Індивідуальне завдання «Основи зовнішньоекономічної діяльності підприємств»

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Донбаський  державний технічний університет

Лисичанська філія

Індивідуальне завдання

«Основи зовнішньоекономічної діяльності підприємств»

Варіант № 13

                                                            Виконала студентка групи 2 ЕП- 10з

                                                                                    Жукова Н.В.

                                                                              Перевірив викладач

Антипова  Л.А.

Лисичанськ 2012

ЗМІСТ

1. Парадокс Леонтьева та його пояснення

2. Фінансові умови контракту

3. Ризики в ЗЕД та їх страхування

1.Парадокс Леонтьева та його пояснення

У 1953 р. американський вчений, майбутній лауреат Нобелівської премії В. Леонтьев (Wassily Leontief) опублікував  результати своїх досліджень, присвячених практичній перевірці положень та концепції Хекшера — Оліна (праця "Domestic Production and Foreign Trade: the American Capital Position Re-examined" (1953)).

В. Леонтьев у своїй роботі проаналізував висновок теорії Хекшера  — Оліна про те, що країни експортують  товари, у виробництві яких інтенсивно використовуються надлишкові й тому дешевші для них фактори виробництва, та імпортують товари, у виробництві  яких ці фактори застосовуються менш інтенсивно. Точніше, він одночасно перевіряв два припущення: 1) теорія Хекшера — Оліна справедлива; 2) в економіці США, як вважалось, капітал більшою мірою надлишковий, ніж у їх торгових партнерів. Тому, відповідно до теорії, вони повинні експортувати капіталомісткі товари.

Для підтвердження цих припущень В. Леонтьев підрахував, скільки необхідно капіталу та робочої сили, щоб виробити товари для експорту вартістю в 1 млн. дол. США та товари такої ж вартості, які прямо конкурують з імпортними товарами. Для розрахунків він використав міжгалузеві баланси "затрати — випуск", підготовлені для американської економіки за 1947 р. Промисловість була поділена на 50 секторів (з яких 37 виходили зі своїми товарами на зовнішній ринок). Для кожної галузі він розрахував затрати праці та капіталу на одиницю товару, причому не обмежувався тільки готовою продукцією, а робив розрахунки й для проміжної продукції. Потім, використавши структуру експорту США у 1947 p., він розрахував затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва типового набору експортних товарів вартістю в 1 млн. дол. США. Аналогічно були обчислені затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва американських товарів, які могли б прямо замінити імпортні, причому зі структури імпорту були виключені деякі товари, які у США не продукувались (наприклад, олово, кава тощо). Результатом досліджень стало порівняння співвідношення капіталу (К ) та праці (Lx), необхідних для виробництва одиниці американського експорту (Kx/Lx), із співвідношенням капіталу (KJ) та праці (LJ), потрібних для виробництва одиниці американського імпорту .

Умови перевірки були такими: якщо висновки теорії Хекшера —  Оліна правильні, а капітал у  США відносно надлишковіший, то (з  врахуванням внеску усіх галузей) показник затрат капіталу в розрахунку на одного працівника (Кх /Lх ) у стандартному наборі товарів, що експортуються із США, повинен бути вищим, ніж аналогічний показник (Kм/Lм) в імпортозаміщувальній продукції, що входить у стандартний набір товарів, які ввозяться до США.

Співвідношення (K/L) отримало назву "статистика Леонтьева" (Leontief Statistic). Згідно з цим співвідношенням країна може вважатися капіталонасиченою, якщо (Kx/Lx) / (Km/Lm) > 1, і праценасиченою, якщо (Кх /Lх ) / (Kм/Lм) < 1.

Результат, отриманий Леонтьєвим, виявився парадоксальним: у 1947 р. США  продавали іншим країнам працемісткі (а не капіталомісткі) товари в обмін на відносно капіталомісткі (а не працемісткі). Ключовий параметр (Кх /Lх ) / (Kм/Lм) становив лише 0,77, тоді як згідно з теорією Хекшера — Оліна він повинен бути набагато більшим від одиниці.

Парадокс Леонтьева (Leontief Paradox): теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку.

