Методика те техніка редагування

 

 

 

Варіант № 17

 

 

 

„Методика те техніка редагування”

 

 

План

 

Вступ

1. Історія розвитку і сутність  редагування.

2. Загальні і конкретні норми  редагування. Види норм.

3. Методика та технологія редагування.

Висновки 

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Слово „редагування” походить з латинської мови і означає „приведений до порядку”. Редагування – це аналіз, перевірка, спрямована  
на виправлення тексту, призначеного для опублікування або для безпосереднього використання його як документа.

Редагування – складний творчий процес. Основна мета редагування – ліквідація мовних помилок. Окрім того, в процесі редагування встановлюється відповідність тексту зокрема і документа загалом  
різним вимогам: перевіряється фактичний матеріал, оцінюється композиційна будова документа, вдосконалюється його мова і стиль викладу.

Редагування службових документів можливе тільки при високому  
рівні володіння літературною мовою, навичками та прийомами роботи  
з документами. Сучасній діловій людині знання щодо правки документів різного призначення та видів вкрай необхідні.

Службова документація охоплює  всі сторони життя і діяльності  
людей, а тому якість службового документа безпосередньо впливає на характер і результати цієї діяльності.

Основа редагування – робота з текстом. Текст повинен будуватися  
на основі певного послідовного і доказового мислення.

При редагуванні службових документів необхідно знати основні вимоги, обов’язкові для пред’явлення доказів.

Доказ (доказовість) – це логічна дія, в процесі якої істинність положення обґрунтовується судженнями безумовно істинними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія розвитку і сутність редагування.

 

Різну ефективність впливу повідомлень  люди відчували здавна,  
ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: „Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти”.

З появою писемності проблема редагування  стала актуальною.  
Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти  
їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала  
від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завдання їх нормалізації. Наприклад, до обов’язків хранителів Олександрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст.д.о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами.

У ІІ ст. до н.е. в латинській мові виник  термін „редагування” (упорядкування).

У VI ст. до н.е. в Римі покупці, за певну  плату, могли замовити перевірку  книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії  тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні  соціальні норми редагування. При  римських бібліотеках були посади „префектів”, які дозволяли читати  
або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.

У Китаї були обов’язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під  час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення „ріті”, яке регламентувало художню властивість повідомлень.

Проте між античною та східною цивілізаціями  існувала різниця в тому, що антична  цивілізація встановлювала норми  для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна регламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика, поетика.

Теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень:

– питання ефективності повідомлень;

– теорія готування повідомлень (знаходження, розташування, компонування матеріалу);

– словесне оформлення (правильність, доречність, зрозумілість);

– теорія стилів повідомлень (високий, середній, низький);

– способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення, заміна частини);

– логічні норми;

– поетичні норми.

Отже, редагування як соціально  необхідний процес опрацювання тексту існує вже близько двох з половиною  тисяч років, проте редагування  
як наука виникло не так давно - лише століття тому.

Періодизація. Етапи розвитку редагування

Період існування редагування як виду практичної діяльності:

І п. - ІІІ ст. до н.е. - сер. ХІХ ст.:

виникнення редагування (ІІІ ст. до н.е. - поч. н. е);

стагнація (поч. н. е. - сер. XV ст.);

відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.).

ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії  
(ІІ пол. 19 ст. - 30-ті рр. ХХ ст.).

ІІІ. Період функціонування редагування  як науки:

30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) - становлення  редагування;

класичне редагування (60-ті - 90-ті роки ХХ ст.);

комп’ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. - поч. ХХІ ст.).

 

 

Становлення редагування в Україні

В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні  книги, працювали так звані „справники", які звіряли переписані копії  з оригіналами книг. „Справники”  одночасно виконували функції  
і коректора, і текстолога.

І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж  був справником. Оскільки через „справництво”  він змушений був покинути Москву.

І. Федоров у канонічних текстах  заміняв малозрозумілі слова  на  
зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань - адаптацію тексту.

У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали „столпоправителями”, а у Львівській братській школі - „дозорцями”.

Як  і в країнах Західної Європи, в  Україні поряд з практикою  видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання  
повідомлень.

ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив  теорію значень слова.

П. Куліш  досконало знав українську мову. Але  як редактор, дуже суб’єктивно виправляв  тексти.

Значну  роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:

– принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;

– правдивість слова;

– колегіальність у прийнятті рішень;

– об’єктивний відбір авторів і матеріалів;

– повага до творчої манери авторів;

– узгодження з авторами виправлень тексту.

