Бюджетна система

1. Економічні відносини в Стародавньому Римі та Римській імперії

Стародавній Рим з погляду  економічного розвитку багато в чому був подібний до Стародавньої Греції. У фінансовому господарстві доходи держави були також безсистемними, спостерігалось певне незадоволення  вільних громадян Риму необхідністю сплачувати додаткові податки, і  державна казна також в основному  поповнювалася за рахунок інших  народів. Розглянемо еволюцію доходів держави.

У ранній період Римської держави  тимчасово застосовувались примусові  прямі та непрямі збори з громадян, які мали випадковий та недовговічний характер. Постійним збором був vicesima manumissionis — 5-процентний збір з рабовласників за відпущених на волю рабів, пізніше при царях існував особливий збір з продажу солі, що викликав значне незадоволення.

Сервій Туллій обклав податками  майно громадян, яке переоцінював кожні п'ять років. У міру того як могутнішав Рим, ці податки втрачали своє значення і все вагомішу роль почали відігравати доходи від завоювань. Рим намагався побудувати своє фінансове господарство на чужій праці.

Підкорені народи обкладались різноманітними зборами і повинностями, частина землі у них відбиралась і роздавалась у користування римським громадянам за певну плату, зазвичай 1/10 частину валового доходу. У міру того як побори з підкорених народів досягли значних розмірів, громадяни Риму податками практично не обкладались. Так, після перемоги Бміля Павла податки на майно було скасовано.

Через 60 років після цього було також скасовано податок із земель, запроваджений на пропозицію трибуна Спурія Торія близько 647 р. до н. е., потім через 44 роки, за пропозицією трибуна Цецілія Метелли, по всій державі були скасовані митні збори. На той час для римських громадян практично залишився один податок — 5-процентний збір за відпущення рабів.

Водночас провінції грабувались і пригнічувались. При верховенстві відкупної системи, відсутності будь-яких правил оподаткування під час зборів провінційних податків панувала повна сваволя. Пограбування провінцій, побори, хабарі римських чиновників досягли значних розмірів і часто викликали народні повстання. До цього періоду належать: період Верреса, який повністю пограбував Сицилію; Пізона, який розорив Македонію; Апія Клавдія, який так само вчинив із Кілікією.

Зі становленням у Римі імперії становище провінцій  поліпшується, зловживання відкупників  зменшуються, для надходжень у казну  починають вводитися старі податки, права громадян Риму та підданих вирівнюються.

Сенат при імператорі Августі  Октавіані (63 р. до н. е. — 14 р. до н. е., імператор  з 27 р. до н. е.) починає втрачати своє значення, і поряд із загальнодержавною  казною — aerarium започатковується нова скарбниця доходів — aerarium militare, або fiscus, яка була підпорядкована імператорам. До неї з часом почали спрямовуватись усі надходження. З того часу, як важелі фінансового управління стали концентруватись не в сенаті, а в руках імператора, надходження набули більш стабільного та системного характеру.

Каракалла Септимій Бассіан (186—217 pp. н. е., імператор у 211—217 pp. н. е.) з метою впорядкування фінансово-податкової системи видав у 212 р. едикт, за яким права римського громадянина отримувало майже все населення Римської імперії.

Почали знову відновлюватися податки з громадян. Були відновлені митні збори, запроваджено 1 % -й акциз  на внутрішнє споживання, на спадок (при Каракаллі), знову почали вживатися заходи щодо конфіскації майна. З'явився новий закон, згідно з яким створювалися спеціальні загони донощиків — delatores, які повідомляли правителів держави і провінцій про образу честі та гідності багатих громадян. В осіб, які були визнані винними в цьому, майно конфісковувалось на легальній основі. Поступово зростали і видатки. Так, утримання служби delatores обходилось дуже дорого, значні суми виділялись на пишне убрання двору, численні забаганки імператорів, роздачу бідному люду хліба, інколи вина і грошей, влаштування дармових видовищ.

