітництво на ринку міжбанківського кредиту (короткі гроші).

  Учасниками міжбанківського ринку кредитних ресурсів є НБУ, його регіональне управління, комерційні банки, їхні філії та відділення. Розміщувати й купувати кредитні ресурси на міжбанківському ринку кредитних ресурсів банкові вигідно передусім з двох причин:

- комерційні банки,  на відміну від суб'єктів господарської  діяльності, вирізняються вищою  надійністю;

- процентна ставка  за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча від ставки за кредитами суб'єктам економіки.

Міжбанківські кредити  за складом поділяються на взаємні  кредити між комерційними банками  та кредитування НБУ комерційних  банків. У загальній структурі  міжбанківських кредитів переважають взаємні кредити комерційних банків. Виокремлюють міжбанківські активні та пасивні кредитні операції: ринок міжбанківських депозитів та ринок міжбанківських кредитів.

Міжбанківський кредит є основним джерелом запозичених коштів комерційного банку і слугує для підтримки кредитного потенціалу, поточної ліквідності банку або забезпечення рентабельного вкладення коштів. Міжбанківський кредит має короткостроковий характер, вирізняється оперативністю надання коштів та вищими порівняно з депозитами процентними ставками. Він здійснюється в рамках кореспондентських відносин банків і є дорожчим порівняно з іншими джерелами ресурсного потенціалу банку.

Структура фінансових послуг на міжбанківському ринку як підсистема

Суб'єктами міжбанківського кредиту є міжбанківські об'єднання, комерційні банки або інші кредитні інститути, фінансові компанії та Національний банк України. Ці суб'єкти можуть одночасно бути і в ролі кредитора, і в ролі позичальника. Специфіка міжбанківського кредиту визначається тим, що кошти використовуються не для власних господарських потреб банку, а для надання кредиту клієнтам. Тому міжбанківський кредит є формою купівлі-продажу кредитних ресурсів.

Для оперативного залучення необхідних додаткових коштів комерційні банки використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому здійснюється продаж грошових коштів, мобілізованих іншими кредитними установами.

   Міжбанківський  кредит - це оперативне за способом залучення коштів, але дороге джерело ресурсів банку. Причини продажу одним комерційним банком іншому банківських ресурсів різноманітні: відсутність належного попиту і вигідного розміщення ресурсів серед своїх клієнтів; необхідність установлення тісніших взаємовідносин між банками; прибутковість цієї операції.

Міжбанківські кредити  використовуються: для оперативного регулювання ліквідності балансу  банку; для надання кредитів вигідним позичальникам.

Міжбанківський кредит має такі форми:

- міжбанківські позики на основі кредитного договору і на основі генеральної угоди та співробітництва на ринку міжбанківського кредиту;

- залишки коштів на  кореспондентських рахунках, заброньовані  на термін під узгоджений банківський  процент;

- платіжний кредит  у формі овердрафта за кореспондентським рахунком;

- централізовані кредити,  що надаються для підтримки  певних галузей народного господарства  через комерційні банки. Вони  найменш вигідні для комерційного  банку, тому що маржа за ними  регулюється НБУ;

- переоблік та перезастава цінних паперів у НБУ;

- централізовані кредити,  що розподіляються на аукціонній  основі.

Основна частина міжбанківських договорів має строковий характер, але деяка їх частина укладається  в безстроковій формі. Це передбачає надання міжбанківського кредиту на мінімальний строк, установлений договором, після закінчення якого кредит переходить у безстроковий, тобто може бути стягнений банком у будь-який час за попереднім повідомленням. За будь-якої форми договору процентна ставка встановлюється виходячи з рівня, що склався на ринку в день його підписання.

Формально забезпеченням  за міжбанківськими кредитами є  майно позичальника, а також кошти  на кореспондентському рахунку позичальника. Фактично забезпечення своєчасного  повернення кредиту досягається насамперед надійністю, кредитоспроможністю банку-позичальника. Для забезпечення повернення коштів гарантом стає третій банк.