1917-1920 рр. – журнал „Книгар” вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови.

М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко  визначив допустимі межі втручання  в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому.

 

 

Сутність редагування

Редагування (лат. впорядкований) – вид фахової діяльності,  
пов’язаної з підготовкою до випуску у світ творів друку та аудіовізуальної продукції.

Сучасне уявлення про редагування  почало формуватися з виникненням книгодрукування (в Європі - сер. XV ст.). Є редагування технічне і мовно-літературне.

Структура редагування включає  редакторський аналіз, прийняття  рішення й правку. За визначенням Партика З.І. „Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ.

Редагування не мета, а засіб в  утвердженні себе. Для багатьох  
категорій мовців воно входить у професійні обов’язки. Це освітяни, працівники культури, держапарату, засобів масової інформації, духовенство.

Особлива  відповідальність належить працівникам радіо і телебачення. Щоб вміти редагувати, треба мати високий рівень культури усного  
і писемного мовлення.

Редагування аж ніяк не „наукотворча примха” (Партико З. І) людей. Воно існує тому, що автор і реципієнт об’єктивно через відсутність зворотнього зв’язку не можуть спілкуватися з потрібною ефективністю.  
Для її підвищення потрібні редактори, а редакторам для того, щоб забезпечити цю ефективність, необхідна наукова теорія, яка давала  
б змогу досягти цієї ефективності.

Для науки, що описує теорію редагування повідомлень і видавничу діяльність, поки що не існує загальноприйнятої назви. Останнім часом  
як назву цієї науки запропонували вживати термін едитологія  
(від англійського edit - виправляти, редагувати і грец. логос - вчення.

Отже, едитологія – це прикладна суспільна інформологічна наука,  
яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень до публікування (видавничої справи).

 

 

Визначення  предмета редагування в наукових дослідженнях є тим питанням, яке  викликає багато суперечок. Отже, як вважає більшість дослідників і як зафіксовано в енциклопедичних виданнях, предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними нормами.

Так, існує низка означень редагування, де вказують, що редагування – це перевірка (перегляд, аналіз, контроль) і виправлення повідомлень  
під час їх готування до опублікування.

Існують ще інші означення предмета редагування. Так, вказують,  
що редагування - це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами.

Слід зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення  тексту, адже деякі дослідники зараховують  до редагування лише  
операції його аналізу. Проте аналіз повідомлень, на нашу думку, лише  
задля самого аналізу не потрібен. Його проводять з єдиною метою: якщо  
в повідомленні є відхилення від норм - їх слід виправити. Тому вважаємо,  
що винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.

Є думка, що редагування - це тільки творчий  процес. Але нормативне редагування  становить близько 80% усіх операцій, тому є в основному нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур.

У західній літературі означення редагування  часто взагалі відсутнє. Подають  лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор.

Враховуючи сказане, будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Вона є також продуктивною з позиції можливості автоматизації  процесу редагування, яка може служити  теоретичною базою для опрацювання  текстів на комп’ютерах.

Отже, предмет редагування – це приведення об’єкта редагування  
у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

 

 

 

Об’єкт редагування – це об’єкт, над яким здійснюються операції редагування: авторський оригінал, що містить текстову, ілюстраційну, аудіо- чи відеочастини; конструкція видання, видавничий оригінал, проект видання, наклад видання.

Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту.

До найважливіших завдань редагування  належать: верифікація повідомлень, адаптація повідомлень, адвербіалізація  повідомлень, нормалізація повідомлень, рецепціація повідомлень, інтерпретація  повідомлень, уніфікація повідомлень, політизація/деполітизація повідомлення, етизація повідомлення, естетизація повідомлень, мінімізація кількості відхилень у повідомленні.

 

 

 

2. Загальні і конкретні норми редагування. Види норм.

 

Будь-яке повідомлення можна передати безконечною кількістю способів. При цьому їх будують, використовуючи певні параметри,  
списки, шаблони, структури (моделі) та положення. Проте кожне суспільство накладає на повідомлення певні конвенційні обмеження (на мову, композицію, стиль і т.п.). Та й реципієнт сприймає його найефективніше  
тоді, коли воно має строго визначену одну чи кілька можливих  
варіантів форми, тобто особливості сприйняття реципієнта також  
накладають на повідомлення обмеження. Таким чином, внаслідок наявності перелічених обмежень з усієї безконечної множини варіантів залишають лише якусь мінімальну їх кількість. Ця мінімальна кількість повідомлень  
є оптимальною.