Доволі дорого обходились казні спорудження та утримання  бань та інших громадських об'єктів. Дедалі більше витрат вимагало утримання  війська, оскільки серед воїнів поширювались традиції щедрих нагород після перемоги. Все це вимагало додаткових надходжень, тому ще при Діоклетіані Валерії (243— 313 або 316 pp. н. е., імператор у 284—305 pp. н. е.) впроваджуються поземельний (tributum soli) та промисловий (instralis collatio) податки.

Константин (близько 285—337 pp. н. е., імператор у 306— 337 pp.) з метою  покриття витрат адміністративного управління та військових потреб запровадив значну кількість нових податків і натуральних повинностей. Крім того, було введено закріплення маси вільних людей за їхнім місцем проживання, землею чи ремеслом.

Грошово-кредитні відносини. Внутрішню основу господарювання складали три основні групи — сільськогосподарські виробники, ремісники та торговці. У сільськогосподарській групі простежуються три сектори.

Селянське землекористування. На цих землях вироблялась більша частина сільськогосподарської продукції. Селянські наділи або безпосередньо закріплялись у власність громадян, або орендувались ними у держави чи окремих землевласників. Поповнення частки селянського землекористування здійснювалося за рахунок ветеранівлегіонерів. Допускалась також конфіскація землі у землекористувача, який програвав у політичній боротьбі. На цих землях вирощувалось до 60 % загального обсягу зерна, яке отримували в центральних провінціях імперії, від 70 до 80 % овочів; тримали більше, ніж дві третини всього поголів'я худоби. Уся ця продукція призначалась здебільшого для внутрішнього споживання або на обмін із сусідами і на ринок практично не надходила.

Обробляли 12—14 рабів, на кожного з яких припадало 14—16 югерів, тоді як вільний селянин обробляв від 4 до 14 югерів. Урожайність на віллах була досить високою. Так, Колумелла1 вважає, що з югера отримували до 10 міхів вина; Варон — що врожайність зернових становила в Середній Італії сам-десять, а в Етрурії — сам-п'ятнадцять (до 25 ц/га), тоді як середня врожайність була в 3—4 рази меншою. Рентабельність продукції вілл становила від 12,3—15,3 % (Р. Дункан-Джоунс) до 34 % (Колумелла).

До нашого часу дійшли відомості, що окремі вілли мали особливу спеціалізацію, вирощували екзотичні квіти і  фрукти, розводили павичів і куріпок  і мали дохід до тисячі відсотків на рік.

3. Латифундії. Почали виникати  в І ст. до н. е. в результаті  завойовницьких війн, які вів Рим зі своїми сусідами, а також у результаті розорення селян. Земля в латифундіях здебільшого здавалась в оренду, тому вкладення капіталів у латифундії було досить вигідним.

Вкладення капіталів у  землю було вигідним ще й тому, що тривалий час у Римській імперії податки на землю не сплачувались, через що значна частина аристократів, торговців намагалась вкласти капітали саме в землю. Так, статок більшості римських сенаторів не опускався нижче 8 млн сестерціїв*4, що було еквівалентно 14—29 тис. тонн зерна, а найбагатші мали до 400 млн сестерціїв, що становить у сучасних цінах від 0,75 до 1,5 млн тонн зерна8.

4: { Рабовласницькі господарства-вілли. Були поширеними в І ст. до н. е. — І ст. н. е. Розміри вілли коливались від 100 до 500 югерів1.

На віллах використовувалась  переважно праця рабів і, крім того, залучались вільнонаймані працівники з числа розорених селян. Більша частина продукції надходила на ринок. Згідно з наявними даними продуктивність праці раба була на 40 % меншою, ніж у вільного землевласника, але в той час широко застосовувалась кооперація і в І—П ст. н. е. хлібне поле в 200 югерів}

Розглянемо детальніше кредитні відносини.

