МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

                                                  ЛЦДН Старокостянтинів.

                        КОНТРОЛЬНА РОБОТА  № 1

з дисципліни Трудове право

варіант  24

Викладач  Герц Алла Анатолiївна

курс  ΙV спеціальності МО(н)з

шифр 8774 група 2.в.9.7

Комарова  Ольга Андріївна

                                  м.Житомир

Зміст

1. Трудові  права громадян  згідно з Конституцією  України.

Окрему  важливу групу основних прав і  свобод людини та громадянина України  складають соціально-економічні права.

Конституція України 1996 р. виходить з принципово нової ідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідеологією колишніх радянських конституцій, в яких проголошувалась вирішальна роль держави у наданні людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність.

Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності.

Соціально-економічні права- це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших  благ. Ці права належать кожному  громадянинові. Вони визначають місце  людини в економічному і соціальному  житті та складають основу правового  статусу громадянина як трудівника.

За змістом  Конституції, можна навести наступний  перелік соціально-економічних прав та свобод:

1) право  приватної власності (Ст. 41);

2) право  на користування природними та  іншими об'єктами суспільної власності  (Статті 13, 41)

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право  на труд, на вибір професії  та сфери діяльності (43);

4) право  на відповідні умови праці  (43);

5) право  на справедливу оплату праці  (43);

6) право  на соціальне забезпечення та  захист (46);

7) право  на захист прав споживачів (42);

8) право  на страйки с приводу економічних  та соціальних питань (44);

Систему основних прав і обов'язків громадянина  в галузі економічного життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Об'єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці.

В цьому  відображено той факт, що приватна власність в сучасних умовах має не тільки економічну функцію. Вона служить також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Гарантування приватної власності - це один із важливих факторів соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність  приватної власності і право  на успадкування гарантується законом  та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправне позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності  може бути здійснене тільки на підставах  і в порядку, передбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами права власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право охороняти свою власність усіма законними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Відповідно  до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Вільне  підприємництво і вільність договорів  гарантуються. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно  від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні  права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення  матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання  підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються  судом загальної юрисдикції або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

Право на користування об'єктами державної  та комунальної власності (статті 13, 41) означає, що кожний громадянин має  право користування природними об’єктами  права власності народу згідно із законом (ст. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основі закону. Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користуються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об'єктами громадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють державним чи комунальним майном.

Право на працю (ст. 43) - одне з фундаментальних, пріоритетних соціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права і передбачаються гаранти його здійснення.

Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен  має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової, діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю, відповідно до ст. 43, включає право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом.» У ст. 43 Основного Закону передбачена заборона використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Державі належить контроль за організацією та умовами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у  поточному законодавстві (в нормах трудового, адміністративного, сільськогосподарського, кримінального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об'єднаннями громадян.

Право на страйк, (ст. 44) - якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із врахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк - добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

2. Поняття трудової дисципліни. Трудова дисципліна як принцип трудового права, як елемент трудових відносин, як інститут трудового права

Систему права визначають через систему  всіх чин-них норм певної держави. За своєю структурою система права  поділяється на галузі права, а останні в свою чергу на окремі інститути. І, нарешті, остання ланка у цій структурі - це норма права.

Таким чином, система юридичних норм, які  регулюють специфічні однорідні  відносини, в структурі галузі називається  інститутом права і не може існувати юридична норма, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права.

Безперечно, пропонований тут варіант системи  трудового права теж не позбавлений  недоліків. Так, розглядаємий нами інститут "Трудова дисципліна", наприклад, складається з самостійних т.зв. підінститутів - "внутрішній трудовий розпорядок", "дисциплінарне стягнення" та ін.

Але все  вищевказане, це узагальненні відомості  й поняття, що стосуються як галузі трудового права, так і всієї  системи права України. Перейдемо  ж до розкриття семантики інституту "Трудова дисципліна".

Трудова дисципліна - складне багатоаспектне явище. Виді-ляють соціальний, психологічний, економічний, правовий та інші аспекти  трудової дисципліни.

В науці  трудового права трудова дисципліна розглядається як: 1/ правовий принцип галузі права; 2/ правовий інститут-тру-дового права; 3/ елемент трудового правовідношення; 4/ фактич-на поведінка працівника (тобто рівень додержання трудової дис-ципліни).

