Абсурд та образ бунтаря в романі А.Камю «Перша людина»
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
2.Абсурд та бунт в романі А.Камю «Перша людина»……………………………..14
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………..23
SUMMARY……………………………………………………………
А. Камю (1913-1960) – французький письменник, драматург та філософ, один з засновників французького "атеїстичного" екзистенціалізму. А. Камю яскравий представник літератури ХХ століття, у його творах знайшли своє відображення всі трагічні ідеї людського життя , що були притаманні його часу – це знищення людських цінностей, знецінення значення людського життя, втрата віри у сьогодення та майбутнє, відмова від власних мрій та прагнень, стриманість та непорушність, відреченість та забуття. У своїх творах А. Камю зосереджує свою увагу не на сторонньому розгляді проблеми буття, а на вивченні самої суті сенсу - сенсу людського життя та людської історії. Письменник намагається описати та проникнути у саму сутність абсурду.
Згідно з літературознавчим словником-довідником за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва та В. І. Теремка абсурд – це нісенітниця, безглуздість, те, що протирічить здоровому глузду [11, с.14]. Також незвичайний, не логічний, дивний випадок або феномен, котрий не має сенсу, значення у розумінні людини та вважається протиріччям. Скоріш за все, це поняття фіксувало ситуації неузгодженості в мові і вчинках, а потім перейшло в літературу і стало позначати неузгодженість будь-яких міркувань чи дій з результатом та висновком .
У звичайній мові однозначності в розумінні слова «абсурд» немає. А.Камю (перший письменник, котрий використовував абсурд як головну рушійну силу в своїх творах) визначає «абсурд» як «неможливе». Крім того, абсурдне - щось ірраціональне, позбавлене всякого сенсу і виразного зв'язку з реальністю. До проблеми абсурдності світу А. Камю звертається ще в на ранньому етапі своєї творчості. Теми бідності, самотності, хвороби, безтурботної юності увійшли в окремі есе-новели збірки «Зворотний бік і обличчя», першої книги Камю, що вийшла в 1937 році. Ця збірка - вихідний пункт становлення творчого методу письменника. Він приходить до розуміння того, що твір не може бути простим описом окремих епізодів життя. Письменник затверджується в початкової ідеї трагічності життя. Непримітні долі бідняків набувають у його свідомості обриси сталого ідеологічного зразка абсурдності світу.
Саме слово «абсурд» вперше виникає вже в цій збірці. У невеликих есе автор приходить до одного з головних принципів свого світогляду, сформульованому в її назві - розуміння життя як багатоликого початку, як діалектики «вивороту» і «особи». Хвороба, смерть, самотність, злидні виснажлива робота, притупляються людські почуття, - це все темна сторона існування, яка вже в ранній творчості Камю займає чільне місце і простежується до останнього роману письменника «Перша людина».
Курсова робота
присвячена вивченню теми «
В даній роботі головна увага буде зосереджена на розгляді понять абсурду, людині абсурду та формуванні образу бунтуючої людини , їх філософського розуміння та трактування шляхом аналізу роману Альберта Камю «Перша людина».
Проблемою абсурду та бунту у творчості А. Камю цікавились, починаючи з часу написання його ранніх творів. Всі праці, в яких досліджувався абсурд та змальовувалася людина бунту знаходяться на межі філософії та літературознавства. Серед відомих дослідників творчості А.Камю слід згадати - С. Веліковського, К. М. Долгова, Е. П. Кушкіна, Д. Наливайко, А. Руткевича та ін. Їх праці були використані при підготовці даної роботи, яка складається з двох розділів: зображення концепції абсурду А. Камю та дослідження поняття бунту та образу бунтуючої людини на прикладі твору «Перша людина».
Актуальність теми: обумовлена питаннями природи виникнення відчуження особистості та несприйняття устрою світу, в якому вона живе. Проблеми, які підіймає в своєму романі А.Камю є актуальним і для сучасного суспільства. Одним з яскравих прикладів явища відчуженості та відчуття абсурдності життя є бунт. Але з цього питання бракує системних досліджень, певні аспекти залишаються поза увагою дослідників.