З окремих джерел, які дійшли до наших днів, неможливо чітко уяснити рівень процентних ставок, тому в сучасній літературі є дані з досить широким діапазоном. Ш. Летурно так подає рівень процентних ставок у Стародавньому Римі: перша законодавчо закріплена норма процента була встановлена при децемвірах1 і становила 12 % на рік.

Проценти сплачувались кожного місяця або наприкінці року — тоді сплата здійснювалася за складним процентом. Цю норму можна було обходити за допомогою спеціальних контрактів або не рахуватися з нею зовсім. Так, на Сицилії Верес брав 24 %, Брут і Катон розмістили свої капітали на Кіпрі під 48 %. У Римі Помпей (Гней Помпей Великий, 106—48 pp. до н. е., римський військовий і політичний діяч) надавав позики під 50 % річних2.

Існує й інша точка зору, якої дотримуються Р. Дункан-Джоунс та Ж. Каллю.

Так, Р. Дункан-Джоунс зазначає, що при Колумеллі середня ставка становила 6—8 %.

Французький дослідник Ж. Каллю вважав, що земля приносила дохід у середньому 6 %, який коливався від 3 до 13 %, гроші також давали дохід близько 6, а не 12 %, доходи від морської торгівлі лише у виняткових випадках становили 30 %. Беручи до уваги, що вкладення капіталу в земельну власність було дуже поширеним, можна стверджувати, що нормальний дохід становив 6 %, і амплітуда процентних ставок була близькою до сучасної — 4—12 %8.

Інфляційні процеси. Римська  біметалева грошова система сформувалась до початку принципату Августа4. Співвідношення вартості золота і срібла в період пізньої Республіки коливалось від 1:12 до 1:9. За правління Августа основною монетою була монета із золота 958-ї проби вагою 8,2 г (aureus'а). Карбувалися золоті монети тільки при імператорському дворі в Римі, а срібні — в Антіохії, Александрії, на Родосі та в інших великих торговельних центрах імперії.

За Августа інфляція становила  близько 4 % на рік і призвела до того, що з 27 р. до н. е. до 6 р. н. е. ціни на хліб зросли в 2,5 раза.

З 6 по 14 pp. н. е. емісія була різко скорочена і не перевищувала 5 % від обігу загальної маси грошей. Ціни були відносно стабільнішими, процентна ставка сягала 4 % на рік.

У подальшому, за правління Тіберія (імператор у 14—37 pp. н. е.), а згодом Калігули (37—41 pp. н. е.) почався процес дезорганізації грошової системи. Золотий вміст почав знижуватись. Нерон (54—68 pp. н. е.) знизив його до 7,29 г, або майже на 10 %. Одночасно вводились в обіг срібні денарії1 з додаванням від 5 до 10 % домішку міді та інших металів.

Потім Траян (98—117 pp. н. е.) знизив золотий вміст aureus'a до 85 %, а Марк Аврелій (161—180 pp. н. е.) до 75 % його початкового вмісту.

Денарій за Траяна складався  на 20, а за Марка Аврелія — на 25 % із домішок інших металів. Здешевлення  денарію продовжувались і в пізніший періоди, досягнувши за Коммода (180— 192 pp. н. е.) 30, за Септимія Севера (193—211 pp. н. е.) — 50, а в 256 р. н. е. — 60 %.

Тривало також обезцінення aureus'a, який втрачав у вазі. Так, за Олександра Севера (222—235 pp. н. е.) aureus'a коштував 50, а в 254 р. н. е. — більш як 60 денарїїв.

Зростання цін із середини II ст. н. е. набуло некерованого характеру. До 301 р. ціни на основні сільськогосподарські продукти зросли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. Інфляція змушувала збільшувати виплати державним чиновникам. Так, якщо плата легіонерам з 31 р. до н. е. по 85 р. н. е. становила близько 300 сестерціїв, то вже у 200 р. н. е. зросла до 1200 сестерціїв.

