Інформацíйна безпéка

    Висновок 

    Інформацíйна  безпéка (англ. Information Security) — стан інформації, в якому забезпечується збереження визначених політикою безпеки властивостей інформації.

    Інформаційна  безпека - стан захищеності життєво  важливих інтересів людини, суспільства  і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через:

• неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується;
• негативний інформаційний вплив;
• негативні наслідки застосування інформаційних технологій;
• несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

    Вирішення проблеми інформаційної безпеки  має здійснюватися шляхом:

• створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;
• підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;
• вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп'ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;
• розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв'язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Свобода слова та інформаційна безпека 

    Свобода слова, яка передбачає право і можливість кожного вільно виражати свої погляди і переконання, без перешкод збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, є однією з найважливіших передумов існування демократії. Без неї неможливий вільний і повноцінний розвиток як окремої людини, так і суспільства у цілому. Це підтвердив досвід розвитку інших держав, це має принципове значення і для подальшого демократичного становлення України.

    Останнім  часом у суспільстві точиться все більше розмов стосовно стану із забезпеченням свободи слова в Україні. Він викликає серйозне занепокоєння не лише громадян, але й міжнародної спільноти. Чим викликаний такий стан справ? У чому полягають проблеми української демократії?  

Інформаційний простір України сьогодні 

    Сьогодні  інформаційна галузь України – це потужний і розгалужений комплекс підприємств  і організацій з багатотисячною “армією” працюючих. Так, у нашій  державі зареєстровано понад 10300 періодичних друкованих видань (газет  і журналів, бюлетенів, альманахів, дайджестів тощо). Щоправда, з них лише близько 6500 (тобто, приблизно 63%) реально хоч інколи виходять.

    В Україні діє близько 850 телерадіостанцій. З них 28 державних. Три телевізійні  національні канали поширюють свої програми майже на всю територію  держави. Мова йде про УТ-1, сфера трансляції якого охоплює 98% території України, УТ-2, для якого цей показник складає 95%, та УТ-3 (62%). Загальна тривалість щоденного телерадіоефіру в Україні сягає 19 тисяч годин.

    Інформаційні  потреби громадян забезпечують понад 30 тисяч професійних журналістів. Причому, з них лише 2,5 тисячі працюють у Києві, решта – у регіонах держави.

    В інформаційній галузі України задіяно  дуже багато суб’єктів. Однак, незважаючи на це, відповідні послуги для населення  далеко не є доступними. Наприклад, сьогодні громадяни у середньому на три сім'ї виписують два періодичні видання (газети, журнали тощо). Це при тому, що понад 62% населення України не виписує періодики. Навіть у Києві, за даними соціологічних досліджень, 11% громадян взагалі не читають друкованих видань. У регіонах ситуація ще гірша. Окрім того, хоч друковані засоби масової інформації (ЗМІ) чисельно набагато переважають електронні (телебачення і радіо), останні є більш доступними для населення і тому справляють значно більш суттєвий вплив на суспільну свідомість.

    Останнім  часом на формування українського інформаційного простору все більше впливають новітні  технології. Перш за все, мова йде про  Інтернет – всесвітню комп'ютерну інформаційну мережу. Незважаючи на те, що охочих отримувати доступ до майже невичерпних джерел інформації з його допомогою у світі стає дедалі більше, Інтернетом в Україні користується лише 300-500 тисяч чоловік. У порівнянні з іншими країнами світу це досить низький показник.

    Таким чином, інформаційний простір України є досить розпорошеним та неорганізованим. Це перешкоджає громадянам належним чином здійснювати своє конституційне право на свободу слова, не дозволяє нормально розвиватися інформаційному ринку тощо.  
 