Такі оптимальні варіанти повідомлень  вважають нормативними  
і з них виділяють самі норми. Норма – це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях  
служать для вираження компонентів їх структури. Проте, існують і інші визначення норми. Так, норма - сукупність загальновизнаних мовних  
засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Хоча норма є поняттям історично змінним, проте ця історична змінність поєднується з відносною стабільністю норм на кожному  
певному історичному етапі. Норми можуть бути суворими й такими,  
що припускають варіативність у використанні тих чи інших засобів.

Видатний український мовознавець  С.І. Ожегов, розглядає норму,  
як збірне поняття, але під нормою часто розуміють і окремий факт мови, який є єдино можливим або найкращим варіантом для якогось конкретного випадку. 

 

 

Як і будь-які інші, норми редагування мають структуру, в яку входить:

– агент норми (той, хто встановив норму; наприклад, суспільство, Національна Академія Наук, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники редагування тощо);

– адресат норми (виконавець норми; наприклад, автор, редактор, конструктор, художник);

– зміст норми (дія, яку повинні або не повинні виконати; наприклад, повинні чи не повинні виправити текст);

– характер норми (норма зобов’язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії; наприклад, норми зобов’язують подавати вихідні відомості, дозволяють поміщати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати деякі неевфонічні слова);

– умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія);

– санкції (можливі наслідки невиконання певної норми; наприклад, через неправильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим).

Наявність такої структури норм вимагає вироблення єдиного спільного  підходу до всіх норм редагування  незалежно від їх специфіки.

Норми редагування досліджені й  каталогізовані поки що не в повному  обсязі. Навіть у довідковій та навчальній літературі часто нема вичерпних  переліків груп норм, що їх повинні  контролювати редактори. Особлива трудність  каталогізації норм редагування полягає в тому, що частина  
з них взагалі ніде не зафіксована.

У ЗМІ виділяють нормативні бази:

а) конкретних видань;

б) конкретних ЗМІ;

в) об’єднану нормативну базу всіх ЗМІ, що функціонують у конкретний час у конкретному суспільстві (нормативну базу суспільства).

Серед конкретних норм, які використовують для редагування повідомлень, за змістом виділяють такі їх види:

лінгвістичні (основна маса цих норм зафіксована в затверджених державою правилах орфографії та пунктуації; менша частина зафіксована  
в довідниках і підручниках з морфології, синтаксису та стилістики);

психолінгвістичні (поки що мало досліджені; окремі зафіксовані норми цього виду наводять лише в окремих монографіях);

логічні (зафіксовані у загальнодоступних підручниках з логіки;  
їх прикладне застосування в редагуванні описане в спеціальних монографіях і в окремих розділах підручників з редагування);

композиційні (нечисленні й поки що мало досліджені, проте, як правило, у всіх підручниках з редагування є окремі розділи, присвячені  
цій темі; єдина монографія, присвячена виключно цим нормам, базується, на нашу думку, на недостатньому кількісному матеріалі);

наукові (контроль за дотриманням цих норм не належить до прямих обов'язків редактора; відповідають за їх дотримання автор, рецензент  
і науковий редактор; проте, якщо редактор знає наукові норми і контролює  
їх, це завжди заохочують; такий редактор завжди є найбажанішим фахівцем для опрацювання понятійних повідомлень);

видавничі (найчастіше їх фіксують у загальнодержавних і галузевих стандартах, а також спеціальних довідниках; у різних країнах можуть суттєво відрізнятися);

юридичні (цих норм небагато; зафіксовані в конституціях та інших законодавчих актах кожної країни; недотримання юридичних норм - на відміну від інших - може притягнути до юридичної відповідальності автора чи редактора згідно з чинним законодавством);

політичні (в демократичних країнах ці норми використовують  
лише стосовно тих повідомлень, які публікують у виданнях політичних партій, наприклад, газетах; їх визначають програми політичних партій,  
що функціонують у державі);

поліграфічні (найчастіше зафіксовані в спеціальних інструкціях чи галузевих стандартах);

етичні (нечисленні; лише частково зафіксовані в законодавчих актах країн; часто зафіксовані в кодексах журналістської етики спілок журналістів різних країн);

естетичні (оскільки самі категорії прекрасного важко піддаються формалізації, то й норми для них нечисленні).

Перелічені види норм є основними. Проте в редагуванні використовують також інші групи норм, не згадані тут (наприклад,  
теологічні норми якоїсь релігії). Тому поданий перелік не слід розглядати  
як вичерпний, тобто такий, який у майбутньому не можна доповнити  
ще якимись новими видами норм.