З метою стабілізації грошового  ринку Діоклетіан (284—804 pp. н. е.) видав у 301 р. н. е. знаменитий едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби. Рівень заробітної плати, встановлений у денаріях, по окремих професіях не міг бути перевищений ні в яких випадках. Але забезпечена у такий спосіб стабілізація тривала лише п'ять років, а потім почалося різке зростання цін. Так, якщо за Діоклетіана один модій зерна коштував 100 денаріїв, то вже в 335 р. н. е. — 21, у 338 р. н. е. — 36, у 350 р. — 500 тис. денаріїв. Один фунт свинини за Августа коштував не більше 10 денаріїв, а в 362 р. — 14,4 тис. денаріїв. Золоті монети до цього часу були вилучені з обігу. Уведення Константином (306—337 pp. н. е.) золотого соліда призвело не до зміцнення грошової системи, а до ще більшої її дестабілізації: мідні й срібні монети, які виготовлялись із домішками інших металів, утратили свою вартість. Так, якщо в 350 р. солід оцінювався в 576 тис. денаріїв, то через 10 років це співвідношення становило від 1 до 2 млн, а в 390 р. — від 1 до 4,5 млн. Якщо в 301 р. римський фунт золота орієнтовано дорівнював 50 тис. денаріїв, то до середини V ст. — 504 тис.

Отже, надходження та видатки  державної казни Риму мали свої специфічні риси, і їх дослідження дає змогу  зробити відповідні висновки із застосуванням до сучасних умов України.

Внесок визначних діячів Риму в розвиток економічної думки. Брати Тиберій (162—133 pp. до н. е.) і Гай (153—121 pp. до н. е.) Гракхи. Гракхи запропонували в 133 р. до н. е. прийняти закон, згідно з яким римським громадянам дозволялось одержувати до 500 югерів (125 га) державної орної землі, причому одна сім'я не могла займати ділянку більшу ніж 1000 югерів. Усі лишки землі підлягали поверненню державі й розподілу між тими, хто мав у ній потребу.

Земельний наділ мав виділятися в розмірі 30 югерів на умовах спадкового володіння і сплати невеликого податку. Цей закон був запропонований у період концентрації землі в руках патриціанської знаті й обезземелення значної частини селян. У результаті часткового виконання вимог цього закону землю отримали кілька десятків тисяч селян. Після вбивства Тіберія його справу продовжив Гай. Було відновлено наділення селян землею, а також прийнято закон про продаж місцевим біднякам хліба із державних сховищ за низькими цінами. Ці закони допомогли зняти соціальну напругу в суспільстві.

Марк Туллій Цицерон (106—43 pp. до. н. е.). Ідеолог правлячого класу. Прихильник приватної власності, великого землеволодіння. У працях "Про державу", "Про Закони", "Про обов'язки" висвітлював окремі сторони функціонування держави. Ставлення до лихварства було досить суперечливе. З одного боку, він порівнював передачу грошей із майбутнім збільшенням їхньої маси із вбивством людини, а з іншого — осуджував антилихварські настрої: "Держава більше, ніж на чому б то не було, тримається на кредиті, який цілковито не буде можливим, якщо повернення грошей, які брались у борг, не буде обов'язковим"*5.

5: { Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. — М., 1974. — С. 123.}

Займався Цицерон також  питаннями справедливого рівня  оподаткування, зазначаючи, що в Римі вони не є оптимальними: "Небесної благодаті потрібно, щоб погодити вигоди відкупників і населення, щоб не принести одних у жертву іншим і зробити так, щоб і  вівці були цілі, і вовки нагодовані"*6.

*6: { Цит. за: Янжул И. И. Основные начала финансовой науки. Учение о государственных доходах. — СПб., 1899. — С. 29.}

2. Сутність, предмет  та об’єкти бюджетного обліку.

Система обліку включає: бухгалтерський, управлінський, бюджетний облік, які  ґрунтуються на єдиній теоретичній  та інформаційній базі, відрізняючись  за формою та періодичністю розрахунку даних.

Бухгалтерський облік  забезпечує своєчасне та повне відображення всіх операцій органів Державного казначейства та надання користувачам інформації про стан активів та зобов'язань, результати виконання бюджетів та їх змін. На підставі даних бухгалтерського  обліку складається фінансова звітність.

Метою управлінського обліку є забезпечення керівництва органів  Державного казначейства оперативною  фінансовою і нефінансовою інформацією у визначеній ними формі для планування, управління бюджетними коштами, оцінки і контролю використання бюджетних коштів. Управлінський облік ведуть органи Державного казначейства для забезпечення внутрішніх потреб в інформації, виходячи зі специфіки виконання бюджетів та особливостей діяльності.

Метою бюджетного обліку є  накопичення даних про доходи, видатки, кредитування за вирахуванням погашення і фінансування бюджетів, а також підсумування результатів  виконання бюджетів. Предметом бюджетного обліку є кошти всіх видів бюджетів у розрізі їх складових частин, а об'єктом - бюджетні установи, організації, конкретні програми економічного та соціального розвитку.

У налагодженні чіткої системи  збирання та використання бюджетних  коштів особлива роль відводиться обліку бюджетних коштів на всіх рівнях. Для  України, яка лише протягом останніх кількох років розпочала практичне  упорядкування витрачання бюджетних  коштів, ця проблема є однією з найголовніших. Чітка організація бюджетного обліку дозволяє органам управління державою на всіх рівнях одержувати своєчасну  інформацію щодо надходження та витрачання коштів.

Облік бюджетних надходжень здійснюють органи Державної податкової служби, Державного казначейства.

Загальний контроль за цим  процесом здійснює Державне казначейство. А на реґіональному рівні - фінансові  управління, відділи, в селищах та селах - відповідальні працівники (головні  бухгалтери, бухгалтери, касири). На рівні  міністерств облік використання виділених бюджетних коштів проводять бухгалтерські підрозділи.

Облік у бюджетних установах  ведеться або централізованими бухгалтеріями, або власними. Централізовані бухгалтерії  ведуть облік і складають звіти  про виконання щодо обслуговуваних ними бюджетних установ.

Важливе державне значення має процес виконання державного і місцевих бюджетів, який може забезпечуватись  лише за чіткої організації бухгалтерського обліку.

Бюджетний облік - це інформаційна система керування, яка постійно пристосовується до потреб бюджетного процесу, що зростають. Бюджетний процес є дуже складним та різноманітним, тому до обліку весь час висувають нові вимоги.

Бюджетний облік є науково  обґрунтованою системою нагляду, відображення, групування й узагальнення та контролю за кількісними та якісними показниками  виконання бюджету. Облік надає  інформацію, яка допомагає прийняти рішення. Більшість важливих рішень, незалежно від суті, базуються  на фінансових розрахунках. Облік забезпечує для цих розрахунків потрібну базисну інформацію та дає аналітичну орієнтацію щодо можливих чинників та наслідків можливих альтернатив. Облік  розкриває економічні наслідки попередньо прийнятих рішень. Навіть якщо рішення  нещодавно прийнято і тільки починає  реалізовуватись, воно вже може мати вирішальний вплив на перебіг  бюджетного процесу, тому відповідальні  особи мають бути вчасно поінформовані про наслідки прийнятих рішень.

Бюджетний облік - це необхідний кожному учаснику бюджетного процесу  запобіжний засіб контролю, оскільки містить інформацію щодо кількості  ресурсів і поточної заборгованості бюджету.

Отже, бюджетний облік  віддзеркалює виконання бюджету  через облік доходів, видатків, ресурсів бюджету на рахунках, здійснення заходів, передбачених і затверджених у бюджеті, фондів, резервів і рахунків, створюваних  у процесі виконання бюджету, касового виконання бюджету і  виконання кошторисів видатків бюджетних  установ, забезпечуючи повну інформацію про виконання бюджетів усіх рівнів.