Сам Леонтьев та інші економісти робили численні спроби пояснити цей  парадокс. У 1956 р. Леонтьев повторив свої розрахунки, використовуючи дані за 1951 p., який був роком завершення післявоєнного відновлення економіки США. Американський експорт знову виявився менш капіталомістким порівняно з американським імпортом, але лише на 6 %. Для 1962 р. результат був ще парадоксальнішим: американський експорт виявився на 27 % менш капіталомістким порівняно з імпортом. Аналіз експортно-імпортних операцій Японії за 1959 р. показав, що Японія, яка у 50-ті pp. була праценадлишковою країною, експортує капіталомісткі та імпортує працемісткі товари. Індія, яка має надлишок робочої сили, експортувала, за опублікованими у 1962 р. даними, у цілому працемісткі товари, але її експорт у США був капіталомісткішим. Отже, незважаючи на відмінності у техніці розрахунків, усі дослідження в основному підтвердили наявність парадокса Леонтьева, вчені почали вводити в модель Хекшера — Оліна й інші, крім капіталу та праці, фактори виробництва, такі як технологія, кваліфікація робочої сили.

Наприклад, один і той  самий продукт може вироблятися  на основі різної технології — з високими затратами праці або капіталу, іншими словами, він може бути працемістким у праценадлишковій країні та капіталомістким — у капіталонадлишковій країні. США виробляють пшеницю капіталомістким способом (високий рівень механоозброєності праці) завдяки надлишку дешевого капіталу відносно трудових ресурсів. В Україні та ж пшениця виробляється з використанням меншої кількості машин, тому що держава має багато дешевих трудових ресурсів. Той факт, що продукція може вироблятися різними методами, є одним із пояснень парадокса Леонтьева.

Необхідність введення кваліфікованої праці як самостійного фактора виробництва  була доведена американським вченим Дональдом Кісінгом (Donald Keesing). У дослідженні, опублікованому у 1966 p., він дійшов висновку, що характер та напрямок міжнародної торгівлі для групи готових виробів визначаються надлишком кваліфікованої та некваліфікованої праці. За основу для розроблення теорії він взяв дані перепису населення США 1960 p. Робоча сила у досліджуваних галузях промисловості була поділена на 7 груп залежно від кваліфікації, починаючи від "вчених та інженерів" та закінчуючи "некваліфікованими робітниками". Підрахунки Кісінга показали високий рівень "кваліфікаційної насиченості" товарів, які експортуються із США, порівняно з рівнем імпортних товарів. Професійна підготовка та освіта потребують капітальних вкладень, які не виявляються у традиційних показниках капіталу, включаючи тільки вартість обладнання та конструкцій. Якщо трохи змінити теорію Хекшера — Оліна, врахувавши різноманітні групи робочої сили та капіталу, вкладеного у підготовку цих груп, теорія співвідношення факторів виробництва залишається правильною. В експорті США відображається вища частка праці спеціалістів, наприклад, вчених та інженерів, отже, США використовують свої надлишкові фактори виробництва, а саме капітал, вкладений у підготовку цих груп. Імпорт США виробляється низькокваліфікованою робочою силою. Той факт, що робоча сила не є однорідним товаром, є ще одним поясненням парадокса Леонтьева.

Наступним поясненням парадокса  Леонтьева є те, що США імпортують значну кількість сировини, видобування  якої вимагає значних затрат капіталу. Якщо американські експортні товари потребують значної кількості такої  сировини, це робить експорт США  капіталомістким. Американець Джеймс Хартіген (James Hartigan) повторив розрахунки Леонтьева на базі даних тих самих  років, але виключив галузі, які значною  мірою залежать від капіталомісткої  сировини. Результати показали, що парадокс зник, теорія Хекшера — Оліна  виявилася справедливою. Ще одне пояснення парадокса Леонтьева у 1971 р. дав американський економіст Роберт Белдвін (R. Baldwin), який врахував існування американського імпортного тарифу. Цей тариф вводився для того, щоб захистити від іноземної конкуренції працемісткі галузі американської промисловості, перешкоджаючи тим самим імпорту працемістких товарів. Перерахунки, зроблені Белдвіном, показали, що відміна тарифів зменшує ефект парадокса Леонтьева на 5 %, але не скасовує його зовсім.

Висновки

1.Численні емпіричні тести  як підтверджували, так і заперечували теорію Хекшера — Оліна.

2.Парадокс Леонтьева полягає  у тому, що всупереч теорії праценадлишкові країни експортують капіталомістку продукцію, а капіталонадлишкові — працемістку.

3.Парадокс Леонтьева не  відповідав на численні запитання,  а багато інших тестів, враховуючи  кваліфікаційний склад робочої  сили й інші фактори та охоплюючи великі групи країн, підтвердили справедливість теорії Хекшера — Оліна.

4.Парадокс Леонтьева застерігає  від прямолінійного використання  теорії Хекшера — Оліна у  практиці міжнародної торгівлі.

5.Теорія Хекшера —  Оліна разом з доданими пізніше уточненнями залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі та її впливу на розподіл і перерозподіл доходів.

2. Фінансові умови контракту

До фінансових умов контракту  належать способи платежу; форми  розрахунків і засоби розрахунків.

Способи платежу визначаються залежно від механізму оплати товару стосовно моменту його фактичної  поставки. У зовнішньоторговельних  операціях існують три способи  платежу: готівкою, авансовий і у кредит.

Платіж готівкою у міжнародному платіжному обороті не означає, що розрахунки ведуться наявними грошовими знаками (банкнотами). Вони практично тут не застосовуються. Поняття "готівковий платіж" використовується як протиставлення авансовому і кредитному способам платежу.

Готівковий платіж залежно  від обраної сторонами в контракті форми розрахунків здійснюється, якщо дотримано одну з таких умов: імпортер одержав від експортера повідомлення про готовність товару до відвантаження; імпортер одержав телеграфне повідомлення про закінчення відвантаження товару; імпортер отримав комплект документів, передбачених у контракті; імпортер отримав комплект документів і право відстрочки оплати на кілька годин або днів, якщо перед цим імпортер надав банківську гарантію, що він заплатить проти приймання товару. Звичайно, що для експортера найвигіднішою буде перша умова, а для імпортера - остання.

Авансовий платіж передбачає виплату покупцем обговорених у  контракті сум до передання товаророзпорядчих  документів і самого товару в розпорядження  покупця, а найчастіше - під час і навіть до початку виконання замовлення.

З одного боку, авансом імпортер кредитує експортера, з другого - забезпечує виконання зобов'язань, узятих імпортером за контрактом, і, якщо після виконання замовлення покупець відмовляється від приймання замовленого товару, експортер може використовувати аванс для відшкодування своїх збитків.

Аванс може надаватися у  грошовій і товарній формах. Аванс у товарній формі передбачає надання замовником-імпортером сировини і комплектуючих, необхідних для виконання замовлення (давальницька сировина). Аванс у грошовій формі визначається у відсотках від контрактної вартості замовлення. Найчастіше аванс становить 15-20 % від вартості замовлення, виплачується після підписання контракту.

Платіж у кредит передбачає, що покупець оплачує суму, обумовлену в контракті через якийсь час після поставки товару. Таким чином, продавець надає покупцеві комерційний (товарний) кредит. Оскільки одна фірма дає кредит іншій, такий кредит називається ще і фірмовим товарним кредитом.

Межа кредиту, тобто максимальний розмір кредиту, наданий покупцю одноразово, звичайно не перевищує 10 % від капіталу покупця. Проте фактично така межа залежить від фінансового стану покупця, ділових відносин між партнерами тощо.

Кредит надається не на всю суму контракту, а на 80-85 %, іншу частину покупець виплачує авансом, що дає змогу продавцю відшкодувати свої витрати, якщо покупець порушить свої зобов'язання за контрактом.

За термінами комерційні кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від  одного до п'яти років) і довгострокові (від п'яти до десяти років і більше). У контракті обумовлюються вартість кредиту, виражена у відсотках річних, термін використання кредиту, термін погашення кредиту, пільговий період, протягом якого не відбувається погашення процентів за кредит та інші умови.

Форми розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності:

1. Банківський переказ  - це доручення клієнта банку  перерахувати грошові кошти на  користь іншої особи. У міжнародних  розрахунках банк здійснює переказ  коштів за допомогою свого банку-кореспондента. Бажано, щоб цей банк-кореспондент знаходився в країні, в якій одержують кошти. У зовнішньоекономічних розрахунках банківський переказ використовується, зокрема, для оплати:

      -     o боргових зобов'язань по раніше одержаних кредитах, авансових платежах;

• o рекламацій за постачання неякісної продукції;
• o авансових платежів;
• o розрахунків нетоварного характеру.

Схема розрахунків шляхом банківських переказів така: 1) експортер пересилає імпортеру документи, передбачені контрактом; 2) імпортер виписує доручення своєму банку перерахувати кошти на рахунок експортера (постачальника). Розрахунки банківським переказом більш вигідні для покупця, але вони не захищають інтереси експортера.

2. Розрахунки за відкритим  рахунком полягають у продажу  товарів у кредит, при цьому  в експортера немає гарантій одержання платежу від імпортера. Тому такі розрахунки застосовуються тоді, коли існують регулярні і стабільні ділові відносини між покупцем і виробником (наприклад, асоційованими членами транснаціональних корпорацій) і немає законодавчих обмежень.

Розрахунки по відкритому рахунку передбачають, що експортер  відвантажує на адресу покупця товар, надсилає йому відповідні документи  та записує суму у дебет рахунку покупця. Цей рахунок відкривається не в банку, а ведеться підприємством-постачальником. Імпортер повинен оплатити одержані товари протягом заздалегідь обумовленого строку, при цьому він розпоряджається товарами на свій розсуд.

3. Інкасо означає операції, здійснювані банками на підставі одержаних інструкцій з документами, метою яких є таке:

o одержання акцепту або платежу залежно від угоди;

• o видачі комерційних документів проти акцепту або проти платежу;
• o видачі документів на інших умовах.

Документи, за якими здійснюються операції по інкасо, бувають такими:

• o фінансові - документи, за якими здійснюються розрахунки за контрактом (переказні векселі, чеки, платіжні розписки або інші документи);
• o комерційні - документи, що надають право власності на товар і супроводжують його (відвантажувальні документи, документи на право власності).

Існує два види інкасо:

1) чисте - означає інкасо  фінансових документів, що не  супроводжуються комерційними документами;

2) документарне - означає  інкасо фінансових документів, що  супроводжуються комерційними документами,  або інкасо лише останніх документів.

У зовнішньоекономічній діяльності в основному використовують документарне інкасо, тому що воно краще захищає інтереси постачальника. Постачальник має бути впевнений, що комерційні документи потраплять до покупця лише після оплати продукції.

4. Акредитив є угодою, що відмежована від договору  купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися.

Застосування акредитивів у міжнародних розрахунках регулюється Уніфікованими правилами і звичаями для документарних акредитивів, які розроблені і затверджені Міжнародною торговою палатою (1993). Ці Уніфіковані правила визначають документарний акредитив як угоду, згідно з якою банк, що діє за розпорядженням та на підставі інструкції свого клієнта, повинен зробити платіж третій особі або за наказом клієнта сплатити чи акцептувати, чи негоціювати (тобто купити чи взяти на облік) тратти проти передбачених документів, якщо було додержало всіх умов акредитива.

Отже, документарний акредитив - це грошове зобов'язання банку, яке  виставляється на підставі доручення його клієнта-імпортера на користь експортера.

Банк, який видає зобов'язання, повинен виконати платіж експортеру або забезпечити здійснення платежу іншим банком. Коли банк виставляє акредитив, він надає гарантію платежу від імені свого клієнта. Тому банк погоджується на виставлення акредитива тільки у випадку, коли він довіряє своєму клієнту.

Залежно від рівня забезпечення платежу для продавця документарні акредитиви поділяються на:

• o безвідзивні;
• o відзивні
• o непідтверджені;
• o підтверджені.

У зовнішній торгівлі доцільно застосовувати тільки безвідзивні акредитиви, оскільки безвідзивний акредитив може бути змінений чи відмінений тільки після отримання згоди всіх сторін цього акредитива.

Відзивний акредитив дозволяє іноземному покупцеві, навіть після відвантаження товарів, змінити чи відмінити цей акредитив без попереднього повідомлення експортера.

Непідтверджений акредитив  означає, що банк експортера обмежується тільки повідомленням експортера про відкриття акредитива і платить тільки в тому випадку, якщо банк імпортера перерахує йому відповідну суму.

Підтверджений акредитив - це зобов'язання двох банків (один з яких, як правило, перебуває у країні експортера, а інший - у країні покупця).

3. Ризики в ЗЕД та їх страхування

Комерційна, підприємницька діяльність на зовнішньому ринку неминуче пов´язана з ризиками, що загрожують різним майновим інтересам учасників зовнішньоекономічної діяльності. Ризики — це можливі несприятливі події, що можуть відбутися, і в результаті яких можуть виникнути збитки, майнові втрати учасників ЗЕД. Робота з управління зовнішньоекономічними ризиками має включати такі основні складові:

— аналіз ситуації і визначення можливих ризиків;

— оцінка ймовірного збитку й прийняття рішення щодо управління потенційними ризиками;

— реалізація прийнятих  рішень і контроль за їх виконанням.

Політика учасника ЗЕД  щодо потенційних ризиків має  декілька різновидів.

1. Виключення ризиків  — це відмова від здійснення  будь-яких дій, пов´язаних з  можливістю появи ризиків у  ЗЕД.

2. Прийняття ризиків означає, що підприємство бере на себе відповідальність за проведення зовнішньоекономічної операції та ризики, пов´язані з нею.

3. Зменшення ризиків —  це прийняття рішень, які дають змогу знизити рівень витрат від прийнятих ризиків.

4. Передача ризиків означає, що підприємство передає відповідальність за ризики своєму партнеру або третій особі.

Структура ризиків у зовнішньоекономічній діяльності доволі змістовна і нараховує  сотні різновидів, які можна класифікувати за певними ознаками. Ризики, зовнішні щодо контракту, поділяються на політичні, юридичні, макроекономічні, маркетингові. Політичні ризики — це можливість виникнення збитків чи скорочення розмірів прибутку внаслідок державної політики регулювання зовнішньоекономічних відносин. Політичні ризики розподіляють на чотири групи:

1) ризик націоналізації  та експропріації;

2) ризик трансферту, пов´язаний  з можливими обмеженнями конвертування  національної валюти;

3) ризик розриву контракту  через діяльність влади тієї  країни, де знаходиться підприємство-контрагент;

4) ризик військових дій  та громадських заворушень.

При проведенні зовнішньоекономічних операцій слід врахувати фактори  ризиків, пов´язані з платіжним потенціалом країни-дебітора, тому потрібно здійснювати аналіз її макроеко-номічних показників та ринкового потенціалу. Отже, слід розглянути:

— внутрішню економіку  країни;

— економіки країн-партнерів;

— заборгованість держави (внутрішню  і зовнішню).

Інформацію про ризики по конкретній країні можна отримати, використавши періодичні публікації консалтингових фірм, що спеціалізуються на оцінках  ризиків. Підприємство, зазвичай, цікавить політична стабільність у країні, ризики поточної економічної ситуації, можливості для переказу капіталу та прибутків, можливості отримання прибутків. Ймовірність виникнення ризиків залежить від країни, з якою передбачається укладення зовнішньоекономічного контракту. Заздалегідь слід передбачити, що сума збитків може досягти розміру, який перевищить загальну суму контракту.

Для зменшення ризиків за укладеними зовнішньоекономічними контрактами слід попередньо перевірити потенційного партнера. З цією метою пропонується оцінити ефективність його функціонування. Керуючись інформацією про потенційного партнера, можна зробити конкретні висновки щодо його надійності та платоспроможності. Якщо підприємство задовольняє потенційний партнер, то перед ним стоїть питання укладення зовнішньоекономічної угоди з мінімізацією можливих ризиків, використовуючи всі можливі застереження. Так, ризику невиконання партнером зобов´язань за контрактом можна уникнути за рахунок:

— укладення договору про наміри, де оговорюється строк, протягом якого сторони можуть внести зміни;

— відображення в договорі намірів щодо матеріальної відповідальності за відмову від підписання контракту;

— відображення умови про  розгляд можливих суперечок через арбітражний суд;

— відображення в контракті  умови про штрафні санкції  за невиконання будь-якого зобов´язання за контрактом;

— відображення в контракті  умови про виникнення можливих форс-мажорних обставин.

Для подолання загрози  неплатоспроможності партнера використовують такі інструменти:

— передбачення умови про  чинність контракту після над

ходження коштів на розрахунковий рахунок виконавця;

— передача права власності  замовнику після повної сплати вартості товару (послуги);

— використання послуг банку  щодо акредитивної форми розрахунків;

— укладення угоди з  банком на факторингове обслуговування можливої дебіторської заборгованості.

Найбільшою групою ризиків  у зовнішньоекономічній діяльності є маркетингові ризики, пов´язані з реалізацією товару на ринках збуту. До таких ризиків відносять інформаційні, інноваційні та кон´юнктурні ризики. Для проведення успішної збутової діяльності на зовнішніх ринках потрібно проводити їх ретельний ситуаційний аналіз, який ґрунтується на розробці таких експертних чи маркетингових систем, які дають змогу враховувати невизначеність інформації про ринок.

Інформаційний ризик —  ризик відсутності, невизначеності чи недостовірності інформації, що стосується юридичної бази для підготовки контракту, стану справ партнера і його банку, загального стану ринку товарів (послуг), на якому функціонує підприємство.

Інноваційний ризик —  можливість втрат, що виникають внаслідок  вкладення підприємством коштів у виробництво нових товарів (послуг), які, можливо, не знайдуть попиту на ринку.

Кон´юнктурний ризик —  можливість втрат через зміну  ринкової кон´юнктури, зміну як економічного стану галузі, в якій функціонує підприємство, так і суміжних з нею галузей.

Транспортні ризики — ризики, які виникають у зовнішньоекономічній діяльності при укладенні зовнішньоекономічних угод, а саме при переміщенні товару від продавця (постачальника) до покупця.

Запобігти виникненню інноваційного  ризику можливо тільки шляхом проведення ретельних маркетингових досліджень, спрямованих на виявлення потреб споживачів на тому ринку, де функціонує підприємство.

При запобіганні кон´юнктурному ризику слід врахувати діяльність підприємства в цій галузі, а також суміжних галузях за певний період часу; сталість функціонування цієї галузі порівняно з економічним станом у країні в цілому; результати діяльності різних підприємств у межах однієї й тієї ж галузі. Оцінка маркетингової групи ризиків ґрунтується на визначенні ступеня можливості виникнення маркетингових ризиків, тобто на їх імовірності. Маркетингові ризики багатономенклатурні, їх зумовлюють як внутрішні, так і зовнішні фактори, дію яких досить важко скерувати в потрібному напрямку.

Усі транспортні ризики можна  поділити за "Інкотермс-2000" на чотири групи. Група Е (EXW) передбачає ситуацію, коли покупець несе всі ризики і витрати, пов´язані з доставкою товару від складу продавця (виробника) до кінцевого пункту споживання.

Група F містить три конкретні варіанти передачі відповідальності і ризиків:

1. FCA — ризики і відповідальність продавця переходять на покупця (посередника) у момент передачі товару у визначеному місці, при передачі товару перевізнику, визначеному покупцем.

2. FAS — відповідальність і ризик за товар переходять від постачальника до покупця у визначеному договором порту.

3. FOB — продавець знімає з себе відповідальність після переміщення товару через борт судна.

Група С включає ситуації, коли експортер (продавець) укладає  із покупцем договір на транспортування, але не бере на себе ніякого ризику. Вона включає такі базові умови:

1. CFR — продавець оплачує вартість транспортування до порту прибуття, але ризик і відповідальність за цілісність та неушкодженість товару, а також додаткові витрати бере на себе покупець. Перехід ризиків і відповідальності відбувається в момент завантаження судна.

2. CIF — крім обов´язків, як у випадку CFR, продавець повинен забезпечити та оплатити страхування ризиків під час транспортування.

3. СРТ — продавець і  покупець розподіляють між собою ризики і відповідальність. У певний момент (зазвичай, у будь-якому проміжному, географічному пункті) ризики цілком переходять від продавця до покупця.

4. СІР — ризики переходять від продавця до покупця у визначеному проміжному пункті транспортування, але продавець забезпечує і сплачує вартість страхування товару.

Група D означає, що всі транспортні ризики несе продавець. До цієї групи включають такі базові умови:

1. DAF — продавець бере на себе ризики до визначеного у договорі пункту на кордоні. Далі ризики приймає на себе покупець.

2. DES — передача ризиків продавцем покупцю відбувається на борту судна у порту призначення.

3. DEQ — передача ризиків відбувається після розвантаження товару в порту призначення.

4. DDU — продавець бере на себе транспортні ризики псування, втрати, розкрадання товару тощо, до визначеного договором місця (зазвичай, митний склад) на території покупця.

5. DDP — продавець відповідає за всі транспортні ризики до визначеного місця на території покупця.

При настанні ризиків, про  які йдеться в "Інкотермс-2000", покупець зобов´язаний сплатити ціну товару навіть при отриманні товару у стані, який не відповідає умовам договору, чи при повній його втраті. У цьому полягає "ціна ризику". Якщо ж ушкодження не обумовлене транспортним ризиком, то покупець має право не тільки ухилитися від оплати товару, але і вважати продавця відповідальним за порушення умов договору.