Контрольная работа по "Финансовому менеджменту". 152

ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ТРАНСПОРТУ

Кафедра ""

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Фінансовий менеджмент"

Варіант 19

 

 

 

 

 

Виконала студентка групи 4М спеціаліст

заочної форми

Олексюк Л.А.

Перевірив(ла):

доц.ек.н,

Соколова Е.О.

 

 

 

 

 

 

КИЇВ - 2014

ЗМІСТ

1.Теоретична частина

1.1. Вартість капіталу, її  визначення, оцінка...........................................3

1.2. Амортизація основних фондів та нематеріальних активів, їх визначення, використання...........................................................................11

1.3. Оперативне планування  надходжень і грошових коштів  підприємства, їх потоками.........................................................................22

2. Практична частина 

2.1. задача №2................................................................................................25

2.2. Задача №10.......................................................................................26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Теоретична частина 

1.1. Вартість капіталу, її визначення, оцінка.

Під вартістю капіталу розуміється  дохід, який повинні принести інвестиції для того, щоб вони себе виправдали з точки зору інвестора. Вартість капіталу виражається у вигляді  процентної ставки (або долі одиниці) від суми капіталу, що вкладений  в який-небудь бізнес, яку слід заплатити  інвестору впродовж року за використання його капіталу. Інвестором може бути кредитор, власник (акціонер) підприємства або, власне, підприємство. В останньому випадку  підприємство інвестує власний капітал, який утворився за період, що передував  новим капітальним вкладенням і  відповідно належить власникам підприємства. В будь-якому випадку за використання капіталу необхідно платити та мірою  цього платежу виступає вартість капіталу.

Зазвичай вважають, що вартість капіталу - це альтернативна вартість, інакше кажучи, дохід, який очікують отримати інвестори від альтернативних можливостей  вкладення капіталу при незмінному розмірі ризику. Насправді, якщо компанія схоче отримати засоби, то вона повинна  забезпечити дохід на них як мінімум  рівний величині доходу, яку можуть принести інвесторам альтернативні  можливості вкладення капіталу.

Основна сфера застосування вартості капіталу — оцінка економічної ефективності інвестицій. Ставка дисконту, яка використовується в методах оцінки ефективності інвестицій, тобто за допомогою якої всі грошові  потоки, що з'являються в процесі  інвестиційного проекту приводяться  до теперішнього моменту часу, —  це і є вартість капіталу, який вкладається  в підприємстві. Чому саме вартість капіталу служить ставкою дисконтування? Нагадаємо, що ставка дисконту — це процентна ставка віддачі, яку підприємство пропонує отримати на зароблені в  процесі реалізації проекту гроші. Оскільки проект розгортається в  продовж декількох майбутніх  років, підприємство не має твердої  впевненості в тому, що воно знайде ефективний спосіб вкладення зароблених грошей. Але воно може вкласти ці гроші в свій власний бізнес та отримати віддачу, як мінімум рівну  вартості капіталу. Таким чином, вартість капіталу підприємства — це мінімальна норма прибутковості при вкладенні  зароблених в ході реалізації проекту  грошей.

На вартість капіталу мають вплив  наступні фактори:

• рівень доходності інших інвестицій;

• рівень ризику даного капітального вкладення;

• джерела фінансування.

Роздивимось кожен з факторів окремо. Оскільки вартість капіталу — це альтернативна  вартість, тобто дохід, який очікує отримати інвестор від альтернативних можливостей вкладення капіталу при незмінній величині ризику, вартість даного капітального вкладення залежить від поточного рівня процентних ставок на ринку цінних паперів (облігацій  і акцій). Якщо підприємство пропонує вкласти інвесторам капітал в  більш ризиковану справу, то їм повинен  бути забезпечений більш високий  рівень доходності. Чим більша величина ризику, що присутня в активах компанії тим більший повинен бути дохід  за ним для того, щоб залучити інвестора. Це золоте правило інвестування.

Слідуючи золотому правилу інвестування вартість зарубіжних капітальних вкладень досить велика - від 20 до 30 процентів. В  той же час вартість подібних капітальних  вкладень в підприємства власних  країн не перевищує 20%.

Окрім цих факторів, на вартість капіталу чинить вплив те, які джерела фінансування маються у підприємства. Процентні  платежі за позиковими джерелами  роздивляються як валові витрати (тобто  входять в собівартість) і тому роблять боргові джерела фінансування більш прибутковими для підприємства. Але в той же час використання позикових джерел більш ризиковано для підприємств, так як процентні  платежі й погашення основної частини боргу необхідно здійснювати  в залежності від результатів  реалізації інвестиційного проекту. Намагаючись  знизити ризик, підприємство збільшує долю власних залучених засобів (виконує додаткову емісію акцій). При цьому, стимулюючи інвестора, здійснювати  вкладення у власне майно, воно змушене  обіцяти більш високу віддачу  при прямому вкладенні капіталу у майно, інвестор також розуміє, що вкладення в майно підприємства більш ризикований вид інвестицій в порівнянні з кредитною інвестицією, й тому очікує та потребує більш  високої віддачі.

Розрахунок середньозваженої вартості капіталу здійснюється в такій послідовності:

1. Визначитися з усіма наявними  джерелами капіталу, звичайними  акціями, привілейованими акціями,  облігаціями тощо, звернути увагу  на ті з них, що інколи  називають «безкоштовним капіталом»  такі, як товарний кредит, і виключити  їх з розрахунків.

2. Знайти поточну ринкову (а  не балансову) вартість кожного  джерела капіталу. Розрахувати питому  вагу коштів, отриманих з кожного  джерела у загальній величині  коштів. Це відсоткове відношення  дає коефіцієнт, який повинен  бути використаний стосовно кожного  з джерел капіталу.

3. Розрахувати поточну вартість  для кожного з джерел капіталу, «очищену» від податків.

4. Розрахувати середньозважену  вартість капіталу шляхом множення  вартості для кожного з джерел  капіталу, «очищеної» від податків, на відповідне значення питомої  ваги і подальшим складанням  отриманих результатів.

Цей метод розрахунку вартості капіталу для підприємства широко застосовується на практиці, але варто зробити  деякі уточнення щодо його використання.

1. Припускається, що поточна  структура капіталу є оптимальною  або такою, що незначною мірою  відрізняється від оптимальної,  інакше кажучи, припускається, що  поточна вартість капіталу не  може бути суттєво зменшена  за рахунок зміни існуючої  структури капіталу.

2. Приймається, що будь-який проект, який оцінюється, не є значимим  у тому розумінні, що він  не настільки великий, аби його  фінансування могло б призвести  до реструктуризації фондового  ринку. Якщо ж проект є дуже  великим стосовно існуючого розміру  компанії необхідно приблизно  визначити питому вагу і вартість  кожного з джерел після того, як фінансові ресурси будуть  запозичені і проект почне  реалізовуватись. На практиці  дуже важко зробити це з  необхідним рівнем точності.

3. Мається на увазі, що новий  проект який знаходиться в  процесі оцінки, має той самий  рівень ризику, що й поточні  проекти в портфелі підприємства. Якщо ж проект має відмінний  від інших клас ризику, ця обставина  може вплинути на вартість  одного або всіх існуючих джерел  капіталу. Дуже ризиковий проект  може схилити існуючих постачальників  фінансових ресурсів до думки,  що підприємство вдається до  діяльності у ризикованому середовищі. Це, в свою чергу, призведе до  збільшення ризику в існуючому  значенні вартості капіталу.

Ці обмеження не мають відношення до значної кількості інвестиційних  проектів. Але там, де вони є, може виникнути  необхідність використати альтернативні  методи визначення вартості капіталу.

На перший погляд здається, що розрахунок вартості капіталу, який включається в оцінку проекту, є  відносно простим питанням. Коли відомо, скільки коштів потрібно, особа, яка  має намір їх використати, може проконсультуватися з постачальником коштів щодо визначення, як багато потрібно буде заплатити  за використання цієї суми. Ця відсоткова ставка, можливо з урахуванням  оподаткування, буде вартістю капіталу для певного проекту.

Методика визначення вартості капіталу залежить від джерела його залучення. Основними джерелами  формування капіталу є банківські кредити, випущені підприємством облігації, акції та нерозподілений прибуток. Розглянемо особливості визначення вартості кожного з перелічених  елементів капіталу. 
Вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту 
Оскільки проценти за користування банківською позикою виключаються з бази оподаткування прибутку, реальна вартість одиниці такого капіталу буде меншою, ніж ставка банківського проценту на величину податкової економії. 
    Отже, вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту, потрібно розглядати з урахуванням податку на прибуток. Для цього можна скористатися формулою:

ВКк = СП (1-Коп),

де: ВКК - вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту; 
СП — ставка банківського процента за кредит;

Коп — коефіцієнт оподаткування  прибутку.

Таким чином, чим більший  розмір коефіцієнта оподаткування  прибутку, тим менша вартість фінансування за рахунок кредиту після сплати податків. 
Вартість капіталу, залученого за рахунок облігацій 
Залежно від того, коли випущені облігації, їх вартість визначається диференційовано для цінних паперів нового випуску та випущених раніше. 
Визначити вартість капіталу за рахунок облігацій нового випуску можна за формулою

                    

У випадку, коли облігації  розміщуються з дисконтом (знижкою  з ціни), береться не номінал облігації, а ціна її реального розміщення за вирахуванням знижки. Якщо дозволяється проценти за облігаціями відносити  на прибуток до оподаткування, потрібно враховувати розмір податкової економії, як і у випадку із залученням банківських  кредитів. 
Вартість капіталу, залученого за рахунок раніше випущених облігацій, визначається формулою:

Вартість капіталу, залученого за рахунок випуску акцій 
Ціна капіталу з цього джерела залежить не тільки від строку випуску цінних паперів (новий або раніше здійснений випуск), але і від їх типу (прості або привілейовані акції). Оскільки за привілейованими акціями виплачується фіксований дивіденд, вартість капіталу, залученого за рахунок їх емісії, можна визначити за формулою

До недоліків цієї моделі слід віднести значну чутливість до зміни  темпу приросту дивідендів та недоврахування фактору ризику. Крім того, ця формула  може застосовуватися лише для тих  акціонерних товариств, які виплачують дивіденди у грошовій формі. 
За моделлю CARM вартість капіталу, залученого за рахунок простих акцій, визначається за формулою:

                   

де ВКЛ — вартість капіталу, залученого за рахунок випуску простих  акцій з урахуванням фактору  ризику; 
А — рівень доходу за без ризиковими інвестиціями; 
R — рівень доходу в середньому на інвестиційному ринку; 
Р, — бетта-коефіцієнт і-ї акції (характеризує рівень ризику порівняно з середньоринковими показниками).

Вартість капіталу, залученого за рахунок нерозподіленого прибутку 
Нерозподілений прибуток можна розглядати як відкладений до виплати прибуток, що свідомо направляється власниками на поповнення резервних фондів або розширення виробництва. Найчастіше вартість капіталу, сформованого за рахунок нерозподіленого прибутку, прирівнюється до вартості звичайних акцій без поправки на емісійні витрати.  
Рідше ціна капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку приймається на рівні рентабельності власного капіталу. 
Загальна вартість залученого підприємством капіталу визначається як середньозважена вартість фінансових ресурсів з окремих джерел:

де СЗВ — середньозважена  вартість капіталу; 
BKt — вартість капіталу, залученого за рахунок і-го джерела, %; 4t — частка і-го джерела у загальній сумі постійного капіталу. 
     Середньозважена вартість капіталу характеризує середній рівень витрат для підтримки економічного потенціалу підприємства за наявної структури джерел коштів, вимог інвесторів і кредиторів та прийнятої дивідендної політики. Середньозважена вартість капіталу порівнюється з внутрішньою нормою прибутковості інвестиційного проекту. Для того щоб реалізація проекту була доцільною, середньозважена вартість капіталу не повинна перевищувати його внутрішню норму прибутковості. 
     Середньозважена вартість капіталу використовується для оцінки ціни вже задіяного підприємством капіталу. У випадку, коли необхідно обґрунтувати доцільність майбутнього нарощення капіталу, може визначатися гранична вартість капіталу за формулою середньозваженої .     При цьому замість фактичного значення вартості капіталу з t-го джерела береться нова прогнозна ціна його залучення, а частка і-го джерела береться відповідно до цільової (бажаної для підприємства) структури. 
     Середньозважена вартість капіталу є одночасно мінімальною нормою прибутку, яку очікують інвестори від вкладення капіталу. Для визначення теперішньої вартості майбутніх грошових потоків від інвестиційного об'єкта ставку дисконту, як правило, встановлюють на рівні середньозваженої ціни капіталу. Основними елементами формування середньозваженої вартості капіталу є безризикова частина норми прибутку на інвестиційний капітал, премія за ризик та інфляційна премія.

В умовах інфляції необхідно  одночасно включати інфляційну премію і в середньозважену вартість капіталу, і в множники нарощування. Для визначення реального інвестиційного доходу здійснюється інфляційна корекція грошових потоків.

На кількісну оцінку вартості капіталу впливають безліч чинників, які можна  об'єднати в три групи:

• рівень дохідності за варіантами використання капіталу, які є достатньо досяжними  для власника капіталу, тобто він  може легко використати капітал  з якоюсь середньою дохідністю. Це буде альтернативна дохідність капіталу. Наприклад, дохідність за банківськими депозитними сертифікатами;

• рівень ризику. Він складається  із загальноекономічного системного ризику, що характеризує загальний стан економіки  країни та вірогідність кризових подій  в економіці, та із ризику інвестування конкретного проекту (вірогідність значних помилок менеджерів при  реалізації проекту);

• рівень інфляції на період, що прогнозується  за проектом використання капіталу.

Структура інвестованого капіталу може складатися з трьох складових:

• власний капітал (статутний фонд, накопичений прибуток);

• залучений капітал (як правило, акціонерний);

• позики (банківські кредити, емісія позикових цінних паперів: облігацій, векселів тощо).

Вартість капіталу (С) розраховується як величина очікуваного можливого  прибутку та одиницю капіталу. Для  цього прогноз прибутку (П) ділиться на величину наявного капіталу (К):

На практиці для розрахунку вартості власного капіталу використовується:

• співвідношення очікуваного на наступний рік прибутку і наявного на початок прогнозного року капіталу;

• співвідношення отриманого за звітний  рік прибутку і наявних на його початок активів підприємства;

• середня за звітний період дохідність (прибуток, поділений на вартість активів  на початок року) підприємства плюс премія (у відсотках) за ризик майбутнього  періоду.

Вартість залученого в акціонерній  формі капіталу визначається за співвідношенням  очікуваних річних дивідендів на одну акцію та її поточної ринкової ціни.

Вартість позиченого капіталу у  кредитній формі дорівнює відсотку, який банк зафіксував у кредитному договорі після відповідних переговорів  з одержувачем позики.

При використанні позиченого капіталу, що отримується через емісію і  продаж боргових цінних паперів, вартість (С) такого капіталу для інвестора  дорівнюватиме:

• величині співвідношення щорічних відсотків (В), які емітент зобов'язався виплачувати власникові цінного  папера, і поточної ціни (Ц) купівлі  цінного папера:

• середньому за Τ років темпу  співвідношення номінальної вартості (Н) цінного папера і фактичної  ціни (Ц) його придбання інвестором (різниця Н-Ц дає інвестору  прибуток від володіння борговим цінним папером):

де Τ — кількість років  до погашення боргового зобов'язання у вигляді цінного папера (виплати  емітентом коштів у сумі номіналу зобов'язання).

Використання позиченого капіталу досить поширений спосіб збільшення коштів інвестора. Але є межа безпеки  при користуванні позиками, а саме 50 %, тобто відносно безпечною можна  вважати стратегію інвестора, коли не менше половини інвестованого  капіталу становлять власні активи інвестора. В інших випадках таке інвестування небезпечне для інвестора і підозріле  для його партнерів.

Використання позик також дає  змогу збільшити дохідність власного капіталу. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2.Амортизація основних фондів та нематеріальних активів, їх визначення, використання.

Амортизація основних фондів і нематеріальних активів — це поступове віднесення затрат з їхньої придбання, виготовлення чи поліпшення, зменшення скоригованої прибутку платника податків не більше норм амортизаційних відрахувань.

Амортизации підлягають Витрати:

– придбання основних фондів і нематеріальних активів задля  власного виробничого використання, включаючи Витрати придбання  племінного худоби і придбання, закладку і вирощування багаторічних насаджень  на початок плодоносіння;

– самостійне виготовлення основних фондів для власних потреб, включаючи Витрати виплату заробітної плати працівникам, котрі трудилися  на виготовленні таких основних фондів;

– проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації існуючих і інших напрямів покращення основних фондів;

– капітальні поліпшення землі, які пов'язані з будівництвом, саме: іригація, осушення, збагачення й  інші капітальні поліпшення землі.

Не підлягають амортизації  й цілком ставляться до складу валових  витрат:

– придбання та годівлю  продуктивного худоби;

– вирощування багаторічних плодоносних насаджень;

– придбання основних фондів чи нематеріальних активів з метою  їх продажу іншим особам чи його використання як комплектуючих (складових  частин) інших основних фондів, виділені на продажу іншим особам;

– зміст основних фондів, що є на консервації.

Не підлягають амортизації  здійснюються з допомогою відповідних джерел фінансування:

– витрати бюджетів для  будівництва і змістом споруд благоустрою і житлових будинків, придбання і збереження бібліотечних і архівних фондів;

– витрати бюджетів для  будівництва і змістом автошляхів загального користування;

– Витрати придбання і  збереження Національного архівного  фонду України, і навіть бібліотечного  фонду, що формується міститься з  допомогою бюджетів, бібліотечних і  архівних фондів;

– Витрати придбання, ремонт, реконструкцію, модернізацію й інші покращення невиробничих фондів.

Під терміном "невиробничі  фонди" слід розуміти капітальні активи, які використовуються в господарську діяльність платника податків. До таких  невиробничим фондам ставляться:

– капітальні активи (чи його структурні компоненти), підпадають під  визначення групи 1 основних фондів, включаючи  орендовані;

– капітальні активи, підпадають під визначення груп 2, 3 і 4 основних фондів, що є невід'ємною частиною, розміщені або використовуються задля забезпечення діяльності невиробничих фондів, які підпадають під визначення групи 1 основних фондів чи вилучених  з місця ведення господарську діяльність платника податків і переданих  безоплатне користування особам, які  є платниками цього податку.

У валові доходи платника податків у разі продажу невиробничих фондів включаються доходи, отримані (нараховані) від продажу, а валові витрати - сума витрат, пов'язані після придбання (виготовленням) таких невиробничих фондів (не враховуючи зносу) та його поліпшенням.

Під терміном "основні  фонди" слід розуміти матеріальних цінностей, що призначаються платником  податків від використання в господарську діяльність платника податків протягом періоду, перевищує 365 календарних днів із дати входження у експлуатацію, і вартість. кото рых поступово  зменшується у зв'язку з фізичним чи моральним зносом.

Просте і розширене  відтворення основних виробничих фондів відбувається у безперервному процесі  здійснення взаємозв'язаних різних його форм — ремонту, модернізації та заміни/ окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції  і розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також  спорудження нових аналогічних  виробничих об'єктів. При цьому необхідною передумовою нормального перебігу

У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших галузях  виробничої сфери відносяться до виду відтворювальних процесів слугують постійні облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизація основних фондів.

Спрацювання і старіння. Основні  фонди протягом свого тривалого  функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також  техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і інтенсивного використання, особливості технологічних процесів, якість технічного догляду і ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого  знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини  одну його частину періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу  таким чином усунути неможливо. З часом воно поступово накопичується  і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві  стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення. У зв'язку з цим виокремлюють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання  основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання  окремої одиниці засобів праці  можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (шляхом зіставлення фактичної і  нормативної величин з урахуванням  ліквідаційної вартості);

2) за даними обстеження  технічного стану відносної величини  економічного спрацювання, тобто  відношення їх вартості, перенесеної  на вартість виготовлюваної продукції,  до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання  під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується втрачанням засобами праці своєї споживної  вартості внаслідок удосконалення  застосовуваних та створення нових  засобів виробництва, впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним засобам, зв'язане з  реальними економічними збитками для  підприємств, що експлуатують застарілу  техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці  можна визначити за допомогою  коефіцієнта (відносного показника) К_ТЕС розраховуваного за формулою

за формулою

де В₀, В₁ — повна вартість (ціна) застосовуваного і нового засобу праці; П₀, П₁ — відповідно продуктивність тих же засобів праці або витрати на їх експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна  усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між  окремими видами спрацювання і старіння засобів праці та формами їх відшкодування  існує певний взаємозв'язок

Амортизація. Безперервний процес виробництва вимагає постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів  праці у натурі є їх відшкодування  у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію. Амортизація  основних фондів — це процес перенесення  авансової раніше вартості усіх видів  засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її повного  відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне  підприємство справляє амортизаційні  підрахунки, тобто певних сум грошей відповідно до розмірів фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують при продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що слугує відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування справляють за певними нормами, які  характеризують щорічний розмір відрахувань  у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюютіь  централізовано за формулою

де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л — ліквідаційна вартість основних фондів; Ап — амортизаційний період (нормативний строк функціонування) основних фондів.

 

 

Рис. Види фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння засобів праці та форми  їх усунення.

 

При встановленні норм амортизаційних відрахувань слід виходити з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів  праці, необхідності забезпечення повного  відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їх старіння.

При цьому найбільш складним є правильне визначення тривалості амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох впливаючих факторів, зокрема загальної  фізичної довговічності і економічності  капітального ремонту засобів праці, умов їх експлуатації, строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів оновлення, доцільності застосування методу прискореної амортизації  тощо.