 

Проблеми  утвердження свободи слова в Україні

Незалежність  засобів масової інформації

    Одним з найсуттєвіших недоліків українського інформаційного ринку, а відтак і  причиною порушень прав громадян на свободу  слова, недорозвинутості громадянського суспільства є недоступність  для переважної більшості населення повної та об'єктивної інформації про стан справ у державі та світі тощо. Незважаючи на те, що інформаційний простір України достатньо насичений, громадяни відчувають певний брак свіжих і тверезих оцінок всього, що відбувається, особливо у політичній сфері.

    Інший бік проблеми полягає у тому, що ЗМІ, навіть маючи відповідну інформацію, не можуть донести її до споживачів (читачів, глядачів, слухачів тощо). Головною причиною цього є їх фактична залежність від певних груп інтересів (так званих “кланів”), державних органів та посадових осіб і т.ін.

    У країнах так званої “розвинутої  демократії” ЗМІ також є залежними. Але умови “диктує” споживач інформації – той, хто купує або передплачує  газету чи журнал, вносить абонентську  плату за перегляд телепередач, замовляє рекламу тощо. Відповідно, ЗМІ зацікавлені подавати об'єктивну і потрібну громадянам інформацію. В іншому разі вони втратять аудиторію і, як наслідок, прибутки.

    Що  ж відбувається в Україні? Громадяни  не мають реальної змоги купувати послуги ЗМІ (передплачувати газети і журнали, дивитися комерційне телебачення тощо). Тому останні змушені орієнтуватися на тих, хто може фінансово забезпечити їх існування – інвесторів. Інвестори ж, у свою чергу, пов'язані з органами і посадовими особами державної влади. Саме тому, незважаючи на те, що майже 65% українських ЗМІ є приватними, відзначається їх жорстка залежність від держави та місцевих органів влади. Як за таких умов можна говорити про незалежність (а відтак – і об'єктивність) преси, телебачення, журналістської діяльності?

    Одним із шляхів вирішення проблеми залежності ЗМІ є створення суспільних ЗМІ, які б існували за рахунок абонентської плати, внесків споживачів інформації (слухачів, глядачів). Верховна Рада України  навіть прийняла у 1997 р. Закон “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, втілення у життя якого, однак, не розпочалося й досі.

    Ще  одним засобом забезпечення незалежності ЗМІ у тому числі від впливу посадових осіб і органів державної  влади та місцевого самоврядування може бути їх цілеспрямована державна підтримка. Вона може полягати, наприклад, у наданні вітчизняним друкованим ЗМІ на пільгових умовах паперу, поліграфічних та поштових послуг. Це, з одного боку, зробить інформацію більш доступною для громадян, а з іншого, створить ЗМІ принаймні мінімальні необхідні умови для роботи (звичайно, якщо всі вони матимуть рівний доступ до наданих державою пільг). Сьогодні ж такою підтримкою користуються лише державні ЗМІ та ті, що, хоч і є формально приватними, але потрапили під вплив представників влади. Вони отримують кошти з бюджетів, звільняються від орендної плати за використання редакційних приміщень тощо.

    Ще  однією проблемою, яка позбавляє  ЗМІ можливості нормально працювати  і тим самим порушує право  громадян на свободу слова, є відвертий тиск з боку як окремих посадових осіб, так й інших зацікавлених осіб. Він набуває різних форм: від досить цивілізованих (на перший погляд), як, наприклад, подання судового позову на астрономічні суми, до вкрай жорстоких і кримінально-забарвлених, таких, як вбивства журналістів тощо. Так, лише у 1999 році проти ЗМІ було подано 2258 судових позовів на загальну суму понад 90 млрд. гривень! Широко відомі факти вбивств журналістів В.Бойка, І.Грушецького, О.Мотренка, Б.Дерев'янка та інших. Численні ЗМІ зазнають постійних перевірок державних контролюючих органів (податкових, пожежного нагляду та інших), що заважає їх нормальній роботі. Подібних прикладів багато.