Праця у людському суспільстві носить спільний характер, її учасники повинні координувати, узгоджувати свої дії, для того щоб досягти бажаних виробничих результатів. Саме тому певний порядок при виконанні праці є об'єктивною необхідністю, умовою будь - якої спільної роботи, колективної праці, незалежно від її суспільної організації.

На підприємствах, які становлять економічну і соціальну  ланку суспільства, зосереджена  велика кількість локальних соціальних процесів, що по-різному відображають загальносоціальні закономірності. Більшість з цих процесів пов'язана  із взаємовідносинами людей під час праці. Робота виконуватись злагоджено: на когось покладається завдання організовувати і управляти працею, хтось повинен додержуватись встановленого розпорядку виконання робіт.

Поєднання робочої сили із засобами виробництва  незалежно від форм власності здійснюється за допомогою трудового договору, укладаючи який працівник відповідно до ст. 21 КЗпП зобов'язується виконувати певну роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. В свою чергу власник підприємства або уповноважений ним орган повинен належним чином організовувати виконання працівниками роботи у безпечних і нешкідливих умовах праці, що передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Забезпечити певний порядок поведінки людей  у процесі праці можна шляхом чіткої регламентації обов'язків кожного працівника, кожної сторони трудового договору. Виробничий процес має здійснюватись відповідно до існуючих правил переробки сировини, виготовлення продукції, надання послуг тощо. Така регламентація провадиться технічними, технологічними, правовими нормами, зміст яких створює виробничу і технологічну дисципліну.

Порядок поведінки людей у процесі  праці, що спрямована на забезпечення точного виконання працюючими трудових обов'язків і прийнято називати трудовою дисципліною. Цей порядок призначається правовими нормами, правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами і положеннями про дисципліна, технічними правилами, посадовими положеннями та інструкціями, наказами і розпорядженнями керівника робіт. Вони спрямовані на забезпечення бажаної для виробництва поведінки працюючих. Залежно від того, наскільки працівники правильно сприйняли і усвідомили необхідність належного і якісного виконання своїх обов'язків, установлюється рівень трудової дисципліни на виробництві. Кожний працівник зобов'язаний враховувати не тільки свої інтереси та інтереси виробництва, а й інтереси інших працівників, які працюють поряд, сприяти створенню згуртованого трудового колективу, який зміг би у випадках, передбачених законом, стати на захист інтересів колективу навіть при визначенні правил внутрішнього трудового розпорядку (ст. 142 КЗпП).

Під внутрішнім трудовим розпорядком розуміється  система трудових правовідносин, що складаються в трудовому колективі підприємства у процесі виконання колективної праці. Він створює об'єктивно необхідний порядок відносин, що регулюються нормами права. Ці відносини складаються у процесі трудової діяльності людей, об'єднаних у колективи. Тому трудова дисципліна є складовою частиною кожного індивідуального трудового правовідношення, що виражає обсяг повноважень по управлінню процесом праці чи по виконанню обов'язків кожним працівником.

Зміст дисципліни праці є історично  обумовленим. Мотиви і спосіб підкорення учасників трудового процесу певному порядку залежать від певних форм розділу і кооперації праці, від пануючої форми власності на засоби виробництва, від існуючого соціально - економічного устрою. На ці чинники впливають рівень розвитку виробництва, кваліфікаційний рівень учасників виробництва процесу та ін.

Регулювання розпорядку праці пройшло довгу  еволюцію як за змістом, так і за формою. Протягом тривалого часу підприємець  одноособового вирішував питання  про необхідність видання правил внутрішнього трудового розпорядку і зміст цих правил. Підприємець міг без будь - якого контролю встановлювати режим праці, керуючись виключно власниками інтересами, інтересами одержання прибутку.

Пізніше хазяйська влада підприємця була дещо обмежена. Видання правил внутрішнього трудового розпорядку залишається обов'язком підприємця, але зміст цих правил вже обмежений певними рамками, контролюється інспекцією праці.

Внутрішній  трудовий розпорядок, урегульований  нормами права, реалізується у межах  конкретного підприємства. Разом з тим він є частиною загального правопорядку, що діє в суспільстві.

Трудовий  правопорядок має за мету забезпечити  нормальне функціонування суспільного  виробництва. Він є об'єктивно  необхідною системою або сукупністю відносин між людьми, що виникають у процесі праці, і свідомо регулюється суспільством.

Правопорядок  за своїм змістом включає до себе не тільки належну, правомірну поведінку, а й правопорушення та заходи боротьби з ними. Тому, розкриваючи тему "Трудова  дисципліна", ми висвітлюємо питання принципів (що ґрунтуються на трудових обов'язках сторін трудового правовідношення), форм (що закріплюються в Правилах внутрішнього трудового розпорядку на різних рівнях їх застосуванні /загальний, галузевий, спеціальний/, Статутах, Положеннях про дисципліну, посадових інструкціях) та методів (заохочення та примус) забезпечення трудової дисципліни.

Загальні  принципи трудової дисципліни

Основні принципи, на яких ґрунтується інститут "трудова дисципліна" виражені у правах і обов'язках сторін трудового правовідношення. Саме ці права та обов'язки скла-дають основу змісту трудового договору і визначаються як безпо-середньо сторонами в договорі, так і законодавством на рівні централізованих і локальних норм. До основних трудових обов'язків працівників /робочих та службовців/, тобто основних принципів трудової дисципліни працівників, належать:

• перш за все, заключаючи трудовий договір, працівник  приймає на себе основний обов'язок виконувати роботу за визначеною спеціальністю, кваліфікацією, посадою і при цьому дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, що встановлений на підприємстві, в установі або організації (ст. 21 КЗпП***);

• згідно ст. 139 КЗпП Працівники зобов'язані працювати  чесно і сумлінно, своєчасно і  точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника;

• крім того, в п. 11 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ та організацій від 20.07.1984р. регламентується найбільш повний перелік загальних обов'язків працівників. Серед них: працювати чесно і сумлінно, дотримуватись дисципліни труда - основи порядку на виробництві, своєчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації, використовувати весь робочий час для трудової діяльності, не припускатися помилок та браку в роботі, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніці безпеки, виробничої санітарії, гігієні праці та протипожежної безпеки, працювати у виданому спецодязі, спецвзутті, користуватися необхідними засобами індивідуального захисту, утримувати робоче місце, обладнання та приладдя в належному стані, а також дотримуватись чистоти на території підприємства, дотримуватись встановленого порядку збереження матеріальних цінностей та документів.

Прийнято  вважати, що декотрі з цих обов'язків /принципів/ скоріш носять не правовий характер, я є моральними обов'язками. До них, зокрема відносяться обов'язки збільшувати виробничість праці, досягати перевиконання норм виробки, вести себе гідно, дотримуватись правил гуртожитку, стримуватись від дій, що заважають іншим працівникам виконувати їх обов'язки.

Коло  обов'язків, які виконує кожний працівник  по своїй спеціальності, кваліфікації або посаді, зазначаються в кваліфікаційній характеристиці (посадовій інструкції), з якою власник зобов'язаний ознайомити працівника до початку роботи (див. Додаток 1).

Обов'язки працівників залежно від специфіки  виробничої трудової функції поділяються на загальні і спеціальні. Вищезазначені обов'язки працівників є загальними.

Що стосується спеціальних обов'язків, то в них  відображається специфіка ви-робництва  конкретного підприємства або конкретної трудової функції, і вони встановлюються нормативними актами (статутами про дисципліну; статутами підприємств; локальними актами про пра-вовий статус окремих підрозділів, посадових осіб; наказами і роз-порядженнями).

Всі обов'язки також можна поділити на дві групи: І) обов'язки щодо забезпечення конкретної трудової функції: 2) обов'язки до-держувати загальні правила поведінки, які забезпечують нормальний трудовий процес.

Обов'язки власники а або уповноваженого ним  органу, тобто принципи їх трудової дисципліни, в першу чергу складаються із зобов'язань забезпечити громадянам, працю яких вони використовують на договірній основі, соціальні, економічні гарантії та права, пере-дбачені законом. Зокрема, всі власники зобов'язані забезпечити розмір оплати праці найманих працівників усіх видів підприємств не нижче мінімальної заробітної плати, встановленої державою; забезпечити додержання гарантій, що встановлені жінкам у зв'яз-ку із материнством; забезпечити гарантії, встановлені неповноліт-нім; сплачувати обов'язкові страхові внески за працюючих грома-дян у Фонд соціального страхування та Пенсійний фонд України тощо.

Всі ці принципи регламентуються статтею 141 КЗпП та п. 12 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ  та організацій від 20.07.1984р.

Декотрі з вказаних обов'язків власника або  уповноваженого ним органу також  носять моральний характер, зокрема  в частині відносно запитів та потреб.

Порушення власником або уповноваженим  ним органом законодавства про  працю, колективного або трудового договору є підставою для розірвання трудового договору за вимогою працівника (ст. 39 КЗпП).

Також для керівника, що порушує законодавство  про працю або не виконує зобов'язань  по колективному договору небажаними наслідками можуть бути звільнення або зміщення з посади за вимогою профспілки або іншого органу, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір. Керівник не згодний з даними вимогами, вправі оскаржити його в суді у дводенний строк (ст. 45 КЗпП).

Таким чином, управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання майна і принципів самоврядування трудового колек-тиву. Власник здійснює свої права на управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. На державно-му підприємстві уповноваженим власником органом виступає керівник підприємства.

Для організації  виконання господарських завдань  та відповідної виробничої діяльності власник наймає адміністрацію підприємства. Главою адміністрації є керівник підприємства, який безпосередньо наймається (призначається, обирається) власником (ст.16 Закону України "Про підприємства"). На підприємствах, що є у загальнодержавній власності, наймання на роботу керівника підприємства здійснюється виключно шляхом укладення контрак-ту. Керівник, в свою чергу, призначає на посаду всіх підпорядко-ваних йому членів адміністрації (заступників керівника підприєм-ства, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління та структурних підрозділів підприємства, майстрів та старших майстрів).

Правове положення адміністрації є подвійним. З одного боку, кожний член адміністрації  укладає трудовий договір з керів-ником  як органом, уповноваженим власником. Це означає, що кожний представник адміністрації  зобов'язаний додержувати правил внутрішнього трудового розпорядку як звичайний працівник. З другого боку, трудові обов'язки адміністрації полягають в ор-ганізації праці на даному підприємстві. Адміністрація зобов'язана так організувати працю на підприємстві, щоб створити умови для забезпечення трудової дисципліни, росту продуктивності праці, якості продукції, - кінцевому рахунку беззбиткової роботи підприємства. Для здійснення цих зобов'язань власник наділяє адміністрацію владно-розпорядчими та дисциплінарними повнова-женнями. Адміністрація має право вимагати від працівників вико-нання їх трудових обов'язків, розпоряджень адміністрації, а також застосовувати до них заходи заохочення або дисциплінарного стягнення.

Певну специфіку мають основні трудові  обов'язки /принципи трудової дисципліни/ держав-них службовців. Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, Голів та членів Конституційно-го Суду, Верховного Суду, Вищого арбітражного суду України, Ге-нерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією України та спеціальними законами України.

Що стосується інших категорій державних службовців, то згідно із законом до їхніх основних обов'язків належить: додер-жання Конституції та інших актів законодавства України; забезпе-чення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; збереження державної таємниці та інше.

Отож, основні  принципи забезпечення трудової дисципліни, регулюються КЗпП та Правилами внутрішнього трудового розпорядку, конкретні  ж трудові обов'язки окремих категорій  працівників передбачаються спеціальними статутами, положеннями про дис-ципліну та посадовими інструкціями.

Задача.

 У  зв'язку із скороченням обсягу  роботи адміністрація запропонувала  друкарці Тереховій перейти на  роботу з неповним робочим  часом. Терехова погодилася і  почала працювати по 3 дні на  тиждень. Одержуючи наказ про  щорічну відпустку, Терехова була здивована, що тривалість її відпустки скоротилася з 24 робочих днів до 15. Начальник відділу кадрів пояснив друкарці, що тепер робочий час в неї нормований і вона не має права на додаткову відпустку за ненормований робочий день, як раніше. Терехова звернулася до юрисконсульта заводу. Складіть мотивовану відповідь.

Розв’язок

Згідно  інструкції «Рекомендації щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці» затвердженою наказом міністерство праці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 року N 7

2. Ненормований  робочий день не застосовується  для працівників, зайнятих на  роботі з неповним робочим  днем. Для працівників, які працюють  на умовах неповного робочого тижня, ненормований робочий день може застосовуватись.

Ви працює на умовах неповного робочого тижня, таким чином не маєте права  на додаткову відпустку.

Література

1. Конституція  України - К., 1996р. 

2. Коментар  до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

3. Конституційне  право України, друге видання,  виправлене й доповнене, за  ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.:Наукова  думка, 2000р.