Мета: розглянути та проаналізувати поняття абсурду та вивести образ бунтуючої людини.
Завдання:
- Розглянути поняття абсурду .
- Дослідити елементи абсурду та бунту в романі Альберта Камю «Перша людина».
Предмет дослідження: поняття абсурду та бунту.
Об’єкт дослідження: роман А.Камю «Перша людина».
1. Концепція абсурду А.Камю.
Альберт Камю – всесвітньо відомий французький письменник, мислитель та філософ ХХ століття, він відвів проблему абсурду не тільки від довгої традиції філософської і релігійної думки, але й вивів її на новий щабель розуміння [7, c. 12].
Сам А. Камю зазначав, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяте - століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте - століттям біології. А двадцяте століття - століття страху. Він наголошував, що найбільше, в нашому світі вражаючим є саме те, що більшість людей позбавлена майбутнього. Не існує дійсного життя без спроектованого майбутнього, без обіцянки дозрівання і прогресу. За його словами, життя біля стіни - це життя собак. А люди його покоління і того покоління, яке сьогодні увійшло в майстерні і на факультети, жили і живуть все більше і більше - як собаки.
Це не перший випадок, коли люди знаходяться перед фізично відчутною безвихіддю майбутнього. Але вони зазвичай отримували перемогу словом і криком. Люди зверталися до інших цінностей, які давали їм надію. Сьогодні ніхто більше не говорить, що світ здається веденим сліпими і глухими силами, які не чують ні криків попередження, ні порад, ні благання. Камю наголошує, що щось було винищено в усіх людях великою грою років. І це щось - вічна віра людини, здатна переконати в тому, що можна добитися від іншої людини гуманного відгуку на звернену до нього мову гуманізму та людяності [7].
Ми можемо зробити висновок, що час, у якому жив А. Камю – час воєн та страху, вплинув на формування світогляду та філософських засад цього письменника. У зарубіжній літературі ХХ століття існує термін "втрачене покоління", яким характеризують людей, що бачили та пережили війну, людей, на яких вона залишила відчутній та невиправний слід. А. Камю також можна назвати представником "втраченого покоління", людиною, що бачила як знищуються споконвічні людські цінності, переконання та вірування, але ж людина не може жити не маючи певних орієнтирів, не відчуваючи себе по справжньому живою та цілісною.
Подібно до більшості філософів-екзистенціалістів, письменник вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою відчуттів, свого внутрішнього яства, своєї надприроди, а не за допомогою наукових досліджень та наукових підходів. А. Камю посилається на твори Хайдеггера і Сартра, на їх «тривогу» та «нудоту», він пише про нудьгу, що несподівано охоплює людину. Настрої і відчуття не є суб'єктивними, вони приходять і залишають людей не з їхньої власної волі, але при цьому вони розкривають фундаментальні риси нашого існування. У А. Камю таким відчуттям, що характеризує буття людини, є відчуття абсурдності - воно несподівано народжується з нудьги, перекреслює значущість решти всіх переживань та різноманітних людських відчуттів [7, c. 13].
В його творах, як відмічав сам А. Камю, мова йде про аналіз або трактуванні абсурдної чуттєвості, а не абсурдної філософії [7, c. 24]. Спираючись на роздуми С. К'єркегора про відчай і абсурд як неодмінні чинники або категорії, що приводять людину до справжньої віри, А. Камю намагається розвинути категорії абсурдності свідомості, абсурдності людини, абсурдності твору та творчості для того, щоб підняти рівень людської свідомості до розуміння проблем сучасної культури та життя. [1, c. 351]
Французький письменник та філософ дослідив і описав відчуття абсурду, засноване на ньому відчуття світу та саму природу абсурду. А. Камю намагався по-новому підійти до питання абсурду. Якщо для С. К'єркегора абсурд— це “гріх без Бога”, а для Л. Шестова абсурд — це Бог, то для А. Камю абсурд — це світлий та незатуманений розум, який розуміє свої межі. Якщо цей світ не має вищого та більш наповненого сенсу, то він має принаймні “істину людини”, що додає сенс життю та надає йому нових кордонів.
Письменник вважає людське життя онтологічно абсурдним: воно абсурдне завжди і усюди, воно було абсурдним і буде, і це не можна змінити. Все починається з усвідомлення абсурдності життя в хвилину, вважає А. Камю, “коли порожнеча стає красномовною, коли рветься ланцюг щоденних дій і серце даремно шукає загублену ланку”. “Буває, — пише він, — що звичні декорації руйнуються. Підйом, трамвай, чотири години в конторі або на заводі, обід, трамвай, чотири години роботи, вечеря, сон; понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, все в тому ж ритмі — ось шлях, по якому легко йти день за днем. Але одного разу встає питання “навіщо?”. Все починається з нудьги”. Вказаний стан, який А. Камю часто зображає в своїх творах, має різні наслідки. Так позитивне значення нудьги, за словами самого письменника, полягає саме в тому, що вона може збудити в людині свідомість, підштовхнути людину до певних дій, надати сил змінити щось. “Нудьга, — пише А. Камю, — будить його і провокує подальше: або несвідоме повернення в звичну колію, або остаточне пробудження. А за пробудженням рано чи пізно йде наслідок: або самогубство, або відновлення ходу життя. Нудьга сама по собі огидна, але тут я повинен визнати, що вона приносить благо. Бо все починається з свідомості, і ніщо крім неї не має значення. Спостереження не дуже оригінальне, але мова якраз йде про самоочевидне. На самому початку лежить просто "турбота"” [7, c.30].
Отже, “турбота” Хайдеггера — це доволі слабкий прояв усвідомлення абсурдності буття та абсурдності самого життя, яке, рано чи пізно, наступає. Як зазначає сам Камю: “День за днем, нас несе час безрадісного життя, але настає момент, коли доводиться звалювати її вантаж на власні плечі. Ми живемо майбутнім: “завтра”, “пізніше”, “коли у тебе буде положення”, “з віком ти зрозумієш”. Чудова ця непослідовність — адже врешті-решт наступає смерть. Приходить день, і людина помічає, що йому тридцять років. Тим самим він заявляє про свою молодість. Але одночасно він співвідносить себе з часом, займає в ньому місце, визнає, що знаходиться в певній точці графіка. Він належить часу і з жахом усвідомлює, що час — його злий ворог. Він мріяв про завтрашній день, а тепер знає, що від нього слід було б відректися. Цей бунт плоті і є абсурд” [7, c.30].
Ще один невеличкий, ледь відчутний крок, і відчуття відчуженості та страшного холоду зароджується в глибині людини. Це відбувається, коли людина усвідомлюємо твердість, щільність світу навколо нас. Ми відчуваємо, до якої міри який-небудь камінь чужий нам, з якою силою природа або який-небудь ландшафт можуть заперечувати нас та протистояти нам. В глибині всієї цієї краси є щось нелюдяне, неймовірне і всі ці пагорби, м'якість неба, контури дерев в одну мить втрачають свою ілюзорну чарівність і стають ще більш далекими, більш незбагненними ніж втрачений рай. Початкова ворожість світу через віки постає перед людством. Ця щільність і відчуженість світу є абсурд [4, c. 318 -319].
Однак, письменник зауважує, що: «Сам по собі світ просто не наділений розумом, і це все, що можна про нього сказати. Але зіткнення цієї ірраціональності з відчайдушним бажанням ясності — ось що абсурдно. Абсурд, стільки ж залежить від людини, скільки і від світу» [7, c. 34]. З однієї тільки безрозсудності світу не виникло б трагічного конфлікту між людиною і світом. не виникло б поєднання та взаємодії. Абсурд не існує ні в самій людині, ні в оточуючому її світі, а лише в їхній спільній присутності, взаємодії та взаємозв’язку. Поза людським розумом та людськими судженнями абсурд не може існувати, діяти та розвивати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людина та людський розум, бо абсурд однаковою мірою залежіть і від людини і від світу [3].
А. Камю не вважає все це власними спостереженнями та відкриттями. Всі ці філософські засади належать Ясперсу, К'єркегору, Шестову, Хайдеггеру та Шелеру. Але всім їм, згідно з А. Камю, властивий лише один недолік: вони намагаються пояснити те, що самі вважають не пояснюваним та певною мірою незрозумілим. За словами письменника, він хоче, щоб йому або пояснили все, або нічого не пояснювали. Як зазначає А. Камю: “Розум безсилий перед криком серця” [7, c. 38; 14].
Всі люди прагнуть пізнавати та зрозуміти світ, говорить А. Камю. Однак, розуміння та пізнання світу для французького філософа значить, привести його до певної єдності, а це змушує звести його до людини. Світ кота відрізняється від світу мурахи, а світ людини повинен відрізнятися від того і від іншого, він повинен бути людським, повинен бути наповненим людьми, їх відчуттями та переживаннями [4, c. 318 -319].
Пізнати світ
досконало та повністю неможлив
Філософія А. Камю та його погляди на життя вибудовані на відчаї, викликаний не думкою про мерзотність життя і людини , а думкою про велич особи, нездатної знайти зв'язок з байдужим, інколи незрозумілим, але прекрасним, світом. Це в молодому віці А. Камю висловився: "Хочеш бути філософом - пиши роман". Він бажав, як і інші письменники та філософи, перетворити художню творчість та художній світ на полігон для філософських експериментів та ідей. Оскільки у їх основі лежить поняття абсурду [2].
Втім якщо абсурд розглядався до цих пір як певний висновок, то А. Камю починає розглядає його як відправний пункт, початкову точку зору, старт. Мова йде не про метафізику, а про опис «хвороби духу» в її чистому вигляді [1, c. 349 ]
В одній з газет А. Камю пише: "Виявити абсурдність життя – аж ніяк не завершення, а тільки початок…. Нас цікавить не це відкриття саме по собі, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають". Французький письменник тлумачить це явище в дещо іншому, філософському плані, передусім як наслідок "метафізичного прозріння людини", котра осягає своє дійсне, глибоко трагічне та абсурдне положення у всесвіті. Їй відкриваються певні істини: люди самі під порожнім небом; смерть – це зникнення безповоротне, безжальне, нестримне та абсолютне; життя позбавлене вищого призначення, сенсу та змісту, а розуміння "нульового результату" активної діяльності людини, який спричиняється смертю, знецінює саму активність [9, с. 17].
А.Камю чинне
місце в своїх доробках
Абсурдна людина, за словами А. Камю, "нічого не робить заради вічності і не заперечує цього. Не то щоб їй взагалі була чужа ностальгія. Але вона віддає перевагу своїй мужності і своїй здатності мислити. … Впевнившись, що свобода має свій кінець, в відсутності майбуття, у бунті і в тлінності свідомості, вона готова продовжити свої діяння в тому часі, який їй відпущений життям. Тут її поле, місце її дій, звільнене від будь-якого суду, окрім її власного. Триваліше життя не означає для неї іншого життя" [7, c. 60]
А. Камю протиставляє свій образ абсурдної людини традиційним і сучасним моральним, філософським та релігійним уявленням про людську природу. Людина абсурду - це специфічний філософський витвір, своєрідний мистецький шедевр. Створення такого типу людини та висвітлення через неї абсурдності світу - виклик в першу чергу релігійному підходу до людини, а також проти вчень, що нав'язують людині моральні норми ззовні, - згідно приписів суспільства, заповідям релігії та моральним та етичним нормам [5].
"Абсурдна людина" А. Камю заперечує універсальні етичні норми. Єдиними її цінностями стають ясність бачення, повнота та широта переживання. На людині немає гріха і єдиною шкалою для оцінки її існування є достовірність, правильність, вірність та автентичність вибору [8, c. 15].
А. Камю вважає, що абсурдна людина не повинна приймати традиційну концепцію, що встановлює зв'язок між причинами і наслідками вчинків.
І хоча розум абсурдної людини, як зазначає письменник, "готовий до розплати" [7, c. 61], він робить це не тому, що відчуває за собою яку-небудь провину, гріховність, або ж тягар. Для такої людини, "існує відповідальність, але не існує провини" [7, c. 61]. Формальні правила і повчання етики та моралі, розрахунки науки втрачають для абсурдної людини свій первинний сенс. Повчальні лише живі приклади, що доносять істинність людських життів [5].
А. Камю вважає, що абсурдна людина, що займається своїм духовним самовихованням - це людина, що повстає проти уготованої їй долі, людина, що не упокорюється з об'єктивними і суб'єктивними умовами свого існування і така людина повинна бути творчою [1, c. 359-360].
А. Камю приходить до висновку, що життя людини є абсурдним, але наповненим абсурдом воно стає лише тоді, колі людина намагається зрозуміти себе, своє життя та світ навколо себе. В результаті у людини може виникнути ідея покінчити зі своїм життям, але на думку А. Камю це не правильне рішення, оскільки тоді людина зазнає поразки – вона тікає від абсурду.
А. Камю вважає, що людина здатна повною мірою відчути щастя лише тоді, коли усвідомить та прийме свою долю, але не зміриться з нею. Людина повинна збагнути, що життя варте того щоб його прожили, відчули кожною клітиною своєї плоті, людина повинна продовжувати жити та боротися з абсурдністю свого існування, і розуміти, що ніколи не зможе вийти переможцем з у цій боротьби.
2. Абсурд та бунт в романі А.Камю «Перша людина»
Як повинна діяти людина, коли збагне, що світ наповнений абсурдом, що світ і є абсурд, і нічого крім абсурду ? А. Камю стверджує – бунтувати. Він вважає, що абсурд набуває сенсу, коли людина його заперечує, не погоджується з ним, нищить його. Абсурд набуває змісту та сенсу, коли стає бунтом. У «Першій людині» А. Камю бунт є універсальним. Бунт - це базовий елемент людського буття
Бунт — це невтомна боротьба з незбагненним та ірраціональним в світі, відмова від брехливих ілюзій та розходжень в моралі. Головний герої роману «Перша людина» Жак Кормері змушений жити постійними та нескінченними вивертами долі і в них знаходити виправдання для свого життя.
Як стверджує А. Камю, бунт є постійним протестом проти існуючого абсурду. Жак переноситься від відчуття відчуженості по відношенню до самого собі і світу до стану, що долає повне відчуження, коли в свідомість головного героя входять ідеї свободи.
Полум'я бунту освітлює всю цінність абсурду - свобода і пристрасть, а також свідомість, що не змогла змиритися. Жак Кормері вважає, що слід підкоритися полум'яній пристрасті, яка керує людиною в його боротьбі, а не долі, яка сліпо веде людство [8].
А. Камю зображає приреченість головного героя, але, не дивлячись на неї Жак Кормері хоче боротися. І це не безглузда або нікчемна боротьба. Це виправдана дія. Адже існує абсурд людського життя, але є також десь в глибині людини протест проти зневажливого підпорядкування та приниження. Дух бунту у Жака народжується в той момент коли він бачить, що щілина між ним самим та його долею не заповнена ніякою вищою метою та вищою ціллю, через них не перекинуто ніякого мосту, який би спрямував його в рай божий чи рай людський. А. Камю говорить, що людина і тільки людина володіє здібністю бунтувати.
Для А. Камю, світогляд бунту є моральною установкою, здатною покласти початок певним ціннісним орієнтирам, важливим для всього людства. Бунтуючи Жак протестує проти абсурду і обставин, він вимагає ясності і порядку. Бунт додає життю головного героя цінності і стає виразом презирства до власної долі і актом боротьби волі з реальністю, що може перевершити її. Бунт Жака Кормері свідчить про наявність свободи в світі в якому він живе і про велич його духу [8].
А. Камю наголошує на тому, що людина здатна перемогти певний прояв зла чи абсурду у людській долі, але їй ніколи не вдасться перемогти загальну абсурдність всесвіту. "Що таке життя?" запитує вчитель Бернар , і сам відповідає, що це "нескінченна поразка". Це є головна ідея, яку письменник намагається передати за допомогою роману «Перша людина» – наше життя і є нескінченним бунтом та боротьбою проти того, що завжди сильніше за кожного з нас, з тим, чого люди не можуть перемогти .
А. Камю твердить, що бунт можливий лише за умови існування суспільства, у якому за теоретичною рівністю прихована величезна нерівність. Крім того, письменник вважає, що "бунт – це справа людини обізнаної, яка чітко усвідомлює свої права". З цього випливає, що людина бунту не може з'явитися в суспільстві, де панують тільки міфи та традиції, і де відповіді на всі спірні запитання вже визначені вищою священною силою. Саме тому письменник виводить Жака з світу нерівності і надає йому освіту, він звільняє свого героя від обов’язків перед традиціями та церквою, надаючи Жакові простору.
А. Камю пише, що в цьому "світі немає проблеми бунту, як немає ніяких реальних проблем, оскільки всі відповіді данні раз і на завжди" [7, c.133]. Так А. Камю виводить своє розуміння бунтуючої людини, втілюючи свою модель людини бунту в Жакові Кормері. Він вважає, що "Людина, яка бунтує, це людина, яка живе до чи після священного, та вимагає людського порядку, за яким і відповіді будуть людськими, тобто розумно сформульованими" [7, c.133].
На цвинтарі перед могилою батька Жак Кормері усвідомлює всю абсурдність життя, він починає переставати вірити у існування "священних" відповідей, усвідомлюючи існуючу нерівність у суспільстві, він прагне розв’язати суперечності, що з цього випливають [8].
Поступово до Жака приходить усвідомлення того, що кожна людина повинна пам'ятати, що не можна підкорятися, що у всіх умовах і при всіх обставинах слід зберігати свою людську гідність, чого б це не коштувало, які б зусилля не приходилося докладати задля її збереження. Він розуміє, що людина завжди зобов'язана стояти на варті людяності. Люди повинні пам'ятати, що навіть найменша поступка ворожим силам може привести до надзвичайно трагічних та катастрофічних наслідків: велике зло або ж найменша прикрість, заподіяні лише одній людині страждання, стають колективною проблемою .
Поступово Жак осягає цінності, заради яких проводиться заперечення. Це приводить, згідно А. Камю, до того, що в процесі бунту, початого наодинці, між людьми встановлюється солідарність, - що знаходить вираз у формулі: «Я бунтую, отже, ми існуємо» [7, c. 315; 12, c. 282-283].
Бунтуючи Жак Кормері стверджує цінність людської свободи та людського життя. В процесі бунту відновлюється значення вільного та дійсного діалогу між людьми. Діалог, на думку французького письменника, є початковим та базовим типом взаємовідносин в спільному житті людей, коли кожен визнає за іншим наявність цілісної, індивідуальної і гармонійної особи. Як відзначає А. Камю, діалог - це основа існування людини як соціальної істоти. Такий висновок письменник вкладає в роздуми Жака Кормері [8].
Через бунт
головного героя А.Камю
Абсурд у творі виражає неможливість існування, суперечливість світу. Абсурд є по своїй суті втрата всіх ілюзій. Але виворіт буття, його справжня тнезрозуміла сутність, яка не знаходить в собі нормального пояснення, що і здається неправильним і неможливим. Абсурд виражається у всьому: у житті Жака, в бідності його сім’ї, в неможливості нормального спілкуватися з членами власної родини, в бар’єрі між головним героєм та його напівглухою матір’ю, навіть у любові його дядька. З роману ми бачимо, що першою умовою абсурду стає безлад. Страшний і тотальний, що охопилює весь світ Жака, безлад, який не залишає каменя на камені від колишніх солодких ілюзій. Вже в зрілому віці Жак Кормері кидається з боку в бік і не може знайти нічого знайомого та зрозумілого для нього.
