Кримінальне право (Загальна частина)

Міністерство  освіти  і  науки  України

Економіко-правовий  факультет 
 
 
 
 

                                     Кафедра:   Кримінального

                                     права, кримінального  процесу     

                                     та  криміналістики. 
 
 
 
 
 
 

Контрольна  робота 

з предмету:

«Кримінальне  право (Загальна частина)» 
 
 
 
 
 
 
 

                                    Студентки  ІІ курсу

                                    Спеціальність «Правознавство» 
 
 
 

2011 рік 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

З М І  С Т  
 

Вступ  …………………………………………………………...…………………3

1. Структура Кримінального кодексу України ....…………………….………...4

2. Поняття та характеристика ознак об’єктивної сторони складу злочину.…14

Тестове завдання …….…………….…………………………….………………21

Висновок …………………….……………………………….….……………….24

Список використаної літератури ……………………………………………….25 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ. 

     В останні роки спостерігається зростання  злочинності в Україні,  особливо організованої, насильницької та корисливої, і викликано це  переломним періодом розвитку України та деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Для того щоб воно діяло досить ефективно, необхідно правильно його застосовувати. 

     05 квітня 2001 року Верховною Радою  України був прийнятий Кримінальний  кодекс України за № 2341-ІІІ,  що набрав чинності 01 вересня  2001 року, є знаменною віхою в  ставленні України, як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права.  До того ж цей Кримінальний кодекс став базою для прийняття нового Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України.

     В цій же контрольній роботі розглядається питання щодо поняття та характеристики ознак об’єктивної сторони складу злочину. Об’єктивна сторона злочину має важливе значення для кримінального права, це значення полягає в тому, що вона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності.

     Також у даній роботі порушується питання пов’язане з поняттям співучасті та видами співучасників. Співучасть є досить складним явищем в кримінальному праві, вона є однією з форм злочинної діяльності.   

     Отже, мета контрольної роботи -  розгляд змісту кримінального закону через пізнання його внутрішньої структури та тлумачення, визначення самого поняття Кримінального кодексу; поняття та характеристика ознак об’єктивної сторони складу злочину, а також  питання пов’язане з поняттям співучасті та видами співучасників.     

1. Структура Кримінального кодексу України.

    Боротьба  зі злочинністю є одним з найдавніших  завдань держави. Для того щоб така боротьба здійснювалась на правових засадах, держава встановлює межі між дозволеним та забороненим шляхом. Також видаються закони, які забороняють певну поведінку людини під загрозою застосування до порушників жорстких каральних заходів - кримінального покарання. Чинне кримінальне законодавство нашої країни зібрано в одному збірнику кримінальних законів - Кримінальному кодексі України.

    Кримінальний кодекс України (далі - КК України) це нормативно-правовий акт, у якому встановлені підстави і принципи кримінальної відповідальності, злочинність і караність діянь, підстави звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. КК України був прийнятий сьомою сесією  Верховної Ради України 5 квітня 2001 р. і набув чинності з 1 вересня 2001р. Взагалі, він є одним із джерел кримінального права і єдиним джерелом кримінального права, що визначає злочинність і караність діяння.   

    Більш глибоке розуміння та краще сприйняття Кримінального кодексу неможливе без знання його структури. 

    Під структурою Кримінального кодексу слід розуміти підпорядковану певним технічним правилам форму вираження в ньому законодавчої волі.

    Кримінальний  кодекс України - це систематизований законодавчий акт, який складається з Загальної та Особливої частин.   

    Норми Загальної частини дають кримінально-правові  поняття, визначають завдання кримінального  законодавства, чинність кримінального  закону, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття  злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів.

    Особлива  частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

    Загальна  і Особлива частини КК пов'язані  між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності  найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Неможливо застосовувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

    Загальна  і Особлива частини КК поділяються  на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті.  

     Загальна  частина чинного КК складається  із 15 розділів:

Розділ  I — Загальні положення (статті 1, 2);

Розділ  II — Закон про кримінальну відповідальність (статті 3—10);

Розділ  III — Злочин, його види та стадії (статті 11—17);

Розділ  IV — Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину) (статті 18—22 );

Розділ  V — Вина та її форми (статті 23—25);

Розділ  VI — Співучасть у злочині (статті 26—31);

Розділ  VII — Повторність, сукупність та рецидив злочинів (статті 32—35);

Розділ  VIII — Обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36—43);

Розділ  IX — Звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44—49);

Розділ  X — Покарання та його види (статті 50—64);

Розділ  XI — Призначення покарання (статті 65—73);

Розділ  XII — Звільнення від покарання та його відбування (статті 74—87);

Розділ  XIII — Судимість (статті 88—91);

Розділ  XIV — Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування (статті 92—96);

Розділ  XV — Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (статті 97—108).

     Особлива  частина складається з 20 розділів: 

Розділ  I — Злочини проти основ національної безпеки України (статті 109—114);

Розділ  II — Злочини проти життя та здоров’я особи (статті 115—145);

Розділ  III — Злочини проти волі, честі та гідності особи (статті 146—151);

Розділ  IV — Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності (статті 152—156);

Розділ  V — Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (статті 157—184);

Розділ  VI — Злочини проти власності (статті 185—198);

Розділ  VII — Злочини у сфері господарської діяльності (статті 199—235);

Розділ  VIII — Злочини проти довкілля (статті 236—254);

Розділ  IX — Злочини проти громадської безпеки (статті 255—270);

Розділ X — Злочини проти безпеки виробництва (статті 271—275);

Розділ  XI — Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (статті 276—292);

Розділ  XII — Злочини проти громадського порядку та моральності (статті 293—304);

Розділ  XIII — Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (статті 305—327);

Розділ  XIV — Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (статті 328—337);

Розділ  XV — Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (статті 338—360);

Розділ  XVI — Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж (статті 361—363-1);

Розділ  XVII — Злочини у сфері службової діяльності (статті 364—370);

Розділ  XVIII — Злочини проти правосуддя (статті 371—400);

Розділ  XIX — Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) (статті 401—435);

Розділ  XX — Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (статті 436—447).

    Поділ Кримінального кодексу на розділи, які пронумеровані римськими  цифрами, робить його більш зручним  для застосування, оскільки надає адвокату, слідчому, прокурору, судді орієнтир в розміщенні тих чи інших статей. Та й для громадян України дуже важливо швидко знайти ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

    Статті  КК пронумеровані арабськими цифрами  і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться.

    У процесі розвитку суспільства в  КК неминуче відбуваються зміни. В разі його доповнення новими кримінально-правовими нормами, при включенні нової статті,  вона буде поміщена у відповідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повинна розміщатися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до неї за змістом. Новій статті має бути наданий номер попередньої статті з обов’язковою вказівкою додаткового індексу (значка), що теж має порядковий номер - 1,2,3 і т. д. Цей порядковий індекс пишеться цифрою меншого розміру праворуч вгорі над номером даним новій статті   або поряд з правої  сторони через дефіс.

    Виключення  тієї чи іншої статті із КК також  не змінює порядку нумерації статей в КК.

    Багато  статей КК поділяються на одну або декілька частин (кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину), які виділені в окремі абзаци. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Наприклад, стаття 1 КК «Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини - 1 і 2; стаття 135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин - 1,2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповідне цифрове позначення.

    Як  уже зазначалось, Загальна та Особлива частини КК органічно взаємозв’язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм. Наприклад, при застосуванні закону про кримінальну відповідальність, для визначення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей Розділу V Загальної частини КК, які розкривають зміст вини умисної чи з необережності;  для кваліфікації дій осіб, які вчинили злочин у співучасті - до статей Розділу VI Загальної частини, в якому даються поняття видів співучасників, регламентована їхня відповідальність і т.д.

    У примітках до ряду статей Особливої  частини дається визначення окремих  термінів, що вживаються у диспозиції цих статей, та розкривається зміст  таких оціночних понять, як значна шкода, істотна шкода, великий розмір, особливо великий розмір шкоди тощо.

    Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається зміст відповідної  норми, визначаються особливості її застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її із дії. Так, у ч.1 ст.55 вказано строк, на який може бути призначене покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

    Виняток становлять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них  наведені поняття злочинів певного  виду, позначені суб'єкти їх вчинення, сформульовані деякі інші нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття  військового злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364).

    У абсолютній більшості норм Особливої  частини встановлена кримінальна  відповідальність за окремі види злочинів, тому їхня структура однорідна  і складається із двох елементів - диспозиції та санкції.

    Диспозиція  - це частина норми Особливої частини КК, в якій визнається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Диспозиції описують стандарти забороненої поведінки певного виду. Наприклад, у ст. 185 КК диспозицією будуть слова «таємне викрадення чужого майна (крадіжка)»; у ст. 186 КК - «відкрите викрадення чужого майна (грабіж)».

    За  технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину  у чинному кримінальному законодавстві  розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну, відсилочну.

    Зустрічаються також змішані диспозиції.

    Проста  диспозиція називає лише склад злочину (злочинне діяння) і не розкриває  його зміст (ознак).  Наприклад, без  вказівки на ознаки діяння сформульована  диспозиція у ст. 369 «Давання хабара» або вбивство, вчинене з необережності, - ст. 119 КК. Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.

    Описовою  визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки - таємне викрадення чужого майна, у ч. 1 ст. 186 - грабежу - відкрите викрадення чужого майна, у ч. 1 ст. 187 - розбою - напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

    Точно визначаючи ознаки злочину, описова  диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.

    Бланкетна диспозиція називає лише сам склад  злочину, а для визначення ознак  такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів, що не є кримінальними (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є диспозиції ст. 421 «Порушення статутних правил внутрішньої служби»,  ст. 271 «Порушення вимог законодавства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами» тощо.

    Отже, бланкетна диспозиція використовується в тих випадках, коли необхідно встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що визначені в інших нормативно-правових документах, тому що порушення цих правил носить підвищений ступінь суспільної небезпеки. Ці документи можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. 

    Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття «вбивство» (це протиправне заподіяння смерті іншій людині), а в статтях 116—119 воно тільки називається; ст. 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження.

    Найчастіше  відсилочні диспозиції вживаються для  того, щоб уникнути повторень.  Ця диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті.

    Для цього законодавець використовує словосполучення  «та сама дія», «дії, передбачені…», «те саме діяння», «діяння, передбачені…», «вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті», «один із злочинів, передбачених статтями…» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше.

    В інших випадках замість цих слів називається даний вид злочину, суть якого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини. Наприклад: в ч. 1 ст. 185 розкривається зміст крадіжки — а далі, в наступних частинах статті подається перелік обтяжуючих обставин: «що завдала значної шкоди потерпілому, а так само вчинена за попереднім зговором групою осіб або повторно».

    За  вчинений злочин у законі залежно  від його суспільної небезпечності  встановлено санкцію.

    Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом  і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

    Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій - відносно визначену та альтернативну.

     Відносно  визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

     Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

     а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років; ч. 1 ст. 187 «Розбій» передбачає покарання у вигляді позбавлення волі — від 3 до 7 років;

     б) з максимумом покарання (на строк  «до»). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153, ч. 1 і ч. 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 встановлена нижча межа для виправних робіт - шість місяців, у ст. 60 для арешту - один місяць, у статтях 61 і 63 для обмеження і позбавлення волі - один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру покарання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п'яти років;

за ст. 355 - обмеження волі на строк від  одного року до трьох років;

за ст. 395 - арешту на строк від одного до шести місяців.

     Поряд з основним покаранням відносно-визначена  санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років).

     Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов'язкові для застосування (наприклад, ч. 2 ст. 142), або як факультативні (наприклад, ч. 2 ст. 144). У останньому випадку суд залежно від обставин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання.

     Альтернативна санкція передбачає не один, а два  і більше видів основних покарань, з яких суд може призначити тільки одне. Розпізнати таку санкцію можна  за сполучником «або» між назвами  основних видів покарання, перелічених у санкції статті. Наприклад, ч. 1 ст. 185 передбачає покарання у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років. 

     Альтернативні санкції залежно від визначення видів та міри покарання можуть бути двох видів:

1) санкція,  в якій по кожному виду покарання  вказані його верхня і нижня  межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно  визначені види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 «Доведення до самогубства» передбачає покарання у вигляді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк;

2) санкція,  в якій вказано відносно визначений  і абсолютно визначений види  покарання. Наприклад, санкція ст. 112 КК «Посягання на життя державного чи громадського діяча» передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

     У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на застосування до одного із основних покарань - призначення додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 – «карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»,   а  за розбій, передбачений ч. 4 ст. 187 КК, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна). 
 
 
 

2. Поняття  та характеристика ознак об’єктивної сторони складу злочину. 
 

     Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність за конкретні  суспільно небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені  законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК). Дія - це активна поведінка. Суспільно значиме поводження особи, що складається з власних фізичних зусиль особи, використання іншої особи, а також використання машин, механізмів, сил природи або тварин. Бездіяльність – пасивна поведінка. Невиконання особою своїх професіональних та інших обов'язків.

     Як  і будь-який акт вольової поведінки  людини, злочин являє собою єдність  його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює  його об'єктивну сторону, а внутрішня - його суб'єктивну сторону, конкретно – об’єктивні ознаки складу злочину: об’єкт злочину та об’єктивна сторона злочину; і суб’єктивні ознаки складу злочину: суб’єкт злочину та суб’єктивна сторона злочину.

     Отже  об’єктивна сторона злочину –  зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину - суспільним відносинам на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність (структурні елементи суспільних відносин – суб’єкти відносин, предмети з приводу яких існують відносини, зміст відносин).  

     Значення  об’єктивної сторони злочину  полягає в тому, що вона є елементом  складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності, тобто до кримінальної відповідальності особа може бути притягнута лише тоді, коли у вчиненому нею діянні встановлені всі потрібні ознаки об’єктивної сторони злочину, вона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину, розмежування злочинів, відмежування злочинних діянь від не злочинних і багато в чому визначає суворість покарання встановленого в санкціях статей особливої частини ККУ за відповідні злочини.

      Злочин - це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння ( дія або бездіяльність), що  посягає на суспільний лад України, політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок (ч.1 ст.7 КК України).

     Але злочин - це не тільки його шкідливі наслідки. Злочин - це взагалі процес певної поведінки  людини, який точиться в просторі і  часі, за певними обставинами.

     При виявленні злочину співробітники правоохоронних органів найчастіше у першу чергу стикаються з його об’єктивними ознаками, конкретним актом поведінки (діянням) суб’єкта у виді дії чи бездіяльності, що здійснено у певній об’єктивній обстановці, у певному місці, в певний час, із застосуванням певних засобів та пристосувань чи без такого, в  певний спосіб; при цьому має місце шкода нанесена суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, та причинно-наслідковий зв’язок між діянням та суспільно небезпечними наслідками, що настали. Наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж - у відкритому викраденні такого майна (ст. 186).