За формою - в порядку зростання складності - норми можна поділити на п’ять типів.

 

Параметри. Параметри можуть бути двох різновидів: граничні значення (наприклад, дозволено на сторінці не більше чотирьох переносів підряд) і константи - літерні та цифрові (наприклад, прізвища і дати народження й смерті історичних діячів).

Списки. Прикладами списків є найрізноманітніші словники,  
переліки скорочень, одиниць вимірювань тощо. Такі списки повинні мати свою видавничу специфіку. Так, орфографічний словник як редакційна  
норма повинен містити повну парадигму кожного слова (всі можливі його словоформи).

Шаблони або зразки. Так, у випускових даних згідно з існуючими нормами повинно бути: а) прізвище автора; б) назва роботи; в) прізвище редактора; г) прізвище художнього редактора; ґ) прізвище технічного редактора; д) прізвище коректора; є) поліграфічні особливості видання (формат і тип паперу, шрифт, обсяг видання, наклад тощо); є) адреса видавництва; ж) адреса друкарні.

Структури чи моделі. На відміну від шаблонів, які є статичними і, отже, відразу готовими для проведення контролю, структури  
є динамічними об’єктами. Це означає, що структур, як потрібного готового кінцевого продукту, до процесу контролю може й не бути (існують лише компоненти, з яких у процесі контролю їх утворюють). Такі структури утворюють за наперед визначеними правилами.

Положення. У формі положень найчастіше виступають правила,  
що стосуються семантики повідомлень і є складними, тобто можуть мати кілька умов. Прикладом таких положень можуть виступати логічні  
правила класифікації, означення, логічні закони, лінгвістичні правила  
для редагування значень слів тощо.

Коли перші чотири типи норм можуть бути формалізовані повністю або  частково, то останній тип норм (п’ятий) не піддається формалізації  
або взагалі, або вкрай погано.

До конкретних норм відносяться  зафіксовані та незафіксовані норми.

 

Зафіксовані і незафіксовані  норми

 

Зафіксованими будемо називати норми  редагування, записані у найрізноманітніших довідниках. Проте поряд із зафіксованими  існує ціла низка незафіксованих норм, яких, тим не менше, строго дотримуються  
у видавничій практиці. Такі норми - це так званий видавничий „фольклор”, який редактори усно передають із покоління в покоління.

Особливо характерна велика кількість  незафіксованих норм для  
держав з тоталітарними режимами правління. Проте існують незафіксовані норми і в демократичних державах. Так, журналістові не рекомендують критикувати ЗМІ, кореспондентом якого він є. Незафіксовані норми  
не мають юридичного статусу, проте їх завжди дотримуються. Звичайно, найкращою була б ситуація, якби всі незафіксовані норми можна було легалізувати як законодавчі акти. Але незафіксовані норми практично  
завжди суперечать юридичним і тому їх неможливо легалізувати.

Об’єктивні та суб’єктивні норми

Зафіксовані норми переважно є об’єктивними. Це означає, що вони відтворюють явища, факти, зв’язки незалежно від мови реципієнтів, їх тезаурусів, а також часу, місця й ситуації сприйняття повідомлень. Проте деякі теорії редагування чи окремі редактори можуть у своїй редакційній практиці використовувати й суб’єктивні норми редагування.

Суб’єктивні норми часто базуються  на індивідуальних значеннях  
слів, що їх редактори, як всі носії мови, набувають у процесі індивідуального засвоєння.

Серед зафіксованих об’єктивних норм можна виділити два їх різновиди: настроювані й ненастроювані.

До числа настроюваних належать норми, певним чином попередньо узгоджені  з можливостями реципієнтів, для  яких призначене повідомлення. Найчастіше до таких норм належать психолінгвістичні. Кожен редактор повинен настроїти норми вибраної нормативної бази ще до того, як почати редагувати текст. Настроювані норми становлять невелику, але важливу частину загального масиву норм. Більша частина норм не вимагає настроювання на реципієнтів.

Зафіксовані об’єктивні норми можна поділити також на загальні  
та галузеві.

До загальних норм належать ті, що їх використовують незалежно  
від виду й жанру літератури, наприклад, усі логічні норми. Поряд  
із загальними нормами в редагуванні є й такі, що використовують лише  
в окремих видах літератури - тобто галузеві норми.

Під час редагування повідомлень  використовують лише ті норми,  
які встановлені в суспільстві до певного моменту часу (встановлені норми).  
До їх числа належать зафіксовані й незафіксовані, об’єктивні й суб’єктивні, загальні й галузеві норми. Проте ніхто ніколи не скаже, що в майбутньому  
ці норми не доповнять новими, а існуючі не вдосконалять.  
 Отже, існують недосліджені, а тому й невиявлені та незафіксовані норми, які називатимемо невстановленими.

Отже, нормативна база системи редагування  повинна бути принципово відкритою, тобто передбачати можливість додавання  до неї в будь-який момент нових  чи видалення зайвих норм.

 

Часто перед нормативною базою  ставлять вимогу щодо її несуперечливості. Це означає, що вона не повинна включати норми,  
які суперечать одна одній.

Існування самого поняття „відредаговане повідомлення”, передбачає, що, по-перше, існує модель редагування, до якої входить мова,  
нормативна база, методи і правила редагування, і, по-друге, авторське повідомлення, опрацьоване цією моделлю. Результатом такого  
опрацювання повинно бути повідомлення, правильне з точки зору використаної нормативної бази, тобто таке, в якому нема жодної помилки. Але принципово неможливо отримати абсолютно безпомилковий текст. Оскільки неможливо отримати абсолютно безпомилковий текст, випливає  
ще один висновок: неможливо створити модель редагування, яка усувала 
б з тексту абсолютно всі помилки.

Подібні суперечності в науці зараховують  до числа парадоксів.  
Тому таку суперечність називають основним парадоксом теорії редагування.

Варто, до речі, вказати на деяку  аналогію між описаною ситуацією  
і ситуацією неповноти, зафіксованою в математиці теоремою Геделя (теорема про повноту). Інтерпретація цієї теореми стосовно нормативної  
бази моделі редагування матиме такий вигляд: будь-яка несуперечлива нормативна база є неповною, а в разі її розширення до повної вона  
стає суперечливою. Це означає, що в повідомленнях, опрацьованих на основі будь-якої системи редагування, завжди буде якась кількість помилок  
чи невиправлених ланцюжків знаків, правильність чи неправильність  
котрих в рамках цієї нормативної бази довести неможливо. Висловлені міркування тим очевидніші, що будь-які норми, наприклад, у мово-знавстві, завжди мають винятки.

 

Потужністю нормативної бази будемо називати кількість норм,  
які входять до неї. Нині не відомі дослідження, де було б підраховано, скільки норм містить, наприклад, об’єднана нормативна база суспільства  
чи нормативна база конкретних систем редагування.

Звичайно, у видавничих працівників  час від часу виникає спокуса  збільшити потужність нормативної  бази, щоб отримати повідомлення  
вищої якості. Але при цьому часто не враховують, що зростання  
потужності нормативної бази веде до ускладнення методів виявлення помилок і появи в нормативній базі нових внутрішніх суперечностей, усувати які, відповідно, стає дедалі важче.

Виходячи з наведеного, можна  стверджувати, що максимізація потужності нормативної бази є недоцільною. Звідси випливає висновок: потужність нормативної бази слід вибирати оптимальною відповідно  
до прийнятих критеріїв оптимізації та вибраних обмежень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Методика та технологія  редагування

Службова документація охоплює  всі сторони діяльності людей,  
а якість службового документа безпосередньо впливає на характер  
й результати цієї діяльності. Тому нагальною потребою сьогодення  
є підвищення якості підготовки управлінської документації. Умовою цього  
є вивчення технології редагування текстів.

Слово „редагування” латинського походження redactus – означає „приведений порядок”, іншими словами  – це аналіз, перевірка та виправлення будь-якого тексту.

Редагування текстів офіційно-ділового характеру базується на основних законах логіки:

1. Закон тотожності доводить  про неможливість підмінювання одного знання про предмет іншим.

2. Закон протиріччя показує,  що не можуть бути правдивими  одночасно два висловлювання,  але в той же час не надає  відповіді на запитання,  
а яке з двох протилежних висловлювань є правдивим, а яке неправдивим.

3. Головний сенс закону виключення  третього полягає у наступному:  при наявності двох думок про  предмет, то тільки одна з  них  може  
бути правдивою і між ними не може бути третьої думки, яка була би правдивою в той же час і у тому ж відношенні.

4. Закон достатності підстав вимагає послідовності й аргументованості у висловлюваннях.. При цьому доказувати повинен той, хто стверджує  
або спростовує будь-що.

При складанні і редагуванні  службових документів необхідно  пам’ятати основні вимоги, які  висуваються до доказів (аргументів) як особливої форми думки, а саме: