Контрольная работа по "Философии". 284

1Онтологія  приватного права

  Онтологія права — це вчення про сутність і поняття права в його розрізненні  із законом. Буття права, його об´єктивна природа і власна сутність представлені у принципі формальної рівності, свободи  і справедливості в суспільному  житті людей. Онтологія приватного права має пролягти у площині прояву цього принципу в межах громадянського суспільства. До проблеми онтології права належить вивчення прояву основних форм існування права.

  Як  вважає В.Нерсесянц, право є історичним явищем, і цей історизм стосується як буття права, так і форм його прояву[1]. І оскільки право опосередковане соціально-історичним досвідом, воно є апостеріорним, а не апріорним феноменом.

  Якщо  погодитися з Ж.-Ж.Руссо в тому, що людина народжується вільною і  рівною від природи[2], то із свободою, рівністю, справедливістю у людства не було б жодних проблем. Але справа в тому, що вектор руху людського прогресу прямо протилежний: людина і людство розвивається до свободи, рівності, справедливості із ситуації їх відсутності. І тільки тому, що людина за своєю інтелектуальною і вольовою природою потенційно здатна вдосконалюватися, вона може прийти до політичних і правових форм організації соціального життя. 
З точки зору генези правової природи людини, визначальне значення має усвідомлення тієї обставини, що в абстракціях права за зовнішньою умовністю йдеться про найголовніше й найістотніше в житті індивіда та всього соціуму про свободу, рівність, справедливість — те, що є абсолютно необхідним для гідного людини життя. А цього неможливо досягти без засвоєння і практичного затвердження людьми вимог права як імперативних велінь своєї власної природи, розуму, совісті і волі.

  Отже, історичний процес генези, буття і  сутності існування права, зокрема  приватного, відбувається в контексті загальнокультурного формування розвитку людського суспільства.

  Буття права — це якісно визначене буття  формальної рівності, яке має сенс лише як рівність вільних членів суспільства, і з огляду на це є ідентичним справедливості. Тому співвідношення буття й існування права, його сутності та правових явищ — це, по суті, -співвідношення принципу формальної рівності та форм її здійснення. І до цих форм належать усі феномени з правовою якістю: правові закони, правові норми, правові суб´єкти, правові статути, правова свідомість, правові відносини, правова процедура, правове рішення тощо. 
Коли мова йде про приватне право, то саме тут передусім йдеться про свободу, правоздатність і правосуб´єктність індивідів, фізичних осіб, а не надіндивідуальних об´єднань, інститутів та формувань.

  Це  є принципово важливим, оскільки на такій вихідній засаді, де вільні індивіди, фізичні особи — виступають як незалежні суб´єкти права і правового  типу відносин, можливі й інші суб´єкти права, так звані «юридичні особи», можливі правова рівність і свобода в організації, функціонування і взаємовідносини різного роду спілок, асоціацій та інших утворень.

  Цей момент вираження індивідуальної свободи  у вигляді правової особистості (суб´єкта права) виступає в гегелевській «Філософії права» як висхідний пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм його існування до більш конкретних форм: «Особа містить взагалі правоздатність і становить поняття і саму абстрактну основу абстрактного і тому формального права. Звідки веління права: «будь особою і поважай інших як осіб»[3].

  Богдан  Кістяковський вважав, що право є  і державно-організаційним, і соціальним, і психологічним, і нормативним  явищем[4]. На перше місце він ставить  державно-організаційне, або державно-повелительне поняття права. Таке поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких примушується, захищається або гарантується державою. На друге місце, на думку Кістяківського, слід поставити соціологічне поняття права. Треба позбавитися традиційного забобону, ніби право є лише простим вираженням того, що міститься в законах. Право залежить від національних, побутових, економічних та інших соціальних відносин, у взаємодії з якими воно виробляється, модифікується і розвивається. Воно є сукупністю правових відносин, в яких кристалізуються правові норми. Такий його прояв часто сполучається з поняттям «соціальна солідарність», і під соціологічною зовнішністю приховується естетичний зміст. Дане поняття права більш близьке до буття приватного права, аніж його перший проява.

  Л.С.Явич вважає це тією гранню права, яка виходить за рамки офіційно визнаних державою відносин, не перестаючи при цьому бути власне правом, оскільки містить відносно рівний і справедливий масштаб свободи, який диктується об´єктивними потребами суспільного прогресу, характером виробничих відносин і соціального природного права рівня соціальних відносин, що порою іменують безпосередньо соціальним правом або домаганням, немов би протиставляючи юридичному праву[5]. Це, зрештою, те, що пропонується вважати правом «до і незалежно від закону», на відміну від «легістського» права. Існування права (і передусім приватного) являє собою соціальну реальність, яку неможливо скасувати навіть тим, хто здійснює державну владу .

  Психологічне  поняття права, близьке школі  Л.Петражицького, розуміє під останнім (правом) сукупність переживань обов´язку і зобов´язаності. Це розуміння права допомагає пояснити і соціальний характер права, і об´єктивне право в їхній сутності. 
Нормативне поняття права передбачає його розуміння як сукупності норм, що включають в себе ідеї про належне і визначають зовнішні відносини людей між собою, а отже — поглинає зміст приватного права.

  Б.Кістяківський  називає два висхідних пункти при дослідженні права: права  як сукупності правових норм, або сукупності правових відносин[6]. І кожний дослідник, виходячи з цих двох принципів, комбінує і дає перевагу державно-владному, соціальному, психологічному або нормативному явищу. Хто звертає головну увагу на право як на державно-владне явище, той вбачає в ньому передусім сукупність норм. Той же, хто зацікавлений у соціальній стороні права, той звертає свій погляд на правові відносини. Кожне визначення поняття і форми прояву права, вважає Кістяківський, повинне однаково мати на увазі і сукупність норм, і сукупність правовідносин, тобто і об´єктивне, і суб´єктивне право. Тільки тоді воно так чи інакше справді охоплює реальне буття права[7].

  Б.М.Чичерін  визначав суб´єктивне право як моральну можливість або законну свободу  щось робити чи вимагати. Об´єктивне ж  право є самий закон, який визначає цю свободу. З´єднання обох сенсів дає загальне визначення: право є свобода, що визначається законом[8]. 
Суспільство складається з різних осіб, і для всіх у найвищий мірі є важливим, аби галузі, які надані свободі кожного, були точно розмежовані і охоронялися законом, і в цьому полягає завдання права.

  Є, проте, випадки, коли право визначається інтересом. Це буває тоді, коли сама особа є представником певного  інтересу. Такого роду відносини зустрічаються  у людських спілках. Скажімо, у громадянському суспільстві особа є представником корпорації, в державі — представником влади. І тут суб´єктивне право залишається вираженням волі цієї особи, яка одна (воля) може викликати його дії. Зміст закону становлять права і обов´язки осіб. Тому загальне визначення пристосовне й тут. Проте обсяг і межі цих прав і обов´язків визначаються тим інтересом, який особи покликані захищати, — суспільним або особово-корпоративним. На цьому й заснована відмінність публічного права від приватного , 
Як вважає Ю.І.Гревцов, з позицій індивідуальної свідомості право у своїй основі найбільше пов´язується з реальною можливістю вибору і визначення шляху, який приведе до досягнення бажаної мети, реалізації інтересу, задоволення потреби. І тільки єдність колективних і суб´єктивних (особистих) начал може дати підставу для коректної дефініції діючого в суспільстві права, що знаходить своє вираження у законодавстві та юридичних відносинах[9].

  Приватне  право відрізняється від публічного також і тим, що суб´єкт його у  відповідності з уповноважуючим і диспозитивним характером норм автономні у своїх діях: власник має право захищати своє майно або не захищати; інтереси особи захищаються лише за його вимогою і в межах заявленого домагання .

  Приватний інтерес має безпосередній зв´язок  з приватним, особовим правом. Він становить той життєвий зміст, який вноситься у формальні начала права свободною волею осіб. Ним визначається користування правом. Суспільним же інтересом визначається не зміст, а межі приватного права. Суспільна воля повинна поважати особисте право. Якщо ж вона, вторгаючись в галузь останнього, хоче підкорити його суспільному інтересу, то свобода приватної особи зникає: ця особа стає органом і знаряддям суспільства.

  При цьому заперечується те, що є джерелом будь-якого права і моральності, а саме: визнання особи як розумної істоти, яка сама собі є мета і сама визначається до дії і якій тому має бути надана свободна сфера діяльності, де вона єдина є господарем, незалежно від чиїхось чужих велінь. Іншими словами, юридичний закон не повинен вторгатися в галузь внутрішньої свободи і визначати те, що не належить його дії. 
Примусовим юридичний закон стає тоді, коли він у певному суспільстві визнається діючою нормою права. Тільки такий закон є позитивним, який набуває сили саме від цього визнання. Тому він може бути різним у різні часи і у різних народів. Прикладаючись до життя, загальні начала права видозмінюються згідно з умовами, потребами, поглядами і ступенем розвитку суспільства, в якому вони покликані діяти. Звідси й мінливість юридичних норм.

  Позитивні норми права становлять належність будь-якого суспільства, у тому числі  і на найнижчих ступенях співжиття, де вони мають форму звичаю, який визнають і якому підкоряються всі  несвідомо. З вищим розвитком  свідомості з´являється протилежність поглядів і потреб, а разом з тим — необхідність установити спільні норми, однаково обов´язкові для всіх, що може здійснюватися тільки дією суспільної влади. Тоді право набирає форми позитивного закону, в якому проявляється свобода волі людини, але сила і дія якого значною мірою залежить від умов того середовища, в якому він прикладається.

  Проте закон встановляє тільки загальні норми. Необхідно прикласти їх до безконечної  розмаїтості життєвих явищ, людських стосунків, усвідомити вимоги права, що випливають, як говорили римські юристи, з природного розуму. Звідси народжується поняття про право природне на противагу позитивному, про систему загальних юридичних норм, які випливають з людського розуму і повинні слугувати мірилом і керівництвом для позитивного законодавства.

  Що  ж є загальним розумним началом, яке стало б керівництвом у  становленні як закону, так і його додатків? Воно було визнано ще творцями римського приватного права: це -справедливість, або правда. Саме останнє поняття, як вважає Б.Чичерін[11], з якого і випливає слово «право» (jus a justitia appellatum est), пов´язане з початком рівності, оскільки справедливим вважається те, що однаково застосовується до всіх. 
Проте ця рівність стосується тільки сутності людини як істоти, наділеної розумом І свободою волі, але аж ніяк не зовнішніх людських визначень і тих умов, в яких людина живе Тут панує повна нерівність. Люди нерівні між собою і за своїми фізичними властивостями, І за розумовими здібностями, і за моральними якостями та ін. Так само має виявлятися нерівність і в тих матеріальних благах, якими вони користуються. Ця відмінність у користуванні благами збільшується і різністю громадського становища.

  Нескінченна розмаїтість, нерівність сил і становищв  репрезентує величезну різноманітність  явищ. А це й є те, що дає повноту буття і виражає духовну сутність людини. Ця сутність у свою чергу містить у собі начало, яке веде до нової нерівності, тієї самої, на якій засноване визнання істотної рівності людей, а саме свободи. Як вільні особи люди рівні, але прояви цієї свободи безконечно різноманітні[12]. Одні особи придбають більше, інше менше; одні вміють користуватися надбаними благами і примножують свій набуток, інші марнують його тощо.

  Отже, свобода природно і неминуче веде до нерівності, а тому, визнаючи свободу, ми не можемо не визнавати разом з тим наслідків, які випливають з неї. Тому завдання права, насамперед приватного, полягає в тому, аби визнати за всіма рівну людську гідність і свободу, в яких би умовах людина не перебувала і яке б становище не займала. Це й виражається в рівності прав як юридичній можливості діяти, що присвоюється особі як такій. Але оскільки вільне користування цими правами веде, як зазначалося, до нерівного придбання життєвих благ, то визнання цієї нерівності становить у свою чергу неодмінну вимогу права (правди) Це й виражається в тому правилі, яке було висловлено ще в римському приватному праві: кожному віддавати своє. З визнанням особи нерозривно пов´язане визнання того, що їй належить, як наслідок або витвір її свободи. Як пише І.О.Ільїн, «справедливість вимагає, щоб правові норми зберігали у своїх вимогах домірності дійсним властивостям і діянням людей»[13].

  На  противагу правилу, що визначає конкретне  накладання права до різних життєвих відносин, рівність залишається формальним началом, в ім´я якого загальний закон однаково поширюється на всіх. З огляду на це закон встановлює спільні для всіх норми і однакові для всіх способи набуття прав. Саме ж здійснення цих прав і користування ними полишається свободі. Наприклад, закон встановлює право власності і способи її придбання, але він не визначає, що кому має належати: це — справа самих осіб. Це царина передусім приватного права. 
З огляду на це, окрім загального закону для набуття права потрібний акт свободи волі, який дає юридичний титул. Закон же охороняє те, що кожний придбав законним шляхом, і що, отже, по праву йому належить, від будь-яких зазіхань з боку інших. У такий спосіб людська свобода сполучається з рівністю перед законом.

  При вільній взаємодії осіб можливі  зіткнення прав, розв´язання чого є справою правосуддя, яке вирішує, що за законом належить тому чи іншому. Але у кожному законі можуть бути недоліки й упущення. Якщо до різноманітності життєвих явищ накладати одну сувору мірку позитивного права, то часом доводиться відбирати у людини те, що належить їй по суті справи, хоч і не за буквою закону (за юридичним приватним правом: summum jus summa injuria - найвище право -- найвища несправедливість). Тут на допомогу має прийти природна справедливість на відміну від суворого права. Вона полягає у примиренні взаємних претензій, у виказі поваги обом волям. Закон бере це до уваги, застосовуючи у суді відповідні норми, які пом´якшують суворі вимоги права природною справедливістю. Саме у такий спосіб діяло римське приватне право.

  Тут береться до уваги не тільки формальний акт, а й самий зміст рішення, до якого додаються начала права, що урівнює. За правило тут слугує те, що при взаємодії рівних між  собою осіб повинно панувати вирівняння в усіх взаємних послугах, як би не відрізнялися вони одне від одного за якістю. Як наслідок право, що тут прикладається, дістало назву зворотного, або мінового. Для встановлення рівності між тим, що дається, і тим, що одержується, необхідно, щоб якісно нарізні предмети були зведені до загального кількісного визначення. Таке визначення є цінність, мірилом якої слугують гроші, якою б не була їх форма. Ці поняття є плодом не тільки економічних відносин, а й юридичною вимогою, хоча остання залишається суто формальною.

  Абстрактне  поняття права не містить у собі якихось засад для визначення як цінності речей, так й їхнього загального-мірила, а тому й тут зміст визначається свободою волі осіб, яка керується економічними міркуваннями. Ціна ж речей, тобто цінність, яка вимірюється грошима, може збільшуватися або падати, й винагорода, яка вчора була справедливою, сьогодні такою не буде.

  Отже, абстракті вимоги урівнюваного права  мають погоджуватися із вільним  рухом життя, тобто з економічними відносинами. Це й досягається завдяки  тому, що різні оборудки віддаються вільній угоді осіб з урахуванням місцевих, часових й особових умов. Закон заступається тільки в разі їх нестачі або у випадку зіткнень.

  Проте є відносини, в яких належність речей  тій чи іншій особі визначається не приватними угодами, а загальним  законом. Це буває тоді, наприклад, коли доводиться ділити спільний набуток. І тут витупає нове визначення права — розподільного. Зрівняльне право визнає людей самостійними і рівними між собою особами, що перебувають у взаємних відносинах. Розподільне ж право розглядає цих осіб як членів якоїсь спілки, що становить єдине ціле. Перше керується рівністю арифметичною, друге — рівністю пропорційною.

  Розподільне право використовується передусім  у приватних товариствах, кооперативах, в які люди вступають добровільно, але з нерівними силами і коштами. Хто більше вклав свого капіталу у спільне підприємство, той одержує і більшу частину доходу домірно внескові. Таке саме начало панує й у тих спілках, які підносяться над сферою приватних відносин і утворюють єдине ціле протягом багатьох поколінь. Це є держава, в якій розподіл прав домірний здібностям, заслугам і призначенням осіб і в якій індивіди покликані виконувати певні, відповідні їх становищу обов´язки.

  Різне суспільне становище і значення осіб породжує так само між ними нову нерівність, яка істотно видозмінює природну рівність, яка становить належність громадянської, або приватної сфери. Слід пам´ятати тому, що там, де державне начало поглинає в себе приватне або значно переважає над останнім, таке становище може призвести до повного знищення громадянської рівності, що рівнозначне невизнанню індивіда самостійним і вільним діячем у зовнішньому світі.

  З огляду на таку небезпеку основними  засадами розумного державного життя  має бути розподіл цих двох галузей: громадянської і політичної, з підпорядкованістю кожної з них властивим їй визначенням права, відповідно до приватного і державного. Ільїн І.О. між іншим зазначає, що повноваження на владу може зустрітися і в приватноправових відносинах, але тоді це повноваження належить не владній структурі, а окремій особі і надає їй не правовий авторитет, що виражається у створенні і застосуванні правових норм, а побутовий авторитет, який виражається у житейських і вже не правових наказах[14]. Ці два начала не повинні суперечити одне одному. І в громадянському аспекті вимога права полягає в домірності того, що дається, з тим, що одержується. Кожному надається те, що йому належить. І це визначається свободою волі осіб, а не випливає із загального закону.

  Коріння всілякого права є свобода  особи, а тому основні визначення права стосуються саме особистих або приватних відносин. І суспільні організації надбудовуються над ними як найвищий порядок, який не знищує, а тільки доповнює приватні відносини, що базуються на свободі. 
Звідси — основний розподіл права на приватне і публічне. Першим визначається галузь приватних або громадянських відносин, другим — побудова і діяльність спілок, що утворюють єдине ціле і є сферою держави.

  Справжні  завдання і цілі держави Б.Кістяковський  вбачав саме у здійсненні солідарних інтересів людей. За допомогою держави має здійснюватися те, що є потрібним, дорогим і цінним усім людям[15].

  Загальне  благо — ось та формула, в якій коротко виражені завдання держави. Сприяючи зростанню солідарності між  людьми, держава облагороджує і підвищує людину, дає їй можливість розвивати кращі сторони своєї природи і здійснювати ідеальні цілі.

  Отже, роблячи певні висновки щодо сутності й буття приватного права, можна  сказати, що воно ближче до соціального  його трактування і такої форми  прояву права, як правовідно-шення. Так само можна сказати, що приватне право — це переважно суб´єктивне право, де превалює інтерес. Буття приватного права базується на природному варіанті права, де мірилом справедливості є рівність, однаково застосована до всіх правовими законами, з наданням свободи дії приватним особам і громадським спілкам у рамках цих законів. У приватному праві закон застосовується не стільки як регулятор соціальних відносин, а як захисник інтересів Індивідів і угруповань за принципом: кожному надається те, що йому належить. 
Можна сказати, що сфера приватного права стверджується таким рядом юридичних відносин, у відповідності з яким: 
- всі особи — окремі громадяни, їхні об´єднання, державні органи як юридичні особи - виступають стосовно одне одного як юридичне рівні, не підвладні одне одному суб´єкти; 
- всі особи на рівних засадах самі своєю волею і у власному інтересі встановлюють взаємні права і обов´язки; 
- всі особи, що виступають як суб´єкти цивільного права, захищені від незаконного, неправомірного втручання в їхні справи . 
Об´єктивне функціонування приватного права, надання вільної ініціативи окремої автономної особи є сталою ознакою сучасної культури, показником того, що в житті суспільства є твердий грунт для процвітання громадянського суспільства, суспільства ліберальної цивілізації.

2. 

Ю.М. ДМИТРІЄНКО, канд. філос. наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ЯКICНЕ СТАНОВЛЕННЯ ВIДДЗЕРКАЛЕНОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ РЕАЛЬНОСТI

Ключові слова: українська правова реальність, становлення

За сучасних умов постперехідного українського права, що активно трансформується  у

напрямку  європейської демократизації, значно підвищується роль української правосвідомості  як механізму правового регулювання, що вiзуалiзуються у духовних i матеріальних артефактах української правової культури, які відбивають якісне становлення

українського  суспільства, але за умов складного  постперехідного правостановлення, за

домінування більш глобальних кризових явищ, ці якісні характеристики, що тільки

починають формуватися, є наочно прихованими  та малопомітними. Означена проблема

пов’язана з державною програмою «Формування  механізму реалізації та захисту  прав і

свобод  громадян України». Завданням статті є аналіз якісного становлення та розвитку

віддзеркаленої української правової реальності за доновiтнiх часів (800-тi роки - 1590-й

рік).

Під правовою культурою розуміємо зумовлений соціально-економічним і духовнополітичним  ладом якісний стан правового  життя суспільства, що ідентифікується  на

ґрунті  пріоритетних тенденцій традиційного українського звичаєвого права, процесуально

реалізований  конкретно-історичний цикл соціальної активності правосвідомості, у досягнутому  рівні розвитку юридичних актів  та інших текстів правового характеру, рівні

правової  діяльності як форми прояву правової правосвідомості, що має не кризові цикли

соціальної  активності, які формують систему  правових демократичних цінностей, а також

соціально захищений ступінь гарантованої державою свободи поведінки у  єдності пра-

вової свободи та відповідальності держави перед суспільством за її захист. У юридичній

літературі  існують різноманітні думки про  місце правової культури u1074 в правовій надбудові ринково структурованого  пострадянського суспільства: від  визнання її визначальним елементом однієї з підсистем юридичної надбудови, наприклад, елементом правової свідомості [1, c.41], частиною правового виховання [2, c.367], до ототожнення правової культури із правовою надбудовою [3, c.71; 4], та, навіть, виведення її за межі правової надбудови [5, c.123-128].

У філософсько-правовій, юридичній та методологічно-правовій літературі все частіше висвітлюється  та розвивається досить старе положення  про те, що «співвіднесення

між суспільством і правовою культурою виступає як співвіднесення не цілого та частини, а цілого і його якості» [6, c.175]. Правова культура, що презентує власні матеріа

льні  та духовні артефакти як артефакти  правової свідомості, процесуально характеризуючи у праворефлексивному відношенні якісний  стан правової надбудови, що іден тифікується в рівні розвитку як всієї правової дійсності, так й окремих її компонентів.

Причому система правової культури складається  з різних, але якісно-тотожних елементів [7, 8]. При цьому цей кінцевий, цільовийстан правової культури є також цільовим станом правосвідомості, до якого певна національна правова система йде відповідно за об’єктивними природно-історичними законами соціального розвитку [3]. Між цільовим і наявним станом правової культури та правосвідомості існує серійна мережа прямих і зворотних зв’язків (цільових структур) як пріоритетних зв’язків правосвідомості з дійсністю, які ідентифікуємо аксіомами правосвідомості. У будь-якому постперехідному

українському  суспільстві можливий лише один принцип  зв’язку – маргінальна відповідність. Справедливість як найсуттєвіший та найголовніший принцип правової культури та правосвідомості позначає вимогу оптимальної домірності між історично можливим і необхідним обсягом, рівнем прав і свобод особи, ступенем її правової захищеності та реально працюючими засобами і механізмами правосвідомості та правової культури.

Кожен цикл соціальної активності правосві домості як показник правової культури втілюється у відповідному циклі  соціальної активності історичних і  реальних нормативно-правових актів.

Метою наукової статті є аналіз рівня ви вченості комплексного дослідження якісного

віддзеркалення  української правової реальності з  початку її формування у Київській

Русі  та закінчуючи добою Козаччини, а  також аналіз підходів до виявлення  властивостей та перспектив віддзеркаленої правової реальності на прикладі української правової

культури  та правосвідомості.

Правова культура та правосвідомість вУкраїні сягає своїм корінням давніх культу-

рно-правових звичаїв Київської Русі, основну  частину яких згодом було записано в «Русь-

кій Правді»  та інших актах князівського законодавства, що більш фіксували старі звичаєві україно-ментально-структуровані норми, ніж створювали нові. З появою Статутів

Великого  князівства Литовського традиції звичаєвого права, презентовані в історичних