Не дивно, що Жака охоплює нестерпне бажання зануритися в спокій і порядок, знайти знову свій знайомий та зрозумілий йому світ. Це і є друга умова абсурду - ностальгія, пристрасна і безперервна.
Слідом за ностальгією до Жака приходить усвідомленя того, що світ настільки дорогий його серцю логіки залишився далеко позаду, і що доля невідворотно наздоганяє і перегороджує шлях назад. Він розуміє, що нічого не може зробити. Його життя стає томливим і тягучим. Прийти до цього осмислення головному герою допомагає приклад короткого, але насиченого життя його померлого батька. Він відчуває безжалісність долі, яка обтяжує людину і змушує її страждати. Повертаючись до Парижу в жаркій каюті корабля Жак бачить, що все його життя було пристрасної та гарячої битвою, і раптом він розуміє, що програв її. Це третя умова абсурду, яка проглядається в цьому романі – фатум.
Головний герой все ж не погоджується з усіма цими об'єктивно визнаними ним самим же висновками, він може відчути абсурд, відчути його холодний вогонь, який спопеляє на своєму шляху все. І ось абсурдність стає хворобливою пристрастю з того моменту, як він усвідомлює її.
На нашу думку, саме по собі відчуття абсурду є далеко не позитивним. Виходячи в стану Жака Кормері, людина, що відчуває абсурд, відчуває одночасно і найглибший внутрішній дискомфорт, який веде до думки припинення цього дискомфорту.
Що ж стосується поняття абсурду, все набагато простіше. Що відбувається, коли людина, визнавши існування незнайомого їй світу, відразу ж відмовляється від нього? В романі «Перша людина» зходяться два непримиренних ворога – невідоме та розум. Абсурдно. Ці два поняття не можуть ужитися під одним дахом, і між ними проходить тріщина, яка незабаром розростається в цілий прірву. Ми можемо прийти до висновку, що абсурд в романі - це розкол, невідповідність між світом і людиною.
Немає сумнівів, що через поняття абсурду в романі «Перша людина» Альберт Камю намагається висловити недосконалість нашого світу. Абсурд у всіх його формах - це щось, що не підлягає класифікації. І світ, часто неправильний і жорстокий, яким його бачить і Жак, постає перед ним та нами без прикрас, у своєму природному вигляді. Що роблять люди, бачачи всеосяжний хаос? Вони або "закривають очі і затикають вуха" і занурюються назад в свої ілюзії (що означає, що вони не досягли стану абсурду), або втрачають голову і протестують, впадаючи в запої, сварячись з сусідами, здійснюючи вбивства і терористичні акти, звикаючи до наркотиків або одного разу вбиваючи себе. Все це ми бачимо на прикладі сусідів та оточення родини Кормері. [8].
Після такої невтішної картини можна подумати, що роман описує виключно песимістичні настрої всіх героїв. Якщо вдуматися, то неважко зрозуміти, що всі формально протестуючі дійові особи твору відійшли від абсурдної логіки, яку ми взяли за передумову наших роздумів. Одного вони не зрозуміли: з абсурдом не можна погоджуватися, людина повинна виявляти протест. Відступ від цього пункту є протиприродним рішенням, а погодившись з абсурдом, людина починає піддаватися звичайній людський логіці, відкидаючи таким чином або визнання безладу, або свою власну природу.
- Абсцесс
- Абсцессы и флегмоны у животных
- Абхазцкая проблема
- Абылай хан - тарихи жыр
- Авангард в живописи
- Авангард в кинеатографе 20 - 21 веков
- Авангардизм
- Абсорбционные холодильные машины
- Абсорбция
- Абсорбция фтор газов
- Абстрактная и компьютерная алгебра
- Абстракционизм и реализм в искусстве как два полюса отражения действительности
- Абсурд в произведение Л. Кэрролла « Охота на Снарка»
- Абсурд в романе Франца Кафки «Процесс»