Важливе місце в джерелах кредитних ресурсів комерційного банку  посідають кредити НБУ, які надаються  банкам у порядку рефінансування. Кредитні ресурси надаються, як правило, на цілі короткострокового кредитування за додержання комерційним банком економічних нормативів та резервних вимог. Механізм рефінансування буде розглянутий у наступному підрозділі.

Міжбанківські депозити, які надаються в межах кореспондентських відносин між банками, відіграють роль інструмента налагодження довірливих відносин між банками. Тимчасово вільні кошти у банку виникають через відсутність необхідного попиту на фінансовому ринку або невигідність розміщення кредитних ресурсів серед клієнтів. Міжбанківські депозити пов'язані з активними депозитними операціями банків, тобто вкладанням тимчасово вільних коштів одних банків в інші кредитні установи, у тому числі центральний банк. Унесення депозитів комерційними банками в центральний банк у межах обов'язкових резервів є одним з методів регулювання сукупного грошового обігу країни.

Найбільш поширені строки депозитів - один, три і шість місяців; граничні - від одного дня до двох років.

Засоби міжбанківського  ринку використовуються комерційними банками не тільки для короткострокових, а й для середньо- і довгострокових активних операцій, регулювання балансів, виконання вимог центрального банку.

Відсоткові ставки враховують власні витрати банків, узятий ними кредитний  ризик, співвідношення попиту та пропонування та інші фактори.

Міжбанківський ринок відіграє важливу роль у забезпеченні нормальних умов функціонування грошового ринку, є об'єктом державного регулювання, механізмом впливу державних органів  на діяльність комерційних банків, на стан грошово-кредитної і валютної сфери та на економіку в цілому.

 
 
       4. Принципи  проведення безготівкових розрахунків.

    Безготівкові розрахунки - розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обороту. Безготівкові розрахунки поділяються на міжгосподарські та міжбанківські, які обслуговують, відповідно, відносини між клієнтами банків та між банками. 
Безготівкові розрахунки поділяються за об'єктами розрахунків, тобто залежно від призначення платежу, на дві групи: 
- розрахунки за товарними операціями - платежі за товарно-матеріальні цінності, надані послуги і виконані роботи; 
- розрахунки за нетоварними операціями - сплата податків та перерахування інших платежів до бюджету, одержання і повернення банківських позик, страхових сум тощо. 
Основне місце в цих розрахунках займають платежі за матеріальні цінності та послуги. 
Залежно від місця проведення безготівкових розрахунків виділяють: 
- внутрішньодержавні (внутрішньоміські, що здійснюються в межах одного населеного пункту, і міжміські - за межами цього пункту); 
- міждержавні розрахунки (між господарськими суб'єктами, які знаходяться на територіях різних держав). 
Принципи організації безготівкових розрахунків: 
1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на поточних та інших рахунках в установах банків. 
2. Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів із поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів. 
3. Розрахунки з постачальниками за товарно-матеріальні цінності і послуги проводяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. На практиці застосовується також попередня оплата. 
4. Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за розпорядженнями їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законом України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та виконавчими приписами нотаріусів. 
5. Доручення підприємств на перерахування коштів приймаються банками до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках або за рахунок платіжного кредиту банку. 
6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум із рахунків платника. 
7. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів із рахунків. 
8. Підприємства самостійно обирають форми розрахунків та вказують їх при укладенні між собою договорів. 
9. Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку. 
Організація безготівкових розрахунків повинна відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. 
Головна з них - забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, чим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках. 
У сучасних умовах застосовуються такі основні форми безготівкових розрахунків: 
- платіжними дорученнями; 
- платіжними вимогами-дорученнями; 
- чеками; 
- акредитивами; 
- векселями; 
- платіжними вимогами; 
- інкасовими дорученнями (розпорядженнями). 
Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися за допомогою банківських платіжних карток. Порядок використання карток визначається НБУ. 
Спосіб платежу характеризує порядок списання коштів із рахунків платників. 
У сучасній системі безготівкових розрахунків господарські суб'єкти використовують такі основні способи платежу: 
1. Перерахування грошових коштів з поточного рахунку платника. 
2. Надання позики банком шляхом прямого перерахування грошей із кредитного рахунку платника на банківський рахунок постачальника. 
3. Розрахунок шляхом заліку взаємних вимог платників коштів та їх одержувачів, пов'язаних між собою поставкою товарів чи наданням послуг у процесі обміну діяльністю, з перерахуванням на відповідні рахунки учасників заліку лише непокритої суми. 
4. Гарантована оплата постачальнику з попереднім депонуванням коштів на окремих банківських рахунках в установах банку за місцем знаходження платника і з наступним їх списанням з цього рахунку після зарахування грошей на рахунок одержувача в установі банку, де йому відкритий поточний рахунок.

Принципи безготівкових  розрахунків – це вихідні положення, які визначають конкретний економічний  зміст способів і форм розрахунків. У міру реальних ринкових змін в  економіці змінюються також принципи організації безготівкових розрахунків, виникають і формуються нові принципи. Виділяються такі основні принципи організації безготівкових розрахунків:

1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на роз рахункових, поточних та інших рахунках в установах банків. При кризовому стані економіки недотримання цього принципу призводить до відтоку грошей з легальних каналів грошового обороту і, як наслідок, до посилення "тіньового" характеру економіки.
2. Грошові розрахунки і платежі підприємств (організацій) усіх форм власності здійснюються через установи банків, як правило, в безготівковому порядку за документами, що перед бачені правилами проведення цих розрахунків. Готівкові розрахунки характерні лише для невеликих за сумою міжгосподарських платежів і обмежених витрат на внутрігосподарські потреби. В кризовій економіці здійснення розрахунків між господарськими суб'єктами готівкою (а часто й валютою іноземних держав), минаючи установи банків і поза їхнім контролем, посилює нелегальний режим функціонування багатьох підприємств і організацій, призводить до розширення дефіциту реальних "живих" грошових коштів.
3. Розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності і послуги провадяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. Максимальне наближення моменту про ведення платежу до терміну відпуску товарів – необхідна умова забезпечення економічності безготівкових платежів. Проведення оплати товарів і послуг після їх відвантаження (відпускання, надання) без затримки платежу свідчить про високу платоспроможність підприємств і ефективну платіжну та договірну дисципліну в народногосподарському обороті країни.
4. Платежі за товари і послуги з рахунка підприємства здійснюються, як правило, за згодою (акцептом) платника (власника рахунка) після перевірки виконання постачальником договірних умов. У разі порушення умов договору платник може відмовитися від оплати розрахункових документів, про що повідомляє постачальника у порядку і в терміни, передбачені договором. Цей принцип організації безготівкових розрахунків відображає основоположну роль споживача (покупця) в системі ринкових відносин.
5. Безготівкові розрахунки проводяться за рахунок і в межах коштів, що є на рахунку платника, або його права на одержання кредиту (банківського чи комерційного). Якщо на рахунку покупця немає достатніх грошових коштів, платежі не можуть бути здійснені в принципі. "Не постачати, не маючи гарантій оплати" – правило ринкових відносин. Банком відкривається і обслуговується картотека не оплачених вчасно розрахункових документів. Платежі проводяться в міру надходження грошових коштів на рахунок платника.
6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум з рахунка платника. Банк зобов'язаний контролювати ці рахунки, щоб попередити зловживання, що мають місце під час оплати безтоварних документів. Якщо буде встановлено факт подання в банк безтоварних розрахункових документів, то банк зобов'язаний стягнути штраф з підприємства (організації), яке виписало такий документ.
7. Постачальники і покупці (споживачі) мають право вільного вибору форми безготівкових розрахунків і способу платежу, що узгоджується при укладанні договорів поставок або договорів підряду. Банк не втручається у договірні відносини та вибір форм розрахунків і способу платежу. Платники й одержувачі коштів контролюють вчасне проведення розрахунків і претензій, що виникають, розглядають їх у встановленому претензійно-позовному порядку без участі банківських установ. Необхідним є використання найраціональніших форм і способів безготівкових розрахунків у даних фінансово-господарських умовах.

Специфіка прояву принципів  організації безготівкових розрахунків  у вітчизняній економіці виражається  нині несприятливими кризовими умовами  господарювання. Недотримання принципів організації безготівкових розрахунків призводить до кризи всієї системи розрахунків. Наявні принципи розрахунків охоплюють регулюючим впливом усі важливі елементи системи безготівкових розрахунків, і насамперед способи та форми розрахунків.

5. Способи захисту від кредитного ризику.

  Кредитний ризик - це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і процентів за його користування. Під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій. 
  Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який приймає рішення про кредитування, та ін. 
  Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації, а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню. 
   Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам. 
  Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів: 
- лімітування кредитів; 
- диверсифікації портфеля позичок банку; 
- контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу; 
- страхування кредитних операцій; 
- достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів; 
- аналізу кредитоспроможності позичальника. 
І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період. У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату. 
  Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії. Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально. 
ІІ спосіб - диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ. 
  Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох. 
ІІІ спосіб - оперативність при стягненні боргу - передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів. 
IV спосіб - страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях. 
V спосіб - забезпеченість кредиту. У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів: 
- гарантія, або порука третьої сторони; 
- переуступка контрактів, дебіторської заборгованості; 
- застава товарних запасів; 
- застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування. 
  Гарантія, або порука - це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформляється як самостійний обов'язок гаранта чи поручителя. 
  Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту. 
  Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари. 
  Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. 
  Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів.  
  Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо. 
  Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового вжитку. 
Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність. 
  У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України. 
VI спосіб - оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички.                        Кредитоспроможність - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання. 
Межі вивчення кредитоспроможності залежать від: 
- розміру позички; 
- терміну позички; 
- результатів минулої діяльності позичальника; 
- забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається); 
- взаємовідносин банку з клієнтом. 
  Жодних твердих правил щодо цього не існує, кожний клієнт, що подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, які вимагають детального вивчення. 
  Банк може використовувати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника: 
- використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку; 
- отримання інформації з зовнішніх джерел, використання великої кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації. 
  У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк зацікавлений в підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси; 
· фінансові звіти позичальника, які є основним джерелом внутрішньої інформації.    
  Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут позичальника. 
   Оцінка кредитоспроможності - процес творчий, що вимагає від банківських працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і передбачати обставини, які можуть на них вплинути. 
  Здійснюючи оцінку кредитоспроможності, комерційні банки України керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Рекомендації щодо визначення фінансового стану позичальників та Положення про порядок формування і використання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків. 
Згідно з цими документами НБУ виділяє три групи позичальників: 
· юридичні особи, крім комерційних банків; 
· комерційні банки; 
· фізичні особи. 
  Для оцінки фінансового стану юридичної особи враховують такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості. 
  При здійсненні оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності банки можуть використовувати й інші показники. 
  Для отримання комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника потрібно визначені показники порівняти з оптимальними і на підставі їх аналізу вирішувати питання про можливість надання кредиту. 
  Кредит надається банком, як правило, позичальникам з найбільш високою кредитоспроможністю, які забезпечують своєчасне його погашення за рахунок отриманих доходів. 
  Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового стану здійснюється на підставі: 
- дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ; 
- аналізу прибутків і збитків; 
- аналізу якості активів і пасивів; 
- створення резервів; 
- виконання зобов'язань комерційним банком у минулому; 
- якості банківського менеджменту. 
  Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її фінансового стану мають бути враховані: 
- соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан; 
- наявність реальної застави; 
- вік та здоров'я клієнта; 
- загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати; 
- інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами.

6. Ризики фондового  ринку та методи управління  ними.

Управління визначається як елемент, функція організованих  систем різної природи, що забезпечує збереження їх певної структури, підтримку  режиму діяльності, реалізацію програми, цілі діяльності. Вплив здійснюється з певною метою і обумовлений системною природою людського суспільства, суспільним характером праці, необхідністю спілкування людей в процесі праці й життя, обміну продуктами матеріальної та духовної діяльності. На фондовому ринку України виникають та існують специфічні відносини з цінних паперів, які підкоряються загальним правилам управління.

Свідоме управління діє  разом із стихійними механізмами. Воно виступає у вигляді специфічних  суспільних інститутів - суб'єктів управління, які поступово формуються і здійснюють цілеспрямовані впливи на обіг цінних паперів. Вирішуючи задачу управління, господарський суб'єкт вступає у взаємодію з об'єктом підприємницької діяльності й перетворюється в суб'єкт управління. Замість односпрямованого вектору інтересу виникає складна взаємодія, що характеризується також зворотними впливами об’єкта убік суб’єктів управління. Спроможність до зворотного відклику, чутливість щодо реакції об’єкта на управлінські впливи характеру-теорія та практика підприємницького ризику

здатність суб’єкта виконувати функції управління в ринковому  середовищі.

Пропорція між складовими стихійних та свідомих механізмів поступово  змінюється убік цілеспрямованих впливів  суб’єктів на результати обігу цінних паперів. Це характеризує ступень розвитку господарського механізму. Сучасна господарська практика відрізняється підвищеним інтересом до свідомих методів впливу на ринкове середовище завдяки використанню спеціальних управлінських технологій.

Все більша роль відводиться  дослідницьким підходам в аналізі ринкових процесів, тому покращується методологічна база вивчення ризиків. Наприклад, процеси на фінансовому ринку країн СНД в середині 90-х років минулого сторіччя багато в чому носили нерівноправний характер стосовно більшості його суб'єктів. Це привело до непропорційного розподілу національного багатства і розшарування суспільства не тільки по рівнях доходу при однакових трудовитратах, але і по соціальних перспективах.

Аналогічні події спостерігалися і на ринку цінних паперів. Тому подолання негативних наслідків, що згадають про себе ще з початкових етапів економічних трансформацій, сьогодні відноситься до сфери свідомих механізмів управління господарством.

Процес управління розглядається  як особливий вид людської діяльності, що виникає з необхідності забезпечити цілеспрямованість і злагодженість роботи виробничого колективу, всього господарського комплексу. Управління інвестиціями на фондовому ринку припускає узгодженість всіх сфер господарського комплексу, впорядкований рух ресурсів між сферами і галузями господарства.

Цілеспрямованість управління визначається його цілями, що досягаються  в результаті виконання функцій  управління на основі використовування певних принципів і методів управління. Спрямованість забезпечується через  механізм управління господарськими відносинами навколо об'єкту підприємницької діяльності, а характеристиками виступають: суб'єкти і об'єкт управління в їх взаємозв'язку і взаємозалежності, цілі і функції управління, принципи управління, методи управління.

Об'єкт управління ризиком – це підприємницька угода та ризики, що виникають у зв'язку з реалізацією господарських відносин навколо неї. В результаті отримання інвестиційних ресурсів об'єкт управління розвивається, а господарські відносини навколо підприємницької угоди постійно видозмінюються. Тим самим створюється підґрунтя для виникнення нових обставин, частина з яких може стати ризиком відносно конкретного суб'єкта або учасника інвестиційної операції.

Суб'єкт управління –  будь-яка особа, що бере участь в  господарських відносинах навколо об'єкту та виявляє здібність до виконання функцій управління. Найчастіше до таких функцій відносять прогнозування, організацію, регулювання, координацію, стимулювання, контроль.

Залежно від класифікації ризику можуть розглядатися додаткові функції суб'єктів управління в інвестиційній діяльності. Крім того, учасники фондового ринку наділяються повноваженнями щодо об'єкту інвестицій – цінного паперу, а також правами і зобов'язаннями в інвестиційних відносинах з іншими особами. У сукупності це можна характеризувати як властивості управління з боку того або іншого суб'єкта.

Управління припускає  пошук узгоджених підходів та рішень, які виявляються стійкими протягом тривалого періоду.

 Принципи управління  – основні постулати, якими керується підприємець в ухваленні рішень щодо ризиковій ситуації. У господарській практиці України основними принципами ризик-менеджменту в інвестуванні вважаються:

- обмеження ризику  розміром власних коштів;

- пропорційність величини  ризику та очікуваного прибутку від угоди;

- прогнозування наслідків.

Ризик - менеджмент –  це система управління ризиком, яка  містить стратегію, політику, сукупність методів і прийомів управління

ризиком, традиції і правила  поведінки суб'єктів управління. Це частина системи управління підприємницькою діяльністю, що відноситься, як правило, до компетенції фінансових менеджерів.

Ефективне управління ризиком  засноване на прийомах, які вже  пройшли практичну апробацію  і добре зарекомендували себе в господарській практиці. В узагальненому вигляді управлінський вплив на ризик охоплює послідовність основних етапів.

Основні етапи управління ризиком – це складені в єдину  технологію дії суб'єкта з організації  системи управління ризиком на кожному  етапі підприємницької угоди. До основних етапів можна віднести:

- висування цілі;

- альтернативне проектування;

- психологічну підтримку;

- використовування заходів  по зниженню ризику;

- контроль і оцінку  ефективності ризик - менеджменту.  В ході управління ризиком  ризик-менеджер займається аналізом, умовно ділиться на дві групи дій:

1) якісний аналіз –  виявлення джерела ризиків, причини  їх появи, факторів ризику, класифікація  ризику;

2) кількісний аналіз  – оцінка ризику або його  складових в економічних одиницях (прибутковість угоди, витратність  дій, ефективність операцій, рентабельність).

Правила вибору варіанту рішень в управлінні цінними паперами – традиційні для господарської  системи. Найбільш поширеними є способи  зниження ризику, що використовують показник максимум виграшу, оптимальної імовірності фінансового результату та деякі інші.

Для вирішення задачі управління менеджер на фондовому ринку  вибирає один або декілька методів. Метод впливу на ризик – сукупність прийомів, дій і заходів суб'єкта управління з мінімізації параметрів ризику. До основних на фондовому ринку України сьогодні можна відносити такі методи:

- зниження ризику –  шляхом уникнення ризику, зниження  показників імовірності ризику;

- збереження ризику  – це бездіяльність суб'єкта  управління, самострахування від  ризикової події, залучення зовнішніх коштів для підтримки певного рівня ризику, інвестиції в об'єкт підприємництва, використовування адміністративних ресурсів господарського управління;

• передача ризику – проводиться через страхування фінансової операції з цінними паперами, отримання гарантій з боку третьої сторони.

7. Характеристика  лізингових послуг банку.

Лізингові послуги це відносно нові, нетрадиційні види банківських  послуг. Лізинг виник у 50-ті роки паралельно з розвитком системи прискорених  амортизаційних відрахувань. Це господарська операція, що передбачає передачу лізингодавцем права користування матеріальними цінностями іншим суб'єктам господарювання (лізингоодержувачу). Лізинг також можна розглядати як довгострокову оренду, в якій наявні елементи кредитних відносин, а грошові та матеріальні потоки злиті в єдиний комплекс грошово-майнових відносин. І хоча зовні лізинг схожий на довгострокову оренду, однак повернення майна до свого юридичного власника при ньому не є обов'язковою умовою. 
Лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашення якого здійснюється в розстрочку. 
У лізинговій угоді беруть участь три сторони: 
· постачальник, який є виробником об'єкта лізингу; 
· лізингодавець, який оплачує об'єкт лізингу і здає його в лізинг; 
· лізингоодержувач, той, хто отримує і використовує об'єкт лізингу. 
Розрізняють такі види лізингу: 
а) залежно від джерел придбання об'єкта лізингу: 
- прямий - коли лізингодавець купує майно у виробника і передає його в оренду; 
- зворотний - власник продає майно лізингодавцю, а потім бере його в оренду; 
б) залежно від об 'єкта лізингу: 
- лізинг рухомого майна; 
- лізинг нерухомого майна; 
в) залежно від обслуговування: 
- лізинг з обслуговуванням (надання лізингових послуг поєднується з наданням певних послуг, пов'язаних з утриманням і технічним обслуговуванням об'єкта лізингу); 
- пакетний лізинг - система надання в оренду об'єкта лізингу (будинок, магазин продаються у кредит, а обладнання - за лізинговою угодою); 
г) залежно від ступеня окупності майна: 
- лізинг з повною окупністю, коли протягом строку дії одного договору здійснюється повна виплата лізингодавцю вартості орендованого майна; 
- лізинг з неповною окупністю, коли протягом дії одного договору окупається тільки частина вартості орендованого майна; 
д) залежно від умов амортизації: 
- лізинг з повною амортизацією і, відповідно, з повною виплатою вартості об'єкта лізингу; 
- лізинг з неповною амортизацією і, значить, з частковою виплатою вартості. 
Виходячи з наведених вище двох ознак класифікації (за ступенем окупності об'єкта лізингу і умов його амортизації), які пов'язані між собою, розрізняють фінансовий та оперативний лізинг: 
- оперативний - лізинг з неповною окупністю; 
- фінансовий - лізинг з повною окупністю.  
Особливостями оперативного лізингу є: 
- орендодавець не планує покрити всі свої витрати за рахунок надходжень від орендаря; 
- строки зносу є більшими за строки угоди лізингу (тобто строк угоди не перевищує строк амортизації); 
- ризик втрати, псування майна лежить в основному на лізингодавці; 
- по закінченні встановленого терміну майно звичайно повертається лізингодавцю; 
- сам об'єкт лізингу залишається у власності лізингодавця та обліковується у нього на балансі. 
Існує два види оперативного лізингу: 
а) рейтинг - короткостроковий лізинг (від 1 дня до 1 року, без права наступного придбання лізингоодержувачем об'єкта лізингу); 
б) хайринг - надання об'єкта лізингу на строк понад 1 року без права викупу лізингоодержувачем об'єкта лізингу. 
Оперативний лізинг припускає багаторазове надання об'єкта лізингу в оренду. 
Фінансовий лізинг передбачає виплату протягом твердо встановленого періоду сум, які достатні для повної амортизації капітальних вкладень і здатні забезпечити лізингодавцю прибуток. 
Характерні особливості цього виду лізингу: 
- вибір об'єкта лізингу здійснює лізингоодержувач; 
- лізингоодержувач має право використовувати об'єкт лізингу протягом усього строку угоди; 
- строк фінансового лізингу, як правило, не менше за строк повної амортизації об'єкта лізингу; 
- витрати на утримання об'єкта лізингу несе лізингоодержувач; 
- існує можливість викупу об'єкта лізингу після закінчення терміну угоди. 
Найпростіша схема лізингової операції передбачає: 
· подачу заяви клієнтом, в якій зазначаються об'єкт лізингу, його характеристики, бажаний строк угоди тощо. Також надаються фінансові документи; 
· аналіз документів і прийняття рішення щодо підписання договору про лізинг; 
· передача об'єкта лізингу. 
Лізингова послуга виникає таким чином: на прохання клієнта банк купує майно і приймає на себе практично всі зобов'язання власника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових платежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначають-ся, разом з іншими умовами, розмір та періодичність орендної плати.