Значення бюджетного обліку найбільш повно виявляється в  його функціях: нагляд, відображення, узагальнення, контроль виконання бюджетів усіх рівнів та збереження коштів бюджету. Всі функції взаємопов'язані і доповнюють одна одну.

Бюджетний облік як складова частина бюджетних відносин має завдання, методи, функції.

Завдання бюджетного обліку схематично зображено на рис. 1:

Рис.1. Завдання бюджетного обліку

1. Дотримання принципів обліку і звітності.

2. Своєчасне, повне і  достовірне відображення в обліку  за відповідними рахунками і  параметрами операцій виконання  бюджетів, які виконуються на  підставі первинних документів  клієнтів, органів, які мають право  безспірного списання коштів, електронних  документів та внутрішніх документів  Державного казначейства, складених  відповідно до чинного законодавства,  підписаних уповноваженими особами  клієнтів, органу стягнення та Державного казначейства.

3. Щоденне завершення  та звірка всіх облікових процесів, регістрів та документів, у тому  числі пов'язаних з надходженням  та перерахуванням коштів через  системи міжбанківських електронних  платежів і внутрішню платіжну  систему Державного казначейства; складання щоденного балансу  та автоматизована перевірка  відповідності даних аналітичного обліку цим балансу.

4. Достовірне відображення  в обліку і звітності руху  використання фінансових та інших  ресурсів бюджетів, надання об'єктивної  та порівняльної інформації про  стан зобов'язань, активів, результатів  виконання бюджетів, у тому числі  в розрізі окремих органів  Державного казначейства.

Метою бухгалтерського обліку виконання бюджетів є надання  користувачам повної, правдивої інформації про фінансовий стан, результати виконання  та рух грошових коштів бюджетів для  прийняття рішень.

Основним завданням бюджетного обліку і звітності є повне, своєчасне  і достовірне відображення процесу  виконання Державного бюджету. Облік  і звітність - ключові елементи управління бюджетним процесом. Прийняття управлінських  рішень базується на всебічному і  глибокому аналізі облікових  даних. Обґрунтування цих рішень залежить, насамперед, від повноти  і достовірності вихідної інформації, яка формується на базі обліку та звітності. Прийняті рішення будуть ефективними, якщо вони своєчасні. Це, в свою чергу, висуває вимоги до оперативності  отримання інформації. Доцільно щоденно  володіти повною інформацією про  виконання бюджету.

Функції бюджетного обліку схематично зображено на рис.2:

Рис. 5.2. Функції бюджетного обліку

1. Відображення у відповідних бухгалтерських документах згідно з чинними інструктивними матеріалами.

2. Групування. Усі доходи  та видатки мають бути згруповані  за структурою бюджетної класифікації.

3. Узагальнення. На підставі  даних бухгалтерських документів  за певний термін (місяць, квартал,  рік) повинні бути зроблені  відповідні висновки і при  необхідності внесені корективи  відносно виконання бюджетів. Результатом  цього є баланс доходів і  видатків як бухгалтерський звіт.

4. Контроль. Бюджетний облік  надходжень доходів за видами  та облік виконання видаткової  частини бюджету відповідних  відомств, установ і організацій,  які фінансуються з бюджету,  тобто цільове використання коштів  згідно з розписом та бюджетною  класифікацією. Через бюджетний  облік виявляють усі порушення бюджетного законодавства, невиконання вимог щодо використання бюджетних коштів. Бухгалтерський облік виконання бюджету дозволяє запобігати крадіжкам, розтратам та іншим порушенням у виконанні бюджетів усіх рівнів.

Наведені функції забезпечують і кількісний, і якісний облік  виконання бюджетів усіх рівнів, змін, внесених до нього в процесі виконання, що дає змогу виявити відхилення від затверджених у бюджеті асигнувань і внести відповідні зміни до бюджету  чи кошторису видатків, тобто через  виконання зазначених функцій органи влади забезпечують управління бюджетами  всіх рівнів відповідно до своїх повноважень.

3.Організація виконання державного бюджету

1. Кабінет Міністрів України  забезпечує виконання Державного  бюджету України.Міністерство фінансів  України здійснює загальну організацію  та управління виконанням Державного  бюджету України, координує діяльність  учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Однією з основних стадій бюджетного процесу є стадія виконання  Державного бюджету України. І, безумовно, ефективність виконання державного бюджету залежить, насамперед, від  належної організації цього процесу.

Згідно з пунктом 6 статті 116 Конституції України Кабінет  Міністрів України забезпечує виконання  затвердженого Верховною Радою  України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів  України» забезпечення виконання Державного бюджету України віднесено до основних повноважень Кабінету Міністрів  України. У Законі України «Про Кабінет  Міністрів України» міститься спеціальна стаття 32, яка має назву «Повноваження  Кабінету Міністрів України з  розроблення і забезпечення виконання Державного бюджету України.» Звертаємо увагу, що незважаючи на назву, повноваження Уряду щодо забезпечення виконання Державного бюджету України у статті не прописані. В цілому зазначена стаття має відсилочний характер, оскільки направляє адресата звернутися до спеціального закону — Бюджетного кодексу України.

Згідно з пунктом 9 статті 116 Конституції України Кабінет  Міністрів України спрямовує  і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Безпосередньо за організацію виконання  Державного бюджету України та управління цим процесом відповідає Міністерство фінансів України. Таким чином, Кабінет  Міністрів України координує  і спрямовує діяльність Міністерства фінансів України щодо організації  виконання Державного бюджету України.

Мінфін є головним органом  у системі центральних органів  виконавчої влади із забезпечення реалізації єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової, митної політики, політики у сфері державного внутрішнього фінансового контролю, випуску та проведення лотерей, розроблення та виробництва голографічних захисних елементів.

Мінфін у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, зокрема, Положенням про Міністерство фінансів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1837  від 27.12.2006 р.

Згідно з вказаним Положенням про Міністерство фінансів України  одним із основних завдань Мінфіну  є організація роботи, пов'язаної із виконанням Державного бюджету України  та координація діяльності учасників бюджетного процесу.

Відповідно до покладених на нього завдань Міністерство фінансів України, зокрема:

•     готує та подає Кабінету Міністрів України  пропозиції щодо внесення змін до Державногобюджету  України;

•     здійснює у  межах своїх повноважень контроль за дотриманням бюджетного законодавства  на кожній стадії бюджетного процесу  як стосовно державного, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством;

•     здійснює методичне  керівництво з питань виконання бюджету;

•     регулює фінансові  взаємовідносини між державним  бюджетом та державними цільовими фондами;

•     координує  у межах своїх повноважень  діяльність центральних органів  виконавчої влади, пов'язану із забезпеченням  своєчасного і повного надходження  податків, зборів (обов'язкових платежів) до державного та місцевих бюджетів;

•     розробляє  проекти нормативно-правових актів  з питань, що належать до його компетенції;

•     опрацьовує та погоджує проекти нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції;

•     готує експертні  висновки стосовно визначення вартісної  величини впливу законопроектів на дохідну  чи видаткову частину бюджетів і  пропозиції щодо доцільності їх прийняття, можливості та строку набрання ними чинності);

•     бере участь у розробленні та виконанні державних цільових програм;

•     надає відповідно до законодавства за поданням органів  стягнення відстрочку у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів);

•     проводить  експертизу та погоджує кошториси, а  також штатні розписи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій;

•     вживає в  установленому законодавством порядку  заходів до зменшення бюджетних  асигнувань розпорядникам бюджетних  коштів у разі їх нецільового використання та застосування безспірного вилучення коштів з місцевих бюджетів до державного бюджету;