    Для вирішення цих проблем пропонується багато шляхів, зокрема, законодавче  обмеження максимальних розмірів сум судових позовів, встановлення додаткових гарантій безпеки журналістської діяльності тощо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Інформаційна  безпека України

    У сучасному світі інформація відіграє надзвичайно важливу роль. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом. З нею тісно пов'язані численні права і свободи громадян, життєві інтереси суспільства та держави. Тому неповнота, несвоєчасність або неточність інформації може завдати їм суттєвої шкоди. Стан захищеності інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері називають інформаційною безпекою.

    Інформаційна  безпека складається з багатьох компонентів. Вона залежить і від  рівня забезпечення свободи слова  в державі, і від захищеності  громадян від впливу на їх світосприйняття, психічне та фізичне здоров'я таких негативних чинників, як пропаганда жорстокості, насильства тощо, і від наявності у органів влади достатньої інформації для прийняття відповідних рішень, і таке інше.

    З-поміж  численних проблем забезпечення інформаційної безпеки України можна виділити кілька, які найбільше впадають в око кожному пересічному громадянину-споживачу інформації (глядачу, читачу тощо).

    Так, до 35% повідомлень української преси  стосуються тем насильства, жорстокості, злочинної діяльності тощо. Не краща ситуація і в царині електронних ЗМІ (телебачення і радіо). Подібна інформація ганьбить людську гідність, особливо негативно впливає на психіку дітей та молоді, створює відповідний настрій у суспільстві.

    Ще  одна проблема українського інформаційного простору – засилля іноземної (переважно російської) теле-, радіо-, друкованої продукції тощо. Так, в Україні популярними є такі телерадіокомпанії Російської Федерації, як: НТВ, ОРТ, РТР, ТНТ, “Русское радио”, “Европа-Плюс” та інші. За участі Фонду Російської Федерації “200-ліття Пушкіна” створений найбільш рейтинговий (популярний) в Україні телеканал “Інтер”. Ще один промовистий факт: до каталогу періодичних видань, які щороку пропонуються до уваги українським передплатникам, включається більш ніж у два рази більше видань з Росії, ніж з України.

    Небезпечність такого стану речей полягає у  тому, що український інформаційний  простір формується багато в чому за рахунок тем та проблем, які  нагальні для іноземної держави  та висвітлюються з позиції її власних інтересів. А оскільки українські громадяни мають невеликий вибір, особливо з-поміж теле- і радіопрограм, їм просто прищеплюються позиції, які далеко не завжди відповідають дійсності та національним інтересам України. Крім того, зарубіжна інформаційна продукція створює серйозну конкуренцію вітчизняним ЗМІ і заважає їх нормальному розвитку. Останні втрачають прибутки не лише від зменшення кількості передплатників, покупців, але й завдяки зменшенню обсягів реклами, розповсюдження якої їм замовляють.

    Ще  більш гострою є мовна проблема. З усіх українських періодичних видань лише 20% зареєстровані як україномовні. 65% з них фактично виходять російською мовою. До того ж, тираж російськомовної періодики у середньому в чотири рази вищий, ніж україномовної. На 90% російськомовним є ефір недержавних радіостанцій та український простір Інтернету. Такий стан речей порушує мовні права громадян, заважає розвитку української мови, не сприяє підвищенню міжнародного іміджу держави тощо.

    Вирішення названих проблем – справа далеко не одного року. Для цього необхідні і впровадження належної послідовної державної політики, і залучення значних коштів, і, зрештою, певні зміни у суспільній свідомості.

    Сьогодні  державою вже зроблено ряд кроків у напрямку забезпечення інформаційної  безпеки України. Серед іншого можна згадати, що було законодавчо закріплено норму стосовно обов'язкового не менш, ніж 50-відсоткового наповнення теле- і радіоефіру за рахунок програм вітчизняного виробництва. Врегульований порядок використання мов в Україні. Тому основний шлях вирішення перелічених проблем – у виконанні вже існуючого законодавства та посиленні контролю за цим.

    Цікаво, що більшість політичних партій України, незалежно від політичного спрямування, визнають проблеми із забезпеченням  свободи слова, інформаційної безпеки, які існують в Україні (хоча й оцінюють такий стан по-різному – як задовільний або незадовільний). Більше того, майже не існує суперечок стосовно необхідних шляхів вирішення цих проблем. Інша справа, що їх виникнення пов'язується різними політичними силами з різними причинами: одні бачать їх у тиску з боку влади, інші – у матеріальній залежності від окремих осіб та груп особ.  
 

Інформаційна  безпека 

    Інформаційна  безпека і її завдання.

    Інформаційна  безпека має на увазі під собою  забезпечення захисту інформації і інфраструктури, що здійснює її підтримку від будь-якого випадкового або ж зловмисного втручання, в результаті якого може бути нанесений утрата інформації в цілому, її безпосереднім власникам і інфраструктурі, що підтримує її зберігання і існування. Інформаційна безпека виконує завдання, пов'язані з прогнозуванням і запобіганням можливим діям подібного роду, а також зводить до мінімуму можливий збиток.

    Інформаційна  безпека і можливі загрози  її забезпеченню.

    Дії, які так або інакше загрожують збереженню, що допускають нанесення збитків інформаційній безпеці підрозділяються на певні категорії. Дії, які здійснюють користувачі, авторизовані в системі. Ця категорія включає:

1. зловмисні дії користувача з метою крадіжки або повного або часткового знищення даних, що є на сервері або робочій станції компанії;
2. пошкодження наявних даних як результат прояву необережності, халатності у діях користувача.

    "Електронне" втручання - дії хакерів. До  категорії хакерів прийнято відносити  людей, активно задіяних в здійсненні комп'ютерних злочинів, як на професійному рівні, так і на рівні простої людської цікавості. До подібних способів дії відносять: незаконе проникнення в захищені комп'ютерні мережі; здійснення DOS-атак.

    Несанкціоноване проникнення ззовні в захищену мережу тієї або іншої компанії може здійснюватися з метою нанесення збитку (знищення, підміна наявних даних), крадіжка інформації, що відноситься до розряду конфіденційною з подальшим її незаконним використанням, розпорядження мережевою інфраструктурою компанії як методом для здійснення атак на інші мережеві вузли, крадіжка грошових коштів з рахунків компанії або окремих користувачів і ін.

    Атаки категорії DOS ("Denial of Service") здійснюються ззовні і направлені на мережеві вузли  тієї або іншої компанії, які відповідають за її безпечне, ефективне і стабільне функціонування (поштовий, файловий сервер). Зловмисниками організовується масова відправка яких-небудь даних на вибрані вузли, що викликає їх перевантаження, тим самим, виводячи з працездатного стану на деякий час. Подібні атаки можуть обернутися для постраждалої компанії різними порушеннями в здійсненні безперервних бізнес-процесів, втратою клієнтів, а також втратою репутації.

    Комп’ютерні віруси.

    Комп’ютерні віруси, так само, як і деякі інші шкідливі програми відносяться до окремої категорії способів електронної дії з подальшим нанесенням збитку. Дані засоби дії є реальною загрозою для ведення сучасного бізнесу, що має на увазі широке використання комп'ютерних мереж, електронної пошти і Інтернету в цілому. Так, "вдале" проникнення шкідливої програми (вірусу) в корпоративні мережеві вузли тягне за собою не тільки виведенням їх із стану стабільного функціонування, але і велику втрату часу, втрату наявних даних, зокрема не виключена можливість крадіжки конфіденційної інформації і прямих розкрадань грошових коштів з рахунків. Програма-вірус, яка проникла і залишилася непоміченою в корпоративній мережі дає можливість здійснення зловмисниками повного або ж часткового контролю над всією діяльністю компанії, що ведеться в електронному вигляді.

    Спам.

    Якщо  ще кілька років тому спам був всього лише незначним по масштабах, дратівливим  чинником, то в даний час технології спаму представляють достатньо  серйозну загрозу для забезпечення інформаційної безпеки:

    так, основним каналом для ефективного і швидкого розповсюдження спаму і інших шкідливих програм в даний час стала електронна пошта;

    на  перегляд спаму йде достатньо  велика кількість часу, а подальше видалення численних повідомлень  може викликати відчуття дискомфорту співробітників на психологічному рівні;

    спам  може виступати одним з основних методів реалізації різних шахрайських  схем, жертвами яких можуть ставати  як приватні, так і юридичні особи;

    великий ризик видалення потрібної кореспонденції разом із спамом, що може привести до різного роду неприємним наслідкам; при цьому така небезпека зростає, якщо удаватися до використання недосконалих поштових фільтрів для виявлення і відсіювання спаму.

    "Природні" загрози.

    В категорію "природних" загроз відносять  різні зовнішні чинники. Так, причиною втрати інформаційної безпеки може виступити крадіжка інформаційних носіїв, форс-мажорні обставини, неправильний спосіб зберігання інформації і ін. 

Інформаційна  безпека України: поняття, сутність та загрози 

    Розвиток  і впровадження практично у всі сфери діяльності інформаційних технологій суттєво змінює структуру суспільства, а також трансформує міжнародні відносини. Одним з найважливіших напрямів цієї трансформації стає реалізація національних інтересів щодо забезпечення національної безпеки.

    Починаючи із середини ХХ сторіччя, триває бурхливий  розвиток інформаційних технологій, які набули глобального характеру. Обсяги світової інформаційної індустрії  на початку 90-х років минулого сторіччя досягли 2 трлн. доларів США, а на початку ХХІ сторіччя зросли на порядок. Виходячи з цього можна стверджувати, що в світі проходить стрімке формування інформаційного суспільства. Головною його особливістю є те, що стратегічним ресурсом стає інформація, яка здатна взаємодіяти не тільки з матеріальним, але й з духовним світом людини. Ось чому у програмі інтеграції України до Європейського союзу як базовий був включений розділ „Інформаційне суспільство” [2].

    Інформаційне  суспільство, як і будь-яка система, складається із структурних одиниць. До її складу входять: суб’єкти інформаційних процесів, інформація, призначена для використання суб’єктами інформаційного суспільства, інформаційна інфраструктура, суспільні відносини, які складаються у зв’язку зі створенням, зберіганням, передачею та розповсюдженням інформації [3, 4].

    Суб’єкти  інформаційної сфери та окремі елементи її інфраструктури можна об’єднати  поняттям „інформаційна система”, якою забезпечується одержання і  обробка даних, видача результату або  зміна власного зовнішнього стану [5]. Метою існування інформаційних систем, що інтегровані до інформаційного суспільства, є зміна в своїх інтересах поведінки інших інформаційних систем або ж підтримання їх поведінки незмінною. Кожна інформаційна система може розглядатися як об’єкт інформаційного впливу, який реалізується цілеспрямованою передачею інформації, що включає як змістову (сутнісний бік, пов’язаний із відображенням реальної діяльності), так і представницьку складову (форму представлення інформації для передачі та забезпечення адекватного засвоєння), а також характеризується ціннісним аспектом [6].

    За  своєю сутністю інформація може формувати  матеріальне середовище життя людини, виступаючи у ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм тощо. Водночас вона може використовуватись як основний засіб міжособистісної взаємодії, постійно виникаючи та змінюючись у процесі переходу від однієї інформаційної системи до іншої.

    Як  товар інформація може користуватися  попитом, оскільки має певну цінність, однак її специфіка, пов’язана з  перетворенням людських знань, створює складності у визначенні її вартості [7]. Проте, на нашу думку, цінність інформації може визначатися, виходячи з її достовірності, цілісності і доступності. Остання робить інформацію найбільш привабливою, оскільки її конфіденційність визначається встановленим режимом доступу і обмежується колом осіб, які мають право володіти нею [8].

    Слід  відзначити, що в Україні інформація з обмеженим доступом поділяється  на два різновиди – таємну і  конфіденційну. Відповідно до Закону України  „Про інформацію” до таємної інформації відносять такі відомості, розголошення яких завдає шкоди особі, суспільству і державі, та яка включає до свого складу державну або іншу визначену законом таємницю [9]. Перелік видів таємної інформації визначається державою і закріплюється законодавчо. Державна таємниця включає в себе відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визначені у встановленому законом порядку державною таємницею і підлягають охороні державою [10].

    Виходячи  з наведеного можна говорити про  те, що захист інформації, віднесеної до конфіденційної, і перш за все до державної таємниці, слід вважати  невід’ємною складовою національної безпеки України. Іншими словами, можна стверджувати, що інформаційна безпека визначається як захищеність важливих інтересів особи, суспільства та держави в інформаційній сфері, за якою забезпечується використання інформації в інтересах її суб’єктів, сталий розвиток держави, виявлення, попередження і ліквідація загроз національним інтересам.

    Категорія національних інтересів в інформаційній  сфері в повній мірі узгоджується з іншою категорією – національною безпекою, і співвідноситься між  собою за схемою «частина» і «ціле». При цьому слід ураховувати, що інформаційна складова не може існувати поза цілями загальної національної безпеки, так само, як і національна безпека не буде всеохоплюючою без інформаційної безпеки [11].

    У цілому політика національної безпеки держави спрямована на мінімізацію та, по можливості, уникнення існуючих чи потенційних внутрішніх або зовнішніх загроз розвитку держави у відповідності з її цілями [12].

    Уперше  поняття „національна безпека” та „національні інтереси” на законодавчому рівні були визначені у ”Концепції (основах державної політики) національної безпеки України”, яка була прийнята Верховною Радою України [13]. В ній визначається, що захист національної безпеки є однією з найважливіших функцій держави. В цьому контексті інформаційна безпека, як невід’ємна складова національної безпеки, потребує свого забезпечення на державному рівні, оскільки протягом усієї історії розвитку людства інформація розглядалася як важливий військовий, політичний, економічний і соціальний фактори, що в значній мірі обумовлює розвиток держави, суспільства і особистості в конкретних історичних умовах.

    Однією  з характерних ознак так званої „інформаційної революції” в цій  сфері стало народження електронної  комерції, яка розвивається у відповідності до законів ринку та вільної конкуренції [14]. Ці обставини збільшили попит на стратегічну інформацію, яка безпосередньо пов’язана з діяльністю держави. Головною характеристикою стратегічної інформації є спеціальний правовий режим її збору, збереження і використання, тобто режим таємності, який забезпечується силою державного примусу. Ця інформація залишається стратегічною лише до того моменту, поки вона недоступна іншим сторонам, які віднесені до ймовірних противників. Але вдосконалення інформаційних технологій зробило державну таємницю не абсолютним, а відносним поняттям. Тому, на думку деяких фахівців [15], відбувається зменшення часу, протягом якого держава здатна зберігати секретність інформації, зокрема стратегічної. Визначені закономірності дозволяють дійти висновку, що в сучасних умовах традиційні підходи щодо забезпечення інформаційної безпеки у короткий проміжок часу втрачають свою ефективність і потребують постійного удосконалення.

    Одним із основних елементів реалізації державної  політики в інформаційній сфері є інформаційна інфраструктура, яку слід вважати невід’ємною частиною стратегічних інформаційних ресурсів і такою, що має значення для обороноздатності держави і її інформаційного ринку. Так, Законом України „Про Концепцію національної програми інформатизації” [16] до інформаційної інфраструктури входять:

• міжнародні та міжміські телекомунікаційні та комп’ютерні мережі;
• системи інформаційно-аналітичних центрів;
• інформаційні ресурси;
• інформаційні технології;
• системи науково-дослідних установ з проблем інформатизації;
• виробництво та обслуговування технічних засобів інформації;
• система підготовки кваліфікованих фахівців у сфері